Вінничанка Юлія (ім’я змінено на прохання героїні – авт.) майже два тижні провела у Вінницькій обласній клінічній психоневрологічній лікарні ім. акад. О.І.Ющенка.
Розуміючи, що самостійно не впорається з важкою депресією, дівчина сама прийшла по допомогу. Про свій досвід перебування у психлікарні та про те, чи дійсно там можуть допомогти людям із депресією, Юлія розповіла Vежі анонімно.
Згідно з останньою відомою статистикою, станом на 2018 рік у Вінницькій області близько 32 тисяч осіб мали ті чи інші психічні порушення. Зокрема, на обліку у лікарів-психіатрів перебували 5000 мешканців Вінниці. Починаючи з 2019 року статистики немає, однак у психоневрологічній лікарні ім. Ющенка розповідають, що кількість пацієнтів майже не змінюється. Приблизно 13 тисяч пацієнтів щорічно лікують у стаціонарі.
– У нас є диспансерне відділення. Це амбулаторний прийом, де і психіатри, психологи, неврологи і психотерапевти проводять прийом.
Всі спеціалісти приймають пацієнтів з Вінниці та області. До вересня 2019 року пацієнти, які страждали на психічні розлади, були на обліку у лікаря-психіатра. На сьогодні по законодавству обліку немає, — розповідає головна лікарка закладу Софія Кучерук. – Всі пишуть, що в Україні на психічні розлади страждають від 3 до 4% всього населення. Так і в нашій області це приблизно 3%. Якщо брати статистику європейську, то у них близько 38% населення страждають на психічні розлади.
Це не означає, що у нас менше пацієнтів. Якщо говорити про Європу, то у них на першому місці тривожні розлади, порушення сну та депресія. Якщо ж брати статистику українську, то починається з органічних психічних розладів (як деменція), потім шизофренія – це досить серйозні розлади. У нас дуже багато людей, які мають і тривожні, і депресивні розлади, і порушення сну. Але, на жаль, вони до лікаря-психіатра звертаються у крайньому разі. Читала, що лише кожен четвертий пацієнт, який би мав лікуватися у психіатра, потрапляє до лікаря. Інші не потрапляють взагалі.
До речі, часто до психлікарні потрапляють за направленням від неврологів, гастроентерологів, кардіологів та інших лікарів. Сьогодні поширена т.зв. «прихована депресія», яка маскується за різними захворюваннями та має соматичні симптоми: болі в серці, у шлунку, голові тощо.
Разом з тим, трапляються й випадки важкої депресії. Так було у героїні матеріалу Юлії, яка самостійно прийшла просити про допомогу. Забігаючи наперед зазначимо, що насправді її очікування не справдилися. Вбиральні без дверей, увімкнене вночі світло, заборона сліз та відсутність спілкування з психотерапевтами не надто допомагали покращити стан дівчини.
«Я є “небезпечним елементом”»
– Я працювала на груповій психотерапії два роки, але група змінилась, додались нові учасники і я зрозуміла, що вже не можу далі працювати у цьому форматі. Згадала, як мені колись прописували пігулки, я їх придбала і почала пити, але мені краще не ставало і в якийсь момент я зрозуміла, що це вже не допомагає і без професійної допомоги я не впораюсь.
Тоді я пішла до психіатра. Прийшла я самостійно, спершу на прийом. Сказала, що мені дуже погано, в мене ось така ситуація. Лікарка мені відповіла, що мене можуть одразу покласти і пролікувати. Визначили, що у мене дуже затяжна і глибока депресія, ще й нервовий зрив її погіршив.
Потрапивши до відділення одразу з прийому у психотерапевта, дівчина була впевнена, що за потреби або якщо їй не сподобається лікування, вона зможе самостійно піти. Однак про те, що додому вона зможе потрапити лише тоді, коли це дозволить медична комісія, її не попередили.
– Для мене був шок, коли я попросилась додому помитися, речі взяти, а мені сказали, що не випустять. А я ж прийшла взагалі без речей, нічого не мала. Мені ж кажуть, що мене не випустять, бо у мене немає дозволу, а я в такому стані… Тоді говорила з терапевтом, як же так, і до головного лікаря телефонували. Мені відповіли, що у моєму випадку мене може випустити лише комісія. А ця комісія раз на два тижні.
