Оновлено: 20 Травня 2021, в 18:49
Що ви робите з непотрібним одягом чи тканинами? Викидаєте чи залишаєте у спеціальних контейнерах в місті для потребуючих?
На Вінниччині пригадали ще одну можливість надати старому текстилю «друге життя». Майстрині з Томашпільського району перетворюють старі футболки та залишки від костюмів в традиційні доріжки, які раніше можна було знайти чи не у кожній сільській хаті, а тепер вони знову набувають популярності.
До села Стіна, що у Томашпільському районі, ми під’їжджаємо під ледь чутні крізь риплячий шум, звуки молдавського радіо (там іноді вдається вловити хвилі з сусідньої країни). Село, де сьогодні проживає декілька сотень осіб, оточене високими горбами. Якщо спуститись у Стіну, то здається, що пагорби – справжні гори й ти перебуваєш не на Поділлі, а вже десь на Прикарпатті.
У селі є Замкова гора та старовинне кладовище. Кажуть, там можна знайти поховання ще з 17 сторіччя. У селі також є поклади каміння й це помітно одразу: мури навколо будинків та городів викладені з кам’яних брил. Навіть самі будинки побудовані з цього каміння.
Саме тут на Вінниччині відроджують ремесло наших бабусь й виготовляють різнокольорові доріжки з тканини. У проекті «Vereta», який заснувала вінницька громадська організація «Наше Поділля» та її керівник ГО Юрій Степанець, беруть участь три місцеві мешканки Стіни. Працюють жінки за ткацькими верстатами, яким вже понад 100 років.
VежA поїхала у Стіну, щоб більше дізнатись про проект та побачити, як створюються доріжки, які раніше можна було знайти чи не в кожному сільському будинку.
ВІДРОДЖЕННЯ РЕМЕСЛА
Одна з майстринь мешкає у невеликому світлому будинку. Різнобарвні доріжки, якими встелена підлога, помічаємо ще при вході до будинку.
Вже у першій кімнаті стоять два дерев’яних ткацьких верстати. Працює за ними майстриня Світлана Антонишена. Жінці 53 роки й виготовляти доріжки вона навчилась ще років 20 тому, однак розповідає, що лише зараз це ремесло насправді відроджується. Крім неї у проекті ще одна майстриня та учениця.
– Колись старі люди дуже багато такого робили. Як закінчувались польові роботи, то жінки вставали до верстатів. До свят і після свят працювали. Колись робили доріжки, полотно, налавники, килими, рушники… Плели рушники з візерунками: і вишнями, і виноградом, сливками. Це все виробляли на верстатах. Колись такі були майже в кожній хаті, хто трохи заможніше жив. А хто жив бідніше – ті позичали верстати, бо ж не завжди мали за що їх придбати. А ми вже так… Відроджуємо це.
Поряд із жінкою, у мисці, декілька різнокольорових клубочків тканини. Саме з них й виготовляють доріжки. Пані Світлана швидко й вправно перекидає шматочки тканин в різні сторони, щось обрізає, пропускає між нитками та міцно притискає лядою. Скільки таких доріжок пані Світлана виготовила за всі роки й скільки має вдома навіть не пригадує.
Ляда – частина ткацького верстата, через яку проходять нитки основи і якою прибиваються одна до одної утокові нитки (або в нашому випадку — відрізки тканини).
– Мене колись сусідка навчила. У бабусі моєї не було верстата, вони бідно жили. Колись я бачила, як бабуся працює зі своєю сестрою. Вони працювали в хаті у сестри. Їм було цікаво. В дитинстві нам теж було цікаво дивитись, але ми тоді були ще дуже малі (щоб вчитись — ред.). А бабці померли й тоді вже навчила мене сусідка. Я тоді вже вийшла заміж і просто захотілось зроблених доріжок, тому й пішла вчитись їх робити.
Перший верстат пані Світлани
– Перший верстат я собі купила, а цей мені вже дали. Їм вже, мабуть, років по сто. Вони всі дубові й дуже давні, особливо мій перший дуже давній. Мій верстат у мене вже понад 30 років. Це йому взагалі десь за 100 років. Я купила його в жінки, а та жінка ще від своєї бабки мала, то йому вже дуже багато років. Цей другий, можливо, трохи в кращому стані, то трохи молодший.
В принципі, вони (верстати – ред.) не ламаються. Раніше люди їх ховали в якусь будівлю, щоб верстати не намокали й не гнили. Дуб взагалі довго стоїть. Інколи хіба що нитки рвуться, тоді ми самі їх зв’язуємо. Так то верстати дубові й міцні дуже. Були у нас столярі, які виготовляли ці верстати. Вони ще у нас є, але замовлень на верстати вже немає. Зараз вже йдуть замовлення на якісь меблі, а верстати ще лише відроджуються.
