Як робота з креативним простором плавно переходить у роботу в сфері шкільної та дошкільної освіти, чому Вінниця комфортніша за Мельбурн та історія бізнесу, який розпочався з прогулянки містом.

Про все це і набагато більше розповів Vежі Андрій Піжевський – засновник та власник креативного простору “Артинов”, а також, віднедавна, власник приватної гімназії “Дельфін”.

Свого часу він шукав натхнення для започаткування власної справи у Польщі, а потім неочікувано для самого себе переїхав до Австралії. Проживши там 15 років, він повернувся до Вінниці разом з сім’єю і заснував тут креативний простір “Артинов”.

– Давайте розпочнемо з найбільш актуального, з “Дельфіну”. Він Вам належить вже скільки часу?

– З 13 серпня цього року.

– А як так сталося, що Ви, відомі у місті як власник “Артинова”, вирішили придбати “Дельфін”?

– Ніколи не думав, що займатимусь таким освітнім проектом. Коли ми відкрили “Артинов” і зрозуміли потребу молоді, що вони хочуть продовжувати розвиватись, навчатись, постав виклик: треба щось для цього зробити. Перша ідея була створити англомовну школу, моя дружина розпочинала її, займалась з діточками, потім з підлітками, потім з дорослими, готувала до IELTS (міжнародна система тестування знання англійської мови – ред.). Ми зрозуміли, що це дуже потужна потреба – всі дуже хочуть вдосконалити свої знання і поспішають це зробити – потрібно тільки робити (надавати освітні послуги – ред.) креативно, з гарним підходом і це буде розвиватись.

Таким чином воно переросло в ІТ-школу – те, що ми зараз продовжуємо розвивати. З того часу в мене з’явились думки, якщо підходити до освіти трохи інакше, ніж ми звикли, то це може бути цікаво, навіть для дітей, які тільки пішли до першого класу. Та й взагалі, їхній час, проведений у школі буде набагато цікавішим, ніж був для нас свого часу. Ось і все.

– Тобто, з освітніх напрямків “Артинова” воно якось так перейшло у освіту загалом у “Дельфіні”?

– Ми почали думати, що можливо варто почати з дошкільного відділення чи з якихось таборів, чи можливо, навіть, з початкової школи. Були напрацювання. Тим паче багато наших друзів чи клієнтів нашого закладу мають вищу педагогічну освіту. Це молоді люди, які не знайшли себе чомусь, поки що, в освіті та працюють в інших сферах. Це спонукало нас думати: “А можливо там не цікаво, можливо там щось заважає, що не дає цього продовження в їхньому житті”. Ми працювали над тим, щоб створити свою нову школу.

Потім якось з’явилась ідея просто порозмовляти з попередньою власницею “Дельфіна”. Це чудова людина, яка започаткувала гімназію 24 роки тому, вклала туди душу свою, як то кажуть, для своїх дітей, для інших. Але вже настав час, коли треба відпочивати і саме в цей час з’явились ми і мали розмову. Вона каже: “Вам ми готові передати всю справу, якщо ви візьметесь, тому що ми знаємо вас по справі в “Артинові” і напевно це буде дійсно гарне продовження”.

– За великим рахунком, це можна вважати не просто купівлею, а швидше навіть передачею?

– Я більше сподіваюсь, що було як передача. Ми завжди шукаємо тих людей, кому можемо щось доручити, чи передати щось, чи співпрацювати. Тому це не такий легкий процес, це не автомобіль, на якому покатались і віддали іншому. Це серйозна справа. Навіть сьогодні з “Артиновим”, якби я вимушений був залишати цю справу, це не так просто – взяти і продати комусь чи передати. Треба знайти людину, кому ти готовий передати, хто продовжить працювати в такому напрямку і буде дійсно горіти цим і жити цим. Це не легка справа, тому я вірю, що було саме “передати” і сьогодні ми можемо цим займатись.

– Якщо можете, звісно, сказати – скільки це коштувало?

– Це комерційна, як то кажуть, таємниця. Тому, на жаль, я не можу це висвітлити.

– Чи змінилось щось в гімназії від того моменту, коли Ви тільки стали власником “Дельфіна” і до сьогодні?

– Звісно, змінилось. В мене є спеціальна презентація, яку ми пропонуємо для наших батьків і для тих, хто тільки приходить в нашу гімназію, щоб вони бачили “до” і “після”. Все ж таки я розумію, що це не просто “взяти і понести”, треба вкласти частину себе вже. Це і фінансово, і морально, і фізично. Самому щось зробити, своїми руками, щоб розуміти що воно і яке воно.