VежA: Давали підписувати якісь документи, де було написано, що тебе не випустять так просто?
– Мені давали документи, але оскільки я була в дещо неадекватному стані, то я їх не читала. В такому випадку людині все ж варто йти не самостійно, як я зрозуміла, а з кимось, хто може прочитати всі документи і все перевірити. Мені їх (документи – авт.) вже не видавали. Ми з чоловіком ще потім радились з декількома юристами і дізнавались, чи це було правомірно. Вони сказали, що в моєму випадку так дійсно є, тому що я можу нанести шкоду собі або оточуючим в цьому стані. При таких складних діагнозах я є «небезпечним елементом» і відповідно…
– Я була там 12 чи 13 днів. Мені дійсно пощастило, що мене випустили. Пощастило, що я прийшла самостійно, а не що мене привезли на «швидкій» після спроби самогубства. Тому що ті, хто зі спробами самогубства, лежать щонайменше чотири тижні. Зі мною в палаті лежали жінки, в яких були різні випадки. Деякі з них лежали й по два місяці. Мені просто пощастило, що я прийшла сама, проходила вже терапію раніше і була в якійсь частковій свідомості, що самостійно попросила про допомогу.
– Мене насправді дуже здивувало, що лікування було винятково медикаментозне. Немає ніякої роботи з психотерапевтами, ні групової, ні індивідуальної. Для мене це було шоком. Ліки ліками, ти пропиваєш певну кількість, але коли виходиш і якщо ситуація не змінюється – ти знову потрапиш в лікарню. Виявилось, що деякі дівчата там були вже не вперше, тому що у них трапляються рецидиви. Оскільки немає роботи з терапевтом, світобачення у людини залишається те ж. Залишається та сама ситуація, з якої не можеш вийти. Лише ліками «вкидають» всі потрібні елементи, фізично ти почуваєшся добре, але психоемоційний стан все ж може призвести до того, що ти знову потрапиш у лікарню.
VежA: Ти запитувала свого терапевта чому лише таке лікування?
– Запитувала, коли буде терапія, тому що очікувала, що вона все ж буде. Мені відповіли, що вони не лікують таким методом, лише медикаментозним. Взагалі сама лікарня, це відділення у якому я була, якось не сприяє тому, щоб вилікуватися. Немає де залишитись наодинці. Я загалом розумію, чому так. Там люди з певними діагнозами і за ними потрібен постійний нагляд. Але все ж, коли хочеш десь закритися і побути сам з собою – ти не можеш. Відповідно, це теж давить на психіку. Насправді там немає чим зайнятися, взагалі. Один маленький телевізор стояв у їдальні і все. Ніяких гуртків чи книжок… Ні книги, ні газети, ні журнали – нічого не приходить із зовнішнього світу. Тільки ось цей один телевізор. Якби у мене не було телефону та інтернету, то я б ще у більшу депресію впала там.
VежA: Чи ти бачила ще потім за ці майже два тижні свого перебування психотерапевта, яка тобі призначила лікування?
– Так, вона мала свої години в лікарні і коли приходила, то проходила всіх своїх пацієнтів. Підходила, питала як самопочуття, як почуваюсь від ліків. Але саме якоїсь роботи з нею, як з психотерапевтом, не було. Вона лише зі сторони ліків цікавилась, але не зі сторони психології. Сюрприз такий, правда? А для мене який був сюрприз! Я йшла з повною впевненістю, що там буде робота з психологом, психіатром, який більш глибинно знає всі ці процеси. Я була впевнена, що зможу поїхати додому, якщо треба. Тут виявилось, що все абсолютно інакше.
ЖИТТЯ У ПСИХЛІКАРНІ
Юлія розповідає, що будили пацієнтів о шостій ранку. Проблема була в тому, що зайнятися пацієнтам було нічим. Додає, що ранковий підйом також залежав від зміни: хтось будив пацієнтів спокійно, інші ж ледь не лайкою.
– Ми застеляли ліжка, по черзі хтось один залишався в палаті мити підлогу, а всі виходили на коридор і чекали дві години до сніданку, поки в них «перезмінка». При чому на цей час ще й зачинявся туалет. І якщо ти не встигла сходити, то тебе потім не впустять, бо вони помили підлогу і не ходіть там, щоб не забруднити. В якийсь момент у мене був конфлікт з медсестрою. Я їй кажу, що хочу в туалет, у мене критичні дні, потрібно замінити тампон, а я не встигла. Мені сказали, що не впустять. Дуже неприємна була ситуація.
