Епідемія, карантин, заборони, обмеження, локдаун.
Цими словами, здається, просочене все навколо, адже вже близько року світ змагається з “маленьким, але спритненьким” ворогом – коронавірусом SARS-CoV-2. Країни закривають/відкривають кордони, влада вводить/скасовує/оновлює “правила життя”, страждає всесвітня економіка, люди втрачають роботу/свободи/можливості і, видається, цьому всьому немає кінця-краю.
Люди розділились на умовні категорії: ті, хто “вірить” і хто “не вірить” у коронавірус. Для ідентифікації останніх навіть є спеціальне визначення: “корона-дисиденти (ковід-дисиденти)”, а ще зустрічається вираз “ковід-атеїсти”. Це люди, які заперечують існування коронавірусу або не вірять, що він може бути таким небезпечним, як запевняють лікарі та епідеміологи, або вірять в теорії змови.
Зазвичай “ковід-дисиденти” сумніваються в необхідності карантинних обмежень, правил безпеки, самоізоляції. Також вони вважають вимоги носити захисні маски засобом контролю/елементом приниження людини і користуються ними, або не вірять, що вона їх захистить від інфікування.
Аспект людського буття, який так чи інакше зазнає негативного впливу епідемії – душевно-емоційна рівновага. “Боротьба” за можливість сісти в трамвай у годину “пік”, сварки між тими, хто носить захисну маску, і тими, хто відмовляється її надягати, сперечання прибічників та противників вакцинації – напевно, свідком чи учасником бодай чогось з цього був кожен з нас. Але сварки це одне, інша справа – коли доходить до справді агресивного відстоювання своєї позиції чи навіть до фізичного конфлікту.
VежА запитала думку психолога про те, чому люди “не вірять” у коронавірус, чому можуть бути агресивними та як з ними взаємодіяти (вдома, на роботі, на вулиці). А ще – як пояснювати рідним важливість правил особистої безпеки (маска, антисептик, дистанція, чистота рук тощо).
Цим матеріалом ми не закликаємо змінювати ту чи іншу думку наших читачів, а подаємо інформацію для роздумів.
Відтак далі – наша розмова з вінницькою лікаркою-психологом Тетяною Окаєвич.
СУСПІЛЬСТВО
Стадії переживання “особистої втрати”
Тетяна Окаєвич порівнює сприйняття суспільством карантинних обмежень із переживанням особистого горя чи втрати кожної окремої людини, адже люди втрачали роботу/можливості/свободу дій.
Як відомо, є кілька стадій переживання, які загалом (зазвичай) займають саме рік. Психологиня пояснює, як вони можуть виглядати, якщо умовним горем/втратою є поява коронавірусу та як підсумок – обмеження.
– Перша стадія – заперечення. Це етап появи інформації про вірус, початок “історії”. Люди думали, що “це щось помилкове”, “до нас цей коронавірус точно не дійде”, “в Китаї розумні люди і зупинять це ще в своїй країні”. Пізніше, коли нам сказали ізолюватися, ми думали, що не може бути, що вірус вже в Україні, це якась помилка.
Я помічала свою позицію на початку першої коронавірусної “хвилі”. Коли до мене приходили пацієнти і питали, чи бачила я, що там, за межами мого кабінету – в мене відразу спрацювало ось це заперечення. Я думала, що все це розумію і це якісь політичні ігри й тому подібне. Для мене це було якимось дуже легким виправданням. Певний час я була в своїй ілюзії, доки близько не зіткнулась з цією ситуацією – захворіла й сама опинилась в самоізоляції. Тоді психологічно ти не розумієш, що відбувається, є страх, бо ти не знаєш, що буде далі. Невідомість мобілізує психіку і проявляється на фізичному рівні.
– Друга стадія – торг: “А, може, все у нас швидко закінчиться і будемо жити, як раніше? Може, ось-ось винайдуть ліки й все налагодиться?”. Так включається фантазія, якою людина себе захищає від переживань.
