Поїхати на море, сходити в гори та проїхатися на машині в Грецію – лікарі мріють подорожувати туди, де не ловить зв’язок та можна дихати свіжим повітрям. Втомлені від постійної роботи, вони продовжують боротися, попри це не показуючи ані натяку на паніку.
Епідемія в Україні продовжується – люди хворіють, а лікарні та їх персонал переформатовуються під “ковідні” реалії. Медична галузь потерпає від надмірного навантаження, тим самим перевіряючи медичний персонал на міцність. І поки звідусіль нестримним потоком транслюється «ковідна паніка», лікарі – попри втомлені очі та моральне виснаження – продовжують робити свою роботу. Можна лише здогадуватися, що переживають лікарі всередині, живучи без належного відпочинку та в постійному напруженні. «Залізо ламається, людина пристосовується» – попри все навантаження, спілкуючись з героями нашого матеріалу не можна було вловити жодного натяку на паніку.
Медики, з якими нам пощастило поспілкуватися, попри все не мають наміру здаватися. І поки часу на відпустку в них немає, ми попросили їх помріяти та запитали, щоб вони хотіли зробити, коли епідемія закінчиться. Про самопочуття, настрої та мрії вінницьких лікарів з першої лікарні, «швидкої» та «Фтизіатрії» – читайте у нашому матеріалі нижче.
ІГОР ПАХНО
Анестезіолог та завідувач відділення реанімації міської клінічної лікарня №1
Окрім медичної освіти, Ігор Пахно закінчив художню школу та має свою майстерню по дереву. “Всі меблі, які в мене є в хаті, я зробив сам”, – каже пан Ігор. Попри тотальну нестачу часу навіть на те, щоб поїсти, Ігор Пахно каже, що скаржитися він не має права. Розповідає, що навіть у неробочий час завжди на зв’язку зі своїми колегами, відтак наразі відпочинок для нього – це відносне поняття. “Музику слухаю по дорозі, коли їду в автомобілі. Гуляв вже давно по місту” – каже пан Ігор.
– Я мисливець, мені дуже хочеться поїхати на полювання. Я поїду в суботу далеко в ліс, чи в болото. І мене тут не буде, але я все одно не маю право вимикати телефон. І я не завжди беру трубку, але я завжди передзвонюю. Я не маю право вимикати телефон. Якщо я відпочиваю – це не означає, що я не на роботі.
В його відділенні перебувають пацієнти з найважчим перебігом хвороби, усі вони – на ШВЛ. Лікар опікується хворими на тринадцяти “ковідних” ліжках у його відділені, та на дванадцяти – в реанімації інфекційного відділення. Каже, за останній місяць жодного разу ліжко не чекало пацієнта більше двох годин. Коли треба – вони тимчасово доставляють тапчан та резервний апарат. Розповідає, що апарати в цій лікарні такі, якими облаштовані навіть не всі лікарні в Німеччині. Його робочий день триває з восьми ранку до “скільки треба”.
Veжа: Чи буває таке, що людей приїжджало настільки багато, що створювалася черга?
І. П.: Черги не може бути, бо немає черги на смерть. Черга може бути на планову допомогу, на ургентну – не буває. Її треба надавати у вигляді, в якому можеш, в будь-якому місці, де тільки ти бачиш.
Veжа: Чи прогнозуєте Ви як далі буде розвиватися епідемія?
І. П.: Я люблю драму, але в нас є своя робота. І не та моя посада, щоб я прогнозував. Зараз я бачу дуже сильне напруження. Я хочу, щоб запустилася перша пологова лікарня. Мені б хотілося, щоб в повному обсязі працювали інші лікарні. Але моя робота – це дивитися, як змінюються протоколи лікування. Мені треба їх вивчати. Мені треба вчити персонал. У мене є інші лікарні, які треба вчити.
