В одному з наших попередніх матеріалів нам сказали, що «Вінниця — рóкове місто». Ми цю фразу добре запам’ятали та вирішили дізнатись, наскільки рок-культура й музика була популярною у місті, як змінилась та у що трансформувалась до сьогодні.
Найкраще нам у цьому могли допомогти ті люди, які влаштовували фестивалі важкої музики чи грали у гуртах (або ж були одразу у двох цих ролях).
Згадуючи про розвиток мистецтва на Вінниччині, здається несправедливим не згадати про її велику складову, а саме – рок-музику з усіма її жанрами та відгалуженнями. Мабуть, жоден інший музичний стиль не зустрічається з такою ж кількістю критики та стереотипів щодо музикантів та прихильників такого мистецтва. Разом з тим, безперечно важка музика є важливою складовою світового мистецтва.
Для нашого матеріалу ми зустрілись з музикантом, журналістом та організатором відомого вінницького фестивалю Terroraiser Ігорем Симоненко, гітаристом гурту Vogue Fall Decision Олегом Кощеєвим та організатором концертів/фестивалів Нестором Підгурським. Вони розповіли нам те, як розвивалась рок/метал-сцена у Вінниці, про талановиті гурти Вінниччини (деякі з них відомі далеко за межами нашої області), які роки та події були найяскравішими та чи втратила важка музика популярність сьогодні. Про все це у дивіться у нашому відео та читайте нижче у матеріалі.
Перші рок-клуби, метал-сцена та Terroraiser
Мабуть, більшість вінницьких шанувальників важкої музики (якщо не всі) хоча б раз були на TerroraiserFest – місце неймовірної енергетики та гучної музики. Фестиваль заснував Ігор Симоненко, який у свій час також грав у метал-гурті «Fatal Epitaph».
Він пригадує, що музикою почав цікавитись ще з 80-х років минулого сторіччя й застав період, коли рок став досить популярним у тоді ще існуючому Радянському Союзі. Мода на важку музику не оминула Вінницю і приблизно у 1987 році у місті створили рок-клуб. На цій хвилі Ігор Симоненко з друзями зібрав власний гурт «Реаніматор», а згодом, на початку 90-х, з’явився «Fatal Epitaph». Вони грали death-metal й, за словами Ігоря Симоненка, на той час це була досить актуальна музика.
– Було два етапи розвитку важкої музики у Вінниці. Перший – друга половина 80-х років. Тоді рок-клуб запрацював. Його створив Олександр Шемет. Вони досить часто організовували концерти. Їх проводили у місці, яке називали «бичка» – у парку була дискотека, яку так називали. Ще були досить великі фестивалі у 87-88 році, коли приїжджали гурти з усього Радянського Союзу: «Звуки Му», «Кратер», «Бастіон». Ці концерти були у «Райдузі» і зал був повний. Квитки неможливо було дістати. Треба було шукати через знайомих, які працювали у комсомольських організаціях. Тоді був пік популярності рок-музики. Це був досить цікавий час. Вже у 1991 році рок-клубу фактично не існувало, концерти хоч і були, але рідко. Можливості виступати особливо не було, тому довелось брати справу у свої руки.
Ігор Симоненко розповідає, що у 90-х роках рок-музика дещо втратила свою популярність і хоча у Вінниці ще влаштовували деякі концерти, однак для музикантів та прихильників музики їх було недостатньо. У 1994 році у Вінниці відбувся перший фестиваль Terroraiser. Його влаштували у Літньому театрі, що у парку (а якщо хтось не знає, то раніше ця будівля функціонувала). Розповідають, що фестиваль пройшов досить жваво, а тому в організаторів з’явився ентузіазм продовжувати цю справу. За всі роки на цьому фестивалі зіграли ледь не всі професійні гурти Вінниці, а також вдавалось привозити музикантів з інших країн.
– На першому Terroraiser-і були чотири вінницькі гурти: ми («Fatal Epitaph» – ред.), «Реактор», «BRONX» і, здається, «Black Mary» (в мережі знаходимо інформацію, що там був гурт «Предатели» – ред.). Ми також запросили гурт з Києва «Infеcted», а на той час це був досить популярний гурт в Україні. У них був справжній відеокліп, який показували на телебаченні. Це зараз є 80-100 каналів, а тоді їх було 2-3, тому цей гурт знали всі, хто цікавився рок-музикою. На той час це були суперзірки.