Було дуже багато змін, все ж таки, наші дві будівлі досить таки великі – 4,5 тисячі квадратних метрів загалом.

– Це будівлі на вулиці Стуса і на…

– На Стуса і на Майбороди. Це дуже старі будівлі в такому, я б навіть сказав, занепаді й потребують дуже великих, потужних вкладень. Звісно, не є розумним вкладати особисті кошти, тому що це не наші будівлі, вони орендовані. Одна будівля в нас орендована в “Укртелекому”, інша в міської ради. Хотілося б обладнати їх краще, хотілося б зробити великі зміни. Щоб показати, що ми дійсно готові до розвитку, готові до змін, мені довелось вкласти велику суму коштів.

Діти сьогодні мають змогу грати в настільні ігри на великих перервах. Я змінив розклад, ми зробили дві великі перерви по 25 хвилин серед навчального процесу, коли діти можуть трохи розвантажитись між уроками.

До 1 вересня в гімназії на Стуса ми змінили фасад, відремонтували дах, пообрізали дерева, змінили майданчики ігрові, оновили всі дитячі спальні кімнати, меблі старі повикидали, зробили нову їдальню, деякі туалети встигли переробити… Ну те, що встигли зробити за три тижні до початку навчального року. А на Майбороди ми змінили багато локацій, тобто зробили такий “міні-Артинов” у чомусь. Діти сьогодні мають змогу грати в настільні ігри на великих перервах. Я змінив розклад, ми зробили дві великі перерви по 25 хвилин серед навчального процесу, коли діти можуть трохи розвантажитись між уроками. Вони можуть пограти в ігри настільні, можуть повчити уроки в бібліотеці, якщо хочуть.

Для цього нам довелось обладнати відповідні локації: диванчики зробили, пуфи кинули. Зробили шафи для дітей особисті. Ми закупили дуже потужне обладнання. Ще комп’ютерний клас оновили, потужні комп’ютери закупили, MozaBook – це така інтерактивна панель, де викладачі мають можливість готувати дуже класні, цікаві, інтерактивні уроки.

– Чи вистачає вчителів? Буквально сьогодні заходив на сторінку “Дельфіна” на Фейсбуці і бачив пост про пошук вчителів.

– Це процес, який не закінчується, ми постійно будемо шукати кадри. Я думаю, що це очевидно для кожного, хто займається подібною справою. Постійний підбір працівників, викладачів, тому що штат дуже великий, діти додаються. Приємно, що ми маємо велике поповнення: близько 50 дітей прийшли до нашої гімназії за цей період, відколи ми взялись за неї. Тому, звісно, нам потрібні нові вчителі. Деякі вчителі не готові до змін, які ми принесли, тому дехто залишив роботу, дехто переїхав. Це постійний процес, тому ми будемо постійно шукати. Ті, хто з нами на довгостроковій перспективі, ми дуже їх цінуємо, дуже любимо цих людей, намагаємось покращити умови їхньої праці, налагоджуємо наші взаємини. Збираємось, проводимо інтерактивні зустрічі, спільні вечори, де ми можемо переглянути якийсь фільм. Тобто, щось цікаве робимо разом.

– Тобто, більше, ніж просто прийшли на конкретну годину, відпрацювали і пішли?

– Так. Моє бачення – це не просто робота. Особливо школа, коли задіяні дітки різного віку, це не може бути просто робота. Людина, яка просто приходить на роботу заробити кошти, викласти якийсь предмет і піти – це не на довгий час така людина. Напевно вона ще не знайшла себе. Людина, яка приходить і хоче себе віддати, частину себе, свого серця… Звісно, з такою людиною тобі доведеться пити каву, грати в ігри, дивитись фільми, десь разом подорожувати. Ось ми їздили всі разом в Одесу на “IdeaFest”, дуже цікаву подію, яка один раз протягом року буває. Ми собі поїхали, провели час, побули на морі, покупались і повернулись.

– А що із зарплатнею у вчителів? Адже до того, як Ви стали власником “Дельфіна”, вона була меншою, ніж у звичайних школах.

