Цієї суботи у Вінниці ветерани, члени родин військових та охочі вінничани мали змогу поспілкуватись із Масі Найємом – одним із найвідоміших адвокатів України та людиною, яка двічі ставала на захист України.
Послухати історії захисника можна було у “Veteran Hub”, а скористались цією можливістю близько двадцяти людей. Розповідав же Масі і про власне поранення, яке позбавило його ока, і про прийняття військовими травм, і про теперішні та майбутні складнощі у взаємостосунках між військовими та цивільними – часом з гумором чи оптимізмом навіть в “драматичних” питаннях.
Ми зібрали найцікавіші його цитати під час візиту та передаємо вам – про найкрутіший жарт про своє око, чому люди відводять погляд від поранених, “режим Авдіївки” і “змагання” між нашими військовими.
Масі Найєм — український адвокат, засновник юридичної компанії “Міллер”, військовослужбовець ЗСУ, громадський діяч і правозахисник. У 2015-2016 роках брав участь у російсько-українській війні у складі 122 батальйону 81 бригади, зокрема, у районах Авдіївської промзони та Нью-Йорку, згодом був демобілізований.
Після початку повномасштабного вторгнення спершу, як він сам розповідає, “займався певними справами від державної контррозвідки (ймовірно, йдеться про Департамент контррозвідки Служби безпеки України – авт.)”, згодом потрапив до підрозділу, який займався розвідкою. Під час одного із завдань отримав поранення голови та втратив око внаслідок підриву на міні.
Про тижні до повномасштабного вторгнення і перші години після
– Ми в нашій юридичній компанії за три тижні до 24 лютого прийняли протокол дій в разі, зокрема, повномасштабного наступу. Згідно з цим протоколом я зобов’язаний був протягом трьох годин прибути в офіс. Власне, я й приїхав, ми зібрали партнерів — я їм чесно збрехав, сказав “Їдьте з родинами, я вас наздожену”. І спокійненько собі (у своїх справах — авт.) поїхав…
Тоді в Києві на дорогах таке відбувалось — люди когось об’їжджають, сигналять… Я “увімкнув режим Авдіївки”, як я його називаю (бо ми воювали в Авдіївській промзоні) і який означав, що тепер все можна…
Про відмінності повномасштабного вторгнення від початку війни у 2014-2016 роках
– На відміну від 2014, 2015 років зараз інші задачі, більш цікаві. Але найголовніше — зрозуміліше, нащо ти це робиш… Зараз інша війна — вона в чомусь важча; швидкість дуже сильна і дуже велика — через це дуже багато помилок. І те, що сталось з нами (під час виконання крайнього бойового завдання з побратимами — авт.) – це теж помилка, як я вважаю.
…А та війна, яка була у 2014-2016 роках… Ти стоїш, стріляти не можна, а потім можна. Ти не розумієш, з якої логіки. Виникають питання, а нащо ми тоді тут стоїмо.
…І за 17 місяців війни того разу я навчився меншому, ніж за три місяці війни зараз.
Про “конкуренцію” серед військових
– Ми якось йшли в розвідку, нам подзвонило командування, сказало “Терміново повертайтесь!”. Ми повернулись, питаємо, що трапилось. Нам відповідають, що всіх підняли на вуха, бо бійці “Альфи” бачили, як ніби ми, складом у 15 людей, йшли, й хотіли нас “завалити”, а потім зрозуміли, що це свої, ГУРівці. А ми кажемо: “Так це не ми, нас вісім було”. “Так, а що, є ще якісь ГУРівці, які там??”. Ми відповідаємо, що не знаємо. Тобто був натовп різних підрозділів, який між собою конкурував, хто “завалить” це місце. Це наш мінус, але з іншого боку, в цьому є і наш плюс. Неможливо злити інформацію ворогу, хто в якійсь місцевості є і які підрозділи, якщо вони самі один одного не бачать, – жартує Масі.
Про сприйняття травми ока
Масі розповів, що перші дні після “знайомства” зі своїм новим обличчям він ні з ким не розмовляв кілька днів та важко сприймав наслідки свого поранення. Допомогла розмова з психологом.
– Я проговорив з психологом про своє болюче сприйняття втрати ока. Вона сказала, що, коли ти себе наповнюєш болем і повторюєш “болить”, в якийсь день мозок це сприймає як початок механізму самознищення. Бо тобі ніби немає для чого жити. Сказала: “Ти або наповнюєш себе болем і стражданням і якогось дня ти перетворишся в жертву і проситимеш у всіх жалю, фактично будеш несамостійним. Або ти сам наповнюєш своє життя задоволенням, тим, що тобі подобається, і тоді це, можливо, вирулиться”. І я після того почав жити життям, ніби в мене нічого не сталося.
…В один з моментів мене прихильники Порошенка почали ображати, називати “одноглазіком”, “циклопом”. Але коли це почалось, я зрозумів, що це дуже добре з одного боку, адже я розумію, що в цій боротьбі вони мене сприймають, як рівноцінного суперника. …Адже коли ви поранений, єдине чого дуже сильно хочеться — щоб до вас ставились нормально, як до рівного, не менш дієздатного. …Психолог, наприклад, порадив моїй сестрі не робити того, чого я не прошу. Тому що коли ви ставитесь до пораненого, як до рівного, його “брак” йому не відчувається.
