-
23 Грудня/ 20:27
2019
Публікація23.12.1920:27
Вони віддали життя за Україну: обличчя загиблих героїв з Вінниччини у 2019 році
Протягом 2019 року внаслідок російсько-української війни загинуло 110 українських військових. Вісім героїв – із Вінницької області.
На сайті “Новинарня” підготували матеріал про всі бойові втрати України в 2019 році. У ньому зокрема, міститься інформація про вінничан, які загинули внаслідок обстрілів та про яких офіційно повідомляло Міністерство оборони.
Незважаючи на зміну влади, на “нормандські” саміти, розведення й фальшиві перемир’я…. Ще одна “небесна сотня” наших захисників пішла за цей рік на небо і дивиться звідти на нас, – йдеться у повідомленні.
Також у виданні опублікували інфографіку, де містяться зведені дані про бойові втрати українських силових структур по місяцях (станом на 23 грудня).
За даними ресурсу, в 2019 році Вінниччина втратила вісьмох своїх бійців (у 2018 році – десятьох): Миколу Семенюка (загинув 14 січня), Руслана Слісаренка (загинув 16 березня), Юрія Фармагея (загинув 5 квітня), Сергія Гвоздієвського (загинув 30 квітня), Максима Олексюка (загинув 7 червня), Сергія Шандру (загинув 6 серпня), Андрія Проценка (загинув 2 вересня) та Андрія Сторожука (загинув 24 вересня).
Також станом на 9 грудня кількість підтверджених постраждалих серед мирних жителів на Донбасі 2019 році становить 145 осіб (18 загиблих і 127 поранених). Про це повідомили 16 грудня у черговому звіті про роботу спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.
Микола Семенюк “Саїд”
14 січня внаслідок ворожого обстрілу з великокаліберного кулемета поблизу с-ща Гладосове (східний фланг Світлодарської дуги) загинув воїн 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців ЗСУ Микола Семенюк, позивний “Саїд”. Ворог вів вогонь з боку окупованої частини смт Зайцеве.
Молодшому сержанту Семенюку було 45 років. Народився 28 листопада 1973 року в селі Леляки Жмеринського району Вінницької області.
Столяр за фахом. Мешкав у смт Браїлів, до війни працював там на цегельному заводі.
На війні — з 2014 року. У березні 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Пройшов бої біля Волновахи, Старогнатівки, промзону Авдіївки (у 2017 році брав безпосередню участь у встановленні контролю над опорником “Алмаз-2” (“Орел”)).
Заступник командира бойової машини – навідник-оператор 7-ї “шаленої” механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72 омбр.
Побратими розповідають, що “Саїд” був душею компанії, завжди міг знайти потрібні слова для підняття настрою, добре знав та вміло виконував свої службові обов’язки.
Залишились батьки, брат, дружина та двоє синів, 2004 і 2006 р.н.
Руслан Слісаренко
Солдат, гранатометник 54-ї окремої механізованій бригади Збройних сил України Руслан Слісаренко народився у місті Деражня Хмельницької області 9 жовтня 1981 року. Жив у селі Іванівці Барського району Вінницької області. На службу за контрактом до ЗСУ був призваний 2016 року.
Загинув 16 березня внаслідок обстрілу біля хутора Вільний, що входить до складу міста Золоте (Попаснянський район Луганської області). Під час виконання бойового завдання воїн отримав осколкове поранення в голову.
Залишились батьки, дружина Юлія і двоє синів – 13-річний Назар та 12-річний Владислав.
Юрій Фармагей
Юрій Фармагей народився 6 травня 1972 року в селі Огіївка Гайсинського району Вінницької області. У сім’ї він був наймолодшим із трьох братів.
Після школи закінчив Теплицьке ПТУ, де отримав фах плодоовочівника. Строкову службу проходив на флоті, у Севастополі. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села й працював на місцевому підприємстві.
У 2015 році Юрій Фармагей був мобілізований до Збройних сил. А демобілізувавшись через півтора року, спокійно сидіти вдома не зміг. Відпочив кілька тижнів — і підписав контракт із ЗСУ, який 29 жовтня 2018-го продовжив ще на один термін. Служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.
