Вчора, 21 жовтня, велику театральну залу “Air ГогольFest” розривали оплески, що призначались акторам “ДИКОГО театру”. Київські актори показували вінничанам виставу “Кайдаші 2.0”, яку створили за мотивами повісті “Кайдашева сім’я”.

Втім, від твору Івана Нечуя-Левицького, у творі залишилось небагато: автори “Кайдаші 2.0” вирішили показати, як би відбувався конфлікт в родині Кайдашів в сучасному українському селі. Кожен персонаж повісті був переосмислений, однак, судячи з овацій глядачів, це й принесло успіх виставі.

Драма українського менталітету

З дитинства відклалось, що “Кайдашева сім’я” – це гумористична повість про сільську сім’ю часів після розкріпачення. “ДИКИЙ театр” підтримував таку асоціацію в глядачів лише якусь частку вистави. Кожен герой, попри свою комічність на початку історії “Кайдаші 2.0”, отримував свою особисту драму.

На перший погляд, це, на жаль, звичні “побутові” проблеми: хтось страждає на алкоголізм та тужить за минулими славними днями, когось зрадила близька людина, а когось здолала важка хвороба, що в один момент робить безпомічним. Всі ці проблеми не нові для глядача, однак накопичуються в такій кількості, до купи з рутиною та нереалізованими амбіціями, що Кайдаші та їх сусіди під кінець вистави викликають лише співчуття.

Сини та невістки Кайдашів перебувають в “любовних трикутниках”, наповнених зрадами. Однак у зв’язках більшості пар (якщо не всіх) любові немає – лише сексуальні відносини чи подружні зв’язки. Наприклад, Лаврин довго обирає між матір’ю-одиначкою та неповнолітньою, врешті зупинившись на останній.

Лаврин та Мелашка

Карпо та Мотря           

Фоном тут проступають теперішні актуальні теми: Революція Гідності, війна з Росією, “диванні сотні”. При цьому, лише один з героїв показує готовність йти на війну – та й то скоріше через сімейні негаразди, аніж з патріотичних міркувань.

Як розповіла Vежі Ярослава Кравченко, продюсер вистави, більшість проблем типові для всього українського народу:

– Наталя Ворожбит, авторка “Кайдашів”, жанр вистави визначила як “драма українського менталітету“. Чому? Бо українцям увесь час потрібно повертатись до сюжету “Кайдашевої сім’ї”: проходять століття, а ми увесь час продовжуємо наступати на одні й ті самі граблі – поділилась Ярослава.

Як і сотні років тому, актуальним є образ незадоволеної невістками свекрухи чи пліткування між сусідами. Голова сімейства, старий Кайдаш, майже щодня п’є та сумує за Радянським союзом. Втім, п’ють огидну на смак горілку (що також сприймається як символ) всі в сім’ї – скаржачись на смак, але не бажаючи щось змінювати.

Досконально відтворена атмосфера

Цікаво, що вистава “Кайдаші 2.0” має цікаву історію створення – адже попри добре прописані конфлікти, атмосферу сучасного українського села створювали і декорації, і музика, і навіть мова.

– Ця вистава створювалася в справжньому українському селі. Ми вивезли всю команду, 20 людей, в українське село, прикували їх до батареї і змусили репетирувати днями та ночами. Ось ця вся декорація, яку ви бачите, привезена з села Сорокатяга, де ми й жили та репетирували в “резиденції” – розповіла Ярослава Кравченко перед початком вистави.

І дійсно, оглянувши сцену, можна було побачити автентичні сільські речі: радянське пружинне ліжко, дерев’яні стільці, старенькі круглі телевізори (яких все менше), навіть купку сіна. Самі ж актори були вдягнуті в звичайний одяг, який носили по-сільському: резинові “капці” під класичні штани – легко!

– Простір був придуманий за ніч, зібраний в селі з усього, що могли зібрати. І вже наступного ранку актори грали “на ногах”, тобто в готовому просторі. Це унікальний випадок, бо в стандартному театрі виготовлення декорації може зайняти до року – розповіла Юлія Заулична, художниця-постановниця вистави.

Атмосферною була й музика на виставі: правильний настрій задавав живий звук акордеону (який все ще зрідка можна зустріти в селах). Мова діалогів також була не ідеальною літературною, а розмовною: подекуди актори вживали суржик, а подекуди – найміцніші матюки.

Чого тільки варте бажання відгуляти весілля “в ресторані “Клеопатра”, з такими ручними голубами та караоке”, на реалізацію якого батько сімейства хоче позичити “тисячу доларів”. А коли на весілля в ресторані свекруха приносить домашню їжу, бо “тут нема шо їсти нормального”, не може не промайнути думка “Життєво!”.

Втім, попри таку кількість автентичних елементів, на сцені був і один не притаманний селам, елемент – пілон (!). Однак, використовували його зрідка і , на диво, досить органічно – для еротичних елементів, які додавали сюжету та діалогам “перчинки”.

За сукупністю всіх факторів, вже за декілька хвилин після початку, виникав ефект присутності в будинку звичайної української сім’ї з її типовими проблемами.

“Щоб не плакать, я сміявся”

Ще за півгодини до початку вистави біля дверей театру почала будуватися черга з охочих побачити сучасну інтерпретацію Нечуй-Левицького. Втім, акторам вдалося виправдати такі очікування глядачів, і доказом цьому стали кількахвилинні оплески стоячи команді “ДИКОГО театру”.

Новий “ремейк” занурює в роздуми про серйозні теми поступово, через гумор. Спершу вистава дає змогу посміятись над веселими типовими ситуаціями, в які часто потрапляють українці, однак до кінця вистави все чіткішим стає гіркий присмак смутку.

Без перебільшення, команді “ДИКОГО театру” вдалося створити виставу, що не просто стала спадкоємицею твору Нечуя-Левицького, але й демонструє якісну еволюцію історії понад столітньої давності. А втім, наскільки з того часу змінились українці?

Фото Ольги Мірошниченко

Читайте також: “Залишайтесь, будь ласка, на лінії”: у Вінниці відбулася прем’єра швейцарської вистави “The Sensemaker”. ФОТО

Читайте також: Клітка для кожного з нас: на “Air ГогольFest” показали перформанс про тиск суспільства на особистість. ФОТОРЕПОРТАЖ

В'ячеслав Луцков

See Full Bio