Світ не вперше має справу з пандемією. Однак для переважної більшості населення COVID-19 та пов’язані з хворобою карантинні обмеження стали несподіванкою, до якої ми не були готовими.
Нам довелось вчитись жити в умовах нової реальності, нашими обов’язковими аксесуарами стали захисні маски та антисептики, ми перевіряли спроможність знаходитись без постійного спілкування, прогулянок та поїздок, перевели роботу та навчання додому, а також чи не вперше дійсно з’ясували чи можемо знаходитись на самоті або ж разом з сім’єю тривалий час.
Можливо, нам було простіше пережити період ізоляції, завдяки соціальним мережам та телефонним дзвінкам. Однак діти раптово опинились без садочка, гуртків, однокласників та часто навіть без прогулянок у дворі. Їхній світ зменшився до розмірів власного помешкання.
Чи мають ізоляція, соціальне дистанціювання та карантинні обмеження будь-який вплив на дітей і якщо так, тоді що з цим робити? Або ж діти легше звикають до нової реальності, ніж дорослі?
Щоб з’ясувати відповіді на ці питання ми поспілкувалися з психологинею, вчителькою та батьками, які розповіли, як карантин вплинув на їхніх дітей.
«Світ карантину не настільки критичний»
Психологиня Олеся Олійник працює близько 8 років з дорослими та дітьми. Розповідає, що після карантину стало дещо більше роботи, хоча насправді далеко не всі приходять до неї саме із запитом, щоб долати наслідки карантину та ізоляції. Однак, на її думку, саме нові умови життя підсилили ті внутрішні проблеми, які вже існували у людей.
– Я ось приїхала до Вас, а до цього у мене була сесія з дітьми і ця тема карантину з одного боку ніби й не виходить на перший план, але стає цим фоном, в якому ми живемо.
Якщо чесно, то всі запити, які розпочались після цієї ізоляції декілька місячної, були певним чином пов’язані з цією темою. Тому що напевне в кожної людини – і тим більше в дитини- є свої чутливі місця, які прореагували на це і почали виходити на перший план. Ця сенсорна депривація сильно впливає на всіх. Хтось одразу помічає цей дефіцит і страждає, а хтось ніби й не помічає. Але психічні процеси йдуть, всі ми люди і нам потрібне це емоційне харчування. Особливо дітям.
Необхідність соціалізації відповідає основним дитячим кризам. У три роки йде формування «Я». До цього віку діти себе ще іноді називають на ім’я, а потім починає з’являтися слово «я». А потім вже починається сепараційний рух. Тоді у них є потреба у друзях. Розвиваються когнітивні та емоційні навички.
– Якщо раптом з першого вересня діти не підуть у перший клас, а буде дистанційне чи змішана форма навчання, то чи не буде це проблемою для дітей? Коли з одного колективу у садочку вони ніби мають перейти в інший, шкільний, але через дистанційне навчання повноцінно не переходять?
– Це моє особисте питання, тому що мої діти йдуть у перший клас. Не знаю, як це буде, дуже цікаво, що нас чекає. Тут теж такий тонкий момент: якщо навіть діти не підуть у школу, то наше завдання, як батьків, допомогти їм і знаходити варіанти соціалізації.
З практики іноді батьки говорять, що дитина спілкується через Інтернет. І ніби це спілкування є, ти не один, але коли ми бачимо наживо людину – в нас вмикається більше різного. Це інші переживання, вони сильніші та важливі, щоб не було цієї сенсорної депривації. Необхідно спробувати створювати своїм дітям хоча б невеличкі групові заняття, з кимось об’єднуватись.
– Якщо цього не робити, чим це може загрожувати?
Можливо, підсиляться певні травматичні моменти, які були раніше, тому що це емоційне харчування, як і звичайне: якщо ти не їси довго, то в тебе стає все дуже погано.
Я думаю, що світ карантину не настільки критичний, щоб була якась травматика. Так, воно, можливо, матиме певні нюанси, але це не така ізоляція, де всі сидять у бункерах і ти ніколи не бачиш людей.