Поки що я бачу, що завтра буде лише більше роботи. І я не знаю, коли вона припиниться. Я хочу, щоб це сталося, бо я навіть у відпустку не пішов. І в Грецію не поїхав. Я хотів сісти в машину і поїхати туди – на море, далеко. Основне, щоб там не працював мій телефон. Але це все мрії. Моя мрія – щоб ми подолали цю хворобу. Щоб ми максимально змогли допомогти людям.
Veжа: Наскільки Ви втомлюєтеся на роботі?
І. П.: Втома чи скиглення – я навіть близько такого знаку не маю показувати. На мене дивиться персонал. Так що це зараз не про нас, і ми про втому поговоримо тоді, коли це все закінчиться. Так, не вистачає часу, це проблема. Раніше я все встигав, я міг спокійно поїсти. А зараз постійно все перебивається. Тільки робота і все. В суботу я був на роботі до 12 дня. В неділю хотів купити запчастину до автомобіля але не зміг через карантин вихідного дня. Вірус не знає вихідних, я проти цього. Я працюю день і ніч, а в неділю все зачинено. Я трошки сердився.
Дуже всі завантажені. Є лікарі, які працюють більше ніж на ставку. Тому що немає лікарів, медсестер мало, у них більше чергувань.
Veжа: Чи думали залишити роботу?
І. П.: Ні, тому що це дезертирство. Від мене йшли лікарі та медсестри – через ковід, через те, що важко, через депресію, через агресію, через те, що не могли робити, а вимоги продовжуються. Хтось каже, що хвилюються за близьких, бо можуть заразити. Але якщо зараз піти з лікарні – це дезертирство, а не просто «я йду міняти роботу». Зараз не той час, і не те місце.
Звісно я нікуди не піду. Мені пропонували працювати в приватній фірмі, в операційній, спокійне життя. Спочатку хай закінчиться ковід, потім я буду розглядати ці пропозиції. Але не зараз точно, бо про це навіть говорити не чемно.
ОЛЕНА ВОЛОВИК ТА АНДРІЙ ЗЕМЛЯНИЙ
лікарі швидкої допомоги
Андрій та Олена працювали в «ковідній» бригаді вісім місяців, з березня по жовтень. Кажуть, що останній місяць їхньої роботи в бригаді був «найгарячійший» – тоді вінницькі лікарні заповнювалися хворими за пів доби, і «швидкій» доводилося возити людей до лікарень області. Наразі їх перевели в звичайну бригаду, де вони їздять на усі виклики, не пов’язані з температурою. Кажуть, що чекали цього переведення “як відпустки”. Загалом вони вже п’ять років працюють разом та розповідають, що в роботі є один одному найбільшою моральною підтримкою.
Супергерої за протоколом: як працює вінницька “швидка” під час пандемії COVID-19
Veжа: Чи вам стало легше працювати після того, як вас перевели з “ковідної” бригади?
А: Сили з’явилися тоді, коли я потрапив на лікарняний і в мене була можливість просто полежати вдома.
О: Ми чекали цього, як відпустки. Але фактично нічого не змінилося. Люди, на жаль, інколи не дуже свідомо ставляться до цього. Температуру не міряють, і коли ми приїжджаємо, виявляється що є температура, то доводиться повертатися і одягати костюм.
Була важко морально і фізично. Ми були не підготовлені до такого режиму роботи. Довелося працювати з пацієнтами в костюмі – влітку стікає піт, конденсат, не зручно. Виснаження за вісім місяців доволі значне. Але «залізо ламається, людина пристосовується». У нас були такі варіанти – або ми пристосовуємося, або ми пристосовуємося. Але якщо ще є партнер, з яким добре працювати, то це на половину легше. Я думала «ну хоч з Андрієм працюю, хоч це добре».
В основному відпочивала вдома, у вузькому колі сім’ї або друзів. Щось смачне готувала, читала, дивилася фільми. По іншому ніяк, адже карантинні обмеження.
Олена: Дуже хочеться бачити людей без масок, бачити якісь емоції на їх обличчях. Хочеться впізнавати людей.
