«Якого кольору в тебе кров?»: як живеться африканцю з Анголи в «інтеркультурній» Вінниці

15:22
Автор: Олеся Яненко
Become a Patron!

Оновлено: 13 Лютого 2020, в 17:04

Вінниця – інтеркультурне місто? Студенти з Анголи, Нігерії та Індіїі, волонтери з Америки і туристи з Європи – усі вони приїжджають до Вінниці з різною метою та на різний термін. Але головним аспектом “інтеркультурностоі” міста є не їхня кількість, а інтеграція людей різних національностей у соціокультурний простір.

Чи відчувають іноземці себе тут безпечно? Чи часто відвідують культурні події та міські святкування? Чи, врешті-решт, самі іноземці готові цікавитись життям міста? Аби дізнатися більше про це все варто лише… запитати.

Цей матеріал — не унікальна чи героїчна історія. Це розповідь про звичайного хлопця з Африки, який прилетів до Вінниці з далекої Анголи та залишився жити в Україні. VeжА поспілкувалась із Себастьяйном Домінґос, який розповів, як живеться африканцю у Вінниці, з якими викликами зіштовхуються люди іншої національності у нашому місті, та як це, коли де б ти не був — миттєво привертаєш увагу.

До слова —  під час інтерв’ю Себастьян сам запропонував спілкуватися з нами українською, яку він добре знає і розуміє.

Разом із сином від попередніх відносин Іваном, двадцятивосьмирічний Себастьян та Валентина живуть у будинку на Малих Хуторах, де самостійно роблять ремонт та планують відкрити свій овочевий магазин. Ремонту вчаться в ютубі, адже за їх словами, майстри часто завищують для них ціни. Кажуть, коли вони почали жити разом, сусіди з ними навіть не віталися. Згодом, після ближчого знайомства з парою, люди по сусідству все частіше заходять у гості та навіть допомагають з інструментами. Звичайно ж, не без дивних розпитувань.

— Це нормально, людям просто цікаво — коментує підвищену до себе увагу Себастьян.

 

 

— Ми живемо у цьому будинку два роки. Кожен день працюємо, робимо ремонт самі, вчимось в ютубі: як робити фундамент, МАФ, утеплення, — хазяйновито водить нас по своєму дворі Себастьян, показуючи, де вони планують поставити огорожу та садити грядки. — Зараз сусід подумає, що ми хату продаємо!

Себастіао Гуіда Летшу Домінґос переїхав до Вінниці у 2012 році і майже за сім років жодного разу не повернувся додому. Каже, перше що побачив на запит гуглу про Україну — фото київських церков.

— Знайомий мого друга хотів поїхати до України, і мені стало теж цікаво. Я почав читати про Україну, і перше, що я побачив на фотографіях — церкви. Потім почав готуватися до переїзду, вчити російську мову. Вже тут мені сказали, що закон змінився і треба вчити українську. Політика така була. Я шукав варіанти, де можна вчитися англійською, але позаяк це можливо було тільки в медичному, я обрав політех, бо медиком я бути не хотів.

Люди завжди дивуються “О, розмовляєш українською? Цікаво!”. Зараз всі іноземці вивчають українську мову.

До України з Анголи нас летіло четверо (вперше на навчання у 2012 році, – прим.авт.). В аеропорту Києва нас зустріли та хотіли провести два ангольця з Вінниці, за це вони попросили по 100 доларів з кожного. А я в інтернеті прочитав, що дорога з Києва до Вінниці коштує десь 12 доларів, то я відмовився від їх допомоги. Там (в аеропорту, – прим. авт.) один українець, що говорив французькою, порадив взяти автобус зі станції на вокзалі. Вже на вокзалі Свідки Єгови допомогли нам купити квиток і навіть посадили на потяг. У потязі я запитав чоловіка, що поруч сидів, де нам виходити і виявилося, що він теж туди їде. Потім він завіз нас прямо до університету.

Перший рік в Україні був дуже важкий, нам казали, що не можна виходити після одинадцятої ночі. Якщо на дискотеку — то тільки на таксі. Були випадки, коли іноземці та українці билися вночі, ревнували дівчат… Ну, після горілки. Коли я був на другому курсі, у мене народилась дитина. Почав шукати роботу, я не хотів бути залежним від мами. У 2015 році почав працювати в американській компанії, де я працюю і зараз.

Якось, коли я тільки приїхав, я хотів купити в магазині поїсти, і замість “курка” я сказав “мама яйці”, бо не знав як сказати правильно. Але мене розуміли.