Мої діти — в них особливий випадок, тому що вони близнюки і в них є свій світ. Їхній соціум не порушився, але ось по завершенню карантину я побачила, що їх зацікавили інші діти. Для мене це напевно якась хороша новина, я радію. Я трохи переживала, чи вони так не залишаться один біля одного. А зараз вони знаходять друзів, до когось підходять і ревнують. Для мене це хороший процес росту. Можливо, карантин посприяв тому, що діти дуже наситились один одним і тепер почали хотіти ще щось.
У моєї подруги є дитина чотирьох років і вона настільки любить людей та дітей, що для неї було це все складно пережити. Вона просто готова була виходити на вулицю і махати іншим дітям і для неї це вже була радість. Для когось це дуже важливо і досить травматично, коли обрізаються ці соціальні контакти.
Що говорять батьки?
«Мамо, а що, від цієї хвороби помирають?»
Майя Бондарєва — мама п’ятирічної Юліани. Її донька нещодавно повернулась до дитячого садочка після декількох місяців карантину та обмеженого спілкування. Однак, за словами Майї, трьох місяців вистачило, аби карантин певним чином вплинув на характер дитини й додав хвилювання батькам.
– Моя дитина знає, що таке COVID-19, карантин, для чого ми носимо маски, що таке соціальна дистанція. Мити руки 20 секунд – ми рахували. Вона самостійно до цього дійшла, хоча ми все пояснювали. Ми їй пояснювали, що ось зараз така є хвороба і потрібно поберегтись. Якогось страху у неї точно не було. Маска – значить маска, трохи антисептиком побризкаємось, відповідали на її питання.
– Мама, а що, від цієї хвороби помирають?
– Ну, так.
– Але ми їх пам’ятаємо сердечком?
– Так.
– А якщо ми не знали цих людей?
– Тоді ми їх теж можемо згадати добрим словом.
Вона стояла і питала: «Мамо, а чому ти не миєш руки?» Зараз трохи простіше, можливо, але у неї є її антисептик, її маски, вона їх випрала і випрасувала. Почала мені допомагати їсти готувати, при чому сама попросила. Вона знає, що треба, щоб зробити млинці, як приготувати яєшню. Дуже багато часу проводили разом. Це круто, але коли активна дитина (як і будь-яка людина) випадає з соціального контакту, то це катастрофа. Ти шукаєш цей контакт вдома, але тебе вистачає на декілька місяців.
Донька не адаптувалась до карантину. Вона любить проводити час з мамою, бо мама придумує розваги. Але це все вдома і це катастрофа. Ми вже читаємо, почали писати, вивчили цифри, займалися, я згадала всю педагогічну ниву за всі 6 років навчання лише за один місяць. Проводила експерименти – це класно, але треба ж було знайти як це зробити. Мама таким аніматором була. Крім того мама була кулінаром та прибиральницею. Другий місяць для мене був дуже важкий. На третій я вже просто спала, включила мультики і спала. Потім я, звісно, розуміла, що потрібно вставати і щось робити.
Я шукала десь всеукраїнські заняття для дітей, десь у Фейсбуці щось безкоштовне, реєструвала всюди малу, де лише можна. Ось ці мультфільми, що від Міністерства охорони здоров’я, їй дуже сподобались, робила всі руханки. На третій місяць карантину телевізор став нашим сімейним другом. Але було важко. Особливо, коли Юліана почала питати, коли вже піде в садочок, а я не могла їй дати відповіді. В мене така дитина, що їй потрібно говорити чітко, «колись» їй не підходить.
Я помітила за дочкою, що їй дуже класно бути одній. Тобто, вона у мене ніколи не була такою, а зараз може годину-другу сидіти і сама з собою гратись. І це страшно. Я це помітила і ми почали ходити в гості трішки, щоб вона продовжувала спілкування. Думали, не поїдемо на море, бо було страшно від невідомого, але все ж поїхали, шукали, щоб було віддалено і мало людей.