Третя стадія – злість, агресія. В когось – конструктивна, але здебільшого – деструктивна: “Чому це відбувається саме з нами/країною/зі мною? І так багато проблем, а це все ще більше погіршує мій стан”. Може спостерігатися аутоагресія (спрямовано проти себе), або агресія проти суспільства/влади. Тоді з’являються думки, що “вірус надуманий/вигаданий спеціально/влада на цьому наживається”. Зростає недовіра.
Четверта, найтриваліша, стадія (щонайменше – кілька місяців) – депресія. З’являється апатія, небажання щось змінювати, пускати в своє життя щось хороше чи нове, меншає сил на боротьбу. Коли суспільство було у цій фазі, люди почали говорити про фейки. Наприклад, що відео про ситуацію за кордоном – неправдиві/все перебільшено тощо.
Остання стадія – конструктивне прийняття ситуації: “такий вірус – є, хвороба – є, симптоми – отакі, вдруге заразитися – можливо, є ймовірність ускладнень, є багато речей, про які я не знаю”.
Суспільство – як підліток, який “проти”, або чому є “ковідні дисиденти”
Втім, за словами Тетяни Окаєвич, остання стадія в конструктивному варіанті настала не в усіх. Фахівчиня пояснює, що суспільство поділилося умовно на дві частини: одна сприймає ситуацію та мобілізується (наприклад, на початку епідемії згрупувалися волонтери для допомоги медикам), інша – виступає “проти”. Друга частина перебуває на стадії відторгнення реальності, заперечення: сприймає пандемію/вірус як фейк, а, наприклад, дії влади – способом наживи.
За словами Тетяни, це може бути спричинене зокрема страхом (перед невідомим), внутрішньою нестабільністю (психологічні травми, через які людина боїться комусь довіряти), підвищеним рівнем внутрішньої тривоги або ж просто способом захиститися від стресу.
– “Ковід” ще називають захворюванням страху. Страх мобілізує психіку й тіло, але з ним кожен справляється по-своєму. Хтось намагається в усьому розібратись, досліджує цю тему для власного розуміння, а потім робить висновки. Хтось навпаки намагається “не помічати” ситуацію: “Я не бачу небезпеки, це все вигадки/якщо я цього не бачу, цього не існує” тощо – і таким чином захищається. Це – захист від особистої надмірної тривоги та від паніки у суспільстві, через яку людина почувається незахищеною та вразливою. “Будуються” захисні бар’єри, людина опирається на власну (не)стабільність.
Подібну поведінку суспільства у час епідемії психологиня порівнює з підлітковою кризою, адже часто підлітки не сприймають аргументів та інакшу точку зору.
– Часто підлітки – дуже неконтактні. У підлітковому віці з’являється протестуюча поведінка: “ми краще знаємо, як нам поводитися, нам не потрібні ваші настанови”. Прості й зрозумілі речі вони ігнорують, бо в них є потреба відстоювати себе. Так само суспільству набридли вказівки, воно втомилось. Психіка здатна виснажуватись, йти в астенічний стан. Його важко витримувати, а наша країна в ньому перебуває вже близько року.
Дії деяких людей, які проявляють свою позицію агресивно, Тетяна порівнює з діями тих, хто в дитинстві отримав ту чи іншу психологічну травму, а в дорослому віці зайняв позицію оборони. В таких випадках людина заперечує наявність у неї травм, але не може довіряти нікому, крім себе. Таким чином людина “про всяк” “зачиняється” в собі, щоб не отримувати нових травм.
Тетяна пояснює, що загалом поведінка людей може бути залежного або контрзалежного типу. У першому випадку люди групуються, розраховують на колективну самодопомогу: “я дотримуватимусь правил безпеки/буду комусь допомагати/об’єднавшись, все поборемо”.
– У другому випадку люди сприймають все в негативі й самі стають “колючками”: “та коли це все завершиться?!/нас дурять/ваші маски не працюють” тощо. Цікаво, що “колючки” мають “особливу здатність” ефективно підбурювати інших.