– Так, були певні виклики. Я не намагаюсь аналізувати, що було, я дивлюся вперед, тому що немає часу. Моє завдання було наступне: хоча б вирівняти зарплатню з нормальною загальноосвітньою школою і для мене це в пріоритеті. Звісно, це не легко, скажу відверто. Тих грошей, які батьки платять за учнів, не вистачає, щоб мати високий рівень у всьому. Все ж таки, ми над цим працюємо. Дуже великі, як я вже казав, приміщення. Можливо, вони нам не потрібні, можливо будемо щось думати і змінювати на краще, на більш енергозберігаючі якісь приміщення. Будемо звертатися до міської ради, можливо, в співпраці з ними зможемо щось покращити. Це праця велика і я розумію, що не на один день. Розумію, що для утримання вчителя, він має отримувати те, що в звичайній школі.

– Як з форматом роботи закладу? Ви, все ж таки, трішки поєднуєте “Дельфін” з “Артиновим”: і вчителі сюди приходять, і діти під час канікул тут бували. Як буде змінюватись формат роботи “Дельфіна” з того, що Ви вже собі запланували?

– Розумієте, якщо Ви частенько буваєте в “Артинові”, то знаєте, що це не просто розважальний заклад. Це заклад, який розвиває людину в тому напрямку, який вона обирає. Наші клієнти можуть покращити англійську мову, можуть вивчати німецьку чи іспанську, приходити на якісь конференції, зустрічі. І ми завжди звертаємо увагу кожного клієнта на наші три важливі слова “Спілкуйся. Тусуйся. Розвивайся”. Загалом, це саме ми хочемо перенести і до школи.

“Вони діти, розумієте? Ми не можемо вкрасти їхнє дитинство.”

Діти мають навчитись спілкуватись, одне до одного нормально ставитись, не ображати, поважати один одного. Вони мають класно проводити спільний час, тобто ці великі перерви або після, якісь виїзди на природу, якісь подорожі історичні, можливо за кордон, ми зараз це напрацьовуємо. Вони діти, розумієте? Ми не можемо вкрасти їхнє дитинство. Ми мусимо дати їм щось цікаве, щоб школа не була сірою частиною їхнього життя. Вони мають приходити туди із задоволенням. Я пам’ятаю як мої діти поспішали до школи, коли ми жили за кордоном. Для них канікули були трагедією: “Що вдома робити? Ми хочемо до школи”. В мене так в дитинстві не було, натомість оце “Ооох, знову до школи”.

Тому моя ціль основна: щоб дитина поспішала щодня до школи. Дійсно важливо розвиватись, тобто навчатись. Для нас це пріоритетно. І я бачу це так, що з 5-го класу ми будемо робити акцент дійсно на знаннях. Але для того щоб досягти цієї мети, ми спочатку маємо з дітьми здружитись, маємо їм пояснити, що ми зацікавлені в їхньому житті, зацікавлені в тому, щоб вони спілкувались, дружили, цікавимось їхніми хобі, що вони полюбляють, в яку сторону хочуть розвиватись… Можливо в ІТ чи просто хочуть погратись. Окей, але спочатку треба навчатись. Давай так, сконцентруємо твою увагу, зараз погралися, поспілкувалися, “потусували”, а тепер давай навчатись.

Це моя основна ціль, все ж таки, досягти цього. Поки що ми не можемо з усім цим накинутись, але ми хочемо, щоб діти зрозуміли: ми їх чуємо, ми беремо до уваги їхні бажання. Але вони мають розуміти, що від нас їхні батьки вимагають наступного: дати їм (дітям) правильні знання в класній формі, такій, яка їх зацікавить. Це велика праця, робота не на один день. Будемо продовжувати працювати і розвиватись в цьому напрямку.

“Педагог – це та людина, яка вміє вмотивувати дитину до навчання.”

– Якими мають бути вчитель або вчителька, щоб дійсно вважатись класними педагогами?

– Це має бути педагог, на 100% педагог, у всіх розуміннях цього слова. Тобто, педагог це не тільки та людина, яка знає. Сьогодні, як то кажуть, здивувати своїми знаннями неможливо, тому що в кожного в руках є смартфон, який розбиває в “пух і прах” знання будь-якої людини, що сидить поруч.

Дітей не здивуєш своїми знаннями. Педагог – це та людина, яка вміє вмотивувати дитину до навчання. Для мене це педагог, який себе мотивує розвиватись, який вміє знайти підхід до мотивації кожного учня, сказати “слухай, це класно, навчання може бути цікавим”. А найголовніше – навчити самонавчатись після школи навіть, тому що коли педагог сам цього не вміє, то як він навчить цьому дитину?

