Як зацікавити сучасне покоління до читання товстих книг та вивчення історії? Замислились над цим відомі українські письменники-близнюки Віталій та Дмитро Капранови. І на чотири роки засіли над написанням книги. Що з того вийшло – розповіли вінничанам 15 грудня, презентуючи свій новий роман «Забудь-річка».

Цікаво, що презентація братів у Вінниці цього разу була нетиповою. Замість книгарні «Є», як завше буває, зустріч вони вирішили провести в обласній бібліотеці ім. Тимірязєва. Згодом вони пояснили, чому обрали такий варіант. Ще більш цікаво, що серед близько сотні вінничан, які прийшли на зустріч, були переважно люди середнього і старше середнього віку. Молодь була у помітній меншості.

Можливо, все тому, що попри намагання письменників зацікавити читати історію саме молоде покоління,  книжка ця про війну: про Другу світову, партизанів, дивізію «Галиччина», УПА…

При цьому, «Забудь-річка» має солідні об’єми. Якщо в цифрах, то це:

• 4 роки роботи
• 77 тижнів за комп’ютером
• 544 сторінки тексту
• Мільйон знаків
• Одна жінка
• Три Степана Шагути

 «Неформатні» діди і метафорична річка

Поєднати всі ці речі в одну книгу Капранових наштовхнули їх двоє дідів.

• Один із дідів – кулеметник Червоній армії, нагороджений Орденом Червоної Зірки, медаллю за відвагу. Інший – дизертир ополчення. Бо його батька рокуркулили, тож воювати за комуністів він не дуже хотів. І виходить так, що при радянській владі другий дід був «неформатом», його треба було начебто соромитися. А тепер виходить, що «неформатом» є перший дід – той, котрий червоноармієць, – каже Віталій Капранов, підводячи слухачів до пояснення такої назви книги.

Забути і соромитися – саме так вирішує правляча влада долю тих, хто є «неформатом». Знищувалися документи, фотографії. Ціле покоління радянських людей потягом ХХ століття мусило забути про своїх батьків-дідів. Пережити «штучну амнезію». Відмовляєшся це зробити – ти син «ворога народу».

• Особливо люди не хотіли, навіть боялися розповідати будь-що дітям. Бо синдром Павліка Морозова чи Солодкої Дарусі ніхто не скасовував. Якщо бути відвертими, то і ми самі чесно брехали за радянської влади, – говорить Дмитро Капранов.

Переосмислюючи ці факти, письменники вирішили саме образ пам’яті зробити центральним у книзі. Розмірковуючи над тим, як назвати роман, в нагоді стала метафорична забудь-річка:

• За язичницьких часів, коли люди вірили в існування цього світу – Яв, та потойбічного – Нав, ці світи розділяла саме така річка. Коли наші предки помирали, то їх душі перелітали на інший берег цієї ріки, і забували все, що було до того. Якщо замислитися, то у кожній родині українців є така річка. І копали її ми самі. Це, мабуть, науйспішніший момент соціалізму, – розмірковують Капранови.

Три Степана Шагути

Щоб розібратися у Другій світовій війні, котра стала забудь-річкою і для родини самих письменників, вони вирішили показати її з усіх сторін.

• Було вирішено взяти одну людину та провести її трьома біографіями. Ця людина мала послужити в Червоній армії, у німецьких військах і щоб ще у партизанах посиділа. Але при цьому, щоб книжка вийшла реалістичною. Довго думали, як це зробити. І допоміг нам ветеран війни Петро Галицький, котрий проживав під Києвом у Петрівцях. Нині він уже покійний. А коли живий був, поділився з нами історією свого життя, – розповідають письменники.

Виявилося, що колись, у 1944 році, Петро Галицький свої документи віддав одному єврейському хлопцю з Одеси, котрий хотів від німців врятуватися.

• Він сказав цьому хлопцю: «Забирай мої документи. Я можу без них обійтися. У селі тут кожна собака знає хто я, всі люди підтвердять. А ти – врятуєшся». Отак в один момент в Україні з’явилося два Петра Галицьких.

