«Це як квиток на водійське сидіння власного життя»: троє молодих вінничан про власний досвід психотерапії

21:26
Автор: Олеся Яненко
Become a Patron!

Оновлено: 8 Лютого 2020, в 22:44

“Psycho” означає душа, а “психотерапія” – це практика, за допомогою якої людина отримує навички самостійно справлятися з внутрішніми та зовнішніми труднощами.

Через сором та страх засудження люди часто ігнорують психічний дискомфорт, чим лише ускладнюють своє життя. Але психічне здоров’я потребує такої ж уваги, як здоров’я фізичне. Фактично, на сеансах психотерапії спеціалісти завдяки певним методикам допомагають людині “розібратися в собі”.

Психотерапевти, звісно, не вирішать за вас ваші проблеми та не дадуть універсальної відповіді на “вічні” питання. Але вони зможуть навчити вас шукати ці відповіді самостійно, а також “натренувати” ваш мозок користуватися алгоритмами у складних ситуаціях.

Veжа поговорила з трьома вінничанами, які вирішили зустрітися “тет-а-тет” зі своїми внутрішніми проблемами та пішли на сеанси психотерапії. Вони розповіли як працюють психотерапевти, чому безкоштовна психотерапія – це утопія, та як робота над собою за допомогою психотерапії може зберегти сім’ю, та навіть власне життя.

Оля Мірошниченко

33 роки, фотографка Veжі

«…перше правило терапії – ніколи нікого не вмовляй піти на терапію».

Я цілеспрямовано пішла до психотерапевта аби впоратися з нервовими зривами, почати спати та їсти. Мені подруги казали, що терапія – це добре і це допомагає, тому ця інформація завжди була у мене на фоні. Подруги натякали: “Може тобі пора?”. Я відповідала: “Та ладно, що я, дурна, не розберуся?”. Хоча перше правило терапії – ніколи нікого не вмовляй піти на терапію. Це має бути особиста ініціатива людини.

Певний час я це все тягнула, думала, що можу сама вирішити свої проблеми. Але ти ж дивишся на проблему лише зі свого боку, не торкаючись тих моментів, звідки у тебе таке ставлення до певних речей. Не знаєш, чому інші люди роблять так чи інакше. І ти сидиш собі як “злий буратіно”, сам з собою. Через це у мене були значні проблеми у шлюбі.

На початку терапії ти думаєш, як вона класно працює, у тебе зникає гора з плечей. Ти відразу почуваєшся краще, бо ти починаєш вирішувати основні моменти, які приводили тебе до цього критичного стану нервового зриву, коли організм уже на межі. Ти починаєш розмотувати увесь “клубок”, і тобі одразу стає легше. Потім ти починаєш в усе заглиблюватись, тобі стає гірше, бо ти закопуєшся в такий бруд, який по суті являється основою твоєї особистості.

Ти думаєш “На чому це все тримається?”. Там одна дитяча травма, друга, третя. Це стає твоїм кістяком, на якому все будується. Але цей кістяк травмує тебе постійно, ти ніколи не можеш зрозуміти, що з тобою не так. Потім ти починаєш це все викопувати, зникають “фонові” питання. Замість того щоб думати “як мене бісять не помиті вікна”, починаєш запитувати себе “чому мене дратує думка про не помиті вікна?”.

Коли ти прибираєш ось ці “стрьомні” підпірки, ти починаєш простіше ставитися до себе, тобі легше жити. Ти також починаєш терпиміше ставитися до інших людей.

Здається, найбільш поширеною помилковою думкою є те, що на терапіях тобі розповідають про те, як все полагодити. Але на сесіях тобі не говорять, що робити. Ти розповідаєш хвилюючі тебе моменти, психотерапевт запитує, чому тебе це хвилює, а ти сам собі відповідаєш.

«…Те, що тебе дратує, як правило, починається набагато раніше ніж сам момент роздратування»

Те, що за тебе відповість інша людина, нічого в тобі не змінить, ти сам повинен до цього прийти. Тобі повинні показати механізм, як з цим працювати, і ти по суті вчишся протягом року-двох як впоратися з певними проблемами.