З дітками там Юліана почала гратись на третій день, при чому так всі діти. Вони спершу ходили і просто дивились один на одного. Вже на четвертий день вони перезнайомились і класно відпочивали. А через два дні їхати. Тоді вона вже сіла в машину і все, така «Ну, ОК, ми їдемо додому». Запитую її, щоб пограти в щось: «Ні, мам, я не хочу, я просто краще подивлюсь у вікно». Я розумію, що карантин її не зламав, але є якесь надщерблення від цієї ізоляції. Ніби «я б певно хотіла з кимось подружитись, але чи мені це треба?»
У більшості мам, з якими я спілкувалась, дітям стало класно самим. Їм комфортно в цій ізоляції. Була б моя Юліанка старша на два роки, щоб могла сама собі їсти готувати, то вже й батьки їй були б не треба.
Вона сама до себе адаптувалась. Мене це дійсно налякало. Ми почали думати, що робити. Хоча коли ти бачиш, що дитині комфортно самій з собою, то це непогано, бо не всім дорослим комфортно і часто страшно бути самим. Але ж до карантину Юліана була інакша! Вона бачить, що в принципі ми вдома, вже погралися, вже почитали, вже подивились мультики, приготували їсти, поприбирали, а потім каже «мам вийди» і декілька годин вона хоче бути сама у своїй кімнаті. Такого ніколи не було, вона завжди була «на голові» у мене: давай щось робити, підемо гуляти в центр пішки, завжди був якийсь рух. А тут все зупинилось.
Вона мене так просила «Мамочка, я так хочу у садочок! Так хочу до дітей!». Зараз вона летить в садочок, їй вже не потрібні ні тато, ні мама. Вона там буде спати, їсти, все що потрібно. Кажу: «Ляночка, давай мама тебе сьогодні раніше забере з садочка? Підемо погуляємо?» Вона так дивиться на мене, типу «в сенсі?»
Все одно їм потрібно це спілкування, так як і нам.
«Мамо, я хочу в школу! Я не хочу вдома вчитися!»
Як розповіла Ірина Кізікова, її доньки — Вікторія та Єва — також стомились від карантину і чи не вперше почали ледь не благати батьків, аби знову ходити в школу, садочок та на гуртки, які раніше не любили.
– Перший час карантину їм було класно. Вони вдома, то одна з одною граються, а можна з батьками. Потім, десь через тиждень, вони почали трохи завивати, тому що коли був жорсткий карантин, то ми так і сиділи вдома й нікуди не виходили. У нас було дві розваги: піти до бабусі через дорогу у приватний будинок і там погуляти, або поїхати на П’ятничани і ще там в приватному будинку погуляти. Це була просто подія! Вже під кінець другого місяця вони вже просто звикли до того, що постійно вдома, вже й нікуди не хотілось особливо ходити. Навіть не просили гуляти. Якщо перший місяць вони ще просили «може, вийдемо?», то потім вже все. Інших дітей їм не вистачало. Вони люблять одна одну, але різниця у віці все одно відчувається. Хоча були й плюси – вони все ж навчились комунікувати між собою краще.
Коли був звичайний режим, до карантину, то у Віки, наприклад, була тоді звичайна школа, музична школа, модельна школа, арифметика. Перший час карантину вони раділи, що нічого цього не було, можна нікуди не ходити і цілий день вдома в піжамі побути. Потім їм вже стало не вистачати якогось руху.
Моя старша така: «Мамо, я хочу в школу! Я не хочу вдома вчитися! Я хочу в школі вчитися». Хоче в школу, бо там простіше. У нас не звичайний клас, а клас «Інтелект». Там зовсім інша програма навчання, значно глибші знання, тому в нас були не такі онлайн уроки, які по телевізору дивились. На кожен тиждень були свої зошити, окремі завдання, окремі відео. Батьки ледь не здуріли, дитина ледь не здуріла. Просто коли вони разом все роблять то це простіше, є певний темп, а коли вдома – то, по-перше, зовсім різне відношення до вчительки та батьків, по-друге, там сестричка молодша бігає, а там десь ще можна відволіктися, там можна зробити те й те. А ти мусиш сісти і вчити, а мама й тато – не вчителі. Нам потрібно було мати терпіння пояснити дитині, а якщо вона не розуміє – пояснити інакше.
