«У горах ти просто форматуєш диск»: вінничанин Дмитро Венславовський про альпінізм та експедицію на Каракорум

14:50
Автор: Марина Однорог

Як це рости в сім’ї альпіністів і з раннього дитинства ходити в гори та лазити по скелях? Як справлятися із непередбачуваними ситуаціями в іншій країні та на висоті близько 8000 метрів? За які кошти альпіністи підіймаються на вершини та чому це не просто хобі, а стиль життя?

Майстер спорту України міжнародного класу, Сніжний барс, вінничанин Дмитро Венславовський з дитинства знає що таке гори і скелі, адже народився у сім’ї альпіністів. Нещодавно він повернувся з експедиції в Каракорум (Пакистан), де півтора місяці зимував літо. Це вже друге сходження альпініста на вершини більше 8 000 метрів.

У 2010 році, у складі всеукраїнської експедиції, він піднявся на п’ятий за висотою вісьмитисячник світу –  Макалу (Непал). Загалом на рахунку Дмитра Кавказ (Росія, Грузія), Тянь-Шань (Киргизстан), Паміро-Алай (Таджикистан), Памір (Киргизстан, Таджикистан), Гімалаї (Непал), Альпи (Італія), Карпати (Україна,Румунія), Каракорум (Пакистан).

– Гори – це особливий внутрішній стан. Стан, в якому ти можеш бути абсолютно чесним із собою, оточенням та самими горами, і вони в свою чергу взаємні з тобою. Це місце, де ти можеш забути про проблеми повсякдення і бути самим собою, таким як ти є, справжнім. Взагалі альпінізм – це особлива філософія… – говорить Дмитро.

Ми зустрічаємося з Дмитром на скелях Каспіча, за тиждень після його повернення з експедиції, разом із його дружиною, культурною менеджеркою Олександрою Тарас.

Це основний тренувальний природній майданчик вінницьких альпіністів і скелелазів. Великий внесок в розвиток та благоустрій цього місця зробив саме Вадим Каспіч, скелелаз, тренер (його вже немає з нами), власне він зробив скелі придатними для тренувань. Тепер сюди з’їжджаються скелелази та альпіністи практично з усієї України.

.

Дитинство

З раннього дитинства Дмитро Венславовський їздив у гори з батьками. Перший день народження  відсвяткував у горах, коли йому було шість років. А перше категорійне сходження – у 13 років, це було сходження на гору Гумачі (Кавказ) – 3 805 метрів. Другою вершиною стала Курмачі (4170 метрів). Далі у 14 років альпініст поїхав у Середню Азію. Тоді він завжди ходив у гори з батьком та його друзями.

– Після того, як я вступив до інституту, з’явилось більше можливостей розвиватись самостійно і почався спортивний зріст. Окрім скель, я займався ще греблею, більше для загальної форми, але в мене також був спортивний розряд. Але тоді я вже зрозумів, що це все дійсно серйозно. Хоча, в принципі, ще з дитинства був налаштований серйозно займатись альпінізмом, – розповідає Дмитро.

 

Дружина Олександра в цей час жартує, що батьки Дмитра завжди говорили, що не стимулювали його до альпінізму, а просто брали з собою в гори.

Але, за словами Дмитра, дуже багато дітей альпіністів не займаються цим. Чоловік пригадує, як приїздив з батьком в альпіністський табір, куди приїздило безліч дітей з батьками, а зараз серед них дуже мало тих, хто продовжує займатися альпінізмом на високому рівні.

Раніше альпінізм починався лише з 14 років під наглядом чи з дозволу батьків, але незважаючи на це, Дмитро отримував свою «Книжку альпініста», коли йому було 13.

– Там були питання, скандали, що не можна. Але все вирішилось тільки завдяки тому, що батько був зі мною. Насправді він завжди поруч, багато складних і серйозних експедицій пройшов зі мною – начальником по безпеці (в радянському союзі «начспас»). Часом усміхаємось – спочатку він брав мене із собою в гори, тепер я його.

Дмитро додає, що зараз альпінізмом можна займатися лише з 16 років, адже людина має бути сформована як психологічно, так і фізично. До цього віку триває технічна та фізична підготовка дітей до сходжень у великі гори. Є організації, які займаються розвитком дітей та юнаків у напрямку альпінізму. Наприклад, «Дитячий альпійський рух» (село Подобовець) та клуб «Абалаковець» (Суми).

