“Університет переїхав людьми”: студенти “стусівського” університету про переїзд з Донецька до Вінниці

21:28
Автор: Олеся Яненко
Become a Patron!

Оновлено: 12 Листопада 2020, в 12:40

3 листопада Донецький національний університет імені Василя Стуса відзначатиме п’ятиріччя свого переміщення до Вінниці – освітнього “феномену” сучасної України в умовах війни на Донбасі.

Попри те, що вагома частина штату, студентів та уся фізична частина університету залишилися в окупованому Донецьку – до Вінниці виш “переїхав людьми”.

Попри проблеми з гуртожитками та недобір студентів, “стусівський” університет задав конкуренцію не тільки вінницьким навчальним закладам, але й вишам у всій центральній Україні. А ще своїм переміщенням університет продемонстрував не менш важливу річ: попри окупацію та війну на сході, Донбас – це справді Україна.

Ми поспілкувалися з шістьма студентами з Донецької та Луганської області, аби дізнатися як це – поїхати з дому за університетом у “невідому та повільну” Вінницю, навчатися у тільки-но переміщеному “голому” університеті та, врешті-решт, прижитися та полюбити нове місто.

Про українські прапори на “Донбас арені”, про маріупольське море, талановитий та метушливий Донецьк, про повільну Вінницю “яку хочеться обійняти”, про “донецький-уже-наш” університет,  “тремпель”, “тормозок” та “терикони” – читайте у наших інтерв’ю зі студентами та випускниками Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Окрім цього, ми поспілкувалися з ректором ДонНУ та зі студентом, який був серед ініціаторів переїзду аби почути – як вдалося перемістити університет аби він міг функціонувати на новому місці та чому саме Вінниця стала новою домівкою для кількох тисяч студентів на професорів з Донбасу.

Андрій Оленін, 24, Макіївка

Вінницький журналіст, випускник історичного факультету ДонНУ. Один із тих, хто вирішив поїхати за своїм університетом у жовтні 2014 року, тільки-но перейшовши на третій курс. 

– Особисто для мене проросійські речі розпочались на початку березня 2014 року. […] Але було й таке, що ти приходиш на футбол, а там люди запитують – як “Зеніт” зіграв? Для чого мені “Зеніт”, якщо це російська команда?

Тобто були якісь незначні такі речі, але водночас під час чемпіонату Європи по футболу у 2012 році, після матчів з українською збірною, таку кількість прапорів я не бачив в жодному місті світу.

– З університетом була дуже цікава ситуація, бо все почалося ще з літньої сесії. Нам її дуже швидко закрили та відправили усіх на канікули. Всі роз’їхалися в інші міста чи на море, і там чекали поки це все закінчиться. Пізніше нам почали дзвонити з університету та запитувати “Ви з нами, чи ні?”. Було важко ідентифікувати, чи це вже “проросійський” виш, чи український. Ми відповідали “Так, ми залишаємося з вами”, але ми не знали, чи це буде Україна, Росія чи ДНР.

– Потім нам сказали, що університет відкривається, але з першого жовтня. Через пару днів стало відомо, що терористи прийшли до нашого ректора, всіх вигнали та захопили університет.

Спочатку для нас придумали індивідуальні слухання, аби ми могли поїхати в будь-яке місто країни, і вчитися на індивідуальному графіку. Через деякий час я дізнався, що університет переїхав до Вінниці.

Всі головні атрибути були винесені, університет виїхав людьми, нематеріальними речами. Стіни, база, лабораторії – все залишилося там. 

Студенти, які тільки-но сюди переїхали, мали дещо спрощене навчання: їм давали індивідуальний графік, не дуже “тиснули”. Багато людей жили між двома містами, були студенти, я впевнений, які отримали диплом одразу тут і там, “про всяк випадок”. Але це було раніше, а зараз більшість студентів – це студенти із Вінницької області, одиниці вступають сюди з Донецьку.

Про полон, “перевиховання” та український прапор

У переддень мого переїзду до Вінниці до мене прийшли чотири терористи, вибили двері та забрали мене. Я місяць провів на кордоні з Росією в угрупованні “Соколина сотня”.  Це було якесь “козаче” об’єднання, яким командував бойовик Ігор Безлер. Там я пробув майже місяць: займався тим, чим скажуть, по суті я був рабською силою. На мене здійснювали моральний і фізичний тиск – не буду вдаватися у подробиці.

Зі мною було ще сім чи вісім макіївчан, ми всі разом сиділи в приміщенні. Нас тримали спочатку в Петровському районі (Донецька область), потім відвезли в готель в центр Донецька, де була база Безлера. Шість чоловік перейшли на бік ДНР, а мене відправили на “перевиховання”, щоб “укроп” став нормальним російським хлопцем.

