Навіщо писати про тілесне, чому потрібно говорити про зґвалтування – у переносному та прямому сенсах, чому багато книг описують саме нещасливе кохання та нещасних жінок та чому важливо навчитися про це заявляти відкрито – про ці та інші речі говорили у Вінниці сьогодні, 16 червня, в рамках фестивалю “Острів Європа”.
Дискусія “Тілесність і література: особисте як політичне й текстуальне” відбулась в рамках міжнародного фестивалю “Острів Європа”. Учасницями та головними спікерами стали поетка, письменниця, літературознавець Оксана Забужко, білоруська поетка та перекладачка (перекладає зокрема феміністичну поезію) Юлія Цімафеєва, а також польська письменниця Александра Зєлінська. Модераторкою заходу була Ганна Улюра, українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня.
Говорили зокрема про рівність, насильство, права й можливості та як усе це впливає на суспільство в цілому. Дискусія відбулася в рамках феміністичної програми, підтриманої представництвом міжнародного Фонду Ганріха Бьолля в Україні.
Розмова відбулася на Майдані Незалежності, куди прийшли близько п’яти десятків охочих послухати відомих, творчих та успішних жінок. Розмова почалася із теми заборони жінкам висловлюватись, зокрема у письменництві, про своє тіло.
На фото – Оксана Забужко
– Жінки здобули право ввести в свій дискурс тілесність, за великим рахунком, лише у ХХ сторіччі, – каже Оксана Забужко. – Тобто класика, жіноча проза ХІХ століття – загалом безтілесна.
Вони розмовляють, вона (проза -авт.) проговорена, вербалізована, та це героїні, яким в принципі ще не дозволяється “мати тіло”. І це не тільки чудові британки, це не тільки від Джейн Остін до Джордж Еліот – традиції вікторіанського роману, де пристойна жінка взагалі не має бути свідома свого тіла, і де сказати “я висякалась” може тільки рабиня, але ніяк не шляхетна леді чи взагалі пристойна панночка (взагалі все, що пов’язане з тілесністю – непристойно)…
– Написати про щасливу любов насправді набагато важче. Я собі це сформувала, коли хтось мою «Казку про калинову сопілку» почав порівнювати із “Лісовою піснею” (Лесі Українки – ред.). Там фольклор – і там фольклор. Там чортівня – і там чортівня, там щось такого із героїнею відбувається – і там відбувається.
Я сказала: “Мені до неї (Лесі Українки – ред.), як до Китаю пішки”. Вона написала (і таких прикладів в історії світової літератури, насправді, небагато) історію сходження душі, я написала історію падіння душі, історію гріха. Вниз набагато легше писати, аніж вгору. Хоч би тому, що вниз, як казав Сковорода, – це широкий шлях, а вгору він вузький і вибирають його небагато і здужують його дійти. Оцей самий шлях мавки через випробування – історія як дух отримує ту саму безсмертну душу – монаду, якою люди розкидаються направо і наліво.
Юлія Цімафеєва спробувала пояснити велику кількість книг про складні життєві ситуації, що були описані жінками.
– Коли людині дають голос, в які моменти вона говорить? Коли їй болюче, коли їй чогось хочеться. Коли жінкам дали голос, вони почали кричати про те, що їм болить, чого їм не хочеться. А коли вже з цією темою розберемося, можна буде рухатися далі. Вже тепер пишуть про оргазми. На Заході про цю книгу (“Жінка в Берліні”) вже написали і там з цим спокійніше, але в нас ще пишуть про біль.
“Жінка в Берліні” – анонімні мемуари німкені, що працювала у видавництві під час Другої світової, опубліковані в 2003 році. Деякі групи солдатів гвалтували її, інші зневажливо залишили кілька сигарет, в якості “зарплати”. Коли рукописи були опубліковані німецькою мовою у 1953 році, їх проігнорували та назвали “огидними”. Перше англійське видання з’явилося в США в 1954 році.
У 2003 році, через два роки після смерті журналістки Марти Хіллерс, яку вважають автором мемуарів, нове видання цієї книги було анонімно опубліковано в Німеччині. Воно отримало широке визнання критиків і було в списках бестселерів понад 19 тижнів” – kozakorium.