Про радянську систему та розряди

В Україні альпінізм активно розвивався за Радянського Союзу. Тоді альпінізм дуже добре підтримувався з боку держави і спортсмени мали можливість їздити на Кавказ, Тань-Шань та Памір. Незважаючи на те, що Україна вже майже 27 років незалежна, пострадянська система у спорті досі залишилася. Таким чином, навіть в альпінізмі є певні норми та нормативи по яких виконуються розряди.

– Спортивні розряди виконуються на змаганнях, і щоб їх отримати потрібно здійснити ряд сходжень певної категорії складності. Наприклад, на третій розряд треба сходити дві двійки А і двійку Б. Є правила горосходжень і розрядні норми, там все розписано, яким чином ти маєш право виходити на наступну категорію складності, та що потрібно зробити, аби здобути певний розряд, або звання. Чим вищий розряд, тим більші нормативи і тим більше сходжень ти маєш находити,- розповідає Дмитро.

Альпініст додає, що за новими вимогами всі розряди мають виконуватись лише у змаганнях. Наприклад, на чемпіонатах України та в інших змаганнях люди з меншим розрядом не мають права брати участь. Саме тому влаштовуються обласні та міські кваліфікаційні змагання у великих горах, де альпіністи можуть отримати нижчі розряди, щоб брати участь у всеукраїнських змаганнях.

Ще декілька років тому існували змагання – чемпіонат «Малі гори» в Криму. Коли влаштовувати захід стало неможливо, чемпіонати України організовувалися в Румунії та Італії. Цього ж року змагання відбудуться у Болгарії. Причиною тому є відсутність гір достатньої категорії складності, а в Карпатах категорійні маршрути можна проходити лише взимку.

Про сходження на Гашербрум-2

Зазвичай у Каракорумі сходження відбуваються влітку. До однієї експедиції учасники можуть готуватися від півроку до двох: продумувати маршрути, змінювати режим тренування.

Ця експедиція в Каракорум (Пакистан) стала для нього абсолютно новим досвідом як фізичним, так і психологічним та ментальним.

Разом із трьома альпіністами із Харкова та Сум ще у червні Дмитро відправився на свій другий вісьмитисячник – Каракорум в Пакистан.

До експедиції вони готувалися серйозно, планували маршрути, тактику сходження, підбирали спорядження, домовлялись із приймаючою стороною. За планами команди: мали здійснити сходження на вісьмитисячники Гашербрум-1(8 080 метрів) та Гашербрум-2(8 035 метрів), до того ж на один з них по новому маршруту. Сходження без використання кисневих балонів. До речі, Дмитро не визнає штучний кисень за винятком медичних цілей.

– Це перетворює альпінізм на атракціон. Дорогий, небезпечний, але лише атракціон. Якщо в тебе не достатньо сил та досвіду дістатись якоїсь вершини – або тренуйся, або найми гелікоптер, або літак. На гелікоптері політати навколо Евересту значно безпечніше та й дешевше до того ж. Ну це вже якщо є таке сильне бажання побачити світ з вершини світу. Звісно, це моя спортивна і людська позиція, – усміхається.

 

Але погодні умови цього року внесли корективи у плани команди. На початку експедиції протягом трьох тижнів хлопці просиділи в базовому таборі через негоду і нехарактерні сильні снігопади. Випало дуже багато снігу та було втрачено час, відведений на акліматизацію. Часу вистачило лише на одну гору – Гашербрум-2.

Сходження на вершину, за словами Дмитра, було досить важким через недостатню акліматизацію та дуже велику кількість снігу, який припинив йти тільки за декілька днів до сходження. Під час першого акліматизаційного виходу альпіністи змогли вийти на 6000 метрів (базовий табір розташовувася на висоті 5000 метрів), але вище не підіймалися, позаяк схили були досить небезпечними – велика вірогідність лавин. Наступний вихід вони так само планували як акліматизаційний – піднятися на висоту 7000 метрів, переночувати там, потім трішки вище, спуститися в базовий табір, відпочити і – штурм вершини.