Батьки шукали мене через МГБ (Міністерство державної безпеки так званої ДНР, – прим. ред.), викликали поліцію додому, яка взяла мою зубну щітку, аби знайти мене по ДНК. І сказали моїм батькам «Може це ви його вбили і закопали в дворі?». Батьки зрозуміли, що поліція не допоможе.

Пізніше мене знайшов мій дядько і разом з дідусем вони приїхали за мною, заплатили гроші і забрали мне звідти. Мене вивозили якимись полями, тоді ще як таких блокпостів не було. Я дуже боявся, мене могли б знову забрати. Ми виїхали на село Червоних Партизан, де стояв криворізький батальйон, і я дуже зрадів, коли побачив український прапор. Через це у мене єдиного перевірили паспорт, бо “я чомусь дуже сильно радів”, як сказав перевіряючий. “Ви навіть не уявляєте, наскільки” – відповів я.

Про “свій” Донецьк та асоціації з війною

Після того я був там двічі. Там немає що робити, нікому. Там таксофон поставили, про що ми говоримо? Я абсолютно ні з ким з Донецьку не тримаю зв’язок, крім батьків. Для чого, з ким там розмовляти?

Якщо хтось хоч раз був у Харкові, Дніпрі чи Запоріжжі – якимось чином був у Донецьку. Це величезна промислова територія. Приїхати в Донецьк – це як приїхати в Манчестер чи Ліверпуль.

Донецьк будували британці – це великі проспекти, абсолютно діагонально поділені дороги. Донецьк дуже сильне культурне місто, з сильними університетами. Він був дуже “свій”, дуже “душевний”. Це місто, яке жило футболом. Я впевнений, що більшість Донбасу не підтримали окупацію, його підтримав маргінес, який є скрізь.

– Я би дуже не хотів, щоб Донецьк постійно асоціювали з війною, російським бидлом та “бухими” шахтарями. Я не хочу, щоби про це місце знали лише те, що тут загинув хлопець з Калинівки, Брацлава, Вінниці чи Львова. Я хочу щоб Донбас був таким гротескним, хочу щоби всі зрозуміли, що Донбас – це талановиті та розумні люди з великим культурним досвідом.

І так, на Донбасі люди розмовляють російською, але вони люблять Україну не менше, ніж люди у Полтаві, Харкові чи Вінниці, і вони готові для неї зробити все. І вони це роблять, особливо молоде покоління. Я впевнений, що 60-70 відсотків людей, які зараз знаходяться на окупованій території просто чекають, коли Україна повернеться.

Українська мова та “останівки”

– Я поняття не мав, що є у Вінниці, хіба що міг показати її на карті. Але з часом я полюбив Вінницю. Я переїхав з агломерації мегаполісу сюди, тому дещо здивувався: там, якщо ти вийдеш о шостій ранку на вулиці – це як час-пік: зміни йдуть з шахт, заводів, люди забиваються в транспорт, а тут о восьмій – “а де люди?”.

Ще здивувала українська мова, точніше її відсутність. Ми думали, що це все жарти про “останівки”, “будЕ” – але ми звикли до цього суржику.

Я ніколи не чув ніяких упереджень у Вінниці. Жодного дня, жодну хвилину мені не було некомфортно тут. Два місяці я жив у Києві, і коли повернувся до Вінниці зрозумів – я повернувся в рідне місто.

У мене жодного разу не було проблем з налагодженням діалогу. Є звичайно хворі люди, і ультранаціоналісти. Але нормальні націоналісти, навіть коли ти розмовляєш з ними російською, все розуміють, бо це люди які воювали, волонтери, які реально жертвують собою заради України.

“Стусівський” = “Донецький” ?

Ті, хто переїхав з Донецьку — вони закінчились, зараз університет можна назвати “стусівським”, а не Донецьким національним університетом. Велика частина викладачів виїхала, але все одно освіта тут буде сильніша, ніж в педагогічному чи технічному. В педагогічному є такі ж спеціальності, як у ДонНУ, журналістика чи історія, але ДонНУ – це класичний університет, який дає спеціалістів та науковців, а в педагогічному вчать шкільних учителів.

Університет дав поштовх кадровому потенціалу вінницького регіону: професійні якості, які ти отримаєш тут, такі ж як у найкращих вишах країни. Потрібно просто наповнити його людьми.

Ксенія Григалашвілі, 18 років, Макіївка

Ксенія навчається на другому курсі новоствореного факультету Інноваційних прикладних технологій, на кафедрі журналістики ДонНУ. Одна з небагатьох, яка минулого року спеціально приїхала з Донбасу до Вінниці аби вступити до Донецького університету.

– Як так сталося, що ти переїхала саме в Донецький університет зараз, з Макіївки?

– Я з сьомого класу хотіла бути журналісткою та вступити саме в Донецький університет, тоді він займав високі місця у рейтингу. Коли почалися військові дії, ми всі чекали що щось зміниться, але так не сталося. Я вирішила не зраджувати принципам та все таки поступити в Донецький, але вже у Вінниці. Навіть якби він переїхав до Західної України – я все одно поїхала б туди.

