У розстрочку

Колись запитаєш себе – що ж там було такого тоді в тому місті з тобою? Що так сильно закарбувалося?

Чи правда, що їдучи звідкись, сумуєш радше за звичками, аніж за фактом своєї присутності? Бо присутність, як факт, завжди десь відбувається. І якщо там в тій присутності все у всіх непогано, то і тобі від того обломиться. Нестерпна легкість буття, здається, зовсім не в тому.

Іноді запитаєш себе, чи був Мойсей насправді настільки популярним серед своїх виборців в часи, коли вони блукали пустелею? Адже схематично історія п’ятикнижжя і перебування в Єгипті дещо схожа на історію українства й московства, аж до глибин проникнення у інше суспільство, спорідненості найвищих кіл і високих постів в протилежному стані, коштом особливої особистої вірності чи жорстокості до власного племені. Зараз маємо час нарешті глянути на своє плем’я дещо інакше.

Спеку ввімкнули миттєво – майже, як турборежим у конвекційній печі і ця різкість досить сильно впливає тепер на присутність. Ніби води іще льодяні, а спека за 30. Містом вештаються неприкаяні випускники, що лишилися без сліз і оплесків у актових залах, без урочистого вручення атестатів, без традиційних ресторанів з батьками аж до світанку. Вони ходять тихі – неквапно і чемно, тихо палять бенгальські вогні, і так нестерпно мило виглядає усе це. Купки дівчат і жодних немає помпезних з відливами суконь. Чувачки на електроскутерах з вогнями діодів, веселі араби на прокатних велосипедах із вигуками і співами. Усе це мчить кудись одночасно до заходу сонця чи від – їде, іде і сміється. 

В такий час добре просто іти собі містом довго і мовчки, сісти десь так, щоб усе добре видно,  а тебе їм не дуже. Сісти й сидіти – на вигляд як бабці на лавці під дверима будинку. Сядеш з осудливим виглядом, а насправді нікого давно не засуджуєш – радієш цьому розмаїттю, ловиш любов із повітря як роблять корали у теплому морі. І вкотре здається – ніколи іще тут не було настільки красиво і тихо, як зараз з тобою. Ще ніколи так довго не хотілось сидіти і всотувати сцени нетривалого побуту, радості і прощання, непевності, придуркуватості, незграбності і краси.

Так, може здатися, що перелік цей завеликий і названо забагато. Але якщо придивитися чемно, то всі наші рухи водночас є чимось саме таким – непевним і нетривалим, незграбним і придуркуватим, нестриманим і безнадійним, але сповненим надій і любові. Коли довго не маєш змоги бути серед людей, по поверненні іще довго маєш те відчуття, коли ніби і досі сповна не повернувся з далекої подорожі. Отже і карантин цей для нас став чимось схожим із довгою подорожжю і чи повернемось з неї вчасно, і що значить вчасно тепер – невідомо.

Весь цей простір так довго порожній і тихий ще треба якось обжити. Ще варто наново звикнути до гаміру вулиць, до щільності поглядів і близькості інших. І якщо припустити, що всесвіт – це ти і всі інші, то всесвіт таки завеликий, аби спізнати увесь. І справа ця безнадійна, але варто почати із себе, дізнатись іще про одну чи одного, іще і іще, поки інші не стануть всесвітом справді, а ти їх частиною та завжди окремо.

Велика глуха стіна з червоної цегли зігріється в полудень і буде гаряча до ночі. Чорний мускат, що висадив батько коли народилися діти лежатиме на столі за два місяці і запах на всю стару кухню так само, як і багато років тому буде литися у вечірнє вікно. І що усе це таке, хотів би я запитати, як не любов у розстрочку, відсотки з якої досі крапають нам на рахунок під кінець календарного літа?

Як треба так є. Чому дивуватись? Хіба констатувати й радіти.