Вже протягом семи років кілька десятків волонтерів з Франції щорічно приїжджають до Ворошилівки, що на Вінниччині, де французька громадська організація влаштовує для місцевого населення різні соціальні та культурні проекти.
Цьогоріч сім юних французів, директорка організації Катрін та її помічник Жоанік вкотре приїхали в Україну, аби цього разу розпочати цикл реставрацій занедбаної будівлі, яка в майбутньому служитиме єдиною у селі амбулаторією.
Протягом трьох тижнів волонтери фарбували, клеїли, носили і вичищали сміття, аби вдихнути життя у приміщення старого кооперативу, яке мріють перетворити у справжній “центр здоров’я” з лікарями, медсестрами та навіть аптекою. Їм вдалося оновити тільки дві кімнати, але Катрін не засмучується: “Ми будемо приїжджати стільки, скільки потрібно”. Адже крім гуманітарної допомоги, у них є інша, мабуть, чи не найголовніша мета — налагодити дружні та тривалі стосунків з місцевими жителями, а відтак краще пізнати культуру одне одного.
Громадська організація “Резиденція для активної молоді” (La résidence pour Jeunes Actifs) розташовується у центральному регіоні Франція, у місті Шартр. Там у них є приміщення, де вони приймають молодь, яка так чи інакше зіштовхнулася з проблемами у житті. Разом з ними, а також з усіма бажаючими, організація періодично вирушає туди, де вони можуть бути корисні. Протягом 15 років вони працювали у Сенегалі, де збудували медпункт, школу та бібліотеку. Молодіжна мобільність у Європі, і зокрема у Франції є важливим елементом освіти молоді. Чи то студентський обмін у Греції, чи то гуманітарний проект у Африці — держава часто мотивує молодь їздити за кордон аби підтримувати дружні стосунки з різними країнами.
Важко повірити, але в селі у них навіть є власний будинок, по-українськи кольорова розписана хата, яку вони вже другий рік орендують на час волонтерських проектів. Veжа завітала до Ворошилівки, аби на власні очі побачити, як живуть французи в селі на Вінниччині, як їм вдається комунікувати з селянами і чому деякі волонтери хочуть повернутися назад до України.
На подвір’ї “французького” будинку нас зустріла усміхнена директорка Катрін Колін і “майстер на всі руки” Жоанік Пельре. Саме цей чоловік у футболці з українським гербом допомагає молодим волонтерам навчитися базових навичок ремонту. Він розповів нам, що їх організація проводить тренінги для майбутніх волонтерів ще перед поїздкою на проект, де їм розповідають про нюанси таких волонтерських проектів.
— Ми завжди готуємо молодь до подорожі за кордон, — розповідає Жоанік, — говоримо про різницю між культурами, щоб вони знали, де ми будемо працювати і що нас тут чекатиме. Протягом трьох тижнів волонтери живуть у іншому середовищі, ніж вдома: туалет розташований на вулиці, їм доводиться ходити по воду до колодязя, щоб прийняти душ або помити посуд. Це все групова робота, якої треба вчитися, тому ми також обговорюємо те, як вживатися у великій групі.
Усі десять учасників проекту протягом сорока годин їхали до України на міні-автобусі, який віз їх європейськими країнами аж до Ворошилівки. Під час зустрічі з українськими дорогами від автомобіля відламався причіп, і якимось чином розбилося заднє скло. Але все таки їм вдалося дістатися пункту призначення.
— Перетнувши український кордон уже помітно, що стан дороги, стиль життя українців (дорогою ми побачили коней з підводою!) та манера водіння відрізняються від звичних нам манер, — каже Жоанік, — тому нам постійно доводиться підлаштовуватися.
Вперше організація Катрін приїхала до Ворошилівки ще у 2012 році, куди їх направила сестра жіночого монастиря. Аби “промацати грунт” далекого від них села, протягом трьох років вони приїжджали сюди з невеликими проектами, аби місцеві жителі звикли до них і почали більше довіряти.
— У 2015 ми розпочали повноцінний проект, під час якого зустрічалися з монопарентальними сім’ями (сім’ї з однією матір’ю або з одним батьком), які мали труднощі з вихованням дітей, допомагали їм по господарству. Таким чином ми почали створювати зв’язки з місцевим населенням. Під час наступного проекту ми почали близько співпрацювати зі школою, де зробили ремонт у класних кімнатах та у їдальні.
Катрін каже, що “червона нитка” їхніх проектів — це здоров’я населення. Тому цього року, отримавши дозвіл від районного лікаря та порадившись з сільським головою, вони вирішили реконструювати закинуту будівлю в центрі села. В майбутньому її хочуть перетворити на “центр здоров’я” з фельдшерським пунктом, аптекою та сімейним лікарем.