Пані Світлана розповідає, що у давніші роки вибір кольорових тканин був незначним, а тому жінки використовували різні барвники. Пригадує, що коли вона сама робила свої перші доріжки робила, то не мала зеленої тканини. Тоді вона купила звичайну зеленку та пофарбувала білу тканину. Також фарбували бузиною для червоного кольору чи виварювали з лушпайками від цибулі, щоб тканина стала коричневою.
До речі, виготовляти на верстатах можна не лише доріжки. Раніше створювали навіть килими.
– Ось такі килимки колись робили для молодят під ноги, — показує пані Світлана. — Стелили такий килимок під ноги, як молодята вінчались, а на нього клали рушник. Так колись плели, але я вже так не вмію і не було кому мене навчити. Але в людей є такого багато.
Щоправда, перш ніж сісти до роботи, верстат ще потрібно зібрати. Ляда, бердо, начиння, навої, статвини… Це лише мала частина елементів ткацького верстата і для тих, хто не мав раніше справ з таким обладнанням, важко одразу зрозуміти, де і що знаходиться. Та й зібрати його до роботи одній людині важко, тому допомагають пані Світлані її доньки.
– Вони вже самі вбирають верстат в мене, вже навчені. Коли намотуєш нитки, то в нас є такі ритки – ми розкидаємо хрест з ниток на ритки й розчісуємо його. Щоб його розчесати потрібно три душі.
Навій — вал ткацького верстата, що слугує для фіксації основи. У верстаті два навої — на одному навивають нитки основи, на другий намотують готове полотно.
Ритки — пристрій для підготовки основи перед її намотуванням на навій й виглядає, як вузька рамка довжиною в ширину навою з довших горизонтальних і коротших вертикальних планок, споряджених рідкими поперечними зубцями або перегородками крізь шпари яких проходять нитки основи.
Пані Світлана запевняє, що вчитись працювати на ткацьких верстатах зовсім не важко та не довго. До речі, зараз у неї вже є учениця, яка також приєдналась до проекту «Верета» та вчиться робити доріжки.
– Треба лише декілька разів спробувати, щоб запам’ятати, що за чим йде, а далі вже не важко. Коли лише вчилась, то трішки не вдавалось одразу, а потім вже все добре.
– Воно навіть від настрою залежить. Якщо немає настрою, сіла за верстат і не виходить – краще встань і вийди, тому що не буде нічого. Як натхнення йде, тоді вже краще робиться. Це затягує. Якщо починаєш чи шити, чи робити на верстаті, то воно тоді вже тягне до роботи. Входиш в цей процес і хочеш це робити. Буває так, що у неділю вже чекаєш понеділка, коли сядеш і почнеш робити.
Для «Верети» Світлана Антонишена виготовила найпершу доріжку. Тоді ще не було зрозуміло до кінця, чи запрацює проект, які нитки чи тканину найкраще використовувати та чи почнуть виробами майстринь цікавитись. Тоді пані Світлана зробила першу «пробну» доріжку у чорно-сіро-червоних кольорах, але з блискучими рожевими нитками.
– З цим було трохи тяжко, бо вони шовкові й трохи слизькі, не хотіли так стояти. Ми зняли з верстата і вони як почали вискакувати, то ми трохи помучились, але то нічого. Старалися, як могли, пробували. Перший раз не так вийде, але вдруге краще, а на третій раз буде ще краще.
І хоча пані Світлана не рахувала, скільки доріжок вже зробила для проекту, знає, що деякі з її виробів вже у Києві та Львові. У день нашого візиту вона саме працювала над черговим замовленням. Розповідає, що загалом має зробити на замовлення сім доріжок різних розмірів та кольорів.
– Можна за день зробити доріжку чи більше. Дивлячись, яка доріжка. Час залежить від візерунка. Якщо воно таке дрібненьке, то й де багато часу, а якщо візерунок простий, тоді трохи менше часу. Так само від кольорів. Навіть від душі залежить, від настрою. Якщо є настрій – щось краще виходить. На одну широку доріжку день потрібен, але це якщо ще щось робити, крім доріжок, бо в нас і так робота, і худоба, і теж треба з тим справлятися. Але за день справляємось.
– Зараз я роблю простий (візерунок – ред.). А ще робила на дві ниточки: дві ниточки чорні, дві ниточки кольорові й це було дуже довго, тому що там потрібно постійно змінювати нитки. На такі дрібні у мене йде цілий день. На ті доріжки, де більше ниток – трохи менше часу, а з дрібними дуже довго так погратися треба.
– Мені такі дрібненькі ще навіть більше подобається робити. Не знаю, чому, просто подобається. Воно красивіше, звісно. У нас одна жінка вже взяла дві дрібненькі доріжки та замовила ще третю.
