Vежа продовжує цикл матеріалів “Вінниця іншими очима”: ми прагнемо показати нашим читачам Вінницю очима іноземців, гостей з інших країн, які мешкають, працюють або ж навчаються у нашому місті. Ми сподіваємося, що такий погляд дозволить нам краще побачити наші переваги та недоліки, а також зрозуміти, яка вона – Вінниця іншими очима?

У попередньому матеріалі Інна Сандюк спілкувалась з Анною Габріелою Москера Вест: студенткою медичного університету, котрі залюбки залишилася б жити у Вінниці, однак мусить повертатися до рідного Еквадору, адже там – значно вищі зарплати для лікарів. А ще – жалілася, що не може знайти на вінницьких ринках еквадорійських фруктів, проте вже за океаном планує відкрити ресторан, де подаватиме борщ в якості “коронної страви”.

Сьогодні герой матеріалу Інни – француз Жульєн Моріс, котрий прибув до Вінниці в якості волонтера і вчить маленьких та не дуже, вінничан, французькій мові та історії.

Коли йдеться про Францію, в уяві пересічного українця, найчастіше, напевно, постане Париж з Ейфелевою вежею, вино, сири, можливо – французька музика, футбол та шансон в гарному розумінні цього слова. А ще, безперечно, французька мова та багата історія.

Із останніми француз Жульєн Моріс ознайомлює вінниччан вже майже рік на заняттях у одній із міських шкіл та на щотижневих зустрічах у бібліотеці. Своїми ж асоціаціями щодо України і враженнями від тривалого проживання у центрі Поділля Жульєн поділився із Veжею у спецпроекті «Вінниця іншими очима». У фокусі циклу публікацій – іноземці, котрі працюють та мешкають у Вінниці, а отже сприймають наше місто крізь призму власних традицій та побутових звичок.

Жульєн Moріс – волонтер проекту EVS (European Voluntary Service – Європейська волонтерська служба). Походить із невеличкого муніципалітету (комуни) Монтертело, що у регіоні Бретань. За освітою історик та політолог.

 – Я бував у селах Вінниччини і дивує те, шо вони досить великі порівняно з французькими. Моє село налічує 200-300 мешканців (прим.ред.: згідно даних перепису 2011 р. населення Монтертело – 361 особа). Типове  ж українське село – 2-3 тис. осіб, – у нас це було б радше містечко. Я не люблю, до речі, великі міста. Надаю перевагу тихим місцевостям із гарною природою. Тож у Вінниці мені дуже подобається, тут затишно. Найбільше люблю Вишенське озеро – воно особливо асоціюватиметься мені з Вінницею після повернення додому.

Хоча Україну і надалі багато хто знає тільки в контексті Чорнобиля та братів Кличко, однак  Євромайдан здійняв хвилю обговорень та усвідомлення прагнень українського народу далеко за межами України. В контексті війни, чи важко даються рішення приїхати в незвідану країну на  довготривалий проект?

 – Я хотів приїхати в Україну і знав більше про неї, ніж наприклад тільки про Чорнобиль завдяки освіті історика та політолога. Попри все, моє рішення про приїзд сюди в якості волонтера підтримала моя мама. Для друзів таке рішення було дивним, але це не перше подібне рішення, до якого вони б точно не вдалися. Наприклад, під час навчання в університеті згідно із програмними вимогами два роки ми навчалися у Ренні (прим. Ред.: місто у південно-західній Франції, населення станом на 2012 р. – 209 860 осіб), а третій навчальний рік – за кордоном. В той час, коли мої друзі обрали Японію, Китай, центрально-європейські країни, я зупинився на Чехії. Пізніше, у столиці Чехії, я ще й працював журналістом у штаб-квартирі «Радіо Прага» 3 місяці. Тому переїзд на рік в Україну для друзів був неочікуваним та дещо навіть божевільним. Але, звісно, прийнятним.

Переїзд за кордон – це, певною мірою, авантюра, повна несподіванок та викликів. Передусім, постає певна дистанція між корінним населенням та експатами у зв’язку із мовним бар’єром. Не знаючи на початку мови країни перебування, у пригоді стане англійська. Як англійською  вирішувати справи у Вінниці? Як, зрештою, “смакує” англійська мова по-вінницьки?

 – Я вважаю, що мовою країни, в якій живеш, треба вміти розмовляти, тому почав вчити українську відразу, як приїхав (прим. авт.: вже після двох місяців проживання у Вінниці Жульєн спілкувався українською на пристойному комунікативному рівні). Спершу було однозначно складно. На щастя, мені дуже допомагали. Але водночас вразило, що в міграційній службі, куди я звернувся після приїзду для реєстрації, не знайшлося людини, яка б говорила англійською. Хоча сама назва установи ніби передбачає необхідність подібних навичок… Також у контексті вирішення справ незвичним було те, що для отримання посвідки в поліції я чекав два місяці. При чому кілька разів мусив з’являтися для того, аби додати документи, про які під час попереднього візиту і не згадувалося.

Молодь у більшості країн зустрічається з ідентичними проблеми, як от з безробіттям. Це спонукає молодь шукати можливості для розвитку та заробітку за межами батьківщини. Чи є м. Ренн, в якому 60 тис. студентів, сприятливим для професійного життя? Чи є Вінниця з огляду на велику кількість студентів хабом для молодих та амбітних?

