Лідер гурту Pianoбой, уродженець Вінниці Дмитро Шуров завітав до рідного міста з проектом “Ukraїner”. Команді проекту він показав місто таким, яким бачать його туристи та місцеві мешканці, відкрив свої “секретні місця сили” та розповів багато цікавих історій з дитинства.
Нещодавно “Ukraїner” започаткував спецпроект “Амбасадори”, в якому відомі особистості розповідають про рідні міста та містечка України. Героями цієї програми вже були Альона Альона, яка розповідала про Переяслав і Баришівку, Христина Соловій (Львів і окремо Дрогобич), Павло Зібров (Київ), гурт “ТНМК” (Харків), Jerry Heil (Васильків) і гурт “Brunettes Shoot Blondes” (Кривий Ріг).
А у восьмій серії “Амбасадорів”, яка вийшла вчора, 20 жовтня, про рідну для себе Вінницю розповів музикант та соліст гурту “Pianoбой” Дмитро Шуров.
Автори проекту “Ukraїner” зазначили, що “Вінниця приваблює туристів не лише фонтанами, а й стрімким розвитком, фестивальним життям та незвичними атракціями, серед яких – прогулянка Південним Бугом на гондолі”. Відтак, засновник і ведучий спецпроекту Богдан Логвиненко вирішив разом з Pianoboy побачити, яким це місто є в очах його мешканців і туристів.
У Вінниці вони разом проїхалися на трамваї, покаталися Південним Бугом на “вінницькій гондолі”, спустилися в підземелля капуцинів, завітали до місцевого “Архіклубу” та навіть побували біля Сабарівської ГЕС, куди курсують прогулянкові катери, а також прогулялися вузькими стежками вздовж берегу.
Про своє “місце сили” у Вінниці
У цьому інтерв’ю Дмитро Шуров розповів, що в дитинстві проживав у мікрорайоні Вишенька, яка тоді була околицею міста з полями та струмками довкола. Зі слів Дмитра, це було “дуже класне дитинство”, бо він багато часу проводив сам і відкрив для себе “багато правильних дзен-місць”.
— Сабарівська ГЕС — це було моїм місцем сили, коли я був дитиною. Дуже рано мені подарували перший велосипед, і я почав їздити за вісім кілометрів від дому сюди, на дамбу. Тут [неподалік] старий ліс, саме листяний, а не хвойний, а ще — величезні поля, дуже багато корів, кізяків, прекрасних таких маленьких стежок. Взагалі це такий регіон, де я знаю буквально кожен його камінь. По суті, це і є моє дитинство!
— Ця дамба відкривається навесні. Тоді дуже сильно піднімається рівень води і з’являється сильна течія. На початку літа у нас, дітей, було дуже екстремальне купання, коли ти зовсім не можеш боротися з течією і тебе просто несе. Я дуже добре пам’ятаю це відчуття! Ця річка була таким місцем випробування власних сил та ідей, почуттів у дитинстві, тому я дуже її люблю. Це був мій “secret space” (секретне місце — ред.).
Розповів Дмитро Шуров і про “камінь Коцюбинського”.
— Це реально дуже класне місце і для будь-якої творчої людини з Вінниці це ідеальний hideaway (сховок — ред.), тому що відпочивальники не доходять сюди. Вони там залишаються, а ти тут сидиш абсолютно один, як “Останній з Могікан”.
— Вінниця — це граніт. Дуже багато граніту! Я лазив по цих горах якийсь час, звичайно, до верху не долазив, але в мене була ідея в дитинстві стати скелелазом через саме ці скелі. Але став замість скелелазу піаністом. Якось так життя розпорядилось.
Про те, як був підлітком, і про”школу життя” у вінницьких тролейбусах
— Я з раннього дитинства був самостійним пацаном, сам їздив у центр, в музичну школу на тролейбусі. До речі, у Вінниці водії тролейбусів — це водії “Формули-1”. Вулиця Келецька, вона найпряміша вулиця міста. На ній вони розганялися дуже серйозно і навіть страшно було. Історія з 90-х, коли всі запхаються в тролейбус, ніби це останній шанс поїхати в рай, то це саме так було. Я бачу, що в цьому плані нічого не змінилося. Як оселедці всі напхалися, потім підходять два такі кремезні товстуни і кажуть: “А давайте ще трошечки, будь ласка?!”. Роблять “the last push” (останній поштовх — ред.) і я в цьому “push” з моїми метр двадцятьма [росту] пару разів був пом’ятий, але то була нормальна школа життя.