– На наступні фестивалі ми почали запрошувати ще гурти з інших міст. Ось четвертий Terroraiser ми влаштували у 1996 році. Десь через 5 років, у 2001, почали з’являтися інші гурти, молоді. Вони теж хотіли десь виступати, але у них не було тоді можливостей самостійно щось організувати. Вони приходили до мене: «Давай, зроби, бо ж хочеться виступити». Тому я зробив перший Terroraiser у 2001 році. Тоді я привіз своїх друзів з Києва (гурти «Flying» та «Unerase»), також були деякі вінницькі: «Ундіна», «Реактор», «Край» (а ще «Arise», «Kamo Gryadeshi», «Freedom», «Redif», «Театр Теней» — ред.)... Цей концерт теж пройшов досить успішно. Поступово ми втягнулися і почали робити концерти один за одним і десь до 2008 року ми робили дуже часто. Було по 7-8 таких концертів на рік.
– А взагалі я не знаю, з якої країни Європи у нас не було гуртів: Англія, Швейцарія, Франція, Німеччина, не кажучи вже про Польщу, Угорщину, Словаччину, Молдову. Були зі США. Також привозили колишнього вокаліста «Judas Priest», але це був десь 2013 рік. Це було вже перед подіями, які трапились в Україні й фактично це був останній раз, коли ми мали змогу привезти когось з далекого зарубіжжя.
До речі, крім фестивалю, з 1995-го року Ігор Симоненко випускає також журнал «Terroraiser», який виходить й нині. Розповідає, що ідея власного музичного друкованого видання з’явилась у нього ще у 80-х роках, але тоді це було неможливим і довелось чекати сприятливіших часів.
– Тоді, у 80-х, роках це було заборонено. Тоді комп’ютерів не було, були лише друкарські машинки, які необхідно було реєструвати у КДБ. Тоді радянська влада казала, що у нас всі її підтримували, але були дисиденти, які могли друкувати вірші, розповіді, у яких було щось проти політики партії. Тому навіть усі друкарські машинки були зареєстровані й якщо десь щось з’явилось, то можна була з’ясувати, хто це друкував. Такі речі, які радянська влада не підтримувала, робити було неможливо. Тим більше, що тоді й підприємницької діяльності не було і все контролювала держава.
– Хоча в ті часи я слухав Сєву Новгродцева. Він тоді працював на ВВС і робив передачу про рок-музику. Ми їх слухали, а особливо сміливі навіть писали йому листи. Їх насправді майже неможливо було відправити, але якщо ти передавав через знайомих, які десь їхали у Болгарію, наприклад, то там була лояльніша влада й звідти можна було відправити лист. Декілька людей написали та їхні листи Сєва Новгородцев читав у прямому ефірі. Я дуже пишаюсь, що і мій лист теж читав. Там нічого особливого (у листі — ред.). Трішки антирадянщини, трішки про музику, таке підліткове. Але це був такий вчинок, що для друзів на деякий час став героєм. У мене знайомий їхав у Польщу і я попросив його десь кинути той лист. Тоді був такий цікавий час.
Вже у 1995 році Ігор Симоненко зібрав кошти та надрукував перший номер свого журналу «Terroraiser». До 2001 року він виходив раз на рік, а коли концертне та музичне життя міста пожвавішало — журнал почав випускати стабільно щотри місяці. На сайті видання вказано, що наразі це єдине періодичне друковане видання, яке понад 20 років знайомить читачів з подіями та процесами, які відбуваються у світовій та українській рок-музиці. Основна мета видання не лише в тому, щоб інформувати шанувальників важкої музики, але й об’єднувати всіх від слухачів до зірок світового масштабу.
Загалом не Terroraiser-ом єдиним жила Вінниця. Також влаштовували «Дні народження рок-н-ролу», організовували концерти до Дня молоді, виступали на Днях міста та Днях Європи…
Ігор Симоненко пригадує, що внаслідок кризи 2008-го року довелось дещо зменшити оберти. Економічні проблеми позначились як на простих слухачах, яким було все важче відвідувати концерти, так і на гуртах. Якщо раніше музиканти могли грати більше за ідею та щоб реалізувати себе, як артистів, то з часом фінансове питання змусило їх звернути увагу на більш комерційну музику, яку будуть слухати у пабах чи кафе.
– Це теж мало такий негативний вплив на загальний рівень вінницьких гуртів. В цьому, мабуть, причина, що зараз рок-гуртів стало менше. А ті, хто є, теж намагаються грати музику популярнішу, на якій можна заробити. Я їх не засуджую. Звісно, тому що у людей свої життя, родини, але цей ентузіазм трішки пройшов.
