Їх вже охрестили «онуками» Влада Троїцького, а американська публіка “на ура” сприйняла новий музичний український продукт під назвою «ЦеШо» під час гастролей.
Четверо дівчат та один хлопець творять на сцені справжнє шаленство, «вибух мозку», естетично якісне шоу та змушують трішки оглянутися на світ навколо, себе в ньому та процеси, які відбуваються в країні.
Здавалося би, молоді, в жовтих веселих комбінезонах та окулярах, веселі та завзяті… хіба вони можуть зараз співати та говорити про важливі та гострі теми? Виявляється, можуть на всі 100 % завдяки яскравій суміші іронії та самоіронії, відчутті важливості теми тут та зараз, легким і щирим імпровізаціям, а також артистизму та харизмі кожної і кожного.
«ЦеШо» вриваються на сцену як ураган і зносять все на своєму шляху, що навіть ті, хто чують їх вперше, після декількох композицій забувають про сором’язливість і починають танцювати. Музично «ЦеШо» – про двіж, бо слухати їх сидячи не вийде, текстово – про всі ті гостро соціальні речі, з якими ми живемо щодня і від цього інколи хочеться плакати.
Вони вміють тримати баланс і видавати інформацію порціями. Інколи за звичайним «Туц-туц» ховається «мішок» проблем, що є наразі, та за інформаційним шумом багато чого не помітно. Але з ними ніколи не буде сумно – це 100%.
Зима, Рейв і Секонд-хенд: як на Air GogolFest виступили Tik Tu, Oy sound system і ЦеШО. ФОТО
Марічка, Маруся, Надя, Катя та Ігор – друзі ще з часів навчання в університеті імені Карпенка-Карого, але кожен та кожна приносять в колектив щось своє. На сцені вони виглядають абсолютно гармонійно і помічаєш, що ніхто не «перетягує» на себе увагу.
Так само під час нашої розмови із Марічкою, Марусею та Надею на Air GogolFest. Вони цінують думку кожної, але в той же час мають якусь спільну ідею та мрію.
«Ми давно мріяли про подібний проект»: про створення «ЦеШо» та знайомство з Троїцьким
Марічка: Ми всі актори, разом вчилися в театральному університеті в Києві. Закінчили університет три роки тому і ще зі студентських часів у нас була така велика мрія, мрія ідіотів, створити свій незалежний театр, який буде ось таким актуальним, соціальним, буде поєднувати в собі різні театральні і мистецькі напрямки. І в якийсь момент перед завершенням університету ми самі не зрозуміли як ця проста мрія стала дуже реальною. Ми почали над цим працювати, вирішили ризикнути і ніхто з нас не пішов на жодне прослуховування в державні театри, ніхто не пішов на п’ятий курс.
Ми також почали вчитися грати на музичних інструментах, тому що нас завжди тягнуло до живої музики і всього такого. Через рік нашого існування незалежного театру ми познайомилися з Владом Троїцьким. І це просто як диво якесь, яке стається раз в житті, він захотів з нами працювати і так почався проект «ЦеШо». Тобто в ньому втілилися всі наші мрії, бажання, про які ми колись мріяли з професіоналізмом і геніальністю Влада Троїцького.
Про роль Троїцького в колективі
Марічка: Влад режисер цього всього. Він взагалі є ідейним натхненником, мотиватором і керівником цього всього. Ясна справа, що це процес спільності, спільної роботи, тобто ми даємо щось зі свого боку, але Влад цим всім керує.
Поплавський як символ культури: засновник «ГогольFest» розповів, як не загубитися на мистецькій мапі України. ФОТО
Надя: У Влада унікальний метод роботи і напрямок роботи. Деякі думають що він продюсер, але він насправді більше музичний режисер. Це насправді велика рідкість, тому що він створює музику разом з нами. Як це відбувається… Наприклад, він може прийти і постійно в нас репетиції починаються з того, що ми 2-3 години можемо просто розмовляти про те, що особисто нас хвилює і про що ми хочемо писати музику, яка тема зараз є актуальною і що нам цікаво.