Старша донька, звісно, знала, що є коронавірус. До запровадження карантину про це й в школі говорили, і серед дорослих це обговорювали. Це було без паніки, тому вони звикали до того, що треба в масках ходити. В принципі, у нас в сім’ї теж не було паніки. Ми дійсно намагалась особливо не гуляти. Перші тижні лише чоловік ходив в магазини. Менша донька взагалі не питала. Старша одягнула маску – значить і мені треба. Простіше, тому що їх двоє і вони між собою досить гарно комунікують. Правда, старшу коронавірус злить, бо через нього карантин, а вона хоче в школу, вчитися. Кажу їй, що зараз все ще літні канікули. Але от все одно цей коронавірус!
Вона розуміє, що це хвороба, знає, що людина може захворіти, але якоїсь паніки у дітей немає.
Вони були щасливі, коли було послаблення і можна вже виходити. Це був такий час подумати, налагодити спілкування з дітьми, тому що коли у них купа завдань, в тебе багато роботи, ви бачитесь ввечері, коли вже втомлені, а це був час разом поспілкуватися, помалювати, поліпити, подумати. Добре, що вони вдвох, вони самі можуть собі придумати ігри. Ще й вони обидві дівчата, не дуже велика різниця у віці, дивляться одні й ті ж мультики, бо менша повторює за старшою. Був момент коли ми зрозуміли, що всі перенаситилися один одним. Вони у своїй кімнаті, а ми — у своїй. Добре, що є куди дітися вдома.
Зрозуміла, що іноді просто з годину подивитися в телефон – нормально, піти на балкон на годину пересаджувати квіти – це ОК. Рятує те, що зараз літо, а не зима чи осінь. Зараз хоч можна вийти прогулятися з дітьми.
«Де ж мій садочок… Я вже за друзями скучила!»
Натомість в родині Руденко карантин жодним чином не вплинув на трирічну Кіру. Вона встигла походити у садочок лише з півроку й тому, як розповіли, її батьки, особливо ще не звикла до нового режиму, хоча за друзями дещо скучила.
– Кіра, а чому не можна в садочок ходити?
– Тому що карантин, — відповідає Кіра, трохи соромлячись спершу. — А давай по буквах говорити «карантин»?
– Я їй давно обіцяла сходити у театр на «Чарівника Смарагдового міста», – розповідає мама Кіри Богдана. – Ми вже навіть домовилися у садочку, що в п’ятницю я її заберу раніше, а потім в четвер все закрили.
Їй так важко було пояснити це, чому і навіщо закрили, вона сумувала. Від того, що садочок закрився, Кіра перший час раділа – не потрібно рано прокидатись, не потрібно нікуди йти. А ось те, що в театр не пішли – це вже було важче. Потім вона почала говорити, що вже скучила за улюбленим садочком: «Де ж мій садочок… Я вже за друзями скучила!»
Так, ми й досі не ходимо в садочок. Чекаємо, коли відкриється. До того, як почався карантин, у Кіри була вітрянка, тому в мене була тестова версія карантину і з хворою дитиною, ми також нікуди не виходили. Коли почався карантин, ми вже просто нікуди не виходили, хоча дитина була здорова, але просто сиділи вдома. Ми з нею за цей час навчились малювати фарбами, дивитись відеоуроки по малюванню, майстер-класи проходили… У нас кожного дня були якісь нові розваги.
На початку ми їй пояснювали, що гуляє хвороба і щоб не захворіти, то потрібно одягати маску, мити ручки. Вона спокійно це сприйняла. І до антисептиків, і до всього звикла. Ми перший час навіть у магазин не ходили всі, лише хтось один з сім’ї. Не стільки боялися, просто був якийсь здоровий глузд та обережність. Зараз вже легше з цим, але все одно маски одягаємо у приміщеннях. Якщо хтось забув маску – стоїть на вулиці. Вона це знає. Перед виходом вона завжди перевіряє маску. Кіра на диво легко її одягнула. Я переживала, що вона не захоче носити, але все було добре.