– На мій погляд, зараз музика не виконує тієї функції, яка була років 20-30 тому. У ті часи музика була таким соціальним явищем. Люди приходили на концерти чи обмінювалися записами, спілкувались між собою. Це була така форма спілкування між людьми. Зараз, в епоху соціальних мереж, ця функція зникла. Якщо раніше слухали переважно всю рок-музику, тому що не було стільки різних напрямків, то зраз все ніби поділилось на ніші й у кожної є свій слухач. В цілому зараз у Вінниці на рок-концерт зібрати 1000 людей неможливо, але якщо подивитись на невеликі клуби, то 50-100 людей на концерт будь-який гурт зможе зібрати. Теоретично, якщо зробити великий фестиваль і з різними гуртами різних напрямків, то думаю досить реально зібрати тисяч 5 людей навіть у Вінниці.
– Рок-музика виконує функцію соціальну. Об’єднує тих, кому це ще цікаво. Люди від 15 до 65 років збираються на концерти й дуже цікаво дивитись, як вони між собою спілкуються без кордонів, однією мовою, з одними зацікавленнями. Мені здається, що ця функція соціальна, спілкування, вона залишається. Щодо рок-музики музики як форми протесту, то зараз протестувати можна проти багато чого й у нас протестів й так багато. Рок-музика, мабуть, повинна йти в авангарді всіх цих протестів. Як народ сприймає рок-музику: якщо у 80-тих ти йшов з довгим волоссям на вулиці, то це був протест. А зараз всі так ходять і ніхто не звертає на це уваги. Хоча протест може бути й деякі музиканти приєднуються до якихсь політичних акцій, мають право.
– Ми всі знаємо про Антоненка, Riffmaster, якого зараз, на мою думку, за надуманими звинуваченнями посадили. Але це дійсно постать, рок-музикант, який попри те, що досить відома людина, але пішов воювати, був волонтером, і таким чином не лише музикою, а й своєю діяльністю висловив свою позицію.Мабуть, сама по собі музика вже не може бути якимось протестом, в тому сенсі, що ми мали років 30 тому. Але люди, які мають авторитет, можуть вести за собою і до їхньої думки дослухаються.
Серед гуртів з Вінниці та області, яких Ігор Симоненко радить послухати: Reactor (яких, до речі, називає музичною легендою міста), Heartwork, Black Mary, Край, Undina, Freedom, Театр Теней, Tremor, Arise, Black Stone, Sun Eclipse, Space of Variations, Decorum, Up/Down, Time Shadow, AS4DEL, Шум останнього вітру. Ігор Симоненко наголосив, що це лише мала частина гуртів і перепрошує, якщо когось забув зазначити 🙂
Про музичну спільноту Вінниці
Олег Кощеєв з 2008 року був гітаристом гурту «Vogue Fall Decision». Щоправда, гурт існував недовго – лише близько двох років. Та за цей час вони встигли випустити два ЕР (які записували практично в домашніх умовах), а інші учасники згодом продовжили грати в інших гуртах.
– Важко пояснити, чому саме таку назву вибрали. Ми, мабуть, просто використовували якийсь рандомайзер. Не знаю чи зараз є, але раніше були такі сайти, типу «Рандомна назва для метал-гурту». Там ти обираєш, що ви граєте і скільки має бути слів у назві, й воно тоді видає щось. Тоді ми грали щось типу хардкору, мелодік-металу… Постійно думали, як грати швидше, технічніше. Шукали щось най-найсучасніше.
– Насправді навіть не знаю, чому ми розпались. Просто кожен пішов своїм шляхом. У нас було ще декілька спроб зробити свої гурти, ми хотіли ще якийсь інді-рок грати, але до такого ступеню розвитку як «Vogue Fall Decision» не дійшло. Нам писали з різних лейблів, пропонували записати альбом.
Олег розповідає, що цікавість до музики у нього прокинулась у старших класах школи й тоді він слухав буквально все, що можна було знайти: від репу до альтернативного року, поступово переходячи до важчої музики. Щойно вирішив вчитись грати на гітарі – виникла ідея створити й власний гурт. Щоправда, рівень навичок та бажання грати тоді ще не збігались. Переломним моментом, як він розповідає, став саме TerroraiserFest і знайомство з людьми, які також слухали й грали важку музику.
– Пам’ятаю, що у 2005 році (я був, здається, у 10 класі) ми дізнались, що у Вінниці є таке ком’юніті металістів, готів, панків… Проводиться «Терорайзер». Ми туди приїхали, як… Був такий термін «цивіли». Приїхали такі школярі, ще й на таксі, ніби якісь мажори, біля цієї «Зорі»… Там було близько тисячі людей. Ми були просто в шоці, що всі одягнені дуже дивно, всі в чорному. Весь концерт ми сиділи на стільцях і шоковано дивились, що відбувається. Після цього все пішло-поїхало. Там ми познайомились з металістами, почали крутитися у цій тусовці, одягатися, як вони, обмінюватись музикою. Нам було важливо просто проявити себе та познайомитись. Ми бачили на вулиці якусь компанію людей, підходили до них і починали якусь бесіду, скажімо, якщо це можна так назвати: «Привіт! Що слухаєш?». Зараз такого немає, мені здається.
