Оновлено: 16 Січня 2022, в 12:41
В Україні вже кілька років триває неоголошена війна. За цей час були втрати і перемоги, які назавжди увійдуть до української історії. Однією із таких подій є оборона Донецького аеропорту: саме в ці дні, наприкінці січня Україна відзначає річницю битви українських «кіборгів» за ДАП.
Бої за цей об’єкт розпочались 26 травня 2014 року. Тоді бойовики штурмом зайняли частину аеропорту, вимагаючи від українців скласти зброю та звільнити адміністративні будівлі.
Добровольці, десантники, розвідники та артилеристи до останнього тримали 242-денну оборону, та врешті 21 січня 2015 року відійшли у бік Пісків. У навколишніх населених пунктах вони продовжили тримати лінію оборони. На місці аеропорту лишилися руїни. За титанічні зусилля та стійкість вороги стали називати захисників Донецького аеропорту «кіборгами». Першими, кого так назвали, були бійці 93-ї бригади разом із 3-ім полком спецпризначенців. Загалом, існує думка, що оборона аеропорту після того, як впала метеовишка, була недоречною.
Скільки всього загинуло бійців – невідомо. За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова, за весь період перебування українських військових в донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, поранено – понад 500. Міноборони після завершення оборони ДАП нарахувало 28 зниклих. Річницю цих подій щорічно відзначають 19-20 січня.
Чи варто було обороняти Донецький аеропорт до останнього, як спинити війну, що бійці хочуть передати своїм побратимам та звичайним українцям, та як вони ставляться до цивільних у військовій формі – Vежа розпитала вінницьких захисників Донецького аеропорту.
Віктор Садич (Зіка), 52 роки. Захищав Донецький аеропорт: грудень 2014 – вересень 2015. Спочатку 6 штурмова рота 2-го механізованого батальйону 93 ОМБр, потім – інструктор санітарного дивізіону 93 ОМБР. Кулеметник. Був добровольцем, контрактником. Звільнений в запас за досягненням пенсійного віку. Свого часу брав участь у ліквідації трагедії на ЧАЕС. Батько чотирьох дітей.
- Чи доречно було тримати аеропорт до останнього? Не знаю. Треба було просто зайти в Донецьк. Були такі можливості – штурмом взяти місто і завершити все це без проблем.
- За рік у нашій бригаді загинуло близько двох сотень чоловік. Я до поранення був у штурмовій роті, потім перейшов до медичної. Тобто був довго, я бачив дуже багато поранених. Відтак, цифри у більшу сторону, аніж офіційні.
- Відступати не можна. Треба більше приділяти уваги інформаційному простору зони АТО. За 25 років наша влада ніяких програм по підвищенню рівня патріотизму у тих краях не було. Відтак сталося так, що «Путін, ввєді войска». Ніякої пропаганди української культури не було, відтак варто було очікувати неприємностей. Ось на День Незалежності в 2015 році в Красноармійську (тепер – Покровськ, ред) ми були в звільненні, зайшли у цивільному одязі у одне кафе, попросили увімкнути Гімн України, але там відмовились, щоб «не нагнітати». Висновки робіть самі.
- Із бійцями, які сьогодні перебувають на передовій, ми постійно спілкуємось, щонайменше кілька разів на тиждень. Відтак, бажаю їм всього особисто. А ось мирним людям, які спостерігають за цією війною, є що сказати. Люди потроху забувають про війну. Думайте головою. Ось сядьте подивитись телевізор вихідного дня – що там бачите? Безглузді шоу, фільми, програми, якісь «пацанчики». До чого це все? Розповідайте своїм дітям про Україну, не давайте їм вливати в голову дурню.
- Люди в Дніпрі, бачачи людину у формі, підходять і дякують. У Вінниці не так. Але є випадки, коли людина не може вдягнути чогось іншого. Якщо людина не робить нічого поганого, то нічого страшного. А якщо ходять із шевронами ті, хто не заслужив їх, то це звичайно ганьба.
___________________________________________________________________
Леонід Гуменний. 39 років. У 2014 році пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Звідти перейшов у 93 ОМБР. Захищав Донецький аеропорт: 4 вересня 2014 року – 17 січня 2015 року. Стрілок.
- Чисто із логіки, можна було і війну не починати – закінчити із ними тими у Слов’янську, та й по всьому. Маріуполь чому стояв? Бо скажені «правосєки» на «бабушкінський мітинг» вийшли, п’ять бабусь чергою поклали, а скільки ж людей вижило! Був випадок, коли їхали у грудні 2014 у відпустку потягом. Звичайний хлопець сказав, що для цивільних оборона аеропорту є символом того, що Україна «тримається».
- Нагороди «за аеропорт» видавались справедливо – їх розподіляла ціла комісія. Там був перелік, у який увійшли не тільки захисники аеропорту, а й Опитного, Пєсків, Спартака. А хлопці гинули страшними смертями усюди, Донецький аеропорт став просто «заїхавшою» картинкою, великою територією.
- Війна буде завершена тоді, коли на ній перестануть заробляти. Я не хочу вдавати розумника, але тільки так. Переходити межі країни не можна – перетнувши, ми просто завершимо «священну війну» і повторимо долю російських добровольців.
- Щось передавати чи радити бійцям я не можу. Хоча б тому, що вони там, а я тут – на мирній території. Я змерз – можу зайти у кафе й зігрітись, поговорити з гарною дівчиною, випити кави. Вони – ні.