– Цього року я була в Донецькому університеті (на окупованій території – прим. ред.): тих викладачів, які переїхали до Вінниці, вважають зрадниками. Але всі нормально розуміють, що немає ніякого майбутнього з дипломом ДНР. Там не варто говорити про те, що ти підтримуєш Україну. Тому ти просто кажеш, що хочеш собі чисте і хороше майбутнє, і те що ти обираєш Європу, а не Донецьк.

Про упередження, “неукраїнську” мову та “усміхнену” Вінницю

До переїзду я навіть не знала, що тут є найбільший фонтан в Україні. Мені місто сподобалося, спершу я вважала, що Вінниця – це велике місто. Зараз я думаю, що це дуже стабільне та комфортне місто для проживання.

Порівнюючи з теперішнім Донецьком, у Вінниці є дуже багато можливостей для студентів, різні центри, які допомагають розвиватися та виходити на інший рівень. Тут найбільше мені подобається місце біля вежі, де збирається молодь з гітарами, “на парапеті”, а ще “панорама”, коли ти виходиш дивитись на міст.

– Моя бабуся перед переїздом мені казала, що я обов’язково маю говорити тут українською. Але це все чутки, адже насправді жодних прав тут (у Вінниці, – прим. ред.) не обмежуються. Я як розмовляла російською, так і розмовляю, бо мені так зручніше. Коли настане такий період, коли мені буде зручно говорити українською – я обов’язково перейду на державну мову.

Перший час я помітила велику різницю в тому, як розмовляють люди. Тут говорять визначеною українською мовою, вінницьким суржиком, я би не сказала, що це українська мова.

Я не відчувала ніякого гніту, хоча спочатку мені було трошки важко: різна ментальність, також українська мова впливала. Коли ти йдеш по Донецьку, чи у Макіївці, ти бачиш сумні лиця, більш скуті погляди. Ти не зустрінеш там незнайомих людей, які скажуть тобі “Добрий ранок”, як у Вінниці. Тут дуже багато посмішок, навіть бабусі відрізняються, теж завжди посміхаються. Зараз я відчуваю себе тут абсолютно добре.

Коли я тільки-но приїхала до Вінниці, мене запитували: “Ксюша, а правда що там дуже багато бидла і криміналу?”. Ситуація із байдужим населенням та “бидлом” скрізь однакова в Україні, лише з різним концентратом. На даний момент, на жаль, в Донецьку такий концентрат дещо вищий, кількість людей, які хочуть щось змінювати – виїхала.

Донецьк зараз

На жаль, наше населення – воно дещо байдуже: є певні люди які готові вийти в центр міста і боротися за свою країну, але інша частина думає що “якось воно само вирулить”. Навіть зараз більшість людей (на Донбасі – прим. ред.) думають, що було б краще змінити теперішню владу, але ніхто не може відстоювати свої погляди, адже всі бояться втратити життя. Вони не хочуть покидати свої домівки, сім’ї, і тому просто пристосовуються.

– Щоб ти порадила побачити в Донецьку, після того як його звільнять?

– Біля “Донбас арени” є парк, здається “Комсомол”. Там є дуже класні місця, вибудовані “кібітки”, які виходять на дорогу. Там ти з однієї сторони можеш побачити річку Кальміус, а з іншої – дорогу та міст. Ще є пішохідний міст до парку Щербакова.

Михайло Капустян, 21 рік, Маріуполь

Студент четвертого курсу факультету політології, працює у прес-центрі університету. Переїхав з Маріуполя до Вінниці у 2015 році.

—Це був мій вибір переїхати до Вінниці. У мене була можливість навчатися й в інших вишах, але мене вразив дух університетської спільноти, яка ще у 2014 році зробила свідомий вибір та переїхала до Вінниці. Тому я вирішив піти за ними.

– Що ти знав про Вінниці до переїзду сюди?

– Геть нічого не знав, знав що фонтан є, і майже все. Це був такий стрибок у невідомість. Перше, що помітив – вінницький колорит, затишність, чистоту (якщо порівнювати з Маріуполем), гостинність та українську мова – це мені подобається і досі, мені було незвично її чути в Маріуполі.

Половина людей у Вінниці розмовляє російською або суржиком, тому жодної дискримінації (щодо мови – прим. ред.) я не відчуваю. Але я намагаюся спілкуватися українською, ще у 2015 році я видалив російську розкладку на клавіатурі.

Хоча й Вінниця гостинна, на початку знайти квартиру було дуже складно: людям з Донецької та Луганської областей не хотіли здавати квартири в оренду. Але зараз все добре, цей етап у Вінниці, мабуть, минув.

  – Що варто побачити у Маріуполі?

– Україну, вона там зараз дуже помітна.