З посмішкою розповідає, що намагається додавати більше творчості до своєї роботи та сама вигадує нові візерунки та поєднання тканин і кольорів. Щоправда, додає, що в селі й так роботи не бракує, а на експерименти потрібно знайти багато часу. Попри це, планує продовжувати, а впоратись з домашнім господарством їй допомагають чоловік та доньки.
– Колись практично всі старші жінки робили (на ткацьких верстатах – ред.), це вже зараз воно відійшло. Ми сподіваємось, що проект буде успішним. Це непогане ремесло. Ним можна займатися у будь-який час. Ось так, як в селі жінки не можуть вдень – можна робити вечері, коли вільний час.
Пані Світлана розповідає, що найкраще доріжки робити з м’яких тканин, які використовують для виготовлення футболок, наприклад. Нитки ж потрібні дуже міцні.
Виготовляють доріжки різних розмірів. Вона робила шириною від 45 сантиметрів. Нещодавно, завдяки другому верстату, почали виготовляти ще й широкі на 80 сантиметрів. Під час нашої зустрічі вона виготовляла саме таку широку доріжку. Тканину та нитки для доріжок привозить жінкам засновник проекту Юрій Степанець. Матеріали шукає в ательє та на фабриках. Щоправда, під час карантину з цим було важко.
Світлана Антонишена розповідає, що тоді вони намагались знаходити необхідну тканину у себе, оскільки потрібно було продовжувати працювати. Тепер, коли фабрика та ательє знову працюють й жінки отримують необхідні для роботи матеріали, пані Світлана сміючись зазначає, що вже навіть не знає, куди подіти всю тканину.
Незабаром учнів у пані Світлани побільшає, оскільки вінницький Турклуб «Бідняжка» планує поїздку у село Стіна й у програмі подорожі також навчання ткацькому ремеслу.
– Хотілося б, щоб село наше розвивалося. Щоб цей туризм розвивався, щоб до нас люди їздили і щоб молодь лишалась у селі. Сподіваємося, що воно (ремесло – ред.) не пропаде.
Ми також спробували навчитись, як робити доріжки. З місця майстрині верстат здається у рази більшим. Насправді потрібно запам’ятати не так багато рухів: натиснути на педаль, протягнути тканину між нитками, прибити їх тісно одна до одної лядою, змінити педаль та все повторити. Та щоб робити все так швидко та безпомилково, як пані Світлана, очевидно, що потрібні дні постійної практики.
До речі, частина коштів з продажу килимків йтиме на підтримку села Стіна.
– У нас є дитячий хор, то вони (ініціатори проекту – ред.) хочуть допомогти щось придбати для них. А там вже буде видно. Якщо буде розвиватися ця наша «Верета», то, можливо, що й більше буде.
З ЧОГО ПОЧИНАЛАСЬ «ВЕРЕТА»
Проект «Vereta» офіційно розпочався з 11 березня, хоча підготовчий етап тривав ще з осені минулого року. Ідея та організація належить Юрію Степанцю з громадської організації «Наше Поділля». Вже 15 років ця організація займається, зокрема, екологічними ініціативами.
Для прикладу, вони створювали станцію глибокого сортування сміття EcoHope. У станції було передбачено сортування на 20 фракцій й у багатьох екологічно свідомих вінничан, які приходили сортувати своє сміття, виникало питання, куди саме покласти текстиль.
– А що робити з текстилем? Якщо він ще більш-менш в нормальному стані, то його можна віддати тим, хто його потребує. А буває так, що одяг вже і ні туди, і ні сюди. Воно ніби ще навіть яскраве, але в ньому дірка і вже потрібно якось утилізувати. Якщо воно синтетичне чи змішане і викинути в компост — його нічого не візьме. Це така перша сюжетна лінія, коли ми подумали, що потрібно щось робити з цим текстилем.
Свого часу, чотири роки тому, «Наше Поділля» придбали хату в селі Стіна, щоб влаштувати там екологічний центр. Так його й назвали «Екологічний центр «Стіна». Ідея полягала в тому, щоб робити там місце зустрічі сільської та міської культур, ділитися певними знаннями, вміннями та досвідом.
– Село Стіна дуже гарне, цікаве та самобутнє. Туди приїжджали різні етнографи й навіть сучасні гурти за натхненням. Свого часу туди ДахаБраха їздила, — продовжує Юрій Степанець. — Але воно віддалене від дороги і якщо говорити про перспективи та можливості, то вони, чесно кажучи, досить обмежені економічно.
У певний момент я подумав, що можна ці дві сюжетні лінії якось поєднати. Тобто, з одного боку позбутися того текстилю, а з іншого боку – створити якесь виробництво за допомогою місцевих жителів, які таким чином могли б і зберегти свою культуру і зокрема щоб в цьому був економічний зміст. Чому цей зміст важливий, як мені здається, тому що він забезпечує безперервність процесу. Можна, звісно, для приколу зробити якісь речі, якийсь майстер-клас, але воно не працюватиме на кожен день.