Я жодного разу не виїжджав з країни за ці сім років. Туди поїхати дуже дорого, квиток до столиці Анголи коштує дві тисячі доларів, а звідти треба ще взяти літак додому (на острів Кабінда, прим.авто.). У нас там така ж ситуація, як із Кримом тут. Там дуже дорого і умови не такі, тут жити дешевше. У Анголі добре для іноземців, вони отримують більшу зарплату, ніж ангольці, якщо працювати у медицині, наприклад.

Валя: Ми познайомилися коли я йому допомагала з документами, через рік у нас зав’язались романтичні стосунки. Ми живемо разом десь півтора роки, так щоб серйозно.

Батьків у мене немає, а з родичами я майже не спілкуюся. Коли раз в рік з ними зустрінемося — усі в шоці, усі проти. Сусіди теж були проти нас спочатку, навіть не віталися, але потім, коли почали дивитися, що ми тут працюємо, їм це сподобалося. Коли люди починають помічати, що ми не ліниві, що немає зовсім ніякої різниці між ним і нами — все стає добре.

Інколи люди ставлять дуже дивні питання, наприклад “А шо він їсть?”, “Якого кольору у тебе кров”? В минулому році він порізав болгаркою руку, ми дібрались до лікарні і там, певно, вся клініка зібралася, аби подивитися, як шиють його рану.

Себастьян: Коли я виходжу на вулицю, всі очі відразу на мене. Мені все одно – але це не зручно.

П’ятирічний син Себастьяна, Іван, живе разом з батьком і Валею у великому будинку. Ваня говорить тільки українською, а також вчить англійську. Валя каже, що у дитсадку до нього прекрасно ставляться, хоча й проявляють інтерес, наприклад,  просять торкнутися його кучерявого волосся. Неймовірно активний хлопчик під час інтерв’ю показує нам усі свої іграшки, сідає на руки та йде до обіймів.

 

 

Валя: Він читає англійською дні тижня, хоча навіть українською ще не знає. У садочку говорить тільки українською. Він дуже активний: може до кожного підійти, познайомитися, розкаже, де живе — дуже любить розмовляти.

Себастьян: Можливо, буду вчити сина португальської, аби він міг поговорити з моєю мамою, коли вона дзвонить. Я намагаюся, щоб вони знали хоча б як сказати португальською “добрий день” і “як справи”. Ще ми думаємо поїхати туди, може наступного літа, якщо Бог поможе.

Валя: З родичами він (Себастьян) розмовляє більше французькою і португальською. Я тільки почала вивчати португальську, то нормально ще не можу поспілкуватися, хіба що трохи англійською, але й вони не дуже добре її знають.

Себастьян: Тут до мене добре ставляться. Звичайно, є і погані люди, але в кожній країні є такі. Мене можуть обізвати, але я не звертаю увагу. Бо я знаю, що в навіть в Анголі є люди, які можуть мене образити.

— Тут є багато дискримінації в банках та університетах. Коли я хочу провести якісь операції в банку, мене бачать і одразу кажуть, що не можна. Навіть не запитують, чи я резидент України. Інколи у банку просто не знають, як працювати з іноземцем, запитують начальника, який сам теж нічого не знає. Потім вони просто роблять все, аби я пішов. Як резидент я маю всі права, такі ж як українці, крім права голосувати, але не всі про це знають. В університеті кажуть, що не можна вчитись заочно, як українці, хоча я маю право на це. Вони не знають, що таке резидент, знають тільки, що таке іноземці.

Валя: Дуже неприємно, коли бачать, що він іноземець, і називають вдвічі більшу ціну в таксі чи на ринку. Ми через це навіть не викликаємо майстрів, бо одного разу нам поремонтували кран і попросили за це тисячу гривень.

Себастян: А коли я прийшов на роботу, мої колеги думали, що я з джунглів. Я їм показав фотографії моєї країни, а там такі ж самі будинки, як в Нью-Йорку чи Києві. В моєму місті, в Анголі там будинки менші, у нас там постійно проблема з водою, електроенергією.

Себастьян: Україна та Ангола схожі корупцією. Ми якось слухати доповідь президента, то там серед трьох країн світу з найбільшою корупцією були і Україна і Ангола.

Ви теж багато тут працюєте, як і ми в Африці. Бо ви теж колись були раби. Люди вже звикли багато працювати силою. 

Валя: Я ось це “рабське коріння” відчуваю теж (схоже в обох народах, – прим. ред.). Не в ньому звичайно, але загалом в цьому є сильна схожість. Відчувається, що (в Україні та Анголі) люди колись були рабами.

