Чи можна вбити людину на благо? Во істину? В ім’я вищої справедливості? Чому не можна вбити одного, якщо на війні вбивають тисячами, і це вважається не злочином, а відвагою? – одні з питань, які неодноразово задають самі собі та глядачам герої вистави «Парадокси злочину».
Театральна сцена на фестивалі «Air GogolFesT» була однією із тих, що збирали переповнені зали. А на виставу Влада Троїцького змогли потрапити в основному ті, хто прийшов за 20-30 хвилин до її початку: переважна більшість охочих так і не змогла потрапити досередини, позаяк просто забракло вільних місць.
Міжнародний “Tranzyt” у Вінниці: театральне наповнення Air ГогольФесту. ФОТО, ВІДЕО
Аудиторія збиралася близько 15 хвилин та повністю заповнила всі місця, на які був розрахований зал. Загалом вистава була поділена на два акти, які тривали 1 годину 15 хвилин.
– Це буде еклектичний постмодерністський текст – говорить режисер ВладиславТроїцький.
«Парадокси злочину» – це п’єса KLIMа, в якій він поєднав роман Достоєвського «Злочин і кара» та збірку оповідань Гілберта Честертона «Парадокси містера Понд». В інтерпретації режисера Влада Троїцького п’єса отримала доповнення – драма абсурду. Не дивно, адже парадоксів тут безліч. Та і парадоксів в абсурді не менше.
На сцені сидять актори вже відомі тим глядачам, які відвідали музичну сцену соціальне кабаре «ЦеШо» попереднього дня: вони награють мелодію. Згодом мовчки з‘являються головні герої вистави – містер Понд та Капітан. Перша сцена викликає сміх, коли Капітан дістає з кишені зламані гвоздики. Обоє говорять про вбивство на фоні різних поглядів на життя.
Зима, Рейв і Секонд-хенд: як на Air GogolFest виступили Tik Tu, Oy sound system і ЦеШО. ФОТО
Тут між ними виникає палка суперечка про те, що всі люди походять від мавпи, і Капітан також, а от Містер Понд – від Адама. Задля того, аби довести свою правоту Понд змушує Капітана роздягнутися, проте роздягається раніше.
Абсурдність виникає вже під час перших реплік і оголені чоловічі торси також. Схоже, це ще раз демонструє як в пошуках істини ми намагаємося будь-яким чином довести свою правоту, забуваючи про першочергові причини виникнення питання.
Дискусія стає все більш запеклою, аргументи все більш безглуздими, а логіки у словах та діях чоловіків не залишається ні краплі – таким чином суперечка доходить до абсолютної нісенітниці, залишаючи глядачам питання хто все-таки пішов від мавпи.
Згодом на сцені з’являється молода журналістка, яку Понд називає вбивцею, адже та перервала бесіду:
– Вкоротити життя бесіди – все рівно, що вкоротити життя новонародженого, який має з’явитися на світ. Бо стара, добра бесіда не налагодиться, вона зруйнована.
Думка (вона ж бесіда) взагалі має одну із провідних ролей у виставі – вона переходить від запеклої суперечки двох, в яку періодично втручається третій, до тихих монологів, які подекуди більше схожі на сповідь або ж потік свідомості.
Але тема цих роздумів та дискусій переважно одна – феномен свідомого вбивства.
Позаяк, і в Достоєвського, і в Честертона присутній детективний сюжет, пов’язаний із вбивством, то сюжетні лінії постійно переходять з однієї в іншу, як і деякі герої, але залишається відчуття цілісного матеріалу. Потрібно лише вміти швидко перемикатися, думати і реагувати на героїв.
Відгадати Достоєвського і Честертона можна за настроєм: «Парадокси містера Понда» сповнені іронічного пошуку відповіді на основне питання – тут багато моментів, які викликають сміх. Наприклад, цитати про чоловіків та жінок, або ж нелогічні суперечки двох чоловіків. У Честертона й образ жінки – це жінка-кокетка, жінка, що принижує чоловіків та ставить їх в незручне становище і все це з усмішкою.
– Дурість – основна гідність жінки, яка розумно вміє нею користуватися, – говорить містер Понд молодій журналістці, яка розповідає йому як виглядатиме чоловік, якщо він стане на голову.
Для такої ролі дівчина обирає опонента містера Понда – Капітана. Той, довго не думаючи, стає на голову, а леді задирає йому кілт. За словами героїні, саме хоботком більшість і думає, а поруч ще є сліпі очі.
Думки і почуття зосереджені в цьому «хобітку», – кокетливо говорить Міс Артеміс Ейза-Сміт із Пентаполісу, штат Пенсильванія та додає, що Бог спочатку створив жінку, а чоловіків робив із невдалих копій.
Взагалі тема віри та Бога – одна із наскрізних у «Парадоксах злочину». Герої неодноразово доводять і словами і діями, що віра – поняття дуже суб’єктивне, особливо віра у Бога. Адже той, хто вірить, спокійно йде на злочин.
– В церкву піти каятися? Та краще відразу в міліцію!, -шепоче один із героїв.
Тут і постає одне із основних питань: «Чи можна вбити людину воістину?»
– Вбиство Воістину. Можливо він так розумів служіння істині. Можна сказати Воістину Воскрес, але сказати Воістину вбив неможливо, – говорять герої зі сцени.
Один із них також додає, що всі ми вбивці, бо хоча би раз в житті вбили чи комара чи мушку. Неодноразово обговорюється у виставі і тема того, в якому випадку вбивство є виправданим.
– Вбити дурного і тим самим примножити свої добродіяння? Зруйнувати справжнє в благо кращого? – це питання в різних інтерпретаціях звучить неодноразово з вуст майже кожного героя і героїні.