Іноді він може сказати два слова і ми від них починаємо імпровізувати. Це завжди імпровізація. Іноді хтось приходить і каже, що от у мене є такі слова і я хочу під них музику. І Влад починає як магічний чарівник такий, ніби диригує, але в процесі написання музики. Це така колабораційна робота з обох сторін насправді. Іноді він може принести якісь тексти або постійно дає нам слухати якусь дуже якісну музику і от ми послухали, а він каже, що от шось в такому стилі спробуйте зробити. Але ж ми всі непрофесійні музиканти, в нас немає музичної освіти, ми в принципі не знаємо нот, ми сприймаємо на слух, це просто сприйняття – ти просто відчуваєш, чуттєво сприймаєш музику і потім відтворюєш.
Про гастролі в Америці та різну публіку
Марічка: Всюди нас дуже по-різному сприймають. Але взагалі ніби заходить. Глядачу дуже цікаво, бо для нашого глядача це щось нове. Але в нас глядач дуже так придивляється спочатку “шо це таке і це шо, шо відбувається і шо вони роблять?”. Не відразу йдуть на контакт, але цікаво.
Маруся: Нам дуже сподобалося як публіка в Штатах реагувала. Вона дуже відкрита. Звісно, американці «іх,ах», в них це все синхронно так, ніби хтось табличку підіймає і всі сміються. Вони дуже відверті та взагалі відкриті до сприйняття, як нам здалося. Тому було насправді легко. Спочатку ми дуже переживали, а потім зрозуміли все.
Надя: Вони дуже чесні, дуже чесний глядач там. Якщо їм не подобається або немає контакту – це відразу відчувається. Вони відразу реагують на це.
Маруся: Вони дійсно настільки чесні. Наш друг розповідав історію, вони грали виставу в той же час, коли ми були в Пітсбурзі, то це настільки чесний глядач, що, якщо їм не подобається, то вони навіть можуть піти. І от на їхній виставі просто після 15 хвилин пів залу пішло. Тобто, вони настільки відкриті і чесні, що для них це норма. Це не образа – це просто вибір.
Марічка: «ЦеШо» взагалі існує трішки більше року. Прем’єра наша була в театрі «ДАХ». Якщо повертатися як це все починалося, то в нас перша вистава була в театрі «ДАХ», а друга на «Атлас Вікенді». Це абсолютно два різних формати і майданчики.
Нам дуже пощастило з Владом Троїцьким і театром «ДАХ», в цьому плані ми значно скоротили шлях, бо могли би роками йти до Атлас Вікенду, але вийшло так.
Маруся: З гастролями в нас також смішно вийшло так. Нас в Америці питали де ми гастролювали. Кажуть «ви, напевно, Європою їздите багато». Ми так: «Та ні, ми з Америки почали».
Надя: Ми до цього були в Польщі і Будапешті, в принципі два виїзди було з «ЦеШо». А тут були ще в Полтаві, у Львові, вчора в Дніпрі, Маріуполі і от тепер ми у Вінниці.
«В нас є право бути дуже вільними»: про що «ЦеШо»?
Надя: Ну воно називається гостро-соціальне кабаре. Це пояснює щось?
Маруся: Ні, мені особисто, ні. Воно як, на мене, сприймається трохи політично, але я з цим не згодна.
Марічка: я думаю, що більше пояснює сама назва «ЦеШо», от вона нічого не пояснює от в цьому і все пояснення. Це просто питання у самій назві, тож можна сказати, що це питання до себе і до світу.
Надя: Але якщо б я мамі своїй пояснювала, то б сказала, що це музично-театральний перформанс. Так просто зрозуміліше людям. А так «кабаре»…ніхто не бачив в Україні кабаре.
Маруся: я думаю, що з кабаре у нас залишилося лише те, що ми не боїмося сказати зі сцени. В нас є це право бути дуже вільними. Ну й іноді манера існування.
Надя: в нас є тексти між піснями, тут буде менше, бо формат трішки інший і дуже холодно. Але коли це театральний формат, то ми багато імпровізуємо з текстами і залежно від людей, обставин, ми додаємо іноді пісні, іноді забираємо, намагаємося жартувати.
Марічка: Звичайно, у нас є готова програма. В принципі, це готова вистава, але вона відрізняється тим від усіх інших, що це нескінченний проект, який може не мати завершення до кінця життя. У нас кожного разу є готова програма, але ми постійно пишемо нові пісні і додаємо їх, ми їх змінюємо, тому воно варіюється всередині проекту і всередині самої концепції. В нас з одного боку є програма, але вона ніколи не є однаковою. Це не є той формат, що «я вже бачив і можу не йти», ти можеш прийти щоразу і завжди почуєш щось нове.