Ти не будеш реагувати на них легше, навпаки, зараз на деякі травмуючі моменти я реагую гостріше. Це нормально – гостро відповідати на те, що мені неприємно, неприйнятно. Попускати це не можна: якщо організм дає сильну реакцію на якийсь подразник, це значить, що мені це не підходить і треба цей дискомфорт усунути.

Після терапії я почала розуміти що насправді мене дратує, звідки виникають негативні відчуття. Те, що тебе дратує, як правило, починається набагато раніше ніж сам момент роздратування. Це може бути навіть якась річ з дитинства. На терапіях ти видобуваєш різні відчуття з минулого, і такий “ага, зрозуміло, ось це – звідти”.

Бо ти фактично можеш дратуватись не на чоловіка, а на батька, який багато років тому сказав якусь неприємну річ, яку ти якось пов’язала зі сказаним від чоловіка.

Також терапія передбачає, що перше, що треба зробити – почати піклуватися про себе. Якщо у тебе з’являється якесь справжнісіньке ментальне пекло, потрібно почати стежити за тим як ти спиш, їси та чи достатньо відпочиваєш. Коли ти набираєшся ресурсів, то вже матимеш сили, аби розв’язати цей “клубок”.

Часто чую полеміку від старшого покоління, що якщо почати “копатись”, то там можна таке знайти! Кажуть, що їм і так нормально. Але не нормально ж! Не хочуть – бо страшно. Інколи, коли психіка не готова, вона сама буде закривати від тебе купу моментів: коли я прийшла в терапію, я певно півроку не могла говорити про сім’ю.

Починається заперечення, бо сім’я, батьки – це твоє базове, те, в чому ти виріс. Тому не можна щоб до цього були якісь претензії, бо ніби все розвалиться. Але я набралася сил, все розкопала, розвалила і просто побудувала заново.

До психолога я пішла, зокрема, через стосунки з чоловіком. Це було пекло. Ми не влаштовували скандали, але могли не розмовляли місяцями. Тобто кілька років ми жили з чоловіком як сусіди, це неймовірно вимотувало і нас, і дітей. Ніхто нічого не робить, бо не знає як. Ніхто не показав механізму вирішення питань в сім’ях.

Я пішла до психотерапевта, бо розуміла, що я все це сама не “витягну”. У мене не вистачало сил жити. Мене почало “їсти” все одночасно. Зокрема самотність в сім’ї, це взагалі треш. Коли немає діалогу, взаємодопомоги. Коли це все з’являється, ти думаєш – як взагалі ми могли жити без цього?

На мене тоді все максимально звалилося, всіма доступними методами, типу “запоями” та максимальним гулянням, справитися з цим усім не виходило. Я відновлювала ресурс не вірно, за це я відчувала більшу вину, ніж могла “потягнути”.

Я пішла на терапію в березні 2018 року, через рік я вирішила розлучитися з чоловіком. Ми зі скандалами розійшлися. Коли стався максимальний зрив у мого чоловіка, він сам пішов на терапію. Він говорив мені “Чому ж ти мене не вмовила піти до терапевта раніше? Це ж так круто!”. Він увійшов в терапію досить інтенсивно, ходив близько чотирьох разів на тиждень.

Перший раз коли ми ходили до сімейного терапевта, я вже розуміла як це все працює, а він – ні. Він думав, що нам скажуть, що робити і все стане нормально. Коли ми вже пішли разом, розуміючи, як це все працює, обговорення вийшло на зовсім інший рівень.

«…Насправді, ніхто себе не накручує: якщо тебе щось хвилює, ти маєш прибрати це відчуття» 

У нас вже не було спроб образити один одного, показати, що хтось поганий. Діалог пішов абсолютно по-іншому. Якщо ти починаєш розгрібати свої проблеми, а інший – ні, по суті це нічого не змінює, бо ви ніби розмовляєте на різних мовах. Зараз ми не ходимо до сімейного терапевта, але ми вже знаємо, що якщо виникнуть якісь питання – у нас є схема, як з цим працювати.

По суті, після психотерапії у тебе просто з’являється схема. Наприклад, якщо тобі щось не подобається, ти зобов’язаний про це говорити. Якщо ти мовчиш і терпиш, воно все накопичується та виллється у “ядерну війну”.