VежA: Коли ви грали, чи були серед вінницьких гуртів хтось, на кого ви рівнялись?
– Та ні. Ми думали, що ми найкрутіші у Вінниці. Були, наприклад, «Sun Eclipse», старші хлопці, які вже давно грали. Той же Льоша зі «Спейсів» (Space of Variations). Було багато гуртів. Вони в основному грали метал, щось канонічне. Ми ж більше орієнтувались на щось най-най-найсучасніше. Завжди хотіли цього «най-най» і пробували щось нове. Якщо й орієнтуватись, то більше на західні гурти. Там правда цих гуртів було, як грибів, дуже багато. Ми тоді все слухали, але нічого «класичного». До нас пізніше прийшло, з віком, що ми почали слухати «The Beatles» чи щось таке. У той час воно пройшло повз нас. Я пам’ятаю, як на нас ще «гопніки» кричали типу «Ей, бітлз!», а ми думали, що при чому тут це взагалі, де ми, а де «бітли».
На думку Олега, зараз все більше музикантів відмовляються від створення гуртів, а натомість просто влаштовують стріми чи викладають відео у соціальних мережах, як вони грають, і їм ніхто більше не потрібен. Крім того, якщо музикант володіє одразу декількома музичними інструментами, то при грамотному зведенні окремих партій, цілком можна замінити гурт з декількох людей.
До речі, Олег й сам грає та записує відео, які виставляє у Tik Tok. Сміючись пояснює, що світ змінюється. Зараз він також грає на укулеле і думає, що тепер грав би вже не метал, а щось ближче до інді-року.
– Думаю, наше покоління, десь у 2005-2010 роках, застали саме кінець цієї епохи. Люди, яким зараз десь по 40 років, побачили пік розвитку рок-музики, коли це ком’юніті було дуже розвинене. «Терори» (TerroraiserFest – ред.) були ж до нас багато років. Коли ми прийшли, то дивились на металістів, яким тоді було 25+ років, як на якихось кумирів. Вони застали епоху розвитку музики десь у 90-х роках. Вже потім з’явились різні відхилення від металу. У яких роках все згасло… Мабуть, десь у 2012 вже пішло на спад.
Альтернативна музична сцена та фестивалі
Якщо в одних любов до музики переходить у бажання створити власний гурт, то Нестор Підгурський пішов дещо іншим шляхом та активно займався організацією концертів та фестивалів у Вінниці. Перший концерт «Папа Punk» він відвідав у 2009 році й з того часу почав все глибше занурюватись у музичне життя Вінниці.
– Там виступали декілька панк-гуртів з інших міст та наші місцеві хлопці «Brandon from 19». Я тоді ще вчився в училищі й мене подруга затягнула на цей концерт. Я тоді ще якось трохи соромився ходити по таких «світських тусовках». Це був перший концерт, на який я сходив у Вінниці, та перший концерт, на якому я почав фотографувати. Дивився сьогодні, що у мене є архів з усіма концертами, які знімав. З 2014 року я відзняв 144 концерти, з яких певно 90% вінницьких. У нас було дуже багато таких подій. Від поп-року до якогось дез-металу чи подібного.
Нестор пригадує, що приблизно у 2012-2013 роках концертів було дуже багато й з вечора п’ятниці до неділі можна було переходити з одного концерту на інший. На його думку, саме в ті роки був більший попит на альтернативну музику й тоді було одразу декілька організаторів, зосереджених саме на такій музиці. До Вінниці постійно привозили гурти, як з інших міст України, так і з Європи. Не кажучи вже про регулярні виступи місцевих гуртів.
– Дуже душевно було десь у 2011-12 роках, коли хлопці з тоді ще «Sun Eclipse» робили концерти в себе на репетиційній базі на «Інфраконі». Туди набивалось 40 людей, а це ніби в маршрутці в час “пік”. Було настільки спекотно, що ось один гурт відіграв і хлопці сказали всім вийти на перекур, щоб в цей час провітрити приміщення, але всі настільки задоволені, так все було душевно. Пам’ятаю, дуже активно було у Royal Pub, там було багато концертів крутих. Потім вже почали концерти робити в різних місцях, але якогось такого культового місця певно що тоді вже не було. Хоча можу помилятися.
