Простора кімната з купою народу – у ній на підлозі лежить дівчина в білизні. За кілька метрів від неї іншу пані закрили у клітці. Лунає характерний звук удару паска об голе тіло – це б’ють уже напівоголеного хлопця, який саме підходив до ноги гостя.
Ці картинки, на перший погляд, можна уявити в асоціації з кінкі- чи БДСМ-вечіркою, але насправді – все перераховане є творами мистецтва, перформансами.
Всі вищезазначені перформанси можна було побачити у Вінниці близько року тому, і одним із авторів цих та інших незвичних образів став один хлопець.
Руслан Глухманюк – голова правління громадської організації “Чо/When”, режисер та сценарист. За рік в його доробку з’явились перформанси на фестивалях “ДІЛИ” та “Air Гоголь Fest”, Дні міста, а також організація ековиставки у “Квадраті”.
“Чо/When” встиг звернути увагу вінничан на проблеми насильства в сім’ї, проблеми військових, ставлення суспільства до сексуальних меншин та поведінки кліриків та екологічної культури людства.
Ми дізнались у Руслана, як стають перформансистом, будучи студентом біофаку, як заради мистецтва люди терплять біль та заробляють шрами та кого деякі митці називають “мамою всіх перформансів”.
Також ми розібрались, чому в деяких випадках перформанс може звернути увагу на проблему краще та безпечніше, ніж мітинг чи будь-яка інша “класична” акція протесту.
Перформанс – форма сучасного мистецтва, в якій твір складають дії художника або групи в певному місці і в певний час (Wikiart).
V: Як виникла ідея створювати перформанси?
Так вийшло, що в нашому університеті (ДонНУ) є люди, які здебільшого не навчаються, а займаються творчістю. Я подумав, як було би круто зібрати їх разом – які б цікаві штуки вони могли робити? Тож потрохи я почав “стягувати” людей, аби показувати щось через призму творчості.
Хотілось говорити. Хотілось говорити по-новому.
Чому ми обрали саме перформанси? Бо в нас це не розвинуто. У Вінниці є один театр, “Коло світла“, який можна назвати андерграундним. Але, окрім них, чогось такого (перформативного) я не бачив ніколи. Хіба що коли на день міста стоять розфарбовані люди у вигляді статуй).
Перші наші перформанси були в “Квадраті”. Перше, що прийшло в голову – це взяти екологічну тему, бо тоді це все робили студенти біологічного факультету. Підштовхнула нас до цього одна людина, Овчинникова Юлія Юріївна, яка тоді була нашим деканом.
Перформанс “Поцілунок сонця” . Тематика: шкідливий вплив озонових дір
Після того заходу ми заснували “Чо/When”, тож зараз в нас є багато людей, які не мають до тих еко-виступів відношення. Тому в мене виникає неприємне відчуття коли нас виключно з екологією пов’язують.
Йдеться про виступ 18 квітня 2019 року у ВОМЦ “Квадрат” – тоді в одній кімнаті глядачі могли побачити одразу шість перформансів, а також перформативне відео «Requiem for Nature». Тоді найбільше емоцій в автора цього матеріалу викликала саме відеоробота, на якій дівчину, яка символізувала природу, били, плювали, бруднили та кидали в неї сміттям.
«Requiem for Nature»
Як з’явилась ідея відео «Requiem for Nature»?
– Я сів і придумав) Просто сидів і мені в голову “бахнула” думка, аби зробити так. А от зйомка була важкою, тому що там все одним кадром знімається – ми два дні репетирували, а потім була п’ятигодинна підготовка аби зняти двохвилинне відео. Бідна дівчинка, Маша (Ковальська), яка там знімалася.
Не знаю, як іншим, але особисто мені ідеї приходять дуже просто. В мене з’явилась ідея – і ми її реалізовуємо.
Перформанс «До останнього листочка»
Перформанс, який ніс ідею провести паралель між ресурсами, які люди забирають у природи та тим, що повинні давати взамін. Глядачі могли відрізати листя живої рослини, але після цього дівчина відрізала собі пасмо волосся. Вперше був показаний у “Квадраті”, згодом – ще й на День міста, в рамках презентації екофестивалю “Діли”.
Руслан, як автор цього перформансу, розповів нам такі деталі:
– У цьому перформансі хотілось показати, що все що ти робиш, має за собою певні наслідки. Коли ти робиш проекцію цього на себе, це сприймається зовсім інакше. Було дуже цікаво спостерігати за людьми – деякі підходили до вазону і починали зрізати листок за листком, з посмішкою – і дівчина різала, і різала собі волосся. А були люди, які прибігали, забирали ножиці й тікали з ними. Потім стояли й плакали. Вазон забирали звідти, аби вона більше волосся не різала.