Раніше у чоловіка був підхід “Просто не думай про це”, це не важливо, ти себе накручуєш”. Насправді, ніхто себе не накручує – якщо тебе щось хвилює, ти маєш прибрати це відчуття.

Завдяки терапії знайшлося звідки брати ресурс від взаємодопомоги. Коли “просідає” чоловік, якщо у нього багато роботи чи виникають якісь фінансові питання – тоді я підхоплюю і заспокоюю його. Коли мені погано – він мене слухає, запитує чому погано. Питає, що ми можемо зробити.

Є два варіанта роботи з психологом: підтримуюча терапія на півроку та терапія на два роки, яка направлена на “переналаштування особистості”, якось так я це розумію. Вона ніби змінює твої базові налаштування.

Після майже двох років терапії – я бачу в собі разючу різницю. Хоча б те, що я почала дозволяти собі відпочивати. Більше розуміння себе, чому я так роблю, звідки беруться якісь підсвідомі речі. Стало простіше. По відчуттям я стала стабільніша.

Відчуття вини “з’їдає” дуже багато цього життєвого ресурсу, вина сильно культивується суспільством. У мене двоє дітей, і відчуття, що я погана мама просто “стирчить” з будь-якого кута. “Ти погана мама, бо ти постійно сидиш з дітьми, ти погана мама – бо ти мало часу проводиш з дітьми”… Ти не будеш достатньо хороша в будь-якому випадку. За це ти собі докоряєш, “пиляєш” і відчуваєш багато ненависті до себе.

Особливо у дівчат є така необхідність “гризти” себе, бо ти ніколи не будеш достатньо гарною, стрункою, успішною чи хорошою мамою. Якщо ти витрачаєш ресурс на те, щоб це виправити, потім у тебе не буде ресурсу ні на що інше. Треба трошки попускати ці моменти та відноситися до себе простіше.

 

– Ти відчуваєш себе щасливою?

– В основному так. Раніше відчуття щастя було для мене завжди змішане з сумом. Я була настільки виснажена, що не відчувала нічого. Зараз, коли я бачу своїх дітей, які граються на пляжі – це весело, мені це приємно бачити.

 

До терапії ти живеш життям, про яке сам нічого не розумієш. Ти просто біжиш як вжалена в дупу рись, бо колись тобі дали команду бігти. Ти кудись ломишся, а все навколо валиться, а ти нічого не розумієш. Ти біжиш, бо так треба. А чому так треба – тобі ніхто не пояснив.

Я зрозуміла, що варто накопичувати ресурс аби можна було провести час з дітьми. Це працює так: ти поспав, поїв, відпочив, відновився, а потім ти накопичений ресурс віддав. Ти не можеш дати того, чого не маєш. До терапії я просто виривала ці шматки з себе, ходила з сіпаючим оком і не розуміла, а чому так?

Терапія – це про алгоритми життя. У мене такий характер, що я повинна розуміти логіку того, що відбувається. Можливо, є люди які живуть за покликом серця, відчувають своє “внутрішнє”. Але я людина, якій потрібна схема. Саме це мені дала терапія.

Якби не психотерапія, я б “вийшла у вікно”. Я би не подужала. Я була на межі аби зробити це. Єдине, що мене втримало – це діти. Базове бажання їх захистити від цього залишалося. Я довго трималася і пішла в терапію. І дуже добре, що я це зробила.

Я не знаю, чи буду продовжувати, зараз я відчуваю себе нормально. Можливо, буду ходити на підтримуючі консультації раз в місяць. Сеанси у мене раз на тиждень. Спочатку я платила 200 гривень, зараз – 300. Але як можна порахувати ті гроші, які ти витрачаєш на те, щоб жити і не “виходити в вікно”?

Богдан Куценко

38 років. Вінницький поет, письменник, один з організаторів фестивалю “AirGogolFest”

«…якщо проблему уже усвідомлено, ти йдеш до психотерапевта певним чином про щось підозрюючи. Значить, не все так погано.»

До психотерапевта я звертався через власні сумніви, щодо правильності власного ставлення до себе, наприклад. Це може бути одна-дві зустрічі на тиждень. Отримував те, за чим прийшов. Далі у мене була пауза на великі цікаві справи. Можливо, продовжу потім за внутрішньої потреби.