За словами Забужко, відкриття тілесності – це одна із мов, якою “промовляє людське, якою людське себе висловлює”, але якраз тут і є різниця. І тому кличуть жінок-письменниць говорити про це, а не чоловіків. Різниця, за словами пані Оксани, в тому, що якраз чоловік-письменник, починаючи писати, “вступає на терен тої традиції, де чоловіче тіло давно проговорено, артикульовано, описано в різних позах, ракурсах, всіх своїх секреціях”.
– Хочете хлопчачі полюції – читайте Гессе “Деміан”. Хочете про перший страх імпотенції – будь ласка: довжелезні списки літератури, не буду рекламувати авторів, які періодично в читача-жінки викликають поблажливу посмішку, типу “Ох ти ж моя бубочка” – каже Оксана Забужко.
Спікерки зазначають, що тема тілесності, саме жіночої, ще “не договорена, не доописана”. Відтак, після отримання своєрідного дозволу на описання своєї тілесності, жінки пишуть багато творів саме про нещасливе кохання та трагічні речі, яких може зазнати жінка, наприклад, зґвалтування. Спікерки кажуть, що таким чином жінки в літературі намагаються “викричатись” і вже потім писати про щасливе кохання та, наприклад, інтимні речі.
На першому фото – Юлія Цімафеєва, на другому – Александра Зєлінска.
Інша проблематика, про яку сьогодні говорили – побоювання тілесності у жінок різних рівнів. Зокрема, за словами Александри Зєлінської, жінки, навіть відвідуючи лікаря, не завжди можуть відверто розповісти про свої, суто жіночі проблеми.
– В жінок немає цього простору, в який би вони могли би це спокійно висловлювати. Чим більше в літературі ми будемо про це говорити, тим більше простору буде в нашому щоденному житті, – каже пані Александра.
Перекладачка Александри Зєлінскої, Олена Шеремета
За словами пані Забужко, серйозна література “працює зі злом” й цим “відрізняється від попси”. Для ілюстрації пані Оксана згадує фразу одного чоловіка: “Я порнуху люблю дивитися, бо там завжди все хорошо кінчається”.
– Як на мене, це – формула попси в широкому сенсі. Чим відрізняється серйозна література від порнухи в широкому сенсі, так це тим, що в серйозній літературі не мусить все хорошо кінчатися, але вона дає вам відчуття несамотності. Вона дає вам ось той доторк до чужого, болісного, травматичного, але обпікаюче живого досвіду. Який зрештою, якщо і не дасть відповіді на питання “Навіщо людина живе на цьому світі?”, то принаймні дасть вам свідомість того, що і ви живете на цьому світі з якоюсь місією і що це життя взагалі має сенс.
Також Оксана Забужко сказала, що “російські війська – це також зазіхання на наше колективне тіло, це також ґвалт, це також зґвалтування і воно також переживається”. Поетка вважає, що так само, як в інтимному житті, так і в цій ситуації потрібно усе проговорювати та заявляти про своє невдоволення усіма можливими способами.
Нагадаємо, офіційно фестиваль відкрили 13 червня о 18:00 на Майдані незалежності в “нульовий” день його проведення, хоч і ще навіть до відкриття організатори “Острова Європа” примудрилися провести аж три заходи в рамках фестивальної програми. Так, фестивальний день розпочався з відкриття фотопроекту “Хасидський хлопчик з Вінниці”, за тим була дискусія “Українська Гаскала: єврейська література версус євреї в літературі”, а після – ще й презентація роману Наталки Доляк “Де трава зеленіша”.
Повну програму цьогорічного фестивалю читайте за посиланням ТУТ.
На фестивалі “Острів Європа 2019” у Вінниці влаштують “літературний безвіз”: ПОВНА ПРОГРАМА
“Я – Крим”: у Вінниці відбулись острівні читання в рамках міжнародного фестивалю. ФОТОРЕПОРТАЖ
Хасидський хлопчик повернувся у Вінницю: “Острів Європа” розпочався єврейською програмою. ФОТО
Гоп, козак! І єврей у ведмежій шкурі: як у Вінниці розпочався фестиваль “Острів Європа”. ФОТО
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.