Якщо говорити окремо про персонажів Достоєвського, то тут провідну роль грає, безумовно, Раскольніков, який здається, промовляє у декількох акторах. Це інколи навіть вводить глядача в оману.
Раскольніков – маленька залякана дитина, яка не хоче такою здаватися і намагається розповісти про свій подвиг, а саме вбивство. Він хоче, аби в це вірив кожен. Його очі палають, неначе нарешті він отримає нову іграшку у вигляді ще однієї людини, яка знає, що вбив він. Цим герой обережно заганяє жертву у пастку, в якій вона добровільно сидить, вірить і спостерігає за душевними муками та дрібною зверхністю.
Раскольніков – самовдоволений маніяк, який уособлює певні психічні розлади. Він із дикою щирістю та в деталях зізнається у вбивстві, бережно ставиться до знаряддя вбивства та навіть співає йому колискову. Та вона не для сокири, яку він відмиває в душі – це своєрідна колискова совісті. Адже вбивство «старухи» він не вважає чимось страшним, але готовий нести за нього покарання.
Раскольніков – тихий боягуз. Напевно такого Родіона найменше у виставі, він (або навіть вони) говорить про злочин, але не пишається ним, лише підводить інших героїв до причин та спостерігає.
Вони з’являються щоразу у нових образах та говорять схожі речі.
Тут важлива ролі відводиться і Соні Мармеладовій – повії, що стала нею через складну ситуацію в сім’ї. Дівчина у форматі сповіді-монолога розповідає історію про зізнання Раскольнікова у вбивстві. Все це описує детально і навіть зривається на плач.
У Достоєвського жінки-жертви, жінки-страждальниці. Їхня доля – знати про вбивство, про гріх і прийняти його. Бути тією, яка є співучасницею, бо знає суть.
Чи можна вбити людину на благо? В ім’я вищої справдливості?
– От можна вас запитати? Вас, добропорядочних неубивць, скажіть мені, чому лупити людей бомбами можна, сотнями тисяч на війні вбивати можна, а вбити, щоб з безпросвітної вбогості вибратися і вам же робити добро, не можна? , – танцюючи з сокирою, викручуючись у конвульсіях та зриваючись на крик говорить герой.
Особливої напруги додає у спів дівчат позаду, які вимовляють «війна».
– Війна! тисячами вбивати зі злобою, нема перед ким каятися. Ви виправдовуєте війну, мовчите, коли навколо вбивають. В душах війна, а мир має бути! – істерично кричить актор.
Подібні речі говорить й інший:
– Вбив би я тисячі на війні – ви б святим мене зробили!
У Чертерсона є новела під назвою «Вершники Апокаліпсису». Часткова вона відіграна і в «Парадоксах». Теми самотності, дороги, розчарування та пошуку віри також знаходять своє місце у словах героїв:
– Віра – це тільки початок, надію потрібно мати. А де її взяти, щоб до кохання добратися? А як до нього добратися, що надії нема.
У «Парадоксах» є місце і вірі, і надії, і навіть коханню. Та всі ці поняття тут досить викривлені та атрофовані. Оманлива віра, надія без мрії та хворобливе кохання.
Правда та істина – впродовж всієї вистави Капітан і Понд їх шукають, вміло співпрацюючи з залом. Глядач також актор, який жодного слова не сказав на захист чи в противагу якимось діям чи словам акторів, хоча до нього неодноразово зверталися. Ще один образ суспільства.
А актори в цей час цілу виставу займаються пошуком істини:
– Правда та істина суть – різні речі. Правда – це те, що в будь-який момент може стати брехнею. Можна сказати воістину воскрес, а воістину вбив – неможливо. Він просто вбив – ось парадокс.
Понд говорить, що пошуком істини займаються ті, хто не вміє нічого робити, адже ніхто не знає де її шукати та який вигляд вона має. Ми шукаємо те, чого нема, але якщо шукаємо, то воно – черговий парадокс у виставі.
– Істина… вона як жінка – більше за все не любить занудних мужчин, – говорить Понд та додає, що істина в тому місці, звідки ми всі з’явилися на світ, чим викликає сміх взагалі та ставить в незручне становище свого опонента.
Звичайно, є в «Парадоксах» і місце імпровізації. Відтак, молода драматургиня пояснює, що на фестивалі сучасного мистецтва потрібно грати радикальні вистави, щоб здивувати глядача з перших хвилин.
Драматургиня така ж кокетка, як і журналістка, що вміло маніпулює чоловіками та навіть змушує їх грати тих, хто пірнає в басейн.
Один все робить слухняно та відразу, інший ж – намагається домовитися та зрозуміти суть.
Фінальна сцена – одна із найбільш драматичних і заплутаних. Покійник, горілка, хліб, огірки, розмова про випивку. Вона показує наскільки смерть може бути незначною, як ціле життя однієї людини нічого не вартує для інших.
– Люди часто прикидуються живими, хоча вже давно померли. І ніколи не зрозумієш чи перед тобою жива людина чи мертва. Їсть, розмовляє, ходить на роботу, тобто функціонує тільки сосуд, а сама людина в іншому місці, – можливо, одна із ключових фраз, сказаних у виставі, яка характеризує певним чином суспільство.
Адже, як сказано у виставі, «Кінець світу справа суворо індивідуальна – як кому пощастить».
Вінниці ж точно пощастило побачити одну із робіт Владислава Троїцького, яка 100% змушує задуматися над багатьма питаннями: війна, мир всередині, цінність життя, віра, надія та істина. Де шукати правду, якщо часто люди не щирі в першу чергу перед собою? Якою може бути віра у щось вище, якщо немає віри у людей? Якою є цінність життя однієї людини та хто в цьому світі вбивці?
АКТ ПЕРШИЙ
АКТ ДРУГИЙ
Фото Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.