Такий план був орієнтований на те, що команда отримала зі своїх джерел прогноз погоди, згідно якого декілька днів було «погодне вікно»:

Коли ми вийшли на 7000 метрів, прогноз змінився – нам передали ще два дня хорошої погоди, потім знову затяжні снігопади. Ми порахували, що це майже єдиний шанс сходити на вершину, і вирішили йти в альпійському стилі без достатньої акліматизації. Альпійський стиль – це сходження на гору без попередньої обробки маршруту – провішування мотузок, які потім будуть використовуватись як перила при сходженні та попереднього встановлення проміжних таборів. Це достатньо важко і з нормальною акліматизацією, а в нашому випадку майже не можливо.

За словами Дмитра, дуже важливо завжди прислухатися до власного організму і завжди мати запас сил та розраховувати, що після підняття потрібно ще спуститися.

– Тут тренованість грає велику роль, адже тренована людина може краще розрахувати свої сили, ніж нетренована. Альпіністи мають бути спокійними і врівноваженими. Такі, що кидають все і йдуть, там і залишаються.

Базовий табір розташовувався на висоті приблизно 5000 метрів на широкому льодовику. Саме тут учасники різних експедицій відпочивають та набираються сил перед штурмовим сходженням.

В базовому таборі є все те, що організовує приймаюча сторона для експедиції. Там зупиняється, наприклад, італійська експедиція, польська експедиція і так далі, а з базового табору кожен йде на гору своїм маршрутом. Взагалі в базовому таборі їжа має бути така як вдома, ти маєш там добре харчуватися, відпочивати, відсипатися, відновлюватися і набиратися сил, – пояснює Дмитро.

Дмитро зізнається, що цього разу у базовому таборі було не досить хороше харчування, що вплинуло на самопочуття учасників експедицій. Допомагають з речами місцеві портери, які професіонали своєї справи, адже гірська система Пакистану доволі сувора і непідготовлені люди просто бояться братися за таку роботу.

Якраз із їжею у базовому таборі цього разу у команди були проблеми, хоча приймаюча сторона дуже радила обраного кухаря. В раціоні спортсменів щодня був рис, просто у різних варіаціях:

  • Насправді там прекрасний рис, але півтора місяці рис – це вже будь-кому набридне. Не те, щоб зовсім один рис, там були під цей рис горохові підливки і овочеві рагу… одна ложечка і тарілка рису.

Загалом, висотна їжа альпіністів для сходження це – сублімована їжа, сало, ковбаси, сир. Часто везуть це все з України.

Дмитро завжди бере з собою у гори книги. Розповідає, що зазвичай у горах читає фентезі, але бувають винятки:

– Наприклад, цього року в мене був Гессе «Сидхартха» і автобіографія Месснера «Моє життя на межі». Було дуже цікаво, хоча в горах книги про гори не дуже йдуть.

Ця експедиція стала для команди серйозною по досвіду, адже вони вперше були в Пакистані, подивилися, яким чином там організовуються експедиції, які там гори:

– В Каракорумі окрім чотирьох вісьмитисячників дуже багато великих, надзвичайно складних і гарних стін. Там не тільки висотні сходження можна робити, але й технічні та висотно-технічні.

Кожна країна – новий досвід

Альпінізм дозволяє Дмитру не тільки займатися улюбленою справою, але й пізнавати інші країни, дізнаватися їхню історію, менталітет, звичаї та побут, спостерігати, як живе той чи інший народ.

Чоловік розповідає, що в Непалі, наприклад, туризм дуже підтримується зі сторони держави і це чи не єдине джерело притоку грошей. Позаяк основними релігіями там є буддизм та індуїзм, люди переважно дуже відкриті і атмосфера панує дружелюбна та приємна.  У Пакистані все інакше:

– У Пакистані туризм повинен розвиватись плюс-мінус так само, але це насамперед мусульманська країна. Але вони намагаються розвиватися, відкривають нові райони для відвідування туристів та альпіністів і цим самим заохочують людей, тому люди все частіше їздять у Пакистан.

Дмитро додає, що у Пакистані освічені люди залюбки спілкуються з туристами, розповідають про побут, традиції, власне життя, цікавляться їхньою країною та ними, але нижчі касти таких гостей сприймають як «гаманець», з якого потрібно витягти всі гроші.

«Дуже важливо, з ким ти йдеш в гори»

Дмитро пояснює, що головним для альпіністів є досвід, який допомагає контролювати будь-яку ситуацію та вміти бути уважним до своїх напарників по експедиції. Сходження відбуваються у великих, маленьких групах та у парах:

Якщо брати нашу пострадянську школу альпінізму, то дуже вагому частину займає психологічна сумісність спортсменів. Йдуть відбори, окрім твоїх фізичних якостей, велику увагу приділяють саме психологічній сумісності між людьми. Проводяться опитування, психологічні тестування і потім вже готується команда.