Олексій, 23 роки, Донецьк

Вивчав політологію, переїхав до Вінниці на другому курсі, зараз працює в прес-центрі ДонНУ. Заради навчання в Донецькому університеті відмовився від навчання в одному з найкращих вузів України.

Коли розпочався навчальний рік – я сидів на дачі, в Донецьк я не хотів повертатись з огляду на мою позицію.

Спочатку я поїхав у Київ, там для переселенців на пільгових умовах можна було в форматі вільного слухача ходити на пари будь-якого університету. Я пішов в Могилянку, і за умови здачі академічної різниці та якщо себе гарно проявити – гарантували бюджетне місце.

— Вже у Вінниці до мене подзвонили з деканату Могилянки, і сказали «Для вас є радісна новина, Ви поступаєте на бюджет». Я сказав, що я хочу бути тут, я так вирішив. Я ще навіть писав заяву, що я відмовляюсь вчитись в Могилянці на користь ДонНУ. Для мене найголовніше було знайти ось цей колектив людей, який склався на першому курсі, і викладачі, які теж сюди почали переїжджати. Це було й тією причиною, чому я переїхав у Вінницю.

Олексій ходив на проукраїнські мітинги, зокрема потрапив у центр сутичок, що сталися 13 березня у Донецьку між проукраїнськими та сепаратисько-налаштованими мітингарями. В той кривавий вечір разом з іншими проукраїнськими донеччанами Олексій потрапив у пастку, де зокрема смертельно поранили випускника ДонНУ Дмитра Чернявського.

– Нас було менше, прийшли студенти, люди з сім’ями, ми не були агресивно налаштовані. Там було помітно, що ті люди були налаштовані на провокації: у них були якісь арматури, дубинки. Коли мітинг завершувався, частина людей вийшла, а нас оточили проросійські мітингарі. Склалася купка десь з тридцяти людей, і я туди якось потрапив.

Ми зайшли в поліцейський автобус, який мав б нас відвезти, але він не їхав: водія викинули, шини прокололи і ми виявились у такому закритому просторі. Нас почали закидати камінням, заливати перцевим газом, люди почали втрачати свідомість. Ми почали вибивати вікна та вилазити назовні. Сутичка тривали, і в один момент ми побачили під ногами якогось хлопця, залитого кров’ю. Виявилось, що то був Діма Чернявський, який потім загинув у лікарні.

“Накурені” вінничани та “Рошен”

Вінниця набагато цікавіша, ніж про неї думають, вона мене приємно здивувала. Перше, що кинулося в очі – це безкоштовний вайфай у тролейбусах, нам дуже сподобались трамваї. Коли ми вперше сюди приїжджали, то привозили не сувеніри, а цукерки з фірмового магазину «Рошен».

– Для донецьких вінничани трошки як «накурені»: нікуди не поспішають, і в цьому є теж свої плюси. Я не відчуваю себе тут гостем, я знаю вже майже кожну вулицю, транспорт, у мене багато друзів-вінничан. Навіть якщо Донецьк звільнять, я не хочу повертатись. Там я обірвав зв’язки майже з усіма друзями, навіть проукраїнськими.

– В побуті ти говориш російською, чи не було стосовно цього якогось дискомфорту?

– Взагалі не було. Тут більшість розмовляє вінницьким суржиком, він мене дещо смішив. На початку було упереджене ставлення до переселенців стосовно пошуку квартири. Ніби пустили якісь плітки, що якщо переселенці поселяються у квартирі, їх не можна буде виселити, навіть по закону.

Переселенець – це той, який ніби ось так відірваний з коренем. Я себе вже не відчуваю переселенцем, я живу вже 5-ий рік і тут асимілювався, укорінився.

Донецьк зараз

Це як фантик від цукерки: візуально в центрі як і раніше гарно, але мені там було неприємно перебувати. Там дуже багато військових, сепаратистів, і коли вони проходять поруч – навіть не хочеться обертатися, якась параноя з’являється.

– Люди, які переїхали звідти на нове місце – в дечому зробили громадянський подвиг. Вони кинули свої сім’ї, будинки та з однією сумкою поїхати на нове місце, усе це відбудовувати лише на ентузіазмі. Треба було зберегти честь і гідність університету.

Ми як сім’я, ми зберегли свої традиції та свою систему освіти. Наша проректорка любить говорити, що донецький характер та вінницька поміркованість дала ось такий ефект. Ми одразу стали зрозумілі для місцевої громади та влади. У нас замовляють багато додаткових послуг, скоро буде вже третя «Школа публічної політики і самоврядування», де ми навчаємо голів ОДА та райдержадміністрацій. Я вважаю, що виш має бути корисним для громади і для влади, це не має бути заклад, який просто видає дипломи. Він повинен підлаштовуватись під специфіку регіону та допомагати йому розвиватись.