Скориставшись цим фактом, письменники у романі створили трьох героїв з одним ім’ям – Степан Шагута. Один – комсомолець, що пішов воювати у дивізію «Галиччина». Другий – син офіцера УНР, що пішов до Червоної армії. Третій – польський жовнір, що пішов в УПА. А мізансцена ця розгортається в містечку Бережани на Галиччині.

Любов та історія

Щоби ця книжка стала цікава і жінкам, Капранови вирішили в ній ввести любовну лінію, яка переростає трошки в детектив.

• Ми жартуємо завжди, що для жінок краще писати на дві теми – про кохання і про любов. Звісно, це таке анекдотичне перебільшення. Але, все ж, любов у книгах потрібна.

Так у романі з’явилася головна героїня – молода жінка до 30-ти років. Звати її Уляна. Мешкає вона в Очакові на Миколаївщині. Колись вона закінчила юридичний факультет в Києві, згодом народила дитину, котру виховує без чоловіка. Їй треба виживати, дбати про дитину, тож вона давно плюнула на особисте життя. Але, як часто буває, любов приходить тоді, коли не чекаєш. З Уляною це сталося, коли посеред дороги у її машині лопнуло колесо. Жінка намагається самотужки впоратися і з цим, як тут зупиняється Volkswagen. І з салону виходить Він. Старший за Уляну. Моряк. Неодружений. Між ними спалахують почуття.

Та Уляна не може поринути в почуття з головою – бентежить жінку той факт, що її коханого звати Степан Шагута – як і її діда, котрого заарештувало НКВД, після чого він зник на війні. Цікаво, що батька її коханого також звали Степан Шагута, який залишився в Сибіру. І Уляна тепер боїться, що коханий може виявитися її кровним дядьком.

Таким чином, автори змушують героїв своєї книги шукати правду про свою рідню.

• Ми вирішили, що й цих знущань замало, тож історію Уляни та Степана ми ще й показали на тлі 2010 року. Якраз тоді розпочалася «колорадськострічкова» істерія – «діди воювали», Янукович, про якого всі думали, що він мінімум на два терміни. Тож на початку написання роману ми хотіли, аби герої докопалися до правди про війну і в фіналі залишилися з Януковичем. Та поки ми писали книжку, Янукович зник. Тож фінал вирішили переробити – щоб він був більш оптимістичним.

Зізналися Капранови, що побачити світ жіночими очима їм допомагали дружини, подруги. В процесі написання автори вписали такі деталі, на які жінки часто звертають увагу – одяг коханого, колір очей, емоції та думки про те, що приготувати на вечерю.

• Ми навіть «перевзули» героїню в інші туфлі. Бо наші жінки-консультанти сказали, що той стиль, який ми обрали для неї – не в її характері. Ми не зрозуміли – як можна пов’язяти характер і туфлі. Та все ж, прислухалися. Але книжка серйозна, не подумайте поганого. Знаєте, до речі, як вирізнити серед інших серйозну книжку? А отак – сказав Дмитро Капранов, показуючи пришиту вгорі капталу закладку.

«Танки замінюють бібліотеки»

Наприкінці презентації, де, окрім «Забудь-річки», письменники показали й раніше написані книги, Капранови пояснили – чим цей їхній тур містами так відрізняється від інших. Чому вони презентують книгу в бібліотеці.

• Ми, до речі, їздимо не лише великими містами. Цього разу хочемо охопити якомога більше райцентрів, і саме – районних бібліотек. Так, на Вінниччині ми вже побували у Козятині, Калинівці, Хмільнику, Жмеринці. Все тому, що вважаємо – де є книга, там є культура. Свого часу ми, завдяки бібліотекам, відкрили закон. Він так і називається – «Закон братів Капранових». Якось нам до рук потрапив перелік бібліотек у кожній області. Згодом ми подивилися дані Центрвиборчкому із президентських виборів, коли обрано було Януковича. Вийшло, що найбільше за нього голосували там, де у людей була менша можливість читати. Гадаємо, це прямо пов’язано. А нині самі бачимо що робиться і де – танки замінюють бібліотеки.

А щоб завершити зустріч позитивно – як і книгу – письменники назвали учасників зустрічі елітою, бо їм пощастило познайомитися з книгами та полюбити читання. А, отже, нам танки не загрожують.

Фото Ольги Мірошниченко

Віталія Мазур

Журналіст

See Full Bio