Фахівчиня пояснює, що деякі агресивні “ковід-дисиденти” можуть відчувати доволі яскраві емоції в момент, коли відстоюють свою позицію. Втім це може означати, що такі люди не “в контакті” зі своєю агресією, тобто не вміють нею володіти. У такому випадку формується згубний механізм “не людина керує агресією, а навпаки”.
ЯК ГОВОРИТИ З РІДНИМИ ПРО БЕЗПЕКУ
Розмови з дітьми та підлітками
Тетяна Окаєвич пояснює, що всі звернення батьків до дітей мають бути короткі та чіткі, але при цьому – спокійні, з любов’ю та особистим прикладом.
– Наприклад, маленьким діткам кажемо: “Донечко, дивись: ми приходимо додому та обов’язково миємо ручки. Прошу тебе, щоб це було відразу після приходу з вулиці, перед вживанням їжі … (продовжуємо)” – і показуємо, як ми це самі робимо. Так само з масками, антисептиками. Мають бути спокійні чіткі наочні інструкції.
– Щодо підлітків, уникайте нудних промов і вимог: “ти повинен, тобі потрібно”. Варто саме пояснювати, обертаючи все до самого підлітка: “я б хотіла/мені важливо бачити тебе здоровим/я тобі довіряю, що ти будеш користуватися цією інформацією і будеш її пам’ятати/ти – доросла особистість, яка несе за себе відповідальність”. Важливо показати, що в підлітка є право вибору, але і відповідальність – на ньому ж. Наприклад, якщо ти один раз проїхав в трамваї без маски й не інфікувався, це не означає, що так буде надалі. Важливо демонструвати розуміння: “мені теж набридли ці маски, мені теж незручно з цими обмеженнями, але це один із варіантів, як не опинитися на лікарняному ліжку”.
Психологиня радить показувати дітям реальну картину: відеосюжети з лікарень, в тому числі з дитячих інфекційних відділень. При цьому батьки мають обговорити сюжет та запитати: про що з того, що було в сюжеті, вони не знали; що вони відчувають після перегляду; що їм здалось найстрашнішим тощо. Таким чином, діти розмірковуватимуть над проблемою, зрозуміють, що вірус може зачепити кожного.
Інша “сторона медалі” – можливі насмішки з боку однолітків, якщо дитина навпаки дотримується всіх правил, стає “занадто правильною”, від чого їй самій соромно чи незручно. У такому випадку, коли дитина розповідає про це, Тетяна радить батькам (або вчителям) проявити передусім розуміння: “я розумію, що тобі соромно/ти відчуваєш незручність від того не відповідаєш вимогам твого оточення”.
– Потім варто прояснити свою позицію: “Я хочу, щоб ти опирався на мою інформацію, вона більш правдива. Той хлопчик (який насміхається) просто не знає, як вирізнитись і тому обрав зручну собі позицію насміхання. Повір: його поведінка – неправильна, він не має права так робити. Я тобі дякую, що ти поділився зі мною своїми переживаннями. Знай, що цей хлопчик своїми діями загрожує не тільки тобі, а й іншим людям у своєму оточенні. А ти, дотримуючись норм безпеки, допоміг не тільки собі, а й своєму оточенню. Подумаймо, що можна зробити з твоєю інформацією: варто звернутися до дирекції школи?”. Так дитина відчує свою важливість і що в тій ситуації вона не була “лузером”.
Та оскільки підлітки часто замовчують факти насмішок чи знущань, Тетяна Окаєвич радить вчителям звертати увагу на спілкування дітей за межами класу.
Як говорити з батьками
Як реагувати, коли “ковідні атеїсти” – це старші члени вашої родини? Наприклад, син не може вплинути на батька, який працює у великій установі, спілкується з великою кількістю людей, але не дотримується правил безпеки (миття рук, маска, антисептик). При цьому син дотримується всіх правил, в нього мінімум контактів з іншими людьми.