– Тумбочок для речей немає. Речі ми тримали під ліжком, але за це на нас сварились. Ще й усі цінні речі потрібно було віддати, щоб ніхто не вкрав. Ніхто не пояснив, чому не можна тумбочок. Добре, якби самі ліжка були б з округлими чи м’якими бильцями, але ж вони були квадратні, що можна було спокійно вдаритись. Ще, коли мене тільки записували, у мене забрали паспорт. За це на мене чоловік сварився. Знову ж, я тоді у неадекватному стані прийшла і все що я розуміла – мені треба допомога. Насправді мені паспорт віддали, коли я за ним прийшла, але сам факт, що вони його забирають, «аби нічого не трапилось». По закону ж вони не мають такого права.
Емоційно розповідає про відсутність дверей в туалетах та душовій. Таке перебування на очах у всіх постійно пригнічувало. Юлія каже, що певні її рамки, як людини, ніби зовсім стирались. Відчуття, що за пацієнтами постійно наглядають будь-де було неприємним. Додає, що ліжка у палатах також були поганими, з просівшими пружинами, старими та брудними матрацами. Через це у багатьох пацієнток відділення постійно боліли спини.
– В душ можна сходити або до шостої години зранку (пізніше його зачиняли), або вже зовсім ввечері. Ми з дівчатами іноді просто набирали воду у пляшки і йшли митись у туалет. Але на нас постійно кричали, що ми розливаємо воду. Ну так не закривайте душ! Якщо от у мене, наприклад, критичні дні, то мені хочеться в душ кожні 3-4 години, тому що інакше я себе некомфортно почуваю. Про те що годували жахливо я взагалі мовчу. Це як в’язниця.
Про те, що чимало речей заборонені у відділенні, Юлія дізналась вже на місці. Зокрема, було заборонено мати шарфи, пояси, навіть довгі шнури до зарядки. Усе перевіряли медсестри. Також не можна було тримати жодних гострих предметів, виделок, скляного чи керамічного посуду.
– В їдальні були лише тарілки та ложки. Виделок не можна, ножів не можна, все одразу нарізане видавали. Розеток в палаті немає. В принципі, ніде у відділенні не було розеток. Лише в медсестринській кімнаті. Та й там їх було лише шість штук, а заряджати телефон можна було тільки після обіду й до вечора. У відділенні 65 чоловік, відповідно була постійна черга.
– Добре, що мені щось могли принести, але там було багато людей з сиротинців чи дуже старенькі бабусі, в яких або нікого не було, або рідні десь поїхали й вони залишились самі. Що їм робити цілими днями? Їм ніхто нічого не принесе і не дасть. Раз на тиждень приїздила якась благодійна організація, привозила їм кращу їжу, фрукти, овочі, смачненьке щось. А всі інші? Та й не до всіх приїжджали, тому що там не лише вінницькі були, а й з районів, усієї області. Одна жінка з моєї палати взагалі з Закарпаття приїхала лікуватися. У них там також є такі лікарні, але в них ще гірші умови. Я не знаю, що може бути гірше.
VежA: Гуляти вам дозволяли?
– Під наглядом. У деяких був вільний вихід. Ті, у кого були якісь легкі форми хвороби, чи хто вже довго лікувався могли сходити в магазин чи кав’ярню. Тих, хто зі складнішими випадками чи лише нещодавно потрапив, то, як виявилось згодом, всіх збирали і раз на день на годину «вигулювали» у дворі. Але я про це не знала! Коли я запитала чи можу вийти на вулицю, мені сказали, що ні. Вже потім, коли я виписувалась, то казала, що хотілося б хоч іноді виходити на вулицю, дихати повітрям. Мені відповіли, що у нас були прогулянки. Коли ж я запитала, чому мене не пускали, відповіли, що мали на увазі вільний вихід. Не було достатнього інформування пацієнтів про те, що ми могли і що ні.