Якщо він викладає тільки те, що вимагає від нього держава, ту інформацію, ті матеріали і він не розвивається, то дитина так само перейме це від нього. Він вивчить, здасть, отримає оцінку і піде. Все те, що я вчив, що від мене вимагали в школі здати на 4 чи на 5, я вивчив, здав і забув. Але те, що вмотивувало мене до самонавчання, я сьогодні знаю, я цим користуюсь. Якщо мені потрібно, я знаходжу якусь інформацію, вивчаю і я далі рухаюсь. Педагог, я б так сказав одним словом, це мотиватор до життя і навчання.

“Якщо ти шиєш дивани, то це твоя особиста справа, ти в підвалі свого дому, ти можеш це зробити і продати.”

– Ви багато часу прожили в інших країнах. Коли саме розпочався цей процес мандрів?

– В мене процес мандрів розпочався, коли мені було 16 років. Це були мої перші спроби працювати і жити за кордоном. Тоді дійсно був такий час, тоді не так багато було можливостей в нашій країні для розвитку. Ми їх не бачили чи нам їх не вміли показати, не знаю. Таке філософське, напевно, питання. Але моє бажання було спробувати десь поїхати і попрацювати.

Перші подорожі були до Польщі. Я бачив як там люди працюють, мені дуже подобалось, що в кожного є свій окремий, маленький бізнес чи робота якась. Якщо ти шиєш дивани, то це твоя особиста справа, ти в підвалі свого дому, ти можеш це зробити і продати. Мені це дуже подобалось. Ну і потім, за першої ж можливості… Хоча я не намагався переїхати, мені просто подобалось подорожувати. Мені подобалось жити в Україні, я бачив для себе якусь перспективу і я починав свою справу – мав невеличкий відділ в універмазі, міг продавати речі, які привозив. Так сталось, що моя дружина раніше за мене поїхала. Вона тоді ще була моєю дівчиною. Мені просто довелося слідом за нею їхати до Австралії, щоб бути з нею разом.

В 1999 році я поїхав, мені було тільки 18 років. Поїхав за своїм коханням. Напевно, якось інакше я б не поїхав, не зміг би. Мені дуже подобалась Європа, подобалось, що ми близько розташовані і до Німеччини, і до Польщі. Це ті місця, де я бував. Мені подобалось жити в Україні, в мене було багато друзів. Але так сталось, що ми поїхали, там одружились. Спочатку нам потрібно було вирішити якісь моменти: їй було потрібно закінчити навчання, потім я пішов навчатись, потім ми одружились і з’явилися дітки, так одне за одним і залишались там до певного періоду.

– Переїхали на інший кінець світу і навчались там, і починали займатися бізнесом. Що це був за бізнес?               

– Я б не сказав, що це прямо бізнес-бізнес. Це була перша робота, яку мені запропонували, я не міг обирати, бо не знав англійської на достатньому рівні. Мені довелось працювати на підлогах: ламінат, дерев’яні підлоги. Це була дуже важка праця і я був упевнений, що як тільки закінчу навчання, я звідти виїду одразу ж. Я не хотів так працювати важко. Але коли я зрозумів принципи ведення бізнесу, то я зрозумів, що є сенс спробувати залишитись, зробити щось більш потужне. І мені це вдалось на той момент.

“Нас дуже зачепило те, що ми бачили, як українці один за одного стали.”

– Скільки часу Ви провели в Австралії?

– З 1999 року по 2013-й, коли відбулась наша перша спроба повернутись, спробувати тут рік прожити. Ми не були впевнені, що діти зможуть прижитись тут і в них українська не була досконала, це була така домашня мова. Ми їх навчали, дружина вчила їх читати трохи і розмовляти. Російська в них була взагалі дуже паршива. Ми вирішили, що спробуємо. Це був травень 2013 року. Ми приїхали, нам дуже сподобалось, діти теж не плакали і не просились назад, їм теж подобалась атмосфера. Але потім почались події, які всі ми з вами пройшли (Революція Гідності – ред.).

Спочатку був страх і ми думали поїхати звідси. А потім вирішили залишитись і спробувати чимось допомогти. Нас дуже зачепило те, що ми бачили, як українці один за одного стали. Я бачив як з певних магазинів забирались всі речі і везлись на допомогу. Це дуже вмотивувало, ми теж захотіли взяти участь, просто допомогти, підтримати тих, кому важко і бути поруч.