Період, коли я вирішив піти до психотерапевта, був дуже цікавий. Інерція у житті має величезний вплив – робиш багато чого, бо завжди робив, бо звик, бо не знаєш як це робити інакше. Все змінювалося і я цих змін дуже прагнув – така собі ситуація, коли точно знаєш, що так, як зараз, далі бути не має, але не до кінця розумієш суть проблеми.

Я не розібрався в собі, бо надто багато вже накопичив такого от зайвого. Але уже чітко зрозумів, що треба багато чого викинути. Роботу, що більше не приносить задоволення, людей, які прагнуть лише скандалів, а я їм цього дати не готовий. Людей, які звикли бути лише споживачами і постійно щось вимагають. А ти ж сильний, ти можеш і вмієш все вирішити, ти винен усім. Словом, багато різних зайвих стосунків, людей і речей.

У мене не було аж такої проблеми, аби треба було багато і довго йти до її суті.

Я і тоді уже міг дещо на вході сформулювати для себе, намагався бути критичним. Тобто, тут дещо може залежати і від тебе також, бо якщо проблему уже усвідомлено, ти йдеш до психотерапевта певним чином про щось підозрюючи. Значить не все так погано. Тобто, я не йшов зі словами “вони всі погані, а я зайчик”, чи щось типу “зробіть щоб усе було добре”. Величезна купа твоїх запитань насправді переадресовується тобі. Ось де робота.

В певний момент серед друзів і хороших знайомих почали з’являтися психотерапевти. Ми багато говорили про роботу і їх навчання також, про проблеми і радощі, як зазвичай це буває з друзями. Тобто довіра і розуміння важливості професії виникли до самої потреби. Я не шукав терапевта навмисно.

Це були різні процеси, працював з людьми навіть з різних міст. Я шукав людину, з якою буде певний резонанс.

«…для мене це був скоріше квиток у перший ряд свого життя, на водійське сидіння»

Сьогодні у нашому арсеналі є стільки класних сучасних штук, типу систем відеозв’язку, що цілком реально уже нікуди і не ходити. Сиди собі вдома, розмовляй із людиною де завгодно. Терапевтам це також зручно, бо можна не знімати великі офіси, не їздити на зустрічі до клієнтів. Добре, що ХХІ сторіччя і тут рулить. Фріланс, хоум офіси, незалежна робота – все це поруч.

Психотерапія – це ж геть не зустріч з Морфеєм, де тобі пропонують дві пігулки різного кольору. Нормальний терапевт пропонує тобі не результат, а роботу. Пропонує співпрацю, серйозне до себе ставлення, відповідальність за себе, тощо. І якщо ти погодишся працювати і працюватимеш насправді, то зможеш чогось досягти. Це ж не про те, щоб прийти кудись і щось зрозуміти раз і назавжди

Серед змін перш за все помічаєш власну готовність до змін, відповідальність за себе, розуміння своїх потреб і внутрішніх процесів – це головне.

Психотерапія – точно не ключ, не гарантія. Звик до споживання – кинув монетку в автомат і ось “газировка”, привчив себе до швидкого результату. Але насправді для мене це був скоріше квиток у перший ряд свого життя, на водійське сидіння.

Як не дивно, часто поводився наче у гостях чи в автобусі. Але ж ні. Власне, дуже симптоматично порівняти цю особисту психологічну ситуацію із загальною. Одиниці навколо кажуть про власні відповідальність, вклад, плани, спроби щось зрозуміти. Радше про те, що хтось винен в усьому.

Психологічна проблема схожа на гантелю в руці. Що важча гантеля, то важче тобі вдавати, що все гаразд. Що тяжче вантаж у одній руці, то складніше тобі навіть просто рівно стояти. За умови наявності травм, хибних установок, прихованих власних агресій, ти витрачаєш надто багато сил навіть просто на те, щоб виглядати ніби все добре.

Кепсько щось вдавати за звичкою: старання, зухвалість, розуміння, згоду чи що розберемось самі. Це я більше про себе кажу – мені це властиво.

