Сьогодні 26-річний Артем мешкає у Вінниці, має дівчину та роботу на будівництві, винаймає житло. Однак ще деякий час тому хлопець, який виріс у Горлівці, воював на боці бойовиків на сході України. Тепер Артем – офіційний свідок проти Росії для Гаазького трибуналу щодо воєнних злочинів на Донбасі.
У виданні “Новинарня” опублікували інтерв’ю журналістки Людмили Кліщук з колишнім бойовиком, який пройшов шлях від шахтаря до танкіста “ДНР” та зрештою повернувся в Україну. Звісно, прізвище та світлини, на яких видно обличчя чоловіка, не публікують.
У Вінниці молодий чоловік мешкає вже два роки. Тут він знайшов роботу на будівництві та познайомився з дівчиною, з якою проживає разом. Лише декілька тижнів тому він свідчив щодо російської присутності на території Донбасу. Спілкується хлопець українською. Розповідає, що “вже звик”, оскільки всі на роботі (окрім керівника) та жінка говорять українською.
Під час інтерв’ю Артем розповів, що народився та ріс у Горлівці, а з 18 років працював на шахті. Пізніше, у 2013 році, він не підтримував Євромайдан у столиці, а коли почали формувати “Антимайдан”, Артем теж поїхав. За це йому обіцяли заплатити.
– Нас змушували їздити. На три дні. Нам дали тоді чотири вихідних. Ми там, щоправда, один день побули. Нам за нього заплатили 340 гривень, здається. На той час це були нормальні гроші. Попили кави, чаю, постояли, – пригадав хлопець.
Пізніше він не надто звертав увагу на політику та російські війська в Криму та на Донбасі, й просто ходив працювати на шахту, аж поки війна не підійшла до Горлівки. Тоді, коли шахту, де працював Артем, закрили, гірники почали шукати альтернативні способи заробітку. Сусід хлопця пішов на сторону бойовиків, оскільки йому обіцяли платити щомісяця по 400 доларів. Тоді спробувати вирішив й сам Артем.
Щоправда, обіцяних грошей не заплатили й хлопець отримав лише тисячу гривень за два місяці. Переконує, що не стріляв і увесь цей час просто вів спостереження у Горлівці та на териконах.
Стріляв хлопець вже пізніше й навіть побував танкістом. У листопаді 2014 року Артема та ще кількох чоловік забрали, щоб формувати танковий батальйон. На той час хлопцю не було й 20 років. Попри те, що Артем не служив в армії та не мав жодних навичок, йому видали військовий квиток, а вже за декілька днів повезли на полігон поблизу Єнакієвого.
– То було 20 листопада. Це якраз на мій день народження. Перший раз постріляв з автомата. По п’ять разів дали стрельнути, – розповів хлопець в інтерв’ю.
Вперше у танк Артем сів у 2015 році й на території Росії. До того часу новобранці в Іловайську розвантажували ешелони зі снарядами й набоями, що прибували з території Російської Федерації. За словами Артема, ніхто не приховував, що зброя та ті, хто контролював процес розвантажування, – з Росії.
Пригадує, що на деяких боєприпасах було маркування 1950-го року: “Я так розумію, вони все вигрібали, що було старе, й перекидали в Україну. Я розвантажував все: від патронів калібру 5,45 до снарядів для РСЗВ “Ураган“. Були танкові снаряди, мінометні (82 мм, 120 мм), б/к для “Градів”.
Обіцяні 400 доларів зарплати Артем отримав вже у танковому батальйоні. Пізніше зарплату почали давати в російських рублях. До речі, й на сухпаях, якими годували, було маркування “ВС России”. На навчання й щоб отримати техніку Артем з ротою їздив до Росії.
Танк, на якому їздив Артем
– Одного дня нам двічі дали стрельнути з танка. Керували інструктори російські, а ми на місце навідника-оператора сідали і стріляли. Цікаво було, як воно стріляє. Тиждень ми на полігоні були, потім ще тиждень нам показували та розказували теорію.
На Донеччину хлопець повертався на “Уралі” у супроводі російського офіцера. Дорогою вони ледь не натрапили на український добровольчий батальйон “Айдар”.
– Буквально за 200 метрів до блокпоста “айдарівців” зрозумів, що виїхали не туди. У нашому авто, здається, був хтось місцевий із Вуглегірська, який підказав, що пахне смаленим. Якби не він – ми б не доїхали до Макіївки. Там нас було людей 40.
Бачили вони й російську артилерійську техніку, яка перетинала державний кордон, відстрілювалося по українських територіях та поверталося назад.
Пізніше, на іншому полігоні в Росії, шахтарі стали “танкістами”.
– Нам сказали, що можна вибирати техніку – а там як на авторинку, купа всього. І ще було багато інших військових, чеченців-контрактників. Увечері вони до нас заходили й казали: “Сидимо, чекаємо наказу”, – пригадав Артем.
Під час Дебальцівської операції Артема та ще кілька екіпажів відправили під Вуглегірськ. Розповідає, що їхали разом зі спецназом ГРУ РФ – їх впізнали за шевронами та акцентом. Зброя у спецпризначенців також була новою, свої ж автомати Артем називає “веслами” і каже, що були незручні.
Блокпост зайняли в селі, з якого раніше пішли українські вояки. На запитання чи мав відчуття перемоги в той момент Артем відповів, що лише “хотів спати і жерти”. Наступного ранку поїхав в Логвинове.
– Моєму навіднику напередодні відірвало фалангу пальця. Його відправили додому. В результаті я поїхав сам, екіпаж був несформований. А там уже справжні бойові дії! – розповідає хлопець. – Ну, як у фільмі. Стріляють і там, і там. Снаряди над головою свистять.