Ми з нею не гуляємо у дворі, але я з вікна бачила, що батьки домовилися гуляти по черзі. Тобто, спершу одні вийшли на гойдалки, прийшла інша мама – помила чи протерла чимось гойдалки і тоді вже вони покатались. І так по черзі було перші три тижні.
Загалом, за словами батьків Кіри, вони пережили період карантину досить нормально. Перейшли на домашню випічку, переглянули свої витрати, а Кіра тепер знає, як робити млинці, як випікати печиво, навчилась користуватись блендером та м’ясорубкою.
Що у школах?
Для батьків, чиї діти пішли в школу, дистанційне навчання стало справжнім випробуванням. Наразі вже є рекомендації Міністерства освіти та науки, яким чином навчати дітей з вересня. Батьки ж виходять на протести проти дистанційного навчання. Про те, що вони радять один одному і як забезпечити своїм дітям якісну освіту в домашніх умовах ми детально писали в матеріалі «Це великий виклик для батьків»: як карантин змінив навчання школярів. Тут варто додати, що в МОН розробили три можливі сценарії роботи шкіл з 1 вересня. Залежно від епідеміологічної ситуації в регіоні, пропонують як звичайний режим навчання, так і дистанційний, або ж змішаний:
Також ми запитали вчительку математики Олену Пасіхову про її досвід дистанційного викладання, висновки та поради батькам, якщо з вересня діти не повернуться у свої звичні класи, а продовжать навчатися онлайн.
– Ми всі дуже сподіваємось, що другої хвилі не буде і вже я бачила ці пікети під обласною радою, коли батьки збирались і говорили, що не потрібно дистанційне навчання. По-перше, той факт, що всіх закрили на карантин, трохи збив нас усіх і ніхто не знав, до чого кидатися і що робити. Перші два тижні всі звикали до думки, що потрібно буде навчитися чомусь новому. Вчитися як дітям, так і вчителям. Якщо говорити про дистанційне навчання, то нам дуже пощастило, тому що у нашій гімназії є ЛІКТ (лабораторія інноваційно-комунікаційних технологій) і ми вже раніше працювали дистанційно. Однак, воно все дуже вдосконалилось.
Можу сказати стовідсотково, що ті діти, які працювали у класі, так само відповідально працюють під час карантину. Ті діти, які трохи менше працюють в класі, дуже старались і розуміли, що це змога покращити свої знання та свої оцінки. Були діти, які не працюють у школі, тому їх абсолютно не чіпав карантин, хоча вчителі намагались певним чином нагадувати про себе.
Більшість дітей, в принципі, навіть покращили свій результат. Так, хтось десь робив домашнє завдання з батьками, братами чи сестрами, але насправді, як на мене, немає механізму перевірити, як ти це зробив. Діти з 9-11 класів навчились правильно користуватися Гуглом чи пошуковими іншими системами, тому що Google знає все. Вони навчилися правильно шукати інформацію і я не скажу, що це погано.
Я, наприклад, практикувала, що на ютубі чи по телебаченню йшла онлайн-школа до 12 години, а я ставила мій урок в зумі на 13 годину. Теми у нас збігалися. І діти мені говорили, що зрозуміли ось те і те, але не зрозуміли щось інше. Тоді я одразу відповідала їм на ці запитання. Цей формат дуже добре у нас працював. Одного разу я проводила контрольну роботу в зумі на 70 чоловік. Відкрили всі зошити, писали контрольну роботу, а я прогортала всіх 70 чоловік, дивилась, щоб вони не списували. Зробила це один раз і зрозуміла, що жодного результату я від цього не отримаю. Тому я сиділа і раптом така: «Ану закрий книжку!» І 5 книжок одразу закривали. Вони не знали, кому саме я це сказала і дуже сильно «палилися».
Звісно діти краще реагують на спілкування з вчителем. Тому що іноді потрібно побачити ці очі. Коли відправляєш просто завдання, то не знаєш, як дитина відреагує, чи зрозуміла, що ти хотів сказати формулюванням такого завдання. Дітки проявили себе, як ніколи. Тому що раніше знаєте як: школа, потім художня, музична, таеквондо, карате… Приходять вони ввечері й починають робити уроки, а батьки приходять з роботи і теж не мають сили до дітей. Важко було, напевно, для дітей, що навалилось одразу все.
