“Все буде добре, я повернусь”: останнє повідомлення Героя, який 2 місяці не дожив до весілля

РЕКЛАМА

Віталій Гура залишився на позиції один — поранений, в оточенні, але не відступив, прикрив відхід побратимів і весь удар ворога взяв на себе. За два місяці до запланованого весілля загинув на Покровському напрямку. Його кохана Надія Дячук рік і три місяці не вірила у смерть і шукала серед звільнених з полону. Зараз жінка живе на Буковині і збирає підписи під петицією про присвоєння звання Героя України.

Про це розповідає чернівецьке видання BUK media.

Останнє повідомлення прийшло в обід. “Терміново йду на нуль, немає коли пояснювати. Подзвониш моїй мамі, щоб не переживала. Все буде добре, я тебе люблю, я повернусь”. Це було 20 червня. Їхня остання розмова.

Через два дні на Покровському напрямку розпочався масований наступ ворога. Підрозділ відходив з позицій. Командир відділення молодший сержант Віталій Гура отримав поранення. Наказав бійцям відступати. А сам залишився затримувати противника. Завдяки йому хлопці змогли відійти.

Наступного дня у сина Віталія був день народження. Надія ще нічого не знала. Писала командирам, побратимам — всі мовчали. Тільки через день подзвонив командир. Сказав одне слово: загинув.

“Я це трактую так, що навіть після смерті він все рівно думав про інших. Він не хотів зіпсувати день народження синові. Дав хоча би можливість дитині без суму відсвяткувати”, – каже Надія.

Віталій народився в січні 1990 року. На фронт пішов влітку минулого року добровольцем, хоча міг не йти – мав проблеми зі здоров’ям, був обмежено придатним. Проходив навчання у Латвії та Великій Британії, став командиром відділення.

Перед останнім завданням побратими говорили про майбутнє. Один радив написати заповіт. А він відмовився: через два місяці їду у відпустку, одружуся, і все буде добре.

У вересні мав приїхати на день народження Надії. Планували весілля. Не дожив всього два місяці.

Понад рік Надія не вірила у смерть. Їздила на акції пошуку безвісти зниклих, писала листи, шукала серед звільнених з полону. Зібрала документи для суду, щоб довести факт спільного проживання, але зупинилася. Нічого не хоче, не просить.

Рівно через рік після загибелі Віталія репатріювали з росії. З моргу Чернігова скинули фотографію жетона – того самого, який Надія йому подарувала з їхньою спільною світлиною. Завдяки цьому він пішов у першу чергу на опізнання.

Похорони відбулися у вересні минулого року. Віталій став єдиним бійцем з того завдання, кого опізнали і поховали.

Сьогодні Надія збирає підписи під петицією про присвоєння Віталію Гурі звання Героя України посмертно. Не заради грошей чи пільг – їх не хоче і не отримує.

“Мені треба визнання йому. Бо він зробив дійсно героїчний вчинок. Мені потрібно, щоб його визнали Героєм”, – каже жінка.

Віталій Гура не відступив, коли був поранений. Не кинув своїх, коли міг спробувати врятуватися. А гідно прийняв останній бій — один проти ворога. І переміг, бо його побратими залишилися живими.