– Зараз у нас немає конкурентів серед локальних вузів, ми боремося за першість у центральній Україні. Перемістившись, Донецький національний захистив свій імідж. Ми задали потужну конкуренцію місцевим вишам, вони почали щось робити. Спочатку вони на нас дивилися скоса, ніби що це за нісенітниця, університет, який переїхав. Але зараз ми вже черговий рік займаємо перші місця у різних рейтингах, друге місце в центральній Україні, а також кілька років ми потрапляли в тисячу найкращих вузів світу.

– Для нас це честь носити ім’я Донецького національного. Це питання цінностей: ми ж не тільки пропагуємо свій університет, але й свій регіон, показуємо, що Донецьк – це Україна.

Максим (ім’я змінене)

В Донецький університет Максим вступив з другої спроби, у 2014 році, ще коли він був українським, а вже через кілька днів йому довелося забирати документи та їхати до Вінниці. Максим їздить на окуповану територію, зокрема, для написання репортажів з Донбасу.

– Документи ми подавали десь у вересні, не в липні-серпні, була відстрочка. Усі викладачі були у відпустці, в тому числі і ректор. Я подав документи ще в український Донецький національний університет, пройшов певний час, і його захопили. Я з самого початку не підтримав ту владу, тому я забрав документи. Я був упевнений, що якщо у мене не будуть документів – на основі чого мені потім дадуть диплом?

Люди почали масово забирати документи, але не всім їх хотіли віддавати: декого просили заплатити за контракт, від декого вимагали пояснити причину. Я сказав, що у мене хворі батьки  та мені потрібно їхати до Ростова. Вони мені віддали документи нормально, а деяким довелося “попотіти”: то книжки заборгували в бібліотеці, чи гроші віддати. 

В соціальних мережах створювалися групи, була велика інформаційна підтримка університету: “Фокус” “Кореспондент” писали, що ДонНУ збирається переїжджати, збирали гроші. Вінниця не зовсім тепло зустріла наш переїзд. У нас почалася конкуренція з “педом” (Педагогічний університет, – прим. ред.), і були якісь косі погляди, ніби “Боже, ви звідки”.

Я приїхав сюди, бо знав, що нічого вже не вийде в Донецьку, і можливо через диплом – не хотілося пропускати ще один рік. Є викладачі, які приїхали сюди по заклику серця, через якийсь патріотизм, а є ті, які приїхали сюди, щоб не залишитись там без перспектив. Наші викладачі перебувають у “чорних списках” в Донецьку, у деяких розгромлені будинки. Викладачі ніби підживлюються енергією молоді, це їх “підстьобувало” теж переїхати. Тому були різні мотиви переїзду.

Нам дозволяли навчатися дистанційно, близько двох років, просили хоча б приїжджати на сесію. У 2014 році деякі люди відраховувалися з інших вузів аби поступити в ДонНУ, бо там було дуже багато бюджетних місць, набирали усіх підряд.

У нас були великі проблеми з гуртожитком, ми жили в “Південному Бузі”. З людини платили по 20 гривень, в кімнаті жили по двоє-троє, в тому числі і деякі викладачі. Міжнародний фонд “Відродження” виділив великі гроші, там в доларах кілька мільйонів – але де наші гуртожитки? Їх нам обіцяють уже п’ять років.

 

Донецьк зараз

(про перетин блокпостів, – прим. ред.) Перевіряють документи, IMEI телефона, питають куди їду, звідки, чому. Я інколи кажу, що їду в “Укропію”, такий стьоб. Телефони можуть перевірити, ноутбук, банківські картки, смс-ки: повідомлення українською треба видаляти. Страшно, але туди треба їхати, бо там залишилися родичі та квартира.

Осінній післяокупаційний Донецьк – це милі старі трамвайчики, кав’ярні, їх власний “Макдональдз”, чистота, “Донбас Арена”, яка до цих пір радує око. Сам центр не дуже зруйнований, але людей там мало і люди сумні. Коли я бачу військових – все в душі стискається від страху. Там немає законів: тут я можу сказати “згідно з Конституцією України я маю право знімати і фіксувати якусь ситуацію”, а там тебе можу просто штовхнути, або й побити і посадити в клітку.

 

Про переїзд до Вінниці, “яку хочеться обійняти”

Ми приїхали до Вінниці в листопаді о 6-7 ранку, коли тільки-но почало світати. Сіли на новенький тролейбус і доїхали до готелю “Південний Буг”. Тоді в цей момент Вінниці нас прийняла: поряд був фонтан, річка, центральний міст, Петроцентр (торговий центр, – прим. ред.) та університет поряд – шикарні умови. Не було жодних упереджень, люди навпаки питали: а як ви, а як там, чому ви переїхали, була цікавість, жаль, або підтримка.

Я вивчав Вінницю семимильними кроками: з однокурсником сідали в тролейбуси та їздили по різних місцях Вінниці, вивчали її. Їздили на ГПЗ на “трійці”, на “четвірці” на Лугову, на Чехова, Тяжилів, Олієжиркомбінат. Я, як кавоман, знаю кожне місце, де можна купити смачну каву або смачно поїсти.