За неповних три тижні, в напіврозваленій будівлі волонтери замінили вікна, поставили нові вхідні двері, у двох кімнатах оновили підлогу, стіни, стелю, а також провели воду та електрику. На це все витратили рекордні для них шість тисяч євро, які організація отримала з регіонального бюджету Франції.
— Ми не можемо зробити все за один раз — для цього потрібне велике фінансування, дуже великі гроші, — пояснює Катрін. — Так чи інакше, ми приїжджаємо сюди достатньо часто, аби крім будівництва, створити дружні стосунки з місцевими жителями, налаштувати контакт з ними, обмінятися культурами. Це не так, що ми приїхали один раз і все зробили без всякого інтересу. Тут ми зустрічаємося з тими ж самими людьми, починаємо їм симпатизувати, починається дружба. Для нас це важливіше, ніж приїхати і за один раз створити якийсь масштабний проект, а потім поїхати назавжди.
Оксана Безпечна, голос і права рука Катрін в Україні, перекладає усі адміністративні та технічні питання проекту у Ворошилівці. Жінка працює вчителькою англійської мови у місцевій школі, тому саме вона допомагає французам тримати такий необхідний контакт з місцевим населенням. Катрін пояснила, що інколи вони влаштовують спільні пікніки або обіди, щоб поспілкуватися з місцевим населенням.
— Звичайно ж, п’ємо горілку разом… А щодо технічних питань, то якось ми працювали з українцем і, не знаю як це пояснити, але ми без слів розуміли, що кожен з нас повинен робити. Це просто працює само собою.
— Ми ніколи не відчували негативу в наш бік. Люди, яких ми зустрічаємо на вулиці, постійно зупиняються і вітаються з нами. Хоча ми й не розуміємо українську, вони продовжують нам щось розповідати, приносять ящики з яблуками, огірками, помідорами, горілку. Розповідають, що вони ловили у річці сьогодні… І, звичайно ж, приходять допомагати.
Катрін скаржиться, що місцева влада особливо не бере участь у їхній діяльності, і ба більше, їм не подобається те, що вони тут роблять.
— В Україні недостатньо розвинений інститут волонтерства. Коли ми просимо про допомогу, зазвичай це все за гроші. Я не говорю про звичайних селян, вони неймовірні: особливо діти, вони постійно приходять нам допомагати. Але шкода, що ми не відчуваємо більше партнерства зі сторони місцевої влади. Сільському голові не подобається те, що ми робимо.
Але ми або приїжджаємо декілька разів і робимо ремонт протягом кількох років з волонтерами, або ми не приїжджаємо взагалі. Нехай це триває 5 чи 10 років — це мене не турбує. Ми хочемо це робити поступово і місцева влада має це зрозуміти.
— Вони не розуміють волонтерської допомоги, — каже пані Оксана, — вони хочуть тільки нажитися. Ми попросили нашого сільського голову знайти когось, хто міг би зробити каналізацію. Він прислав місцевих хлопців, які захотіли 25 тисяч гривень, хоча пізніше ми знайшли людей, яку ту ж саму роботу зробили за 9 тисяч.
Грегорі, юний француз з міста Шартр, допомагав фарбувати та клеїти пластикові панелі на стіни та влаштувати електрику. Він чи то соромиться, чи то дійсно не вивчив ні слова українською, але згадує, що одного разу якось вдалося комунікувати з одним дідусем, який приносив їм коньяк.
— Я просто хочу зробити щось для країни, яка має менше, ніж моя, — каже хлопець. — Я люблю допомагати іншим.
Діти виявилися найбільш зацікавленими роботою французів, тому кілька десятків малечі прийшло на презентацію виконаної роботи, яку волонтери влаштували перед від’їздом. Без знання французької чи англійською, діти розповідають, що допомагали французам, як могли: прибирали, фарбували, білили. Кажуть, інколи спілкувалися на “мігах”, щось показували жестами, а деяким вдалося згадати щось англійською.
— Мені сподобалося їм допомагати, — каже Єва, яка привіталася з Катрін міцними обіймами. — Вони ж французи, мені стало цікаво, як вони живуть і хто вони.
Аня та Ілона розповідають, що з одним волонтером навіть подружилися, адже одна з дівчаток розмовляє англійською.
— Ми гуляли з Сабрі, коли у нього була перерва. Вони такі як ми, такі ж самі люди, тільки більш позитивні.
Сабрі, кучерявий сімнадцятирічний волонтер розповів, що взяв участь у проекті, позаяк у цей момент він нічим не зайнятий і це хороша можливість побачити нову країну.
— Люди тут більш-менш такі як ми, але я не дуже соціальний, тому я точно не можу сказати, — каже Сабрі, сидячі на сходах оточений зі всіх сторін дітьми. — Тут тільки Альона говорить англійською, тому якби не вона, я б абсолютно нічого не розумів. Довелося б використовувати мову жестів. В магазині я намагаюсь говорити англійською, щоб пояснити, що я хочу. Люди трошки бояться нас, але можу сказати, що мене бояться всі, з ким я не знайомий, через певні очевидні причини, — натякає Сабрі на свій дещо грізний вигляд.