- Україну вбиває нейтральність. Ті, хто зараз нейтральний, каже, що «ми брати», треба «бути над ситуацією, бути вище цього» для мене – мерзота. Ось коли стається замовне вбивство, шукають і вбивцю, і замовника. Так от, 80-річна бабця, яка стоїть із плакатом «Бий фашистів!» – чим вона відрізняється від того, хто тисне на курок? Вона фактично є замовником. Ті самі бабці, що лягали під БТР, знаючи, що «укрофашисти», які їдять дітей, все ж не стрілятимуть? Чомусь під ворожу техніку вони не лягали.
- Я не призиваю по завершенню війни всіх посадити чи ще щось, але ось я б по центральному каналу вибачився перед кожним патріотом Донецька, Луганська та Криму, вони мене б зрозуміли, і позбавив би всіх поголовно права голосувати. Як у Польщі – майнові права залишаються, ти можеш отримувати соціалку, тощо. Просто добропорядний громадянин, який має всі права, але не можеш негативно впливати на країну. Лишити права голосування можна без докорів сумління. Ну а як? Там люди, тримаючи у руках прапори іншої країни (і це не як на Майдані, коли просто малась на увазі солідарність), кричали, що хочуть туди. Відтак, можна лишити їм все, окрім права вимагати щось ввести. Думаю, справжні тамтешні патріоти, яких меншість, зрозуміли б все правильно.
___________________________________________________________________
Андрій Грачов, начальник медичної служби медичного батальйону 93 ОМБР. Січень 2015 – грудень 2015 року.
- Кіборгами називають тільки тих, хто першими зайшли в аеропорт, відстояли перші ротації. Це 3-ій полк спецпризначення, вінницький «Ягуар», який туди заходив із ними, 95-та бригада, 72-га, 93-тя. Їх там було 75 чоловік. Всі інші «підмазуються». Ми можемо називатись захисниками Донецького аеропорту, та ні в якому разі не кіборгами.
- Навколо аеропорту теж було страшно. На Саур-могилі ворожий снайпер вклав наших 12-тьох хлопців-снайперів з відстані у 1 200 метрів. Тобто наніс більше втрат, ніж «гради». На такій відстані «шахтарі» не стріляли б. Був навіть снайпер, який однією кулею зробив дірку в стіні, а іншу кулю запустив у ту діру.
- Донецький аеропорт був тактично важливий для ворога, бо знаходиться нижче, відтак якби поруч із ним, наприклад на Спартаку, стояла артилерія, то нею можна було б контролювати Волноваську трасу, яка веде на Маріуполь. Тобто, якби аеропорт був зданий разом із 20-кілометровою зоною ближче до Красноармійська, то Маріуполь був би вже не Україною. На Маріуполь просто не було б під’їзду, бо Волноваська траса єдина веде до нього. Та наші відтіснили сепарів і трасу звільнили. У іншому випадку, якби в аеропорту поставили артилерію і туди б літаки підвозили БК, ми б втратили дуже великий шмат землі. Суб’єктивно, потрібно було утримувати.
- Складність була в тому, що одна сторона терміналу «дивилась» на злітну смугу на полі, а інша перебувала в 120-ти метрах від житлових будинки. Як розповідали перші кіборги, сепари стріляли із квартир сусідніх будинків-висоток, а наші не тільки не могли точно визначити, звідки стріляють, а не могли їм дати відповідь, бо там були люди. Якби наші пішли від терміналів, стали б так, як зараз вони стоять, все було б так само. Але тоді розраховували, що вони підуть абощо, тобто тактичний «прорахунок» у обороні аеропорту був.
- 242 дні, сотні загиблих – результат, за який ще має відповісти той вищий офіцер, який приймав таке рішення. Звісно, було досягнуто мети – щоб літаки не могли сісти, на Спартаку не було розставлено артилерії, не можна було підвезти боєприпаси, харчування, паливо. Задача виконана, але не таким шляхом. Це думка суб’єктивна, але ж вірна. Донецький аеропорт був стратегічно важливим. Навколо аеропорту – дороги. Якщо там вороги облаштували базу, ми б втратили території аж до Карловського водосховища.
- Звільняти території потрібно або силою, або виморюванням. Так як не можна впевнено казати, що ми здатні піти першим варіантом, відтак потрібно йти другим, бо втрати будуть жахливі. Сьогодні наша задача – обрізати їм шляхи поставки всього, в них має скінчитись вода, їжа та паливо. З точки зору військової тактики, щоб наступати, наступаючих сил має бути в сім разів більше, аніж оборонних. Може в наших міністрів і є якась тактика, невідома для широкого загалу, але поки взяти їх силою неможливо.
- Втрати занижені в рази. Я особисто пережив дні, коли загиблих серед наших було понад 20 на день. За період проведення АТО у нашій 93-тій бригаді загинуло 200 чоловік, в інших ще більше втрат. Задача виконана, але ж якою ціною.
- Тим, хто зараз захищає Україну – бажаю того, що необхідно – удачі. Мирному населенню – ніколи не знати війни.
- Військову форму носити мені не хочеться у повсякденному житті, бо вона нагадує мені про всі ці жахи. Бо пам’ятаю, що ось тут була пляма крові, тут ще щось. А якщо у тролейбусі заграє рінгтон, який грав у твого загиблого товариша – взагалі жах. Відтак, коли бачиш якогось довбня, який вдягає форму просто так ми нічого не кажемо, бо головне – зберігати спокій. Але так, спогади заважають нам жити.
Фото Сергія Немирівського
Дякуємо!
Тепер редактори знають.