Знову запевняє, що не стріляв по українських захисниках, хоча й був такий наказ.
– Нам сказали, що на горі стоять українські танки. Це десь за кілометр. Я подивився – нічого не побачив і не стріляв. Інший екіпаж двічі стрельнув – не знаю, чи попав. Третій раз не зміг, бо в те місце, куди вилітає гільза, кинули куфайку. Подумали тоді, що танк поламався. Ну, ми там ще годинку покрутилися, забрали своїх поранених, кинули їх на броню та поїхали назад на Вуглегірськ.
Хлопець розповідає, що того дня було багато поранених та вбитих. Щоправда, спершу не відчував ні паніки, ні страху, лише адреналін. Розуміння того, що він також міг загинути, прийшло пізніше. Коли він покидав Вуглегірськ, то бачив 30 танків з російськими військовими. Зазначає, що то були “професіонали, які відслужили на контракті 7-8 років”, на відміну від колишніх шахтарів.
– Стояв танк. І на гусеницях були людські кишки. Розчавили, напевно, когось. В Логвиновому теж бачив важко поранених. Їм вже нічим не помогти – якщо попало в голову, то пів голови нема, але він ще смикається. Багато бачив, коли тулуб навпіл розірваний.
Тоді хлопець вирішив піти з війни. Каже, так вчинило багато осіб. Щоправда, для деяких стимулом залишити лави бойовиків було погане ставлення з боку командування: “До нас ставилися як до шматка м’яса. У деяких наших хлопців були проблеми з танком, треба було ремонтувати, масло знайти. Нам обіцяли привезти – і не привозили. Через таке ставлення і командування, в тому числі, досить часто люди покидали “армію ДНР”.
До речі, хлопець навчався у Харківському університеті й після завершення своєї “служби танкістом ДНР” вирішив все ж отримати вищу освіту: “Та вже екватор пройшов, три роки провчився, стільки грошей витратив – назад здавати не хотілося”.
Після того, як отримав диплом, Артем знову спробував працювати на шахті, однак із зарплатою були проблеми – декілька місяців видавали лише аванс по 1000 рублів. Оскільки батьки хлопця виїхали на територію, яка підконтрольна Україні, Артем залишився у Горлівці сам. Почав пити.
– …Так багато людей робили. Підприємства закрилися, роботи нема. Горлівка змінилася. Стала іншою, ніж та, в якій минуло моє дитинство. Зараз я не хотів би туди їхати – роботи нема, з великого міста вона перетворилася… Та Жмеринка зараз краща, ніж моя рідна Горлівка!
Спробував хлопець попрацювати у Воронежі й продавав цитруси на ринку. Три місяці без вихідних з 5 до 21-22 години виснажили хлопця й він покинув таку роботу. Пізніше ще раз повернувся працювати до Воронежа – валив ліс.
В Україну він вирішив повернутись тоді, коли батьки розповіли йому про програму Служби безпеки “На тебе чекають вдома”. Запам’ятав й свою першу розмову телефоном з вінницьким контррозвідником, який запевнив Артема, що все буде добре. Виїжджаючи з Горлівки, хлопець взяв з собою лише декілька футболок, шорти та тисячу гривень. Розповідає, що не брав багато речей, оскільки не знав, куди їде. На підконтрольну Україні території йому довелось також йти пішки та їхати у багажнику.
– На блокпосту з боку “ДНР” стояли люди, які мене знали. Я вже був на сайті “Миротворець”. Якби я перетинав лінію розмежування з боку “ДНР”, то зрозуміло було б, куди я прямую. Шлях там тільки один – в Україну. Тому довелося такими хитрими методами вибиратися.
Додає, що думав, ніби його завезуть у “таємну в’язницю СБУ”, але у Вінниці хлопця “ніхто й пальцем не зачепив”, поселили у гуртожиток. Далі відбувались допити Артема, а у 2018 році суд звільнив його від кримінальної відповідальності, відповідно до програми “На тебе чекають вдома”, а вона для тих, хто не має крові на руках.
Зараз хлопець розповідає, що не уявляє, що б робив, якби залишився у Горлівці й вважає, що вчинив правильно. Хоча й додає, що коли не маєш роботи – доводиться йти навіть в армію “ДНР”. До речі, перед виїздом до Вінниці, Артему пропонували піти в диверсійно-розвідувальну групу “народної міліції ДНР”.
Кіт Артема, який залишився у Горлівці
Говорить, що вже не повернувся б у Горлівку жити, але тимчасово з’їздити хотів би. А також Артем сумує за Кримом, де був ще до окупації. Він вже давав свідчення для міжнародної судової інстанції в Гаазі.
– Давав інтерв’ю двом іноземцям. Один працював по справі МН17, інший – збирав інформацію щодо воєнних злочинів РФ на Донбасі. Я вважаюся офіційним свідком. Цілий день говорили, все по днях розписували – як ми перетинали кордон із технікою російською, про їхніх офіцерів тощо.
На запитання журналістки, що Артем вважає перемогою. хлопець відповів: “Перемога – це… Ну… Повернути Донецьк, Луганськ, Крим”.
– Та мені, чесно, байдуже – НАТО чи Євросоюз… Мені головне, щоб в Україні люди добре жили.
До речі, у Горлівці ніхто не знає, де саме Артем. Він говорив, що поїде на заробітки у Воронеж та попросив сусіда придивитися за котом Мурчиком, який залишився у Горлівці.
Повне інтерв’ю читайте за ЦИМ посиланням.
Фото – “Новинарня”
Дякуємо!
Тепер редактори знають.