БЕЗ СЛІЗ ТА СНУ
Одним із найважчих випробувань Юлія називає відсутність нормального сну, оскільки протягом ночі в палаті було увімкнене світло. Це для того, аби медсестри могли наглядати за пацієнтами.
– У нас всю ніч було увімкнене світло. Там були дуже яскраві світильники, спати було досить важко, а це теж недобре для хворих на депресію. Закривались руками чи якимись масками на очі. Дуже складно було. Не можна було вимикати світло, тому що за нами слідкували. Також двері в палату були всю ніч відкриті. Таким чином вони (медсестри – авт.) постійно мали слідкувати за нами.
VежA: Чи дійсно за вами наглядали вночі?
– Одна медсестра точно не спить вночі. Вони іноді ходять коридорами, слідкують чи всі сплять, а до них у кімнату завжди відкриті двері. Правда, була така ситуація, що до нас привезли новеньку, вона не скандалила й не проявляла якесь фізичне насилля, але постійно ходила по всіх кімнатах і просила щось, поводила себе, як маленька дитина. Таке в неї було падіння в дитинство «дайте мені те, віддайте те…» і плакати починала, якщо їй не давали.
Ось я спала вночі, потім прокидаюсь серед ночі, а вона наді мною стоїть. А в неї ще таке чорне волосся. І ось вона стоїть і така: «Дай хліба!» Я так перелякалась! Одразу ж питаю, що вона тут робить і чого не спить, а вона відповідає, що їсти хоче. Я виходжу до медсестер, а медсестринська зачинена. Всі вони були в іншій кімнаті й не бачили, що вона ходить. Звісно, це не дуже добре, тому що виходить, що свою роботу медсестри не виконали, а я злякалась. А якби вона (пацієнтка – авт.) була агресивна? Звісно, це було недобре.
– Найгірше це те, що не можна плакати. Ось не можна. Інакше переведуть в іншу палату, яка називається «наглядова». Там постійно сидить медсестра і слідкує за всіма твоїми діями. Але ж як це, в мене депресія, я хочу плакати, мені погано, але кажуть, що цього не можна інакше переведуть. Якщо переводять в «наглядову», то це означає, що в тебе погіршився стан і тебе вже точно не випустять раніше, а триматимуть довше. Я була шокована. Знову ти витрачаєш більше сил, змушуєш себе заспокоїтися, не плакати. Чи ховаєшся, тому що через сльози тебе ще й покарають, грубо кажучи.
– Я відчула себе трішки у в’язниці. Хоча й розумію, що у в’язниці ще гірше, але у порівнянні з тим, що нам показують у фільмах про психлікарні, особливо закордонних, нам ще дуже далеко до розуміння, що люди з якимось психічними хворобами — вони теж люди, теж нормальні.
У нас є свідомість і вона також десь може трішки зламатись. Це нормально її лікувати, а не ходити з цим все життя і мучити себе й оточуючих. Замість цього, у нас досі є цей стереотип, що якщо ти ходиш до психолога, психотерапевта чи, не дай Боже, лежав у психлікарні, то ти вже хворий на все життя і на тобі вже стоїть такий умовний хрестик і все, ти вже непрацездатний.
ПІСЛЯ ЛІКУВАННЯ
Спілкуючись з комісією, яка мала вирішити чи готова Юлія повертатися додому, запитали, що їй не подобалось за час перебування в лікарні. Дівчина розповіла про все. Як їй повідомили пізніше інші пацієнтки, вдалося усунути один із недоліків – вночі світло у палатах почали вимикати.
VежA: Зараз вже минуло трохи часу після твоєї виписки. Ти для себе внутрішньо відчуваєш, що тобі дало лікування? Розумієш, чи тобі хоч в чомусь допомогли?
– Мені допомогли таблетки і крапельниці. Але вони мені допомогли б так само, якби я їх вдома приймала. Саме становище того, що там відбувається мене настільки шокувало, що я й досі шокована. Якби ж мені потрібні були лише ліки, то я б пішла до знайомого психотерапевта, щоб мені виписав і я б дома так само «прокапалась» під наглядом чоловіка.
VежA: Якщо ти в майбутньому потребуватимеш допомоги, чи звернешся ще раз в лікарню?