— Саме підлітком я вже тут не був, тому що навчався в Франції, в Америці, але якщо вважати, що тринадцять — це теж підліток, то я тут був. 90-ті [роки] як скрізь: вийдеш, ідеш кудись, отримуєш десь по пиці раз, другий, плеєра забрали, рукавички забрали, ідеш далі. Так, в принципі, і по життю: тут втратив, тут набув. Криміногенна була ситуація, але не скрізь, не у всіх районах. Саме там, де ми жили, все було ОК.
— Я в трьох [школах] навчався. Одна з них була жахлива. Я про неї розповідав, коли виходила пісня “Все, що тебе не вбиває”. Там була певна історія про булінг, саме в цій школі. Школа, в якій я навчався пізніше, №21, вона класна.
Про Вінницю після приїзду з Америки і переїзд до Києва
Дмитро Шуров розповів, що Вінниця близько до Києва, тому зараз тут буває досить часто. Тим більше, що у Вінниці живе його 90-річний дідусь Віолін Ігорович Шуров.
— Немає відчуття “остаточне прощавай”. Просто так сталося, що з тринадцяти років я трішки навчався у Франції. Я був першим студентом цієї цілої історії обміну студентами між вінницькими школами і школами міста Лімож. Я навчався у Франції певний час, потім поїхав навчатись в Америку […] і через це я більше з Вінницею спілкувався телефоном. Потім приїхав і почав навчатися в Києві (у Київському національному лінгвістичному університеті — ред.) .
— У кінці 90-х, я пам’ятаю, коли повернувся з Америки, місто було не дуже. Але і до цього, і після цього у Вінниці є почуття свіжості. Мені важко його пояснити. Тут не супер багато, але є прогресивні люди, які вигадують досить креативні ідеї, а іноді у них є навіть достатньо сміливості, щоб ці ідеї реалізувати. У Вінниці, наприклад, ще в радянські часи був відкритий перший в Україні універмаг з самообслуговуванням (нині ТЦ “Вінницький універмаг” — ред.). Тобто не ти купуєш у відділі щось, а ви всі йдете на касу, система як у супермаркеті. [На той час] це був серйозний прорив. Є різні такі речі, я зараз не все згадаю, але є чим пишатися.
— Я вважаю, що у Вінниці ідеально створити сім’ю і до моменту, поки діти не виростуть, не стануть тінейджерами, виховувати їх. Звичайно, тут набагато розслабленіше, ніж у Києві.
У цьому інтерв’ю Дмитро Шуров також розповів, що саме у Вінниці зрозумів, що буде професійно займатися музикою (коли заробив на цьому “перші п’ять баксів”).
— Мені було дванадцять років. Я зробив фонограму на клавіші для вінницької співачки. Це була не перша моя фонограма. Перші я зробив за цукерки і шампанське. П’ять баксів — це був серйозний прорив у 1993 році.
А ще — розповів, що його тато, художник, поет і бард, започаткував також багато вінницьких газет.
— Наприклад, він придумав і започаткував вінницьку газету “Тумба” (обласний рекламно-інформаційний тижневик, який виходив з 1996 до 2005 р. — ред.). Ідея була в тому, що ця газета розповідає про все, що є в місті, як театральна тумба. Він придумав весь концепт, у них був свій дизайн прикольний. Тобто верстка була теж як тумба і це була найпопулярніша газета багато років у Вінниці, де він був головним редактором. Потім перейшов [працювати] на телебачення.
Також гуляючи рідним містом, Дмитро Шуров поділився, як йому бути автором саундтреку до серіалу “Слуга народу”, про “не найбільш хороший образ”, який йому створили на шоу “Х-фактор”, та багато іншого. Детальніше про це можна переглянути у відеопрограмі, або прочитати за ЦИМ посиланням.
Фото і відео – ukrainer.net
Дякуємо!
Тепер редактори знають.