Себастьян: Якщо в Україні є їжа, яку я не люблю – то це сало, але борщ люблю. Пельмені перший раз спробував у Києві, тепер це моя найулюбленіша страва. Кожен день я їм квасолю, якщо її немає – то це вважай, як не їли. До супу я не звик. У Вінниці немає багатьох продуктів, які ми їмо у Африці, наприклад спеціальні довгі банани, які ми варимо, як картоплю.

Себастьян: Тут, де ми живемо, немає багато іноземців. Не можу сказати, що у Вінниці стовідсотково комфортно, але жити можна, тебе не вб’ють. Тут не так як в США, де немає значення, якого кольору шкіра у людей. Тут ще не всім все одно. Людям дуже цікаво, це нормально, усі хочуть зі мною говорити, але дехто боїться. Я не можу сказати, що тут багато расистів. Людям просто цікаво невідоме, вони ніколи не бачили такого. Але я вірю, що все буде добре.

 

Валя: Сусіди у нас хороші, але коли ми тільки почали жити разом — люди навіть не віталися. Ми почали багато працювати, сусідам стало цікаво, що він робить. Тепер вони заходять до нас, щось підказують, приносять інструменти та взагалі багато допомагають.

Потрібно просто знайомитись і спілкуватись. Бо поки люди не дізнаються, не торкнуться, не помацають, не поговорять — будуть боятись. Так само як діти, коли їх ведеш в школу перший раз — спочатку вони бояться —  а потім все добре. 

До знайомства з Себастьяном я думала так, як і всі інші: що в Африці одні джунглі. Навіть не знала, що і там є класні розвинуті країни. Нам просто по телевізору показують, як вони тільки з піску будинки будують, щось таке. Може десь так і є, але в дуже віддалених місцях. Я ніколи в житті не була расисткою, але й не розуміла інтернаціональних сімей. Для мене було дивно, чому люди зустрічаються з іноземцями. Коли я вперше побачила фото його країни, я подумала “Ну як можна приїхати в Україну? У них же океан!”

Валя: Ми намагаємося подорожувати: до Львову їздили на декілька днів, в Херсон, Одесу, Київ. У мене є мрія, до того як ми поїдемо з України, відвідати кожну область, включаючи Крим, Донецьк та Луганськ. У Вінниці любимо ходити в “Чілі піцу” та Мегамолл, інколи запрошуємо друзів на шашлик.

Себастьян: Одного разу нашу машину пограбували, ми написали заяву в міліцію, але вона вже там давно лежить. Тут відеокамери є, вони (поліція, – прим.ред.) побачили, хто вкрав, але нічого не говорять.

Валя: Вони все знайшли на наступний день. Але поліція почала говорити спочатку що знайшли, потім кажуть, що ні.  Дуже сильно жартували та грубили, бо ж бачать, що ми інтернаціональна сім’я.

Спеціально для Валі, поряд з їхнім будинком Себастьян побудував невелике приміщення аби дівчина змогла там продавати якісні та недорогі овочі, а також різноманітні східні спеції.

Валя: На Бучмах немає місця, де можна купити овочі, лише десь в куточку якогось магазину, і то вони вдвічі дорожчі ніж на ринку. Хоч тут і дача і овочі у кожного свої, але і багато людей не садять нічого. Ще хочемо продавати східні спеції.

М’ясо ми готуємо кожен день, їмо багато рису, бо чоловік любить. Ось цілий мішок рису купили, бо навіть 5 кілограм на місяць не вистачає. Інколи готую дуже гострі соуси. На жаль, не часто виходить готувати якісь традиційні африканські страви, бо немає продуктів, або вони дуже дорогі. Наприклад, спеціальні олії з якогось фрукту.

 

Себастьян: Кажуть, що усі іноземці такі, що зроблять дитину і поїдуть. Я, наприклад, маю сина, і не можу поїхати і залишити його. Кожна людина різна і по-своєму особлива.

Валя: Навіть досвідчені, розумні люди з освітою кажуть мені: “Що ти в ньому знайшла? Зараз він тобі наробить дітей і втече”. Я відповідаю, що наші теж тікають, залишають з дітьми, і навіть не згадують.

Себастьян: Я надіюся, що батьки в Україні будуть вчити своїх дітей, хто такі іноземці, що їх не можна називати словом, що починається на “н”. Хочу, щоб як в США це було незаконно і за таке можна було б сісти в тюрму. Тут такого навчання немає ще. Але я думаю, що можна це змінити.

Валя: Можна-можна, ми вже тут усіх сусідів так поміняли!

Фото Ольги Мірошниченко

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.