Андрій: Хочеться бачити посмішки.
А: Також зідзвонюємося по відеозв’язку, так вечеряємо разом, говоримо. Також треба максимально відсторонитися від роботи, аби відпочити.
О: Але буває таке, коли я лягаю спати, посеред ночі прокидаюся і думаю «а раптом треба було госпіталізувати пацієнта?». Але все передбачити неможливо. Ми стараємося по максимуму працювати на користь хворих.
Vежа: Чи думали піти з цієї роботи? Адже зараз ви фактично ризикуєте своїм здоров’ям.
О: В екстреній службі мають працювати молоді фізично справні та стресостійкі, тому звичайно, в майбутньому можлива зміна роду діяльності. Можливо на викладацьку в медичній сфері, тим більше маємо ким надихатись (Олена та Андрій влаштовують тренінги щодо надання невідкладної медичної допомоги, – примітка автора).
Vежа: Які у вас плани на той час, коли епідемія ковіду закінчиться?
О: Я поїду на море.
А: Я поїду в будь-яку подорож. Хочу десь в гори, можливо в Україні, а може й за кордон. Туди, де свіже повітря.
ОЛЕКСАНДР СЛУЖИВИЙ
головний лікар Вінницького обласного спеціалізованого територіального медичного об’єднання «Фтизіатрія»
Вінницький тубдиспансер з середини жовтня облаштований ліжками для хворих на ковід. Головний лікар “Фтизіатрії” розповідає, що персоналу для лікування хворих вистачає, проблеми лише з киснем – мало постачальників. А кисню треба багато – якщо раніше заклад замовляв п’ять балонів на тиждень, то зараз – сорок на день.
В лікарні сформовані чотири бригади – частина з працівників “Фтизіатрії”, частина з інших закладів, які працюють за контрактом. З 60 ліжок станом на початок тижня 51 зайняте, є хворі на ШВЛ.
“У нас є запасна лава працівників, яких ми готуємо на наступних 60 ліжок. Специфіка патології, яку лікують у “Фтизіарії” трохи інакша, але для наших лікарів запросили інфекціоністів, які провели спеціальні заняття, а також познайомилися з протоколами лікування”, – каже пан Олександр.
– З введенням “ковідних” ліжок роботи додалося, бо це зовсім інша категорія, інші вимоги, ритм життя. Ми працюємо в добовому циклі. Сьогодні адміністрація працює практично до пізнього вечора, потім – в телефонному режимі. Робота набагато складніша. Хоч і звичайна робота в “Фтизіатрії” теж небезпечна. Я би поставив туберкульоз і “ковід” в одну стрічку. Лише туберкульоз довше протікає, ніж ковід.
Veжа: Як Ви відпочиваєте від роботи?
О. С.: Відпочинок повинен бути активний. Якщо ми приходим додому в межах сьомої чи восьмої вечора, колись буває й раніше, то максимум, що ми можемо зробити, це спокійно подихати свіжим повітрям з сім’єю чи з друзями. І не більше.
Veжа: Що мрієте зробити після закінчення епідемії?
О. С.: Хочу поїхати туди, де я раніше відпочивав – на Закарпаття. Там свіже повітря, термальні води, водичка є. Але на сьогодні через карантин це не можна втілити в життя.
Vежа: Чи Вам страшно працювати зараз?
О. С.: Сьогодні особисто у всіх є страх, бо хвороба непередбачувана, така, яка дає летальні випадки. Хоча й туберкульоз дає летальні випадки. Але сьогодні побажання всім таке – чим раніше звертайтеся до лікаря. Щоб не самі пацієнти приймали антибіотики, а лікарі призначали лікування. Звертайтеся до лікаря в перші дні хвороби, а не на п’ятнадцятий, тоді буде більше шансів одужати. А також дотримуйтеся трьох “золотих” принципів – носіння маски, дистанції та миття рук.
Фото – Марини Сербінович та Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.