– У таку точно ні. Хоча мені найближчі півроку-рік треба ще пити ліки, у мене є рецепт на цей час, відповідно лікування триває і я вже пішла на індивідуальну терапію до іншого терапевта. У цю лікарню я точно не повернусь. Краще вже піду в якусь приватну клініку. Тому що це жах.
– Ми продовжуємо переписуватись з дівчатами, з якими я лежала в лікарні. Найгірше те, що коли ми виписуємось – нам ніхто не каже ходити на терапію. Нам виписують ліки і якщо у людини немає розуміння, що потрібно ще попрацювати з психологом, то у 95% вони повернуться знову, тому що ситуація ж не змінилась. І ось це погано.
Мене лякало те, що деякі з них лежали вже не вперше, а вже другий та навіть третій рази. Виходить так, що ліки допомагають, а всередині людина залишається в тій ситуації, яка привела до лікарні. Я питала їх, ніхто не ходив до терапевтів поза лікарнею. Дехто казав, що не мав коштів на це, бо терапія особиста у Вінниці 500-800 гривень за один сеанс, а потрібно хоча б раз на тиждень. Якщо на групові заняття, то там 250-300 гривень може коштувати. Але це постійно потрібно, не можна пропускати і так виходить велика сума. Дійсно, якщо людина отримує зарплату 2500-3000, то вона не зможе собі дозволити півтори тисячі щомісяця віддавати на терапевта.
ЩО ГОВОРЯТЬ У ЛІКАРНІ?
Як пізніше нам розповіла головна лікарка закладу Софія Кучерук, у лікарні пацієнтам насправді надають різні види терапії. Однак, якщо людина потрапляє у важкому стані, то найперше, що потрібно зробити, покращити стан пацієнта ліками. Після цього пропонують спілкування з психотерапевтами, арт-терапію, фізичну реабілітацію тощо, аби допомогти розібратися з проблемою та покращити самопочуття.
– Є психотерапія за різними напрямками, психокорекція, працетерапія, арт-терапія… Дуже багато різновидностей є. Багато залежить від ступеня вираженості депресії, є багато чинників, які впливають на терапію.
Буває, що людина потрапляє у гострому стані й починаємо з фармакотерапії, а потім людина більше не хоче лікуватися у стаціонарі. Тому, психотерапію не завжди можна призначити одразу, а лише тоді, коли людина вже готова до цього. Буває, що пацієнти досить швидко хочуть виписатись, ми запрошуємо, щоб приходили потім на корекцію, але не завжди приходять. Якщо пацієнтка потрапила у гострому стані, а за 10 днів виписалась — вона була не готова до психотерапії.
– Стаціонар є стаціонар, там різні пацієнти з різними захворюваннями. Особливо, якщо людина потрапляє вперше, можливо, очікувала чогось іншого і щойно починає виходити з депресії — взагалі не хоче бути в цих стінах. У нас, якщо людина дала добровільну згоду на лікування (а не за рішенням суду), ми не можемо її затримувати. Навіть якщо ми бачимо, що людині потрібно лікуватися. У нас в стаціонарі є різні режими. Спершу, якщо людина потрапляє у гострому психозі (тобто, становить загрозу собі чи оточенню), то потрапляє у палати інтенсивного спостереження. Зазвичай, це палати на декількох пацієнтів, тому що у цих палатах постійно має бути присутній хтось із медперсоналу, адже там може трапитись і суїцид, і будь-що.
Після того, як пацієнту стає краще, його переводять на інші режими, де вже не потрібний постійний нагляд і є можливість самостійно виходити з лікарні.
VежA: Наприклад, те, що пацієнти миють підлогу у палатах вважається працетерапією?
– У нас дійсно працетерапія входить в один із видів реабілітації, але без письмової згоди пацієнта ніхто взагалі не має права ні до чого долучити. У нас ходять у пральню, на кухню… У кожній історії написано, що людина дає згоду на виконання робіт у відділенні, або на городі, наприклад. Тобто йдуть наші співробітники садити картоплю і пацієнти разом з ними. Наприклад, я йду і бачу, що разом із санітаркою йде пацієнтка, допомагає нести їжу у відділення. Я дізнаюсь прізвище, підіймаю її історію і дивлюсь, чи є згода пацієнтки на це чи ні.