За словами голови Кіблицької сільради Ігоря Пересунька, який знав Юрія з дитинства — разом ходили до школи, — під час останньої зустрічі у грудні Фармагей розповідав йому, що на передовій “знайшов себе”.
“Коли прийшла повістка 2015 року, він подзвонив до дружини, яка була на заробітках. Порадилися, що робити. Вирішили продати всю худобу і за ті гроші купити йому форму, бронежилет, бо треба ж було воювати. Під час першої ротації Юра мав контузію. Коли повернувся, не міг спати, жалівся, що війна не відпускає його. Вирішив краще бути там, аніж тут. У мирному житті місця собі не знаходив. Шкода його дуже — добряк-чоловік”. — розповіла газеті “День” однокласниця загиблого Людмила Цвігун.
Як писав Михайло Ухман, “кожного ранку і вечора Миколайович дивився на околиці Донецька і чекав моменту, щоб зайти туди як переможець”.
Не дочекався. 5 квітня біля села Піски, що в передмісті Донецька, відбувся його останній бій.
“Після 18-ї години, з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі населеного пункту Піски, ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Номер обслуги кулеметного розрахунку старший солдат Юрій Формагій відкрив вогонь у відповідь зі штатної зброї, примусивши противника припинити обстріл. Під прикриттям стрілецької зброї противника діяв снайпер. Снайперська куля обірвала життя нашого захисника”, – розповів наступного дня представник прес-центру ОС.
Поховали бійця у рідному селі.
Залишилися старенькі батьки, дружина, дорослі дочка та син (він морський піхотинець, також воює) та двоє онуків.
Сергій Гвоздієвський
29 квітня 53-річний сержант Сергій Гвоздієвський отримав важкі поранення під час підриву вантажівки 79 одшбр ЗСУ на міні під час доставки води на позицію. Це трапилося на Маріупольському напрямку.
Після надання долікарської та першої медичної допомоги армієць був евакуйований гелікоптером до шпиталю в Дніпро, однак помер наступного дня, 30 квітня. У чоловіка були тяжкі травми обох ніг та опіки понад 70% тіла.
Сергій Володимирович народився 14 квітня 1966 року. Мешканець міста Могилів-Подільський Вінницької області.
За радянських часів Сергій служив “строчку” на атомному підводному човні (призваний до ВМС у листопаді 1984 року. Після строкової служби одружився.
У січні 2015 року за власним бажанням був призваний на військову службу по мобілізації (4-та хвиля). Служив у підрозділі спеціального призначення в зоні проведення АТО. На фронті з березня 2015 року. У 2016-му був демобілізований. У травні 2018 року вирішив підписати контракт із ЗС України та обрав 79-ту десантно-штурмову бригаду.
Залишилися дружина, донька і двоє онуків.
Прес-центр ООС не повідомляв про поранених 29 квітня і померлих від ран 30-го. Однак про смерть Гвоздієвського як про бойову втрату поінформувало командування Десантно-штурмових військ — зазначається, що сержант Гвоздієвський виконував завдання за призначенням.
Максим Олексюк “Максон”
Максим Олексюк народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінницької області. Після 4-го класу переїхав у Козятин. Однокласники і вчителі розповідають, що він дуже любив спорт, мав значні досягнення в стрибках у висоту.
Після школи Максим вивчився у Вінниці на водія та пішов в армію.
Із червня 2016 року проходив строкову службу. А в жовтні 2017-го сержант Олексюк підписав контракт і потрапив до 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спецпризначення “Азов” Національної гвардії України.
“Він був хлопець скромний, флегматичний. Мені на все життя запам’ятається наша остання з ним розмова. У минулому році він із батьком садив картоплю. Я побачив його, зупинився й кажу: «Думай, коли мені вже горілку на весілля готувати!» А він дивиться на мене, усміхнувся і промовчав. Потім я дізнався, що він підписав контракт і йде служити. Про дівчат поки не думав…” — поділився спогадами з місцевими журналістами двоюрідний прадід загиблого Григорій Швець.