Тетяна Окаєвич підреслила, що з рідними ситуація складніша, ніж з незнайомцями, адже вона прямо впливає на якість стосунків. Пояснює: існує високий ризик порушити довіру та любов між в сім’ї, оскільки збігаються різні інтереси. Головне – знайти нейтральний “острівець”.
– Можна сказати: “Я розумію, тату, що ти товариський, але я знаю про існуючі ризики. Мені важливо, що коли ми зустрічаємось, я дуже прошу вберегти мене”. З одного боку, це – маніпуляція, з іншого – чесна позиція, мовляв: “Тату, я захищаю себе і прошу з повагою ставитись до мого вибору. Я приймаю тебе, але не схвалюю те, що в тебе такий спосіб життя. Я не хочу конфліктувати, але дуже прошу зрозуміти мене правильно. Давай домовимось про…“.
VежА: А якщо змоделювати отак: ось цей син і ось цей батько живуть в різних містах. Щоб приїхати додому, сину доводиться долати шлях переповненим автобусом, де є додатковий ризик інфікуватись. А син переживає не лише за себе, а й за колег, яких потенційно може інфікувати. Відтак син їздить в гості рідко, а батьки ображаються і каже, що син все придумує, бо не хоче допомогти по господарству або просто їх “покинув”. Що робити?
– Тут знову маємо різність інтересів. Батьку може бути вигідно/зручно казати, що от, ” від нас відмовились” – і ображатись, подаючи себе як жертву. А в сина – немає прояснення того, що “я піклуюсь про вас, батьків”. Має бути відверта розмова. Син має сказати: “Не можу я їздити до вас так, як раніше. Безпека – це мій вибір. Давайте підійдемо до вирішення цього питання разом. Як я можу вам допомагати дистанційно? Якою ви бачите мою підтримку, коли мене немає поряд?”.
– Це елементарне прояснення ситуації. Образи відкидаються на задній план, а на передньому – почуття. В цих розмовах має бути щирість. Потрібно прояснити: “Ви зрозумілим мою позицію не так. Мені страшно від того, що відбувається. Я теж вперше в такій ситуації. Повірте: моє дистанціювання – це любов до вас, а не зневага. Я сподіваюсь, що скоро ми зможемо відновити спілкування, як раніше”.
Психологиня відзначає, що переважно світосприйняття у людей старшого віку важко піддається коригуванню, відтак дуже важливо не намагатися їх “переробити”, а проявити увагу, любов, розуміння та підтримку.
А як бути з колегами-“ковід-дисидентами”?
Якщо в робочому колективі є людина у хворобливому стані, яка ігнорує це, продовжує ходити на роботу, не дотримується дистанції чи інших правил безпеки, – Тетяна Окаєвич бачить кілька варіантів дій.
– Співробітники колективно можуть сказати такій людині: “Ми бачимо, в тебе нездоровий стан. Ми дуже просимо тебе звернутися до лікарів за діагностикою”. Якщо людина сприйме це “в штики”, зверніться до директора компанії по інші важелі впливу. Інший варіант – проявити співпереживання. Коли ця людина поруч, можна сказати їй: “Слухай, мені так шкода, що в тебе погіршився стан. Як я тобі можу допомогти?”. Тоді людина зверне увагу на себе, свій стан.
Якщо ж очевидно, що колега цілком усвідомлює свій стан, але її дії від цього не змінюються, психологиня радить максимально точно постаратися пояснити свої почуття щодо ситуації.
– Наприклад, з такою людиною можна поділитися власним досвідом: “Ти знаєш, у мене були подібні симптоми. Як думаєш, де ми підхопили?… “. Таким чином ви не ставите себе “над” кимось, а показуєте, що в цією людиною на одному рівні. Говоріть правдиво та відверто: наприклад, якщо у вас вдома маленька дитина – поясніть, що ви боїтесь її заразити, якщо раптом інфікуєтесь, додати: “Зрозумій мене правильно”. Коли ви ділитесь своїми душевними переживаннями (головне – правдивими), це здатне вплинути на людину. Головне – не нападати, а роз’яснювати.