Надя: Ми часто пишемо нові пісні, бо старі вже не є актуальними. Ми пишемо про актуальне. От в нас є пісня «Спінер» і вона певний період часу була просто хітом.
Марічка: Ми її не грали в Америці, думали, що там це не актуально. Та один раз «на біс» зіграли «Спінер» і всі такі «ааааа, уууу, спінер». А ми навіть соромилися це грати.
Надя: Ну і музика, ми ж не музиканти, ми постійно намагаємося ускладнити музику. Тобто писати її трошки краще, більш професійніше. І треки, з яких ми починали писати музику, вони дуже відрізняються насправді від останніх. Ми намагаємося трошечки відсувати ті, які були раніше, і писати щось нове.
Маруся: Але все одно вже не знаю який наш концерт, ми починаємо із пісні «Туц-туц». Вона найбільше гуляє Інтернетом.
Надя: Якщо казати про ЦеШо, то «Туц-туц» вона не дуже мені подобається музично, можна було б краще, але вона просто перша. Але концептуально це саме те, про що «ЦеШо», тому це про все, що відбувається в світі й про те, наскільки це може бути дисонансним. Це найкраща концептуально візитівка гурту.
«Всі очікували, що ми напишемо новий альбом в Америці»: про написання нових пісень
Надя: Раніше ми думали, що має прийти натхнення і от ти його чекаєш. Але якщо так довго робити, то можна дуже довго чекати і нічого не станеться. Як каже Влад, що ти постійно маєш бути в такому стані, що ти все сприймаєш чуттєво і думаєш про те, що ти хочеш сказати. Цей процес не має зупинятися. І питання тільки в часі зараз. В нас постійно є теми, які ми хочемо написати. Є музичні теми, декому може наснитися мелодія або щось таке, але, на жаль, ми намагалися писати в Америці, трошечки написали навіть.
Маруся: Ми написали півтори пісні, але їх потрібно звести. Ми зараз постійно їздимо, в нас вистави в ДАХ, тому ми фізично просто не можемо зібратися і попрацювати над ними.
Мені здається, що після цього туру наша музика змінилася – вона стала більш об’ємною. І в принципі з’явилася більша зіграність – 13 концертів за один місяць це перший такий експіріенс.
Надя: Всі думали, що ми новий альбом в Америці напишемо, але ні. Звичайно, ми як люди напевно трохи змінилися, бо це дуже багато вражень. Але зараз це ще не дуже проявляється, тому що ти маєш з цим пожити, використати.
Маруся: Мені здається, кожна подорож змінює. Чим більше ти пізнаєш світ, тим більше ти людина. Тому що ти можеш спостерігати за іншими культурами, за іншими людьми, як з ними можна взаємодіяти в цьому соціумі.
Про порівняння з іншими проектами «ДАХу»
Марічка: Мені здається, що останнім часом нас почали порівнювати з іншими проектами Влада значно менше. В нас почав з’являтися можливо більш якийсь такий свій напрямок. Спочатку, звичайно, було таке, що багато дівчат, Влад Троїцький, така якоюсь мірою божевільність, то порівнювали. Але в принципі і музичне мислення і така направленість вона однозначно відрізняється.
А в тому плані, що це певною мірю дає нам фору, індульгенцію, то це є, але в той же час це і більше відповідальність, тому з одного боку це нам допомагає, а з іншого боку потрібно втричі більше працювати, тому що ти розумієш, що ти відповідальний не просто за себе, а ти представляєш великий шматок історії, культури і багатьох людей. Це відповідальність, але це нам надає сили.
Надя: От ти приходиш на концерт ДахиБрахи, сидиш в залі і розумієш скільки тобі ще треба працювати, просто дуже багато. Дуже відчувається часовий бекграунд, в них все дуже зігране, така професійна вже команда.
Марічка: Ми, безумовно, всі дуже різні, але вже дуже довго разом і з часом навчилися пробувати ідею кожного. Зараз ми навчаємося цінувати думку один одного і цінувати погляди один одного. Іноді це складно, бо вони зовсім не сходяться, але ми стараємося.
Фото Катерини Акварельної
Дякуємо!
Тепер редактори знають.