…Найкрутіший жарт про моє око був у “Спілці мертвих юристів”. Там мені сказали: “Масі, ти можеш очолити комітет інтелектуальної власності, а саме – підкомітет по боротьбі з піратством”.
…Чим краще ви переживаєте своє поранення, тим більше суспільство його знецінює. Тому що якщо ви, с*ка, (публічно – авт.) не страждаєте, значить у вас все (прекрасно). А якщо страждаєте, то діє підхід “Бідняжка, давай ми тобі допоможемо”. Тобто, якщо ти витримав травму і даєш собі раду, люди знецінюють те, що ти пережив. …Це ще більше підштовхує до того, аби надягнути образ жертви.
Зараз займаються реформою у сфері реабілітації поранених. І мені подобається показник, яким вони керуються — аби людина, яка була поранена, змогла далі працювати. Тобто відновити людину таким чином, аби вона була функціональною — бо це і соціалізація, і допомога державі, і самій людині.
Про людей, які відводять погляд від тебе
– Психолог підказав мені, не знаю, правда чи ні, що людина, коли дивиться на травмовану людину, дискомфортно себе почуває, тому що їй неочікувано дивитись на людину без однієї ноги чи без одного ока. Тому, аби прибрати від себе цей дискомфорт, вона прибирає погляд. Те ж саме стосується, коли тобі бажають одужувати швидше — фактично вони апелюють до себе, мовляв “мені настільки незручно, що тобі погано, що давай швидше одужуй”. …Коли ви бачите незручну реальність, ви втікаєте мозком.
Про завдання суспільства в майбутньому
– Чим далі буде відходити війна, тим наслідків цієї війни ми будемо більше їсти. Тому що люди зараз в негативі не просто так живуть — вони його виливатимуть на кого-небудь, – зазначає Масі. – Ті, хто не воював, будуть ненавидіти, тому що їм дискомфортно, адже вони не пішли воювати, а ти пішов, і їм перед тобою незручно. І не впоравшись з цим відчуттям, вони будуть агресувати, – розмірковує Найєм.
– Це не значить, що вони, погані чи хороші люди. Це та ж сама історія, як і з людьми, які зараз живуть на Донбасі. Вони, так чи інакше, – українці, і з ними треба працювати.
Наша задача, як суспільства, щодо цих поранених військових — бути їм вдячними таким чином, аби їхня комунікація з владою була максимально простою і якщо ми бачимо, що хтось когось цькує, не проходити повз.
…Можна застосувати свою любов до переселенців, яким достатньо іноді навіть просто купити одяг чи їжу. Переселенців з такими потребами дуже багато і суспільство ніби їх прибрало, бо є армія, є війна, хоча є такі люди, які елементарно не мають за що жити.
Про засудження людей, які не хочуть йти воювати
– …Я дуже не люблю, коли засуджують людей, хлопців, за те, що вони не хотіли б піти на війну. Чуваки, нормальна, здорова людина іти кудись, де є шанс померти, не хоче. І це брехня, і ми самі себе на**буємо, коли кажемо, що “маєте хотіти йти”. Але як є (умовна – авт.) історія, коли вб’ють жінку чи дитину, і ти йдеш захищати — це нормально…
Про те, що дозволяє триматись у фокусі
– …Коли ти повертаєшся з війни, в тебе звичка до адреналіну. І коли тобі пропонують послухати разом класичну музику, ти думаєш “В сенсі? На**яритись треба. Давай щось таке почнемо”. І цей період, поки ти повернешся до нормальності, триває не один місяць. Для цього дійсно важливо близьким знати про ці конструкції.
…Я за перші два тижні після виписки з лікарні випив шість пляшок віскі. Але потім аналізував, чому це сталось — тому, що мозок перебуває в стресі і він хоче шукати задоволення, щоб стабілізувати себе. Тому багато хлопців починають приймають наркотики і алкоголь. Аби цього не сталось зі мною, я почав шукати задоволення в іншому — грати на фортепіано тощо.
…Що мені дозволяє триматись у фокусі і тримати себе нормальним — я щодня себе запитую, яким я хочу прийти в День перемоги над росією. Бо якось я прочитав історію, в якій один герой запитував у гросмейстера дванадцятирічного, чому той грає в шахи. Той відповідав, що любить владу — можливість змусити супротивника вчинити так, як він сам би ніколи не вчинив. І історія з тим, що ми можемо перетворитись в тих людей, якими ми ніколи не були – це може бути влада росії над нами. Умовно, коли вони відрізають різні частини тіла нашим полоненим, тоді хочеться їх четвертувати у відповідь. Але ж коли ми так зробимо, це ніби коли росіяни розмовляють російською, а ми переходимо на їхню мову. Нащо? Це їхня мова війни. Тому ми не хочемо в День перемоги прийти такими ж кінченими, як росіяни прийшли після Другої світової і святкували день перемоги.
Фото Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.