– Тобто, після Майдану був той момент, коли остаточно вирішили залишитись в Україні?

– Так, так. Ну, ми ще мали повертатись щороку. Але зараз вже немає потреби.

– Як Ви сприймали Вінницю після такого довгого періоду відсутності? Як змінилось місто?

– Місто змінювалось. Я, десь так, кожних три роки повертався на кілька тижнів, бачив ці поступові зміни, це дуже тішило. Не так потужно, як хотілося б, але Вінниця завжди була гарним показником, мені здається. В інших містах це було менш помітно. Можливо тому, що Вінниця невеличке містечко, це помітніше. Коли я приїздив, то обов’язково йшов з вокзалу аж на Космонавтів пішки через все місто. Любив спостерігати що змінилось: які магазини добудувались, які місця відкривались.

Напевно, до речі, це було вирішальним фактором у відкритті “Артинова”. Я бачив, що все змінюється, але для молоді так нічого й не роблять. І мене це так розривало, мені дуже хотілось… Я не розумів що це має бути, в мене не було ідей, в мене не було стратегії, в мене не було плану, але я розумів, що щось має бути таке класне, щось креативне і всім буде підходити це. Я думаю, що тому така ідея і прийшла, такі люди прийшли вчасно, які спільно зі мною це робили.

– То “Артинов” починався з того, що Ви приїхали і побачили, що для молоді нічого немає і це можна і варто зробити?

– Так. Розумієте, коли моя юність була, я пам’ятаю, що був кінотеатр “Мир” з дискотекою або “5 елемент”. Це були такі місця, куди люди приходили випити, потанцювати, потім дати одне одному, як то кажуть, доброї взбучки. Ще я пам’ятаю “Європу”, можна було в більярд пограти трохи. Небагато було таких місць. А для тих, хто не любив усі ці речі, взагалі нічого не було. Я не пам’ятаю, ми не могли знайти.

Колись я поїхав до Німеччини і побачив дуже цікаве місце десь на три тисячі квадратних метрів, де можна було пограти футбол, волейбол, там і більярд стояв, і теніс був, і невеличке кафе. Люди собі тусять, щось роблять, відпочивають, спілкуються. І це було такою доброю заздрістю: “таке б щось відкрити”. Але розумів, що це дуже потужно, дуже багато коштів треба вкладати.

Пізніше, коли я у Вінниці знайомився з людьми, знайшов хлопчину, який зі мною це все починав – Олександр Дюдюн. В нього була ідея, так як він айтішник, створити місце, де буде потужний інтернет, де можна буде просто сидіти і працювати, такий коворкінг. Я хотів щось більше, щоб були якісь музичні інструменти. От я, наприклад, завжди мріяв грати на барабанах і в мене не було цієї можливості. Ми вирішили поїхати до Києва, там було на той момент кілька подібних місць, чотири місця тоді було. Ми проїхались по них, подивились. Деякі ідеї просто взяли для себе, дещо спало на думку і ми почали шукати приміщення. Довго ми шукали приміщення, яке б нам підійшло і зупинились на цьому.

– Скільки часу минуло від виникнення ідеї до готового закладу з відвідувачами?

– Ми шукали правильне місце десь шість місяців, розглядали інші будівлі на Поділлі, в центрі біля Вежі знаходили підвальні приміщення. Але мені не подобалось. Більша частина мого професійного життя минула в будівництві, тобто я розумів що мені потрібно, я просто цього не бачив. І коли прийшли за оголошенням, зайшли до цього приміщення, я зрозумів, що це правильне місце, воно спрацює. Воно комфортне буде і в ньому є великий потенціал. Тут було все відкрито, ми змогли зробити свої локації, гарні стелі… багато таких моментів, які спрацювали. Воно було і є дороге по оренді, але це те, що дійсно є комфортним для всіх.

“Ми аналізуємо і розуміємо, що те, що ми маємо – максимум.”

– Що змінювалось в роботі “Артинова” протягом років його існування?

– З’явились нові речі, як я вже казав: англомовна школа та ІТ-школа. Нова локація з’явилась знизу, коворкінг такий більш потужний, як ми називаємо його – “VIP”. Заклад не надто великий, ми розуміємо, що можна зробити більший, але дивимось на потреби міста. Ми вміємо аналізувати роботу. Вінниця це не Київ, Вінниця це не Одеса, не Львів. Тому бізнес-аналітика залишається в нашому розумінні, ми аналізуємо і розуміємо, що те, що ми маємо – максимум. Ось і все.