Реакція людей на те, що звертаюсь до психотерапевта – зазвичай у першому зіткненні це жарти. Людям страшно. Є у нас такий комплекс тоталітарний – маєш бути зручним і стандартним. Вкорінено такі формули. Якщо чесно, не дуже про все “тріпався”. Кого це власне цікавить? Це просто дії у своїх інтересах, а не поза. Кому і що тут пояснювати? Друзі з числа терапевтів мене однозначно підтримали в прагненнях. Насправді це справа особистого вибору – ходити чи ні, розповідати чи ні, займатись собою, чи ні.

Як терапія полегшила мені життя? Питання для мене доволі важливе і тому просте. Зрозумів раптом, що маю право чогось не могти – не зобов’язаний бути найкращим в усьому й для всіх. Якщо раніше основним моїм питанням до себе було «чи все у всіх добре?» то після терапії в моєму житті раптом з’явилося просте й зрозуміле «чи все зараз добре у мене?

За терапії я платив різним людям по різному – сто гривень, двісті, 500.

 

Оля Федосова

34 роки, працювала директором HR відділу у вінницькій кеш-бек компанії “Letyshops”

«…психотерапевтка зуміла мене сповільнити та звернути мою увагу на те, що я говорю “з голови”, а треба ще не забувати про почуття, які у мене зараз є»

До психотерапевта я пішла із запитом стосовно свого сина, більше чотирьох років тому. Потім у мене з’явився інший запит стосовно стосунків з чоловіком. Тоді я працювала в “Letyshops”, разом з іншими колегами ми відкрили офіс на Вишеньці, також офіс у Києві. В той момент ми з чоловіком почали водити сина в дитсадок. Нам говорили вихователі, що він дуже погано адаптується. Маючи освіту психолога, я одразу зрозуміла, що питання корекції лежить в батьківських відносинах.

Мені пощастило знайти підходящого психотерапевта одразу. Мені моя подруга порадила піти до неї.  Після дев’яти місяців психотерапії я сама пішла вчитися на психолога вдруге. Протягом півтора року я ходила на сесії раз на тиждень. Іноді двічі, це було пов’язано з моєю інтенсивною роботою в “Letyshops”. Через це я мало часу проводила з дитиною, у мене розвивалося відчуття провини. Моя успішність в кар’єрі не робила мене щасливою.

Моя перша сесія у психотерапевта була дуже незвична. Після неї я зрозуміла, що буду продовжувати ходити до цієї психотерапевтки, бо вона мене дещо розізлила. Вона змусила мене сповільнитися.

На той момент, в силу всіх обставин, я була завжди прискорена. Я прийшла до неї, швидко та чітко все розказала, і ніби на робочому зібранні, запитала  – “що робити?”. Натомість, психотерапевтка зуміла мене сповільнити та звернути мою увагу на те, що я говорю “з голови”, а треба ще не забувати про почуття, які у мене зараз є. Я ніби їх всі “проскакувала”. А саме в чуттєвій сфері лежить задоволення від життя. Я зрозуміла, що в мене з цим заминки. Її питання мене розізлили, зате я почала помічати свої проблеми.

На сесіях загалом говорю я. Психотерапевтка ніколи не працює зі здогадками, а тільки над тим, що сказано. Вона не дає мені поради, хоча може розказати схожу за переживаннями історію зі свого життя. Аби я точно бачила, що вона знає, про що я говорю.

У нас є чітке розуміння, що вона психотерапевтка, а я – клієнтка. Я їй плачу гроші, які є дуже важливим фактором у роботі з психотерапевтом. Безкоштовна психотерапія – це неправильно, адже це одна з форм домінування. Безкоштовно тебе можуть лише повчати. Я точно знаю, що якщо я заплатила гроші – ми з нею на рівних.

Я не можу сказати, що зміни відбулися одразу: я ходила до терапевта рік, тільки тоді я присвоїла собі зміни. Хоча вони, безумовно, відбувалися зі мною протягом всього року.