Нещодавно я був у барбершопі у Вінниці, там на телеканалі “ТНТ” показували якісь жарти про Україну. Попросив переключити або виключити телевізор взагалі. Це мене вбило – це дивляться люди, які живуть у Вінниці в центрі країни.

– Є бренд Маріуполя – “тут варто”. Я би використав його для Вінниці, реально – “тут варто”. Тут варто жити, бо це місто хочеться обійняти. Вона дуже змінилась, я би хотів тут залишилися, але тут для себе я не бачу перспектив.

– Щоб ти порадив побачити на Донбасі?

– Сольові шахти поруч з Бахмутом, “Артемівський завод шампанських вин” – там є і дегустація, і показують як це все відбувається, погреби. Святогірська лавра – дуже гарна величезна територія, поруч з річкою Сіверський Донець. Також порадив би побачити море в Маріуполі та степи.

Немає такого, що “це моє, рідне, ось ми втратили” – я себе відчуваю добре і там, і тут. А може це і якийсь поштовх до чогось кращого? Був у людей анабіоз, все було стабільно. Потім бац, війна, і людям потрібно рухатись далі. Я би ніколи не побував в Києві, другий раз у Львові, у Польщі. Мені здається, що якби я жив у Донецьку я б думав “Германія, як вона далеко”, тому що тут – це все ближче.

Дмитро Головченко, 23 роки, Луганська область

Навчався на історичному факультеті (зараз факультет історії та міжнародних відносин) на спеціальності “Міжнародні відносини”. До Вінниці приїхав до 30 жовтня 2014 року, будучи студентом другого курс. Наразі хлопець проходить службу у Дисциплінарному батальйоні Військової служби правопорядку.

Дмитро – посередині.

– Можна сказати, що терористи зайшли в університет не влітку 2014-го, а задовго до цього. Особи, безпосередньо причетні до захоплення державних установ у Донецьку, ті, хто обіймав чи обіймає нині посади у керівництві терористичного утворення, роками працювали у передовому закладі освіти регіону. Під час лекцій вони дозволяли собі висловлювання із розряду “України ніколи не існувало”, “Путін – президент світу”, “Захід – корінь зла” і таке інше.

В інтернеті можна знайти інформацію про заходи десятилітньої давності, на яких розповідали про “історію донецької державності”, про необхідність її відновлення. Такі заходи проводили організації, які нині оголошені терористичними або просто поза законом. За ці роки бездіяльності донецьких правоохоронців російська агентура знайшла свою авдиторію.

Про  відбудову “Кристалу” та університету

Останній “перший” спогад – це “Кристал”. Перші відвідини нового головного корпусу ДонНУ були, насправді, дещо бентежними. “Кристал” не можна було назвати цілком занедбаним, але й сказати, що там було все облаштованим теж не виходить. Наскільки пам’ятаю, спершу кабінети облаштовували меблями, які були на складі самого Кристалу.

Коли ж стан більш-менш стабілізувався, ледь не весь вільний час ми віддавали ДонНУ. Ми могли зранку до вечора у вихідний розвантажувати машини із деревом та деталями для меблів для облаштування кабінетів та аудиторій; вечори проводити, обговорюючи те, як ледь не з нуля організувати роботу самоврядування спершу в університеті, а потім на факультетах; вільний час проводити за розклеюванням на дошках оголошень листівок про додатковий набір студентів.

Пам’ятаю, як у листопаді чи грудні нам передали допомогу студенти і співробітники Острозької академії. Там не було нічого надзвичайного, але комусь той кілограм картоплі чи пакет крупи дійсно допоміг; було неймовірно приємно просто тому, що вони по-братньому подали нам руку допомоги – як свій своєму.

Про Вінницю

– Мені прийшовся до смаку ритм життя міста – відсутність поспіху, метушні і всього їм властивого. За два роки я лише один раз стояв у заторі, який не був спричинений прикриттям якоїсь вулиці на ремонт. З іншого боку, часом починало здаватися, що у Вінниці просто нема куди піти – всі парки обійшов уже по сто разів, меню всіх цікавих для тебе закладів знаєш напам’ять, а всі програми на Фонтані приїлися.

Дійсно, Вінниця доволі невелике місто, де нові місця інтересу з’являються не так часто як у містах-мільйонниках, втім у багатьох місцях тут є неповторна атмосфера.

– Що варто знати про Донецьк та донеччан?

– Про все, що нас, вінничан і луганчан та всіх інших українців, об’єднує: про підпілля УНР та УПА на Донбасі, про наших дисидентів та політв’язнів тоталітарного режиму, про спільну історії, спільні перемоги і трагедії. Про наші “фішки”: “тремпель”, “тормозок”, “терикони” та інші цікавинки.