Додає, що регулярно проводять заняття з персоналом лікарні, оскільки нині у закладі понад 1300 співробітників і за всіма стежити досить непросто. Часом адміністрація може влаштувати нічну перевірку, щоб подивитись чим займається персонал та чи забезпечені пацієнти необхідним наглядом. Софія Олегівна розповідає, що у кожному відділенні є пам’ятка для пацієнтів на випадок, якщо їхні права будуть порушувати, або проситимуть гроші за що-небудь. Самі пацієнти часто телефонують та розповідають про те, що трапляється.
– Буває, пацієнти розповідають те, що я й не побачу і не дізнаюсь. Я завжди спілкуюсь з пацієнтами. Не можу сказати, що все у нас ідеально. Буває різне… Було, що мама пацієнтки дитячого відділення викликала поліцію, казала, що її доньку зґвалтували. Добре, що в тому відділенні не було жодного чоловіка, а найстаршому хлопчику було вісім років.
Коли почали розбиратися, то виявилось, що дівчинка постійно говорила, що її й дома гвалтували, й на вулиці… Тобто, це було марення пацієнта, але якщо людина це почує вперше… Звісно, часто пацієнти розповідають все так, як є насправді, але іноді це все ж проявляється психічний розлад.
Ми також відвідали денний стаціонар, де пацієнти перебувають до 15 години, аби подивитись, які саме види терапії пропонують пацієнтам у лікарні.
У цьому відділенні відчувається специфічний запах лікарні, на лавах у довгому світлому коридорі сидять пацієнти, які чекають черги на терапію.
Нас зустріла завідувачка відділенням Ірина Василівна Коваленко. Щодня пацієнти приходять, отримують необхідний комплекс процедур та далі йдуть по своїм справам. Щоправда, в середньому таке лікування триває близько трьох тижнів та на цей час людина лишається максимально соціалізована та не відривається від свого звичайного оточення.
– Ми робимо акцент на немедикаментозному лікуванні. Найчастіше, якщо ми говоримо про депресію, без ліків тут складно обійтися, але не вони є нашим основним методом.
Якщо людина залучає власні ресурси до одужання, тоді ефект значно кращий, ніж коли пацієнт просто пасивно приймає пігулки. У нас є кімната психотерапії та релаксації, є раціональна психотерапія, аутотренінг, ароматерапія, групова психотерапія, арт-терапія, працетерапія. Є у нас психологічний кіноклуб — зробили підбірку фільмів, де герої вирішують свої психологічні проблеми певним чином, а потім з психологом пацієнти це обговорюють. Відео релаксація є — підбірка відео гір, морів, лісів, рибки плавають… Ще є масаж та лікувальна фізкультура.
До речі, у неї в кабінеті декілька творчих поробок, які їй дарували пацієнти — картини кавою, ваза з художньо викладеним різнокольоровим піском, пейзаж Парижа… Показує нам кабінет арт-терапії. Там на поличках у декількох шафах стоять виготовлені пацієнтами речі: паперові ялинки, розмальовані гіпсові фігурки та звичайні розмальовки, викладену з яскравих камінчиків Україну…
– От скажіть, коли людина робить таку красу, бере цей камінчик, розмальовує такими фарбами, хіба ж буде думати про щось погане? – риторично запитує Ірина Коваленко.
Щодо цілодобового стаціонару, де пацієнтів лікують перш за все ліками, то у кожному відділенні є інструктор з працетерапії та психологи, які проводять певну роботу. Щоправда, варто розуміти, що кожне відділення має свої особливості лікування.
Здається, окремим болючим питанням для самих медиків є матеріальне забезпечення закладу. Наприклад, у кабінет арт-терапії хотіли б придбати телевізор, однак на це коштів не вистачає. Запитуємо, чи проводять якусь роботу з персоналом відділення, які щодня допомагають десяткам людей вирішувати особисті проблеми, адже навряд чи можливо вислуховувати пацієнтів та принаймні трохи не пропускати їхні історії крізь себе. За словами завідувачки відділенням, вони багато спілкуються з пацієнтами, а потім їм ще потрібно все це написати. Самі лікарі можуть отримати певну психотерапевтичну допомогу або у неформальному спілкуванні з колегами, або ж вже поза межами закладу.
Фото надані героїнею матеріалу та Ольги Мірошниченко
Ілюстрації Максима Калинчука
Дякуємо!
Тепер редактори знають.