Конфліктні ситуації
У розмові з Тетяною наводимо приклад, свідком якого стали нещодавно. На зупинку в годину пік під’їхав трамвай, люди рушили до дверей. Але двоє підлітків (ще й без масок) намагались пройти поза чергою (величезною). Їм зробив зауваження дідусь (пояснив, що треба стати в чергу), але за мить отримав від хлопчаків лайку, погрози та обіцянки “заспокоїти” його силою (м’яко кажучи).
Дідусь теж почав голосно сваритися і вказувати на те, що ці “малі” не мають права “відкривати в його сторону рота”. Словесний конфлікт ледь не перейшов у фізичний, але один з цих двох, який був спокійніший, вмовив товариша відійти в сторону. Розхвильований дідусь (якому, ймовірно, стало погано) – зайшов до трамвая.
– З підлітками головне – не виступати в повчальній ролі, тобто як це роблять батьки, – пояснює Тетяна. – Це їх дратує, вмикається контр-позиція, підсвідоме “завдання” відстояти себе. Частко підлітки спеціально шукають конфліктні ситуації, провокують. Так вони стикаються з відокремленою агресивною частинкою себе, намагаються її освоїти, але від цього часто страждає оточення (воно теж може транслювати агресію, а відтак – подавати поганий приклад, адже агресія породжує агресію). Тому тут краще не вступати в конфліктну ситуацію, а відступити. Або ж зачекати, поки людина “остигне”, і прояснити свої почуття: “Юначе, мені дуже не приємно, що ти так робиш. Це мене дуже обурює”.
VежА: А якщо підліток скаже, що йому, м’яко кажучи, все одно?
– Уникайте конфлікту. Моделюйте ситуацію, що станеться після ваших дій. Транслюйте людині її дії спокійно (!): “Ви підвищуєте тон, ви агресуєте” – це може “отверезити”. Думайте про свою безпеку і запитуйте себе, чи можете ви змінити обставини. Якщо ні, то спитайте себе, що ви можете зробити для себе. Якщо ви вже опинились в транспорті з “безмасочником” чи конфліктною особою – відверніться чи знайдіть комфортніше місце в салоні, наприклад.
– В цьому конкретному випадку, з дідусем, варто використовувати інші важелі впливу. Дідусь та підлітки умовно перебувають на одному рівні, вони – пасажири. Має бути хтось “вищий”, тут це – водій трамвая. Скажіть йому про порушення, що люди поводяться неадекватно і погрожують вам.
ЩО Ж РОБИТИ?
Тетяна Окаєвич підкреслила: описані стадії переживання горя/втрати можуть чергуватися, але українці загалом схильні до тривожності, особливо, коли не відомо, що далі. За її словами, зараз українське суспільство схильне до більше депресивного стану, а кожна окрема людина здатна сама посилювати власний страх.
– Останнім часом почастішали звернення по психологічну допомогу. Люди скаржаться на апатію, відсутність сил щось робити. Ті, хто перехворів, часто має проблеми з боку нервової системи, з’являють проблеми в сексуальному житті (знижується чи зникає бажання). Важливо розуміти, що для відновлення психіки та фізіологічних показників потрібно приблизно стільки часу, скільки людина хворіла.
У будь-якій з цих стадій під час епідемії психологиня радить усвідомлювати, що глобально змінити ситуацію ви особисто не можете. Краще спитайте себе, що за таких умов можна зробити передусім для себе.
– Комусь “зручніше” не шукати ресурсу в собі, а звинувачувати інших. Проте так людина “скочується” в депресію ще глибше. Самоізоляція? Елементарно: можна знайти хобі, на яке раніше не вистачало часу. Це – використання нагоди.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.