– “Артинов” – збитковий бізнес чи ні?   

– Відверто Вам скажу – це не прибутковий бізнес. В першу чергу за рахунок орендної плати, вона дуже велика та й ми розташовані в самому центрі міста. Це раз.

По-друге, є речі в житті, які ми робимо не заради коштів. Потреба заробляти, потреба розбудовувати себе в кар’єрному рості робить наше життя трохи сіруватим. Коли ми виділяємо в житті цей острівець нашої душі, то ти не думаєш чи ти там заробиш чи ти там не заробиш, ти просто бажаєш, щоб він залишався. І саме “Артинов” є для мене таким місцем. Я хотів би, щоб він був прибутковим, можливо, щоб десь я міг собі з цього якісь речі оплатити. На жаль, з нашою орендою, тим паче, людей в нас працює немало і податки, і комунальні якісь послуги треба оплачувати. Якісь речі докупляти потрібно: пуфи старіють, дивани старіють, стільці треба оновлювати. Звісно, воно не приносить прибутку мені особисто, я з цього не заробляю, але із задоволенням продовжую робити те, що ми робимо. Я вірю, що ми будемо продовжувати в такому ж напрямку працювати. Я колись прийняв рішення: якщо “Артинов” буде заробляти кошти, вони будуть знову служити на розвиток або “Артинова”, або якихось… Ну ви бачили, в нас з’явився баркас, з’явилось… Це все продовження.

– Куди більше людей приходить: попрацювати в коворкінгу чи на події?

– Так, ми ведемо статистику, можемо переглянути і подивитись для себе будь-якої миті. Нам треба теж оцінювати роботу. Звісно, коворкінг наш завжди зайнятий, всі місця. Люди навіть стають в чергу. Ми розуміємо, що якби збільшили коворкінг, було би ще більше відвідувачів. Але це не настільки багато, щоб, наприклад, все це приміщення зробити коворкінгом. Я оцінюю, що айтішників у нашому місті тисячі. Все ж, вони працюють десь в офісах, ми їх не так часто бачимо. Ті місця, які в нас є, вони всі завжди зайняті.

На події люди дуже люблять приходити. Якщо ці події дійсно зроблені не для заробітку – люди це відчувають, я це помітив, – а для душі. Інколи, ми дивимось, приходить до нас не дуже популярний співак чи музикант, ну так, ще треба працювати, як то кажуть, але людей сидить повно. Вони собі мають каву, мають розмову, вони мають гарний час і це дуже важливо. Тому такі події, які зроблені від душі – на них завжди є люди.

– Враховуючи, що коворкінгів та відкритих просторів у Вінниці стає більше, чи вважаєте, що хтось дійшов до рівня основного конкурента?

– Я б не сказав, що хтось є прямо подібний до нас або такий як ми. В нас у кожного, напевне, є своя особливість і це правильно, це добре. Тим не менш, є таких пару місць, де люди, можливо, нас замінили.

– До відкриття “Артинова” Ви працювали в коворкінгах?

– Ні.

– А зараз?

– Зараз, звісно. В нас є такий додаток, він не дуже потужний, не так розкрутився – “Go Coworking”. Коли я десь за кордоном, я завжди ним користуюсь. Ми завантажили туди всі можливі коворкінги, які ми знайшли у світі. За кордоном це дуже гарно працює, тому що в деяких коворкінгах є один день безкоштовний і там є їжа. Ми коли Америкою подорожували, об’їхали 11 міст, то просто приїздили, дивились де найближчий коворкінг, реєструвались і отримували QR-код і йшли туди. Заходиш, а там і печиво, і бутерброди якісь безкоштовні, і кава. Це дуже зручно, тебе приймають, тобі показують, тобі розповідають, ти можеш щось роздрукувати… Я не знав, що такі місця існують до створення “Артинова” і в Австралії ніколи не користувався коворкінгами.  

– В плані вінницькикх коворкінгів: чи є сенс в тому, щоб їх ставало більше, чи краще, щоб якість покращувалась?

– За моїми спостереженнями, а я багато ходжу пішки, сиджу десь, спостерігаю, аналізую… Я розумію, що для цього міста вже те, що є – це забагато.

– Буде, як у Дарвіна, природній відбір? Виживе найсильніший?

