У підпіллі за кордоном або Як вінничани стали національними героями Італії та Франції

Оновлено: 26 Травня 2021, в 13:30

Вони були молодими і понад усе хотіли жити. Війна розкидала їх по всій Європі й волею випадку Микола Буянов та Василь Порик стали учасниками Руху Опору в Італії та Франції. Про їхній подвиг пам’ятають і до сьогодні, доказом тому є високі державні нагороди та названі їхніми іменами парк в Італії та село на Вінниччині.

Друга світова війна стала величезним потрясінням для всього людства. Наймасштабніша та найбільш жорстока, вона змінила мільйони життів, політичні мапи багатьох країн та свідомість незліченної кількості людей. І хоча України на мапі світу тоді не існувало як окремої держави, українці брали участь в бойових діях на всіх фронтах. В складі армій та партизанських загонів різних країн вони відстоювали своє право на свободу. Багатьох з них досі пам’ятають.

Читайте також Винахідник антибіотику, що переміг туберкульоз або Як вінничанин Нобелівську премію отримав

Так, нащадок українських лемків, Майкл Стренк в складі корпусу американських морпіхів бився з японцями на Іводзімі: його увічнено на світлині Джо Розенталя та на меморіалі, що знаходиться на Арлінґтонському цвинтарі у Вашингтоні. Пітер Дмитрук був канадійським пілотом бомбардувальника, загинув у Франції. Анна Храплива служила у Великій Британії, відзначена медаллю Британської імперії. Таких прикладів дуже багато, а ще більше тих кого історія з різних причин не запам’ятала.

Загалом 120 тисяч українців воювали в лавах Війська Польського, 80 тисяч у війську США, близько 45 тисяч у складі армії Канади та близько п’яти тисяч бились у Франції в лавах Іноземного легіону. Кількість тих, хто воював під радянським прапором вимірюється мільйонами.

Є серед них і кілька вінничан, зокрема Микола Буянов та Василь Порик.

Микола Буянов – війна у підпіллі

Микола Буянов народився 1925 року в Могилеві-Подільському. З дитинства захоплювався своїм старшим братом Григорієм, який навчався у військовому училищі. Микола і сам хотів стати військовим, до чого постійно готувався ще з дитячих років: вчився водити автомобіль, стріляти з кулемета, стрибав з парашутом.

19 липня 1941 року Могилів-Подільський було захоплено німецько-румунським військами. Південне Поділля відходить до Румунії і стає частиною Трансністрії. В місті швидко створюють єврейське гетто і провадять етнічні чистки населення.

Водночас у Могилеві починає діяти місцевий спротив і Микола Буянов стає його частиною. Ведучи партизанську війну, підпільники діють як у самому місті, так і на його околицях. Одним з видів їх діяльності було поширення інформації про стан справ на фронтах. Вони мали радіоприймач і ночами слухали передачі радянського Інформбюро. На ранок підпільники поширювали листівки зі справжнім (як вони тоді вважали) станом справ. Це вже зараз відомо, що не лише Третій Рейх, а й Радянський Союз під час війни часто поширював далеку від реальності інформацію про перемоги та поразки.

Будь-які дії Опору викликали негайну реакцію окупантів: всіх, кого підозрювали у підпільній діяльності арештовували і в більшості випадків розстрілювали. Буянов став свідком того, як одного разу в кар’єрі неподалік від його дому розстріляли його друзів з підпілля.

У вересні 1943 року, посеред ночі Гестапо прийшло і за самим Миколою: як виявилось, його здав сусід. Юнака переправили до Німеччини, а згодом і до Італії. В містечку Сан-Джованні Вальдарно він разом із сотнями інших полонених виконував роботи на залізничній лінії Рим-Флоренція. Дві спроби втечі були невдалими, але з третього разу все вийшло. Цьому посприяло знайомство з Ніклою Берті де Бона. Вона допомогла Миколі втекти з полону і розповіла, де знайти італійських партизанів.

Читайте також: Леві Ешкол: шлях від парубка з Вінниччини до прем’єр-міністра Ізраїлю, який виграв війну

Італійський Рух Опору (Resistenza italiana) у своїй активній фазі почав діяти з 1943 року. Його представляли різноманітні угруповання – “Гарібальдійські бригади”, “Справедливість та свобода”, “Ді Діо”, “Зелене полум’я” тощо. Окрім саботажу вони займались допомогою втікачам, колишнім військовополоненим, переховуючи їх та допомагаючи дістатись Швейцарії.

На той час за приблизними оцінками в складі Резістенци воювали п’ять тисяч радянських військовополонених. Микола Буянов після втечі приєднався до 5-ої роти партизанського загону Кьятті. Як пізніше буде відзначено в італійському нагородному документі, Микола “пам’ятаючи про звірства нацистів на Батьківщині, неодноразово добровільно брав участь у підривних операціях і, незважаючи на небезпеку, вміло доводив їх до завершення”.

Літом 1944 року, коли союзники перейшли в наступ по всіх фронтах, німецьке командування вирішило очистити від партизанів північні регіони Італії. Туди перекинули каральні частини, в тому числі альпійських стрільців. Вони підривали будинки, розстрілювали мирних жителів. У містечку Кастельнуово де Саббіоні карателі спалили живцем близько 200 осіб.