Я б говорив про все, аби тільки слухали. Купа людей звикла мислити стереотипами, які абсолютно неправильно описують наш край. А він має безліч прекрасних рис, місць та особливостей, які я одного прекрасного дня зможу не тільки описувати словами, але й показувати на місцях.

 

 

Ми також поспілкувалися з тими, хто безпосередньо брав участь в ініціації переміщення університету – Романом Гринюком та Олексієм Чмирем, які поділилися своїми спогадами про переїзд ДонНУ.

Роман Гринюк, ректор Донецького національного університету імені Василя Стуса

– У нас було 5 гуртожитків, якраз навесні два гуртожитки забрали, дещо пізніше був розтрощений автопарк автомобілів, забрали усі автомобілі. Ми розуміли, що першого вересня ми не почнемо навчальний процес. Я тоді дав вказівку, щоб перенести заняття на місяць, до 1 жовтня. Ми думали, що все таки втихомириться ситуація, але цього не відбулося.

– Спочатку нас змусили зняти усі українські символи, зокрема прапор, який висів на головному корпусі. А вже на початку вересня до нас прийшли представники так званого уряду ДНР, і сповістили, що навчальний заклад переходить у підпорядкування їхнього Міністерства. У них було прохання зібрати колектив, і тоді представниками уряду ДНР був призначений новий ректор університету, ідеолог “руского міра”, який колись у нас працював викладачем. 

Тоді виникла пропозиція їхати до міністерства освіти України з проханням тимчасово перемістити університет на територію, підконтрольну уряду України. Це була невеличка ініціативна група – декілька деканів, зокрема в.о. декана історичного факультету, декілька співробітників та активних студентів. В середині вересня я поїхав до Києва, перед тим зателефонував міністру та попросив зустрічі.

Ми з ним зустрілися у вихідний день і обговорили те, що відбулося. Мова йшлася про різні місця розташування, але перше що запитав Сергій Миронович (Сергій Квіт – Міністр освіти і науки України з 2014 по 2016 роки – прим. ред.) – а чи підтримає колектив і студентство таке переміщення? Ми тоді домовились, що протягом тижня ми зробимо онлайн-реєстрацію.

Пройшов тиждень, з тринадцяти тисяч студентів зареєструвалося близько шести тисячі. Серед викладачів десь відсотків 70% теж зголосились за таке переміщення. Після того, як відбулась онлайн-реєстрація, я знову зустрівся з міністром, вже з представниками ініціативної групи – зі студентами Олексієм Чмирем, Марією Дробот та нашою аспіранткою.

Я, як юрист, прекрасно розумів, що університет як юридична особа має два важливих документи: статут і печатки. Печатки можна й інші зробити, а статут мені вдалося забрати. І це дійсно зіграло велику роль, бо нам вдалося дуже швидко закрити рахунки там, в Донецькій області і відкрити у Вінниці, аби наші викладачі отримали зарплату.

– Пропонували або Київ, або Тернопіль, а ми, ще коли себе в колективі обговорювали це питання, і… ну ми знали про Вінницю, що це місто, яке розвивається, це комфортне місце, що тут немає класичного університету. Я звернувся до Сергія Мироновича, чи можна щоб це була Вінниця. Він переговорив з керівництвом міста та області, і я вже через день поїхав до Вінниці зустрічатися з представниками місцевої влади, аби можна було говорити про розміщення університету.

Коли ми сюди приїхали, наш штаб розмістився в одній кімнаті департаменту освіти, біля вежі. На першому поверсі у конференц-залі ми провели першу вчену нараду, за тиждень вирішилось питання стосовно першого навчального корпусу – це був саме ось цей корпус на 600-річчя. У цьому корпусі ми вмістили увесь університет і 3 листопада запросили відкрили цей корпус та розпочали навчальний рік.

Було декілька пропозицій (щодо будівель для переїзду – прим.ред). Спочатку ми поїхали до будівлі, де розташувався університет “Україна”, навпроти парку Горького, біля “Бані”. Потім ми приїхали сюди, і мені цей корпус дуже сподобався, він нагадував наш головний корпус університету, і я одразу погодився. 

– Велике дякую нашій аспірантці, Марії Кушнір, яка винесла на собі прапор університету. Вона ризикувала життям, бо якби її спіймали – вона, як мінімум, сиділа б в підвалі. Там ще було декілька співробітників, які допомогли провернути цю операцію.

Коли ми приїхали сюди у 2014 році, навчання розпочали тільки з нашими студентами. Нам дозволили у жовтні-листопаді провести додатковий набір і до нас вступили ще вінницькі студенти, десь приблизно чотириста людей. Усі інші, це близько шести тисяч – це були наші студенти, як денної так і заочної форми навчання. На денній формі тоді навчалося близько двох тисяч студентів, саме ті, які переїхали з Донецьку. 