– Можливо. Я ніколи не почну бізнес якийсь, якщо його не прорахую і не визначусь яка в мене ціль в цьому: заробляти кошти чи створити щось особливе. Якщо взяти той самий “Дельфін”, я не міг для себе визначити це як бізнес. Ніколи не може бути освіта бізнесом, я точно розумів на що я йду. Це щось набагато цінніше, більше, ніж просто кошти. Воно має бути не мінусовим, воно має себе оплачувати, але це не бізнес на якому заробляють. Треба кошти вкладати, якщо ти хочеш заробляти, в щось інше.

– Ви з дружиною разом працюєте?

– Звісно. Вона більше займається садочком, початковими класами, а я вже дорослішою школою. Ну і спільно тут працюємо. Ми приходимо, ділимось в кого що за день трапилось. Якщо якісь важкі питання, вони мені телефонує і я можу під’їхати, це не далеко. То вона мене завезе, то я її завезу, то доводиться комусь добиратись громадським транспортом. В нас одна машина, ми її ділимо. Нормально, все дуже добре в цьому плані. Дітки нам допомагають дуже добре, віддають свій вільний час. Вони і тут (в “Артинові” – ред.) постійно допомагали нам і в садочку, і в школі нам допомагають.

– Коли Ви востаннє були у відпустці?

– В нас з дружиною була освітня відпустка кілька тижнів тому. Ми їздили до Фінляндії в освітню подорож з українськими педагогами. Обмінювались досвідом, дивились як працюють садочки, школи, інститути в Фінляндії. Мали можливість також покращити свою англійську, хоча для нас вона вже рідна, але завжди є куди ставати кращими. Здавали екзамени навіть. Це був для нас і відпочинок, і розвиток.

“Якщо в нас вільний час, то завжди чомусь їдемо до Вежі.”

– Маєте улюблені місця у Вінниці?

– Просто для прогулянки мені дуже подобається проспект Космонавтів, тим більше, що це моя рідна вулиця. Я на ній виріс і мої батьки досі там живуть. Я там дуже часто прогулюсь, або проїжджаю, або просто буваю. Також мені дуже подобається місце біля Вежі. Якщо в нас вільний час, то завжди чомусь їдемо до Вежі. Там завжди якась є музика, атмосфера якась цікава. Дуже нам подобається “Marani”, якщо вже брати ресторани, ми там любимо мати якусь вечерю чи обід. У Вінниці багато цікавих місць.

– Впродовж останніх років Вінницю визнають найбільш комфортним містом для проживання в Україні. Для Вас особисто Вінниця комфортне місто?

– Мені пощастило, я протягом свого життя завжди живу в найкомфортніших містах. З 1999 року жив у Мельбурні, він сім разів ставав найкомфортнішим місцем для життя у всьому світі. Вінниця вже чотири чи п’ять разів має цей титул в Україні. Сьогодні я з упевненістю можу сказати, що мені тут комфортніше, ніж у Мельбурні. Так, Мельбурн дуже велике місто, потужне, цікаве. Але більша частина вашого життя минає в машині. Від цього ти нікуди не дінешся. Щоб кудись доїхати – півтори години в одну сторону, півтори в іншу. В мене є друзі, які жили в 99 кілометрах від мене і це вважалось, що вони живуть в Мельбурні. Це не дуже комфортно. Хоча гарна інфраструктура, широкі дороги, все налагоджено.

У Вінниці я відчуваю, що я живу. П’ять хвилин, дві-три хвилини в будь-який куточок міста, все поруч. А лісочок близенько, це ж взагалі просто класно. А з оновленням нашого аеропорту… ну, друзі, ну про що тут говорити? Дві години і ти в будь-якій точці Європи. Що може бути краще?

“Знаєте, коли не твоя земля, а ти на метр виставляєш свій паркан, це ні в які рамки не вписується.”

– Що б Ви змінили, чого Вам не вистачає у Вінниці?

– Мені не вистачає якості виконаних робіт. Так, як за своєю першою професією я будівельник, то дуже педантично до цього ставлюсь. Сам ніколи не був задоволений своєю роботою, завжди мені хотілось ще краще зробити. Це, напевно, момент, який я хотів би покращити. Дійсно поставити знаючих, вмілих людей, які вміють перевірити якість виконаних робіт і спостерігати щоб воно не погіршувалось, викликати  вчасно людей, які можуть це налагодити. В нас специфіка є в нашій землі: десь щось просідає тощо. Роблять гарно, немає ніяких питань, роблять дуже швидко навіть, я б сказав. Завжди є, що покращувати, є багато чогось недоробленого. Класно, якби дійсно перевіряли на якість, щоб воно не так швидко псувалося. На цьому я б зробив у нашому місті акцент.      