Я не мама, тому мені трохи важко радити, але перш за все батькам потрібно набратися сил, тому що ми не знаємо, в якому форматі будемо працювати з осені. По-друге, не панікувати і знати, що завжди є до когось звернутися. Нехай це вчитель, класний керівник, Google чи власна дитина. Не лише кричати, що дитина нічого не зробила, а запитати, чому так. Можливо, потрібна якась допомога. А вже потім, як доросла людина подумати, як допомогти своїй дитині.
Онлайн ресурсів, які можуть бути корисними, як для дітей, так і для батьків насправді безліч. Наприклад, радять На Урок, Всеосвіта та EdEra.
Що робити батькам?
Психологиня Олеся Олійник зазначає, що все нове, в тому числі пов’язане з коронавірусом, найкраще пояснювати маленьким дітям у форматі гри. Можна намалювати що це, розказати, навіть побути цим вірусом — програти, що робити, коли є вірус.
– Пам’ятаю, що мої сини брали антисептики і побачили плакат на зупинці на якому намальований коронавірус і пішли його «пшикати», – розповідає психологиня Олеся Олійник. – Це було дуже мило. Вони знають, що потрібно мити руки, користуватись антисептиком. Як на мене, діти дуже швидко включились. Для дорослих цей карантин був таким, ніби комета прилетіла, а для дітей це просто певний етап, що ось з’явився коронавірус і ми зараз робимо додаткові заходи захисту.
Аби зрозуміти, чи вплинув карантин та ізоляція на дитину, Олеся Олійник радить батькам звернути уваги на прояв особливостей характеру дитини.
– Коли певні особливості психіки дитини стають дуже виражені: забагато агресивності, чи полярність у замкнутість, нічого не хочеться. Тривожні «дзвіночки» також коли дитині пропонуєш щось купити, а вона відмовляється. Це вже говорить про те, що щось не так. Тому що у них ще цей зв’язок зі своїми «хочу» дуже сильний.
– Можливо, пам’ятаєте першу хвилю, коли всі писали пости, як їм класно вдома? Думаю, це такі хороші речі, якщо дитина за час карантину навчилась бути сама і обходитись зі своїми емоціями. Це теж непогано, але вже тривожно, коли цього стає занадто і дитині взагалі ніхто не потрібен дуже довгий час. Тоді варто фахівцям поспілкуватись і подивитись, як з цієї ситуації вийти в люди нарешті.
Поради батькам від психолога:
1. Найголовніше правило — робити хорошу маму. Потурбуватися про себе, про свій психічний стан і якщо треба, то сходити десь кави випити, пройтися.
2. Батькам потрібно вивчати свою внутрішню дитину. Згадувати, як у віці їхньої дитини можна гратись.
3. Більше тактильного контакту з дітьми, тому що його особливо всім хочеться у такі складні періоди. Батьки цілком можуть деякий час побути дітьми, це точно. Думаю, діти з задоволенням цього чекають і не проти.
4. Також варто не відщеплювати свої почуття. Якщо є якісь переживання, то можна їх озвучувати. Просто не в панічному вигляді. Сказати дитині, що так, ви теж хвилюєтесь зараз, але все буде добре.
5. Я за особисте місце вдома. Спеціальне робоче місце – це ніби наш фон і продовження, воно потрібно кожному. Навіть коли маленька квартира і немає можливості виділити особисту кімнату, то навіть якесь місце, де висять картинки дитини, її речі дає певну опору, впевненість і навіть підвищує самооцінку. Дуже важливо, коли є особистий куточок.