 – У Ренні, галузь IT поряд із машинобудуванням є основним видом прибуткової діяльності. Я знаю, що у Вінниці теж гарно розвивається IT сфера, думаю, для вінницької молоді – це гарна новина. Я маю у Франції  друзів, які переїхали в Кремнієву долину та Канаду. Поряд з тим, маю друзів, які не бажають залишати Францію у пошуках престижних місць роботи чи колосальних заробітків. У Ренні середня зарплата – 1200-1300 євро. У Вінниці із зарплатами, звісно, набагато гірше.

Взагалі у Франції молодь підтримують батьки, якщо є така потреба. Тобто там несоромно жити з батьками. Хоча французи по відношенню до такої молоді використовують навіть спеціальний термін  – tanguy (прим. ред.: в англійській мові, приміром, застосовують термін “Boomerang Generation”, тобто покоління, яке після нетривалого самостійного життя повертається у батьківську домівку). Загалом, я би хотів жити у Франції. Я – француз і для мене Франція – це республіка, свобода, рівність, братерство … Я – патріот. Але як казав Альбер Камю, «я занадто люблю свою країну, щоб бути націоналістом». Українці, як на мене – теж дуже патріотичний народ, особливо молодь.

Маючи досвід проживання за кордоном, український побут на щодень, мабуть, не вразить француза. Все ж, певних особливостей не оминути, маючи наприклад власні звички харчування. Що здивувало в Україні по приїзді і під час проживання?

– Передусім мене вразила перша поїздка в Україну, яка почалася із 42-годинного автобусного вояжу. На мій подив, прикордоння складалося з довгого ланцюжка авто, які чекали своєї черги, аби перетнути кордон. Раніше я такого не бачив, адже в Євросоюзі кордонів нема. Тоді ми стояли дві години в черзі, а от напередодні Різдва – 5 годин. Із перетином кордону вразили дороги (посміхається). А із приїздом у Вінницю у перші побутові дні здивувало, що воду з крану тут не п’ють. Я, звісно, скуштував її один раз, і після цього купую в супермаркеті. У Франції з цим нема проблем.

Також оскільки я – вегетаріанець, то почав шукати спеціалізовані магазини. Знайшов лише один невеличкий, в якому асортимент теж не є значним. Я – француз, тому мені бракує сирів, до яких я звик. Я куштував бринзу і брі, останній від оригіналу відрізняється. Люблю мед і залюбки візьму його додому в якості презенту для рідних. Овочі та фрукти купую на ринку і, відверто кажучи, картопля у моєму селі мені до смаку більше, ніж вінницька (посміхається).

Я вважаю Вінницю безпечним містом. Одного разу повертався пішки додому вночі, далеко за дванадцяту, йдучи з вокзалу. За 30-хвилинну нічну прогулянку не зустрів нікого, окрім безпритульних, які зрештою є всюди, включаючи, звісно, і Францію. Ще мені у Вінниці подобається транспортна система з якою я досить швидко розібрався.

Чи є особливості роботи з українцями як викладачеві? Чи загалом українська система освіти залишає бажати кращого? Який позитивний досвід Франції ми б могли перейняти в галузі освіти?

 – Французька система освіти не досконала, але в Україні – теж. Наприклад, в українських школах я б обмежив право учнів на користування смартфонами. Це відволікає учнів, вони постійно щось знімають або користуються інтернетом. Мої прохання про припинення забав з телефонами часто залишаються без уваги. Я вважаю, що треба чітко розділяти час, коли діти бавляться і коли вчаться. Я, наприклад, не використовую фейсбук і не відчуваю себе при цьому дискомфортно, мені вистачає спілкування. Я люблю писати довгі листи і для спілкування з друзями використовую gmail. Поряд з тим, для мене теж дивно чути від різних знайомих та друзів історії про хабарі в школах для покращення оцінок учнів. У Франції така практика не спостерігається. А ще, з робочого процесу мені подобається, що українці дружні і спілкуються (навіть дружать) поза роботою: разом відпочивають і святкують дні народження, наприклад. Французи більш прохолодно ставляться до колег.

Щодо дозвілля, то вважаю, що у Вінниці є куди піти. Я люблю кінотеатр «Родина». Був навіть тиждень французького кіно, щоправда фільми, як на мене, обрали далеко не найкращі. Але я не можу просто підійти до організаторів і вказати їм, що показувати. Мені у Вінниці бракує пабів з різними видами музики. У Ренні наприклад є одна довга вулиця, де розташовані всі паби із різними музичними цікавинками, а отже за вечір можна вибрати музику на будь-який смак.

Від автора: віднедавна часто запитую людей про їхню мрію. Але від Жульєна почула вперше: «Хочу, щоб мої друзі були щасливі». Питаю: «Чому в першу чергу ти кажеш про друзів, а не про себе, про своє щастя?». Відповідає: «Звісно для себе я бажаю того ж, але якщо мої друзі знайдуть гарну роботу і гармонію, то і я буду щасливим».

Фото Андрія Завертаного

Інна Сандюк

Позаштатний журналіст

See Full Bio