Це як вчитися ходити. Ти цілий рік вчишся ходити нормально, щоб не вдаритися в стіл чи стільці, наприклад. Теж саме в психотерапії. Цілий рік я набувала нові навички: відчувати себе, формувати свої слова близько до того, що я думаю та відчуваю. Вміти говорити «ні». Все це я засвоїла лише через рік після першої сесії. Було два відчуття, з якими я інтенсивно працювала протягом трьох років – це вина та сором.

У 2018 році переїхала у Львів, у мене були складні стосунки з чоловіком. Я сиділа на антидепресантах і це був жахливий рік. У той момент, коли я почала потроху “витягуватися”, я кинула чоловіка. За допомогою психотерапії я побачила, як до мене насправді ставляться люди, зокрема мій чоловік. Я фактично протверезіла. Раніше я погоджувалася на такі стосунки, але побачивши свої зміни я просила чоловіка піти до психотерапевта разом. Проте він не захотів. Виходить, що я пішла в один бік, а він – в інший.

Рік тому в дуже складний період я прийняла рішення, що мій шестирічний син поживе окремо від мене, з чоловіком. Я тоді вже з ним розлучилася, залишила його з сином в своїй квартирі, давала частину грошей для проживання, а сама пішла на орендовану квартиру.

Яка мама собі дозволить ось так зробити? Перше, що спадає на думку – я погана мама. Але тоді я зрозуміла, що мені дійсно треба було відпочити та стабілізуватися. Я дозволила собі піти від сина майже на рік. Авжеж, ми зустрічалися з ним кожного тижня, але я щодня його вже не бачила. Я сумувала за ним кожного разу після того, як ми розходилися. Але одночасно я розуміла, що мені необхідна така сумна пауза.

За рік я дала собі час вийти з депресії, увійти в зовсім новий тверезий етап життя, де я перестала зловживати антидепресантами для того, щоб хоч якось триматися та вставати зранку. Тепер я, спокійніша, сильніша та щаслива, можу повернутися до свого сина. Я думаю, це набагато краще, ніж якби я жила з ним, мучилася, а він би бачив мене такою.

«…Тебе вчать до неегоїстичної здорової любові до себе. Якщо ти всім допомагаєш, а сама не можеш сходити полікувати зуби – ти безвідповідальна щодо себе»

Родичі та близькі на початку мого терапевтичного шляху казали: «для чого тобі потрібен психолог, ми тобі все розкажемо», «чому ти туди ходиш, у тебе немає подруг?», «ти ж психолог, для чого тобі психолог?». Були дуже смішні фрази. Я реагувала на них відповідно і просила припинити розмови та якісь засудження. Сьогодні моя сім’я з повагою ставиться до психотерапії.

Ще одна річ, яка змінилася в мені – я стала чесною зі своєю агресією. Якщо мене відкрито ображають, зазвичай, я не відповідала так само, а свою неспроможність відстояти себе списувала на «благородне дівоче виховання». Зараз, якщо в мене кинуть гімном, я не побоюся взяти його в руки і відповісти тим самим. На диво, люди насправді розуміють таку мову.

Люди асоціюють тих, хто звертається до психотерапевта, з «хворими на голову». Люди не розуміють, що над своєю психікою треба працювати і підвищувати власну кваліфікацію, як це роблять вчителі чи журналісти стосовно своєї професії.

Психотерапія для мене – це придбання нового навику, який я потім можу внести в своє життя. Наприклад, говорити те, що відчуваєш. Це необхідна навичка при вихованні дітей. Психотерапія зобов’язує до відповідальності. Тебе вчать до неегоїстичної здорової любові до себе. Якщо ти всім допомагаєш, а сама не можеш сходити полікувати зуби – ти безвідповідальна по відношенню до себе.

Я би порадила піти до психотерапевту усім, хто багато працює, а також тим, у кого є діти. Тобто майже всьому населенню.

За перші сесії я платила 250-300 гривень, зараз я плачу 600 в годину. І це того варте. Я думаю, що до психотерапевта ходитиму постійно, але з перервами. Хоча тепер я точно знаю, як працює моя психіка.

****************************************************************************************************************

Згідно з результатів опитування на Vежі, 77% наших читачів вважають за можливе звернутися до психотерапевта, або вже зверталися. 23% не припускають для себе такої можливості.

Фото – Ольги Мірошниченко та Марини Сербінович

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.