Зараз студентів з Донецької області не так багато, близько десяти відсотків, п’ятсот студентів на різних курсах. Щодо викладачів – переїхало десь близько триста вісімдесят зі семиста викладачів, але багато з них приїхали не одні, тому у нас багато ситуацій, коли в університеті працюють цілими сім’ями. Дуже багатьох наших викладачів переманили колеги з Одеси, Львова, Києва куди вони й поїхали працювати.

Втрата та здобуток університету після переїзду

Втрата, яку ми отримали з переїздом, нематеріальна. Це втрата людей, інтелектуального потенціалу та своїх колег. Тих, які обрали “рускій мір”. Для мене це дуже болюча втрата.

Але ми стали більш мобільними, інноваційними, ми навчилися дуже швидко приймати рішення та не зважати на дрібниці. Донецьке ядро університету залишилося, але дуже багато співробітників – це представники вінницької громади, якими вже є і ми. За ці п’ять років, я думаю, інтеграція відбулася.

Про гуртожитки

Ми звернулися (після переїзду, – прим. ред.) до місцевої влади та до ректорів навчальний закладів, аби нам дали місця у їхніх гуртожитках. Багато дітей розселялося по квартирах, хостелах.

Проблему гуртожитку самостійно без підтримки держави, вирішити неможливо, Тому зараз ми знаходимося в пошуку вирішення цього питання. Сьогодні у Вінниці вільних гуртожитків немає, тому потрібно тільки будувати нові, а для цього потрібні гроші.

Ми маємо чотири будівлі, за які платимо оренду, тому грошей на капітальне будівництво у нас, на жаль, не має. Ми працюємо над пошуками інвесторів для того щоб мати своє приміщення для гуртожитків та навчального процесу. Зараз ми поселяємо тих, хто дуже цього потребує, як правило в гуртожитки політехнічного університету, педагогічного. Проблема існує, ми про неї знаємо, вона нам заважає рухатися далі.

 

Олексій Чмир

Олексій Чмир був одним з тих, хто ініціював мітинг у Києві стосовно окупації університету та вирішення подальшої долі університету. Наразі Олексій працює в Міністерстві культури України.

– Ми з моїми одногрупницями Марією Дробот та Аліною Буровою поїхали в Київ ще до захоплення університету. Адже ми всі розуміли, що рано чи пізно це має статись – ректор та більшість викладачів не приховували свою проукраїнську позицію та були активними учасниками проукраїнських мітингів, що проходили в Донецьку навесні 2014 року.

1 вересня ми приїхали до столиці та влаштувались «вільними слухачами» до Національного авіаційного університету. Те, як ми шукали університет, де нас приймуть – окрема історія. Наприклад, у КНУ ім. Тараса Шевченка нам сказали, що гуртожиток нам не дадуть і взагалі ми маємо їхати назад «у свій Донецьк».

Про захоплення університету ми дізнались із новин та одразу почали телефонувати нашим викладачам, щоб дізнатись всю інформацію від очевидців. Після цього був певний час невизначеності, ми не знали як далі діяти. Тоді ми вирішили влаштувати мітинг під Кабінетом міністрів та написати відкритий лист до Прем’єр-міністра України. Лист ми з Марією написали у гуртожитку авіаційного університету, а правильно оформити його нам допомогли Донецький прес-клуб, Національна спілка журналістів України та Незалежна медіа-профспілка України. Мітинг ми запланували на 24 вересня 2014 року.

Ввечері 23 вересня до нас в гуртожиток приїхала наша знайома – працівниця соціального відділу університету Євгенія Ковальова. Разом з нашими сусідами по гуртожитку вона допомагала поширювати в соцмережах відкритий лист та малювати плакати. У листі до Прем’єра ми вказали номер телефона за яким можна було з нами зв’язатись, тож весь вечір нам телефонували і донеччани, і кияни, які хотіли прийти на мітинг або допомогти.

Серед інших зателефонував і Сергій Квіт, який на той момент був Міністром освіти. Він сказав, що просить нас не проводити акцію під Кабміном, а скоординувати свої дії з ректором та пообіцяв якнайшвидше вирішити нашу проблему. Ми тоді порадились і вирішили, що не скасовуємо наш мітинг, а лише відкладаємо його на кілька днів. На той момент нам вже 4 місяці не платили стипендію, а викладачам зарплату. Нам банально не вистачало грошей на їжу, тож напруга була велика і ми про це сказали Міністру.

Того ж вечора ми знайшли номер телефону ректора та зв’язались з ним. Було вирішено, що далі потрібно діяти спільно. А наступного дня Міністр ініціював зустріч, на якій запевнив, що над вирішенням ситуації вже працюють. Вже через кілька днів було прийняте рішення, що університет продовжить свою діяльність у Вінниці. Вже на початку жовтня ми з Марією перебрались до Вінниці та продовжили працювати над відновленням нашого університету в екзилі.

Фото Ольги Мірошниченко, Марини Сербінович, надані Дмитром Головченком та з news.donnu.edu.ua

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.