Андрій Піжевський – відомий у Вінниці підприємець, який створив перший у місті коворкінг “Артинов”. Він також опікується приватною гімназією та дитсадком. Андрій не жадає великих грошей, а надає перевагу соціальному та чесному бізнесу, який дозволяє розвиватися місту та його жителям.
Минулого тижня інформаційний портал “Liga.net” опублікував інтерв’ю з вінницьким бізнесменом Андрієм Піжевським, який розповів про життя емігранта в Австралії, про роботу на будівництві та повернення до України у найважчий для неї період. З люб’язного дозволу “Ліги” сьогодні на Vежі – переклад цього матеріалу на українську.
Про чесну працю та життя емігранта
Андрій почав працювати одразу після закінчення школи. Шістнадцятирічний хлопець допомагав своєму дядьку продавав меблі з Польщі у Вінниці. Каже, що це була важка робота, адже інколи доводилося стояти на митниці по декілька діб.
У той період його дівчина переїхала з батьком до Австралії, і вже за два роки хлопець знайшов спосіб об’єднатися зі своєю коханою. Емігрувати на інший континент допомогла його сестра, яка на той момент жила в Австралії. Як тільки Андрію виповнилося вісімнадцять, вона запросила його як студента вивчати англійську мову. Так хлопець отримав студентську візу в Австралію.
До Мельбурну Андрій поїхав без професії та знання мови, відтак, щоб забезпечити себе, пішов працювати на будівництво. Там йому доводилося виконувати некваліфіковану роботу: забивати цвяхи та шпаклювати поверхню під час ремонту підлоги. Все треба було робити дуже швидко, адже позаду робочих йшла спеціальна машина.
– Мені давали п’ятнадцять хвилин для того, щоб з’їсти бутерброд. Встиг, не встиг – це нікого не хвилювало – погнали далі, – каже Андрій.
До обіду Андрій вчився, а ввечері – працював. Платили хлопцю сім доларів в годину – мінімальну суму по австралійським мірках. Цих грошей ледве вистачало на життя.
– Я дуже старався. Був такий момент, коли я б’ю, б’ю, б’ю (цвяхи, – прим. ред) в коридорі, а потім дивлюся – в іншій кімнаті мій колега лежить і ліниво б’є молотком. Мені теж хотілося закосити, але я усвідомив, що якщо я навчусь працювати на когось, то буду працювати на себе, – каже Андрій.
Через певний час хлопця помітила і забрала до себе інша фірма на таку ж роботу, але вже з оплатою у п’ятнадцять доларів на годину. Андрій хотів навчитися працювати на інших машинах, але йому відмовили. Так тривало чотири місяці.
Паралельно Андрій жив у машині, яку купив після приїзду на континент – напівспортивний седан Nissan Gazelle за 1700 австралійських доларів. Ніхто не хотів здавати житло іноземцю, навіть за умови оплати на рік вперед.
Мачуха майбутньої дружини не хотіла, аби він жив з ними, мовляв, хай облаштовується сам, як приїхав. Відтак півроку Андрію довелося спати на передньому сидінні авто.
– Я ще був пацан, хотілося поганяти. Не очікував, що буду в ній жити, – згадує Андрій, коментуючи купівлю такої не зовсім практичної автівки.
Свій перший бізнес та найважчий період у житті
Андрій Піжевський з дружиною та доньками, 2019 рік
Через півроку такої роботи Андрій зустрів земляка, який запропонував йому створити бізнес на двох. “Вмієш працювати на цих машинах?” – запитав він в Андрія, показуючи на агрегати, які той раніше лише бачив.
– Я сказав: умію, – згадує підприємець. Він купив на позичені гроші бус і почав працювати. Роботи було небагато, в основному маленькі кімнати, які не потребували екстра-якості. Саме там Андрій згадував, як заводяться ці машини та вчився працювати. Через три місяці він повністю опанував цю справу.
– Коли я почав брати великі об’єкти, то навчився робити все ідеально, партнер був задоволений. Але я вже розумів, що хочу працювати сам на себе, – каже підприємець.
Саме цей період Андрій називай найважчим у своєму житті:
– В той період ми зняли квартиру, я не міг ще купувати достатньо їжі. Були періоди, коли дружина запитувала, чи можемо ми купити щось поїсти.
Через рік після приїзду в нову країну Андрій позичив у тестя п’ять тисяч австралійських доларів, купив власне обладнання та заснував свій бізнес. Після роботи він та дружина їздили по будинках та залишали свої візитки австралійцям. Клієнтів було мало і заробітку не вистачало.