Юрій Степанець розповідає, що загалом текстильна галузь доволі не екологічна. Якщо раніше більшість брендів, які виготовляли одяг, мали по дві колекції на рік, то зараз кількість зросла. Додає, що існує статистика, згідно з якою у розвинених країнах близько 50% придбаного одягу викидають у перші кілька місяців. Наприклад, У Великобританії близько 20% одягу викидають, жодного разу не одягнувши.
– Наскільки пам’ятаю, за даними ООН це 8-10% всіх парникових газів, які створюються у світі. Це більше, ніж весь транспорт. Це багато. Звісно, ми не вирішимо ці 8% чи навіть 1%, але можна принаймні трішечки.
Тому «Vereta» — це не лише про відродження ткацького ремесла та роботу для жінок у селі. Окрім цього, проект має значну екологічну складову. За словами Юрія Степанця, коли він спілкувався з майстринями зі Стіни, то помітив, що жінки доволі скромні й часто недооцінюють своєї праці та не думають, що це може когось цікавити, оскільки подібні доріжки там є у всіх. Все ж вирішили спробувати розпочати проект та подивитись, що з цього вийде.
– Насправді у багатьох подільських селах є або були такі майстрині. Ще 100 років тому практично у кожній другій родині був хтось, хто вміє це робити. Ну, і жінки робили це взимку, коли у них був час чи натхнення та можливість. Влітку ж потрібно було працювати ще десь на полі.
Пошук вдалої тканини та ниток виявився певним «квестом» для засновника проекту. Обрізки тканин йому віддають у вінницькій фабриці «Володарка», ось тільки колір тканин там доволі обмежений. Розбавити кольори яскравішими допомагають у невеликих приватних ательє, які також віддають залишки тканин, які згодом перетворяться у щось інше та теоретично корисне. З пошуком тканини також допомагала вінницька станція сортування сміття Shuttle, однак під час карантину з цим виникли певні труднощі.
– Загалом весь процес був дуже цікавий. Спершу виникла ідея, а потім почалось багато проблем. Тому що треба було знайти тканину, нитки відповідні. Немає магазину «Нитки для доріжок», тому це були досить довгі пошуки й перші варіанти були досить смішні. Перші доріжки були з таких блискучих ниток. Ходив по всіх швейних магазинах, багатьох людей питав. Вони кажуть, що у них такого немає і це треба йти на базар. Я тоді йду на базар. Там теж консультації від всіх експертів з пошиття. «Ні, вам не такі, вам треба для взуття», «Ні вам те не підійде, вам треба інше»… Більш-менш знайшли декілька варіантів, які зараз використовуємо. Але це такий цікавий процес.
Проект «Vereta» пояснюють трьома основними позиціями. По-перше, це переробка текстилю. По-друге, сталий розвиток, оскільки важливим є те, що це виготовляють в селі й це дає роботу місцевим мешканцям. По-третє, це – добро, оскільки частина коштів з продажу йтиме на соціальні проекти в селі.
– Наша мрія – щоб люди приїжджали у село Стіна і купували ці доріжки там. Тоді економічний ефект на місцевих жителів буде найбільший. Ми зараз готуємо з місцевими мешканцями та партнерами поїздку туди. Буде і майстер-клас по ткацтву, і по хору в кілька голосів, будуть танці, буде «екшн» у вигляді поїздки на возі, пригощання і все таке. Працюємо над тим, щоб люди відкрили для себе цю перлину і туди їздили. Це село незаслужено незнане. Воно досить старе, унікальне, самобутнє, не менш цікаве, ніж Буша.
– Можливо, колись доріжки стануть одним з локальних продуктів і Стіну будуть знати не лише за рельєфи, краєвиди та прекрасний старовинний цвинтар, а і як центр ткацтва, де можна навчитися чогось і щось придбати.
Як придбати доріжку
Придбати килимки можна від 350 гривень, залежно від розміру та складності візерунку. Активісти також рекламують вибори майстринь у Facebook та Instagram (там також можна замовити доріжку), але зізнаються, що наразі виробами більше цікавляться, ніж насправді купують.
До речі, два роки тому VежA вже була у Стіні та дізнавалась історію та легенди села. Тоді староста церкви Василь Антонович розповідав, що ще під час розкопок трипільських пам’яток у 1929 та 1958 роках, археологи довели, що навіть трипільці, які селилися біля Стіни, займалися ткацькою справою. Слідів тканини при розкопках не виявлено, але що вона була, свідчать відбитки на днищах трипільського посуду. Відтак, все нове — добре забуте старе.
Фото Марини Сербінович
Відео Марини Сербінович та Миколи Геркалюка
Дякуємо!
Тепер редактори знають.