Реакція завжди цікава й неоднозначна. Хоча здавалося б: що означає відрізати волосся. Адже коли ти листок дереву відриваєш – це набагато більше шкоди, ніж відрізання локону.
Важко було знайти дівчат, наприклад, для відео «Requiem for Nature» чи перформансу з відрізанням волосся?
Ні, бо це від початку були наші однодумці. Ми не шукали їх. Всі люди, які зараз в нашій громадській організації, грубо кажучи, знайшли нас самі. І якось так виходило за щасливим збігом обставин, що знаходились саме творчі люди.
Зараз в організації “Чо/When” п’ятнадцять людей, але ми плануємо розширюватися. Хочемо спробувати модернову хореографію, тож ми шукаємо хореографа. І ще хотілося б спробувати музику. Тому зараз вже ми будемо шукати цілеспрямовано людей.
– Дуже круто, що зараз творчі люди у Вінниці об’єднуються – “Діли”, “Плай” і ми дуже тісно між собою контактуємо, думаємо над спільними проектами. Це добре, адже такі “шматочки” творчості нарешті збираються в щось одне, і у Вінниці, можливо, буде подих нового покоління. Бо особисто для мене дивитись на класичні речі в творчості – це дуже сумно.
Щодо сорому… Для деяких перформансів потрібно, наприклад, частково оголятись. Чи відмовлявся хтось від участі в перформансах з такої причини?
Звісно, бо для кожного є своя норма. Однак, наприклад, на “ДІЛИ” ми ставили перформанс з дівчиною-природою і там був момент, коли об неї мали гасити недопалки. Я їй тоді сказав, що ми зробимо силіконову накладку і насправді не будемо завдавати тобі шкоди. Але вона запропонувала гасити недопалки по-справжньому, бо не зможе передати людям свої справжні емоції. В неї на руках залишились шрами від недопалків.
Перформанс під час “ДІЛИ”
Тобто є такі люди, які готові віддавати абсолютно все. І є люди які не можуть оголитись, через етичні чи моральні міркування. Це не є проблемою, бо якщо дівчина не може оголитись, ще не означає, що вона погана акторка. Якщо для людини це неприпустимо, то навіщо її змушувати? В мистецтві ти маєш відчувати і любити те, що ти робиш.
Ти сам не береш участь у перформансах. Чому?
Не знаю) По-перше, я не надто актор. Не відчуваю, не виходить у мене. Я дуже люблю писати, з дитинства. В мене дома купа списаних зошитів, моїх ніколи не виданих книг, віршів, лірики і всього іншого. Потім почав дуже сильно захоплюватись режисурою.
Тобто професійно я цим ніколи не займався, і ніде цьому не вчився. Це просто йде зі мною “в ногу” все моє життя. І якось я звик, що я стою за сценою і дивлюсь як мої “діти” виступають. Мені це приємніше – дивитись, як люди розвиваються і давати можливості для розвитку.
Які найяскравіші фідбеки були від глядачів?
– Різні. В основному, нам кажуть, що ми ідіоти і придурки накурені. Але це стандартний наш український менталітет, який дуже хоче в Європу. Найнеоднозначніша реакція була на перформанс, а точніше, театральний етюд, на “Гогольфесті”.
У ньому ми показали чотири кімнати: в одній було сімейне насилля, в іншій – лесбійська пара, в третій – священник, який вів не дуже “святий” спосіб життя, а в четвертій був військовий з посттравматичним синдромом. Ідеєю було показати внутрішні проблеми – що за стінами ми одні, а ззовні – інші.
І людям було незрозуміло, чому чоловік б’є жінку (а за стінами кімнати вони виглядають як щаслива сім’я). Чому дівчата цілуються (і щасливі в кімнаті, а ззовні кімнати їм доводиться триматись порізно через несприйняття суспільства). Чому священник займається сексом з повією (а за дверима поправляє хрест та йде далі) тощо. Хоча той, хто хотів і готовий був його зрозуміти, той його й зрозумів.
В основному перформанси шокують людей. Це сумно, бо не хочеться викликати шок – хочеться викликати щось, що змусить людей подумати. Але зазвичай нам кажуть, що ми придурки.
Про підготовку до перформансів
– Підготовки до перформансів відбуваються дуже індивідуально, бо актор самостійно цим займається. Є, наприклад, дуже круті вправи Марини Абрамович, “мами” всіх перформансів, коли вона голодує три дні, не використовує жодні елементи соціальної мережі, виходить голою в ліс.