Під час відвідин майбутньої амбулаторії, Катрін поводила нас оновленими та ще занедбаними кімнатами будівлі. Розповідає, через те, що вони не встигли встановити рукомийники, не можуть зараз здати цю будівлю у користування.
— До ремонту ці кімнати виглядали ось так, — проводить нас Катрін по радянських кімнатах з високою стелею — ми тут також трошки поприбирали. Раніше це був кооператив (колгосп?). Ми багато чого демонтували, замінили всі вікна, але тут ще залишилось багато що робити.
Це неможливо зробити за один раз, тому наша ідея полягає в тому, щоб приїжджати сюди стільки разів, скільки потрібно. Позаяк у нас є свої справи вдома, та й ми всі не професіонали в будівництві, ми не можемо приїхати сюди на довгий період часу. Для нас важливіше бути довше, щоб познайомитися з культурою один одного.
Катрін каже, що увесь внутрішній ремонт будівлі робили волонтери, яким допомагав Жоанік. Досвідчений “мультикомпетентний” робітник вже не вперше навчає молодь базовим навичкам ремонту на таких проектах. Таким чином, пояснює Катрін, молодь отримує свої найперші професійні навички.
— Вода вже проведена, але ми не встигли встановити рукомийник, — каже Катрін, — і на диво ми не можемо знайти когось, хто це може зробити за розумні гроші. Ми дещо розчаровані, адже ми хотіли, щоб медсестра уже тут облаштовуватися, але без рукомийник ми не можемо цього зробити. Ми обов’язково повернемось, адже всі кімнати у цій будівлі мають бути зайняті. В майбутньому ми хочемо знести одну стіну і розширити будівлю.
Як пояснила директорка, на таких проектах вони працюють з різною молоддю: це студенти, учні або безробітні. Але основна маса волонтерів це ті, кому не пощастило отримати вищу освіту або необхідного виховання від батьків.
— Ще на початку створення нашої організації ми говорили, що молодь, навіть без вищої освіти, може робити щось цікаве і допомагати, як інші, — каже Катрін, зазначаючи що вони чи не одні з двох організацій, які працюють з такою молоддю у Франції. — Їм важко виражати себе, можливо вони не вміють говорити правильно те, що насправді думають — але вони хороші люди і вони тут, щоб допомогти.
— Тут вони потрібні, до них тут гарно ставляться. Вдома, так як вони трошки загублені у житті, вони відчувають себе непотрібними, всі навколо їм дорікають. На таких проектах вони більше розкриваються до себе і до світу навколо. Коли вони повертаються до Франції, вони краще починають розуміти речі. Це хороший досвід для них.
Катрін каже, що деякі волонтери, які приїжджають з проекту, ностальгують за Україною і хочуть повернутися назад. Волонтери кажуть, що життя тут більш автентичне, ніж у Франції.
— Тут вони працюють, люди їм постійно дякують, це дає їм відчуття потрібності у суспільстві. Вони починають відчувають свою цінність. Звичайно ж, після такого у них виникає бажання повернутися! Це дає їм сили аби продовжити свою боротьбу у Франції. Їхнє життя нелегке — у них немає грошей, а життя у Франції дороге. Вони рідко виходять зі своїх районів, постійно в пошуках роботи. А такі поїздки для них – це велика зміна у їхньому житті. Тут ми їм показуємо, що “Дивись, ти можеш зробити це!”.
Жоакім вже вдруге приїжджає до Ворошилівки, каже, що як тільки він приїхав до Вінниці, найбільше його шокували чисті вулиці, а також пам’ятник Небесної сотні та українським військовим.
— Деяким людям було лише 20 років, це мене дуже вразило, — каже хлопець.
Він додає, що любить українські пейзажі і те, як до них ставляться тутешні люди.
— Діти постійно щасливі бачити нас, завжди підходять обійматися — це дуже зворушливо. Мені подобається цей проект, бо тут ми допомагаємо один одному задля хорошої мети.
Тамара Василівна каже, що французів вони люблять і сприймають, як рідних. Знають, що якщо вони їдуть до них — будуть щось добре для нас робити.
— Дуже добре, що вони це роблять, ми їм дуже вдячні, —каже пенсіонерка. — У нас ж зараз немає навіть де отримати укола, “прокапатися”, треба далеко їхати. Нам приємно, що вони приїхали і піклуються про людей. Якби ще аптеку зробили тут, було б дуже добре, а то ми весь час в Гнівань їздимо. Того року вони нам і концерти влаштовували. Вони звичайні люди, такі як ми, дуже добродушні.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.