Враховуючи такий стан справ, партизанське командування видало наказ відступати в гори і забирати з собою всіх, хто допомагав Опору. Бригада Буянова теж отримала такий наказ. Згідно зі спогадами очевидців, він прийшов до свого командира і сказав: “Ви відходьте, а я вас прикрию”. Його попереджали, що це надто небезпечно, пропонували ще кількох людей на підмогу, але він відмовився. Мовляв, у горах навіть одна людина може стримати сотню.

 – 8 липня 1944 року під час прикриття евакуації тих, хто вижив після кривавої операції ворога в Кастельнуово де Саббіоні, не зважаючи на наказ командира про відступ, стримував ворога на висунутому вперед рубежі, зупинив тим самим каральну операцію і пересування противника, – йдеться в нагородному документі.

Микола Буянов загинув, не доживши до свого 19-ліття лише 10 днів. Його подвиг дозволив партизанам та майже двом тисячам біженців вийти з оточення та заховатися в горах.

Читайте також: Український президент зі Жмеринки: як Микола Лівицький очолив українську державу в екзилі

Вже через багато років у 1985-му декретом президента Італії його було нагороджено золотою медаллю “За воїнську доблесть” та удостоєно звання “Національного героя Італії” посмертно. На місці загибелі Миколи встановили кам’яний меморіал, а в містечку Каврилья відкрили парк, присвячений Італійському Руху Опору. Названо його іменем Миколи Буянова. В Могилеві йому поставили пам’ятник, назвали його іменем школу, в якій він навчався.          

Нікла Берті де Бона ще близько 40 років зберігала особисті речі Буянова – губну гармоніку, листівки та фотографію. В середині 80-х вона передала їх до Асоціації партизан Італії.

Василь Порик – зі Східного фронту до французького Опору

Василь Порик родом з села Соломірка: тепер це село Порик Хмільницького району. Він народився 17 лютого 1920 року. В 1939-му пішов до армії, того ж року закінчив Харківське військове піхотне училище. Під час нападу Третього рейху та їх союзників на Радянський Союз Порик, служив у 6-й армії на Південно-Західному фронті. Після кількаденної битви під Уманню, поранений, він потрапив у полон.

Битва під Уманню тривала з 1 по 7 серпня 1941 року. Тоді німецька група армій “Південь” оточила і майже повністю знищила 6-ту та 12-ту радянські армії. Полонених відправили до “Уманської ями” – пересильного пункту, одного з перших концтаборів на території України. Німці називали його “шталаг № 349”. За різними даними 14 серпня 1941 року там перебувало від 50 000 до 70 000 військовополонених.   

Василя Порика через рік після перебування в “Уманській ямі” вивезли до французького концтабору Бомон. Там він користувався довірою німецького командування і був одним з небагатьох в’язнів, які могли виходити в місто. Це дозволило Порику зв’язатись з Рухом Опору і вже невдовзі він втік з табору. Літом 1943 року він формує партизанській загін з дванадцяти бійців. Разом вони влаштовують диверсії на шахтах та пускають під укіс ешелони.  В квітні 1944 року разом із загоном бійців Порик повертається до табору Бомон і атакує охорону.

В травні він разом з іншими колишніми радянськими військовополоненими виконує завдання в містечку Дрокур. Після того, на явочній квартирі їх атакують німецькі військові. Після кількох годин бою пораненого Порика беруть в полон. Далі йому влаштовують довгий допит у в’язниці Сен-Нікез, але якимось дивом Василеві вдається ще одна втеча. За однією версією він вбиває наглядача витягнутим зі стіни цвяхом і направляється на конспіративну квартиру в місті Елен-Лбетар, де його оперує головний хірург місцевої лікарні. За іншою – пораненого Василя знаходить француженка, яка допомагає йому одужати і дістатись до підпільників. В будь-якому випадку, після кількох втеч нацисти виставили нагороду за нього у мільйон франків. Це досить великі гроші навіть для знеціненої в той час французької валюти.

22 липня 1944 року, коли союзницькі війська вже висадились в Нормандії і просувались углиб Європи, Василь Порик разом з Василем Колесником потрапляють у засідку. Враховуючи його популярність серед Руху Опору та попередні втечі, цього разу його розстрілюють біля стін Арраської фортеці.

Через 20 років його вшанують як Героя Франції та Героя Радянського Союзу. Приблизно в той самий час французький письменник Андре П’єрар напише про Порика кіноповість “Юнак з трояндою”. Зараз його погруддя встановлено в Києві, Хмельницькому та Вінниці. Рідне село тепер названо на його честь і там створено присвячений йому музей.

---

Історії, що схожі на життя Порика та Буянова траплялись тоді повсякчас. Сотні тисяч людей, виявившись відірваними від дому, продовжували боротися з несправедливістю усіма можливими способами. Кожен і кожна з них доводять, що героїзм криється в простих речах. Не має значення чи людина організовувала боротьбу в підпіллі, чи просто переховувала утікача – кожна дія, що проявляла людяність та доброту в темні часи вже по своєму героїчна.  

Фото: Вікіпедія, http://www.palestinarossa.it, 100 Photographs