– Десь у 2010-2015 роках було багато точкових концертів, але вже не великих фестивалів. На мою суб’єктивну думку, тоді було найактивніше музичне життя, тому що було багато гуртів, було багато музичних «двіжух» і все було на слуху, люди про це говорили. Думаю, це найактивніший період, якщо не брати ті ж «Терори», тому що там був більше метал, а у нас народ грав або поп-рок, або паралельно ще якийсь дез-кор. При чому, це могли бути одні й ті ж люди.
Власне, свій перший концерт Нестор організував у 2014 році. Тоді він привіз до Вінниці харківський гурт «City Of Me». Розповідає, що це був цікавий досвід й на той момент концертів у Вінниці було хоч і немало, але хотілось ще більше. Тому Нестор вирішив продовжити та привозити ту музику, яка подобається йому: метал-кор, дез-кор, пост-рок, панк…
– Всі мої концерти мені запам’ятались позитивно. Найкрутішим був другий Tower Fest. Це був наймасовіший концерт, який я організовував. Там було 8 гуртів з 8 міст України. Це був перший концерт тоді ще «Пространство вариантов» (сьогодні це Space of Variations), після їхнього довгого затишшя. Там був просто фурор. Пам’ятаю, йде фестиваль, наприкінці сету «Спейсів» хтось виходить з поламаною рукою, нарахували десь зо три розбиті носи, такий був двіж… Я сподіваюсь, що після карантину повторимо і буде третій Tower Fest.
– Щодо концерту, який був не дуже вдалий, то це був концерт у «Chaikovskiy» киян Прітон і Бічкрафт. Там специфічна музика, нойз-рок з чимось. Я вирішив спробувати таке привезти. Привіз їх, але продав тоді лише три квитки. І уявляєш, «Chaikovskiy», великий танцмайданчик, а приходить три людини. Потім гурт виступав у Берліні, Парижі, були в європейському турі, а у нас щось не зайшло. Хоча це теж досвід. Думаю, вони на мене образились, але я справді намагався зібрати людей.
Востаннє Нестор організовував концерт у травні 2018 року й вирішив дещо відпочити, а згодом ще втрутились пандемія та карантин. Хоча, на думку Нестора, навіть якщо не враховувати карантин, то концерти важкої й альтернативної музики вже менше цікавлять вінничан. Активних гуртів теж поменшало, ніж років 5-10 тому.
– Не думав організовувати онлайн-концерти. Хоча ми з друзями брали участь у такому зі сторони технічної, зробити ефір, щось таке. Думаю, ніщо не замінить живий концерт, коли все відбувається навколо тебе, а ти не просто дивишся у монітор. Тому чекаємо кращих часів, а поки можемо передивлятися записи з вінницьких концертів десь на Youtube. Це так, щоб поностальгувати та пустити скупу чоловічу сльозу.
– Раніше у нас було менше вибору. Якщо згадувати, наприклад, час, коли мені було років 10, інтернету ще немає, купуєш касету «Король и Шут» на базарі та якось намагаєшся розширювати свій музичний світогляд. Зараз інформації стає більше, соціальні мережі та стримінгові сервіси пропонують безліч різної музики, тому увага якось розпилюється. Щодо того, чи буде це (фестивалі рок/метал–музики) затребувано, то я думаю, що треба для початку зробити невеликий концерт, щоб подивитись, скільки людей прийде, проаналізувати, а потім спрогнозувати, чи варто робити щось більше.
Для того, щоб зрозуміти, як розвивалась вінницька музична сцена, Нестор радить послухати деякі гурти (хоча й наголошує, що пригадав лише малу частину з усіх). Зокрема, Space of Variations, Sun Eclipse, «Курносая Дура», ГААЛГАМА, The Moon Belongs to Everyone.
До речі, у соціальних мережах є спільнота E:\music\Винница – це своєрідний онлайн каталог вінницької музики та гуртів.
Від авторки: Ми, звісно, розуміємо, що за всі роки у Вінниці й області було і є дуже (дуже!) багато гуртів. У матеріалі ми згадали хоч і далеко не всіх, але у різних музичних жанрах, щоб нагадати, як звучало місто ще декілька років тому. Разом з тим, нам хочеться допомогти талановитим музикантам і, якщо ви дочитали до цього речення та маєте бажання розповісти Вінниці про свою творчість – дайте нам знати.
Фото, відео Vежі – Миколи Геркалюка
Фото та відео: Нестора Підгурського, з соціальних мереж та Youtube
Дякуємо!
Тепер редактори знають.