Мені подобаються її перформанси з возз’єднанням духу і людини, і показом вічного, щирого кохання, в яке я вірю. Мій улюблений перформанс Абрамович – напевно, той, де вони з чоловіком (Улаєм) стояли і, з’єднавшись у поцілунку, вдихали і видихали одне в одного. Аж поки не втратили свідомість.
Другий улюблений – коли Марина стояла перед столом, на якому були різні (72) предмети: від банана і ножа до зарядженого пістолета. Вона просто стояла і люди могли робити з нею все, що хотіли. Спершу глядачі, наприклад, просто її чіпали чи давали поїсти, але потім це перетворилось в хаос.
Їй почали різати тіло, роздягати і ледь не застрелили. Це тваринна людська натура, коли отримуєш владу над чимось, коли воно безпорадне. За цим досить страшно спостерігати. Найцікавіше – коли Марина зробила крок назустріч людям, вони всі злякались, зрозумівши, що вона не предмет, з яким можна робити все, що завгодно.
На твою думку, чи варто пояснювати сутність перформансів?
Взагалі в перформансі має бути нічого ясного, грубо кажучи) Але я чогось хочу давати людям якийсь контекст, тому що, якщо ми вийдемо і просто щось покажемо, людям буде незрозуміло.
Творчість “Чо/When” приносять вам прибутки?
– Ні, і не може приносити, бо ми громадська організація. Ми не можемо бути прибутковою організацією – і все, що ми отримуємо від спонсорів і членських внесків, йде на підготовку до виступів і всього іншого. Хотілося б, звісно, аби в майбутньому ми отримували з цього якісь кошти, бо дуже багато сюди вкладаємо: і свій час, і власні кошти, і душу. Але поки що грошей нема і ми на це не націлені.
Що ж до витрат, то, за словами Руслана, багато коштів йде на грим, штучну кров, костюми. Хоча в основному перформанси обходяться не дуже дорого. “Чо/When” не має бази для репетицій, тож приміряли ролі творці і на вулиці, і у власних домівках.
Що порадиш тим, хто захоче створити власний перформанс? Чи може це зробити не команда, а одна людина?
Так, звісно. Та ж Марина Абрамович сама все робила. Вийти на вулицю, і робити те, що хочеш – це вже перформанс. Якщо ти хочеш щось людям сказати, будь ласка.
Перформанс як протест
Від автора
Перформанс – унікальний вид сучасного мистецтва, який може спробувати будь-хто. Однак, крім виключно мистецької цінності, він несе в собі значний протестний потенціал, особливо в умовах обмежень прав на мітинги, страйки та інші форми мирних зібрань.
Чому? Бо як і мітинг, перформанси та суміжні форми мистецтва можуть привернути увагу до проблеми, особливо в медійному плані. Тематика є необмеженою: від прокурорсько-поліцейського свавілля до ключової ролі технологій у сучасному світі.
Художник Саймон Векерт обдурив алгоритми Google Maps, створивши “віртуальний затор” у Берліні
Перформанс “Туша” росіянина Петра Павленського. Колючий дріт як символ російських законів.
Ще однією обставиною, через яку перформансивні форми можуть показати себе як інструменти протестів – українські закони. Наприклад, під час воєнного стану у 2018 році автоматично підпали під заборону страйки, масові зібрання та акції. На перформанси, які забезпечуються свободою творчості, такі обмеження не мали законної дії.
У разі посилення карантинних обмежень перформанс, який може реалізувати і одна людина, не буде порушувати заборони масових заходів. До того ж, його використання може запобігти небезпеці заразитись від інших людей.
При цьому, органи влади про перформанси попереджати необов’язково (але об’єктивно бажано, якщо вони виглядатимуть як хуліганство чи інші правопорушення).
Побиття “неправильно припаркованої автівки” в Києві. Попри те, що виконавці “отримали дозвіл” на такі дії, їм достатньо було попередити поліцію
Крім цього, перформанс можна створити і в онлайн-режимі, або ж навіть записати перформансивне відео.
Чи не єдиний спірний аспект перформансу – відсутність його законодавчого визначення. В українських законах не можна знайти ознак, за якими можна визначити початок перформансу та його завершення. З іншого боку, “ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”, а прямих заборон перформансів наразі немає.
Якщо ж у вас майнула думка, що перформанси обов’язково пов’язані з роздяганням або завданням шкоди їхньому творцю – це помилка. Позаяк “вийти на вулицю, і робити те, що хочеш – це вже перформанс”.
Фото з архіву, Марини Сербінович та надані Русланом Глухманюком
Дякуємо!
Тепер редактори знають.