6. Знаходити час на дітей, якщо батьки працюють вдома. Взагалі вважається, що дітям достатньо 20-30 хвилин активного включення батьків. У моїй практиці була ситуація, коли батьки перейшли працювати додому і з однієї сторони вони думають, що все добре, вони ж біля дитини, чого їй може не вистачати і чого вона починає навіть агресувати. Але коли починаєш говорити з дитиною, то вона розповідає з сумом, що мама вдома, але лягає спати пізно, дитина її майже не бачить, а вдень мама зачиняє двері, щоб працювати. Такі переживання мають накопичувальний ефект.
7. Нові речі маленьким дітям варто пояснювати у вигляді тематичних ігор. Це також допоможе зменшити тривожність дітей від невідомого. У випадку з коронавірусом, можна обіграти ситуації, пов’язані з безпекою. Якщо не читати нотації, а домовитись, що ось хтось буде зараз вірусом, а хтось лікарем — давай спробуємо вирішити, що робити і як захиститись. Це допоможе зменшити тривожність дитини, тому що вона змогла побути цим вірусом чи лікарем, і все добре. Дитина тепер знає, що з ним робити.
8. Спілкування в Інтернеті — це якийсь мінімум. Це краще, ніж нічого, звісно, але бажано шукати варіанти спілкування наживо. Хоча б для найтривожніших батьків придумувати ігри, нехай на вулиці з дітьми на відстані 2 метри один від одного, але щоб була ця комунікація.
9. Якщо діти відмовляють знайомитись з дітьми, то можна показати, як батьки це роблю. Дорослі також не дуже знайомляться і часто складно йдуть на контакт. Якщо у дитини скоро має розпочатись садочок чи школа, то бажано навчити знайомитись, заходити в соціум. Якщо мені хтось сподобався, то я просто можу щось запитати в цієї людини, про щось заговорити і тоді дитина отримує приклад: «Ага, так можна? Ну, тоді і я можу так робити». На цьому прикладі можна зрозуміти що це складно і є діти, для яких це дуже травматично. Буває, що дорослі просто приходять, «закидають» цю дитину — сиди, грайся. І хтось адаптивний і легко грається, а для когось це травма.
10. Більшість питань та проблем у людей виникають через те, що втрачена безпека. Десь у стосунках вона була втрачена і людина протягом життя складно довіряє, важко кудись йде, вона постійно чогось боїться. У дорослих стосунках захищається, або нападає і це сильно впливає на життя. Формування довіри до світу та до людей — складний процес, особливо, якщо щось пішло не так ще з дитинства. Між батьками та дітьми процес формування довіри починається з народження. Чим раніше була якась травма чи щось пішло не так, тим важче з цього потім вийти.
Олеся Олійник радить батькам не уникати книжок з дитячої психології й запевняє, що розібратись у потребах та проблемах своєї дитини батьки часто можуть самостійно. Для прикладу, у книзі австралійської психологині Доріс Брет «Жила-була дівчинка, схожа на тебе» (More Annie Stories – оригінальна назва — ред.) пояснюють що і як говорити дитині, яка боїться темряви, яку ображають однолітки, хто пережив розлучення батьків тощо.
– Я думаю, що це (коронавірус — ред.) увійшло в нашу реальність, його вже не можливо заперечувати. З однієї сторони потрібно транслювати дітям те, що життя продовжується, ми робимо ті самі речі, які робили, у нас залишається навчання, хоча, можливо, матиме різні форми. Пояснити, що завжди є щось стабільне, а є щось, що буде змінюватись і ніколи не буває стабільності постійної. Є люди, які говорять про те, що карантин навпаки став таким вибухом у їхній діяльності, хтось навпаки знайшов собі нове місце роботи, все одно змінився світ і людям, можливо, навіть потрібен такий кризовий період, щоб переналаштуватися.
___________________
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
___________________
Фото надані героїнями матеріалу
Ілюстрації: buzzfeednews (Agata Nowicka), politico.eu (Lennart Gabel), nytimes.com (Sarah Mazzetti), opendigestfreshplan, uichildrens.org
Читайте також інші матеріали з серії:
Про оренду, доставку і QR-меню: історії невдач та успіхів вінницьких рестораторів через COVID-19
Карантин на свободу? Як пандемія впливає на демократію, протест і вибори
Дякуємо!
Тепер редактори знають.