Друге – це людський фактор. Знаєте, коли не твоя земля, а ти на метр виставляєш свій паркан… це ні в які рамки не вписується. Що ж це за менталітет такий? Це треба змінювати. І тут вже незалежно від президента держави чи країни в якій ти живеш. Ти не можеш це робити, хто тобі це дозволяв? Ось ці моменти, коли їдеш цими вулицями вузенькими і розумієш, що тут проблема не в тому, що погано розпланували колись, а в тому, що комусь не вистачило, як то кажуть, ще кілька метрів на огірочки. І це дуже печально, це треба змінювати ось тут (показує на голову) в першу чергу.

– Вам зручно вести бізнес у Вінниці?

– Так, я вважаю, що мені зручно вести бізнес у Вінниці. Якщо брати зараз наше законодавство, то маємо, напевне, найкращі умови, щоб бути малим підприємцем. Навіть кращі, ніж у Австралії чи у Німеччині. Все ж таки і податок невеликий, тільки працюй легально і все. Люди часто навіть це не хочуть робити.

Я розумію, що момент, коли ти вже юридична особа і сплачуєш податки за людей, коли винаймаєш їх на роботу, трохи незручно. Завеликі (податки – ред.) я б сказав, не вигідно, тобі важко збільшити зарплатню. Наприклад, якщо взяти ту ж саму гімназію, я б хотів більше платити, але ж така левова частина йде на податок. Особливо в освітньому закладі, ми поки не маємо великої підтримки від держави, як приватний заклад. Тому десь трохи важко в цьому питанні. Але все покращується, я дуже позитивно налаштований, тому що бачу ту працю, яку робить наша держава, наше законодавство змінюється. Багато ще роботи, тут ніхто не сперечається.

Сьогодні Вінниця має одні з кращих умов для розвитку бізнесу і це факт. Це я сьогодні як підприємець можу підтвердити. Дуже класно.

“Послухай, життя прекрасне. Вмотивуй себе дивитись по-іншому на речі, побач перспективу і ти будеш розвиватись і ніхто не зможе це зупинити. І все буде дуже добре.”

– Уявімо, що є молоді люди, які хочуть започаткувати свою справу, що Ви б їм порадили, враховуючи свій досвід?

– Потрібно змінювати свій менталітет, в своїй голові. Не дивитись туди, де краще, а побачити перспективу навколо себе.

Якщо ти не зможеш вимкнути в своїй голові, що тут, де ти є це погано, то ти ніде не будеш добре жити. Ні в Австралії, ні в Америці, ні в Європі. Завжди, в будь-якій країні є свої проблеми. Ти маєш сьогодні побачити, що навколо тебе все є перспективне. Я авторитетно заявляю, що якби я сьогодні захотів би класти плитку чи робити підлоги, у Вінниці я б став найкращим. Без питань, тому що я знаю як спланувати час, як зробити якість, як розмовляти з клієнтом. Це все досвід, звісно, але я знаю, що почав би заробляти гарні кошти.

Тут не вистачає гарних працівників, тут не вистачає тих, хто може прийти і якісно, вчасно зробити роботу. Якщо він пообіцяв, що сьогодні почне і завтра закінчить, то він так і зробить. Таких тут дуже мало. Ці принципи дуже важливі, в голові треба це змінювати. Тому, як тільки ти бачиш, що навколо тебе є перспектива і ти за щось одне візьмешся, якісно будеш його робити протягом певного часу – це 100% спрацює. Немає такого, щоб щось не спрацювало, я не бачив такого. Я тільки бачив людей в яких не спрацювало щось. Це люди, які завжди очікують від чого або від когось просто так щось. Ліниві, не бажають розвиватись, не мотивують самі себе. Це моя ціль, через “Артинов” і через школу, через садочок донести до людей: “Послухай, життя прекрасне. Вмотивуй себе дивитись по-іншому на речі, побач перспективу і ти будеш розвиватись і ніхто не зможе це зупинити. І все буде дуже добре.”     

Фото Андрія Завертаного

Відео: Андрій Воробей, Андрій Качор, Микола Геркалюк