– В Австралії раз в рік кожен район виставляє на вулиці те, що їм не потрібно – старі меблі, чи ще щось. Я зрозумів, що можу вночі після роботи зібрати ці меблі, дома довести їх до ладу і продати на ринку. Так я додатково заробляв, аби купити додому їжу, – розповідає Андрій.
Поступово бізнес почав приносити результати. Через певний час у підприємця з’явилося чотири автобуси й вісім працівників. “Були дуже великі податки. Заробляв, здається, багато, але нічого не залишалося”, – згадує Андрій.
Трохи пізніше чоловік купив в кредит старий будинок за 150 000 місцевих доларів, зробив ремонт та почав там жити. Через півроку йому вдалося продати будинок майже у два рази дорожче покупки.
– Я зрозумів, що це зовсім інший бізнес. Це реальні гроші, – каже чоловік.
Після цього випадку чоловік почав займатися будівництвом. Шукав землю, проектував та будував невеликі будинки – усьому вчився сам. Так за тринадцять років в Австралії він побудував п’ятнадцять будинків.
– Я з тих людей, хто хоче жити та працювати. Не люблю скаржитися, коли щось не виходить. Мені подобається щось змінювати, подобається ризикувати, брати відповідальність. Я постійно вчуся, – пояснює Андрій свій успіх в незнайомій країні.
На питання, чи став він за життя в Австралії доларовим мільйонером, загадково сміється та відповідає:
– Гривневим став, а чи став доларовим – нехай це залишиться секретом.
Повернення в Україну, Майдан та “справа серця”
У 2013 році Андрій з дружиною та двома доньками на півроку приїхали до України. Саме тоді розпочався Майдан: підприємець побачив, як об’єдналися люди і захотів їх якось підтримати. Дітям також сподобалося в Україні, і сім’я вирішила повернутися до Вінниці.
Андрій продав свій магазин в Австралії, а бізнесом можна було певний час керувати дистанційно, якщо раптом щось піде не так.
Побачивши, як спілкуються люди на Майдані, чоловік разом з другом вирішили створити майданчик, де люди могли б обмінюватися ідеями. Так у Вінниці був створений креативний простір “Артинов”, де почали “рости” нові проекти: дискусійні та мовні клуби, мовні курси та тренінги. Пізніше Андрій з другом відкрив на базі “Артинова” ІТ-школу.
«Артинов» 2.0: що змінилося в креативному просторі за два роки життя. ФОТО
Протягом року “Артинов” приймає до двадцяти тисяч людей, а наразі коворкінг планує вирости ще, адже переїхав у двічі більше приміщення. За роки цей простір став одним з найвідоміших місць у Вінниці, а переймати досвід створення такого коворкінгу приїжджають зі всієї України.
– Можливо, ми і насправді вкладаємо сюди наше серце, – каже Андрій.
Окрім цього, кілька років тому Андрій Піжевський придбав приватну гімназію “Дельфін”, яка була під загрозою закриття. Наразі школа облаштована смарт-дошками, комп’ютерними класами, сучасною їдальнею та планетарієм. Також в минулому році чоловік очолив перший у Вінниці приватно-муніципальний садок “Мадагаскар”.
У Андрія є ще декілька проєктів – додаток GoChurch, який об’єднує християн по всьому світу, і GoCoworking для коворкерів. Поки що додатками користуються кілька тисяч людей, але для підприємця це швидше хобі, аніж заробіток.
Паралельно Андрій має невеликий будинок, який здає в оренду, а також невелике медіа “Артинов. Ліверпуль”.
“Артинов” та “Дельфін” є самоокупним, але не прибутковим бізнесом, адже весь заробіток інвестується в зарплатню та в інфраструктуру.
– Звичайно, я можу підвищити ціни, але частина людей собі не може цього дозволити. Я не буду цього робити. Мені подобається вкладатися в розвиток міста, допомагати людям рости, – каже підприємець.
Андрій радить українцям завжди вести “чистий” бізнес та платити податки.
– Я, мабуть, дивний бізнесмен для України, бо не “хапаю”. Тут людина думає як “хапнути”, а там – як зробити так, щоб вистачило на наступне покоління. Так вся Австралія працює – це вже мій менталітет. Мені не потрібно одразу багато. – каже Андрій і підкреслює, що йому цікавіше вчити людей своїх принципів, радіти їхнім успіхам та допомагати.
Адже, як вважає Андрій, лише цивілізоване спілкування та єдність приведуть Україну до успіху.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.