За півтора року служби Максон проявив себе відповідальним та щирим побратимом “Він з усіма ладнав і дружив. Мав багато планів на життя. Зокрема, дуже хотів освоїти військову справу і, мабуть, залишитися в частині. Не ховався за спинами”, – розповідає побратим Олексюка, який попросив не називати його імені.
Максим загинув на околиці селища Новолуганське, в одному бліндажі з Дмитром Пруглом, коли після півночі 7 червня бойовики обстріляли опорні пункти підрозділу зі зброї забороненого Мінськом калібру.
Як розповів побратим Максона з позивним “Білий”, в ту ніч Олексюк не мав виходити на бойову позицію. Але сам виявив бажання допомогти товаришам її облаштувати. “Він був упертим, але добрим і розуміючим. З тих бійців, кого не втримаєш на тилових позиціях. Максим завжди рвався в бій захищати країну, перемагати ворогів. Для нас, «азовців», він став бойовим товаришем, близьким другом, якого можна назвати братом. Кожен із нас буде згадувати його з посмішкою, бо він був життєрадісним хлопцем”, — каже Білий.
Поховали Максима Олексюка на Алеї Слави міського кладовища в Козятині. Залишилися мама брат-десятикласник.
Сергій Шандра
Солдат Сергій Шандра народився 30 березня 1995 року в селі Торчин Хмільницького району Вінницької області.
Один із чотирьох морпіхів 36 обрмп, загиблих 6 серпня внаслідок обстрілу ворогом ВОПу під Павлополем.
Солдат, старший стрілець десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти.
Навчався в Хмільницькому профліцеї сфери послуг. Працював трактористом-механізатором у місцевому фермерському господарстві.
У листопаді 2018 року був призваний на строкову військову службу, за три місяці – підписав контракт із ЗСУ.
Похований у рідному селі.
У Сергія залишилася лише мама (батько помер рік тому) та сестра, яка з сім’єю проживає окремо.
Андрій Проценко
В останній день вересня старшому солдатові Андрію Проценку виповнилося б 25. Але рано-вранці 2 вересня життя молодого хлопця обірвала куля ворожого снайпера… Сталося це по дорозі на пост біля Водяного Донецької області. За годину, близько п’ятої ранку, Андрій помер на руках медиків, не доїхавши до лікарні.
Він народився 30 вересня 1994 року на Вінниччині, в селі Бохоники Вінницького району, де прожив усе життя — до армії.
Андрій закінчив Гніванське училище за фахом “спеціаліст з ремонту автомобілів”. А коли у 2014-му на сході почалася війна, без вагань пішов захищати Батьківщину. Служив за контрактом у 138-й радіотехнічній бригаді Повітряних сил ЗСУ. Згодом був відряджений у 36-ту окрему бригаду морської піхоти ВМС ЗСУ, в якій воював до останнього.
Односельці згадують його як дуже доброго, спокійного хлопця, побратими по службі — як надійного товариша і мужнього воїна, здатного на героїчні вчинки.
Поховали Андрія Проценка в Бохониках. Залишилися батьки та сестра.
Андрій Сторожук
Андрій Сторожук був призваний до війська в четверту хвилю мобілізації, навесні 2015 року. Брав участь в антитерористичній операції на Сході. А менш ніж через два роки після звільнення з армії, у січні 2018 року, повернувся в ЗСУ — тепер уже на контракт.
Спершу служив на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону у 26-й окремій артилерійській бригаді імені генерала-хорунжого Дашкевича, потім — водієм у Хмельницькому військкоматі. На передову повернувся вже у складі 28 омбр імені Лицарів Зимового походу ЗСУ (старший солдат, механік-водій).
Андрій Сторожук народився 26 лютого 1992 року в селі Педоси Хмільницького району на Вінниччині. А обірвала його життя куля снайпера 24 вересня 2019-го поблизу Мар’їнки.
Поховали 27-річного воїна в рідних Педосах.
У Андрія залишився дворічний син.
Фото – novynarnia.com
Ілюстративне фото – 24tv.ua
Дякуємо!
Тепер редактори знають.