Дмитро говорить, що в експедиції звикаєш, що щодня одні й ті ж самі люди поруч, але є певне відчуття довіри, бо частіше всього саме з цими людьми ти вже ходив в гори:

– Найважливіше в горах – люди, з якими ти йдеш у гори.

«У горах ти просто форматуєш диск»

Альпінізм – це не тільки спорт, це філософія. Це не просто шлях фізичний. Це шлях до себе. Ти ведеш з собою постійний діалог. Після гір ти завжди повертаєшся трішки інший, це щоразу новий досвід.

Дмитро говорить, що здобутий у горах досвід впливає і на побут, і на життя і на оточуючих. Попередні два роки без гір стали для нього досить важким періодом, але після повернення з Пакистану багато змінилося:

– Я зараз вирвався на півтора місяці. Таке прозріння в голові. Щоразу в якійсь мірі стаєш новою людиною, дуже багато чого переосмислюється. В горах ти просто форматуєш диск, це емоційне очищення, психологічне та фізичне, до того ж не тільки за рахунок великих фізичних навантажень.

Дмитро додає, що такі експедиції також впливають на звичайні навички. Наприклад, на вміння спілкуватися англійською:

-Я взагалі доволі добре знаю англійську. І коли ми приїхали в Пакистан, то хлопці, які гірше мене знають мову, намагалися спілкуватися, а я рота не міг відкрити. Лише через дві-три доби зміг нормально спілкуватися. Це просто проходить період, коли робота тебе відпускає, ти виходиш з роботи і входиш в себе.

Про фінансування та розвиток альпінізму та скелелазіння в Україні

Альпінізм – задоволення не з дешевих. Ціна участі однієї людини в залежності від району і цілей може сягати від 6 000 до 90 000 євро. Частково експедиції фінансує Федерація альпінізму та скелелазіння України, але більшість коштів альпіністи знаходять у спонсорів, або ж зі своїх заощаджень. Проте підтримка альпіністів в Україні не досить поширена.

Цього разу вінничанина підтримала компанія, яка розробляє технології та втілює проекти традиційної і відновлюваної енергетики «KNESS». Дуже креативний і незвичний підхід зі сторони спонсорів: звістки від Дмитра з експедиції були схожі на своєрідне реаліті-шоу. Дописи були звичайними та життєвими, без яскравої реклами компанії. Дмитро розповідає, що у Європі є практика, коли альпіністи працюють на зарплатах у певних фірмах та компаніях:

Ці компанії забезпечують і експедицію, і спорядження, і зарплату. Повністю все. Тут ти їдеш зі своєї роботи у відпустку і повертаєшся на роботу, а там це і є твоєю роботою. Рахую, що мені дуже сильно пощастило зі спонсорами, я їм вдячний, співпрацювати було приємно, окрім матеріальної допомоги вони дуже сильно емоційно підтримали нас там на висоті.

Однак можуть виникати інші проблеми, пов’язані з цілями та обов’язками учасників, позаяк, спонсори часто «диктують» свої умови:

– Буває , що зустрічаєш людей в горах, в яких є якась особлива мета. Особливі завдання від тих самих спонсорів. А потім проблеми виникають у людини при виконанні цієї задачі. Наприклад, їй заважають погодні умови або інші експедиції виконати домовленості зі спонсорами. Ці умови треба обговорювати, адже вони мають бути плюс-мінус лояльними, тому що в горах існує багато різних природних факторів, які впливають на результат і не все залежить від альпіністів.

  • Є ще окрема тема дещо езотерична в альпіністів. Вони не говорять, що ми підкорили цю гору, тому що гору не можна підкорити. Бо гора тебе або пускає, або ні. Особливо в Непалі це відчувається. Для них гора – це священне, це не предмет для того, щоб щось завоювати. Ти з нею знаходишся в певному контакті впродовж всього часу. І від того наскільки ти себе гармонійно почуваєш і космос тобі відповідає. Це дуже важливий момент. А коли ти ставишся до гори, як до комерційного проекту, як останнім часом до Евересту, то вона тобі обов’язково відповість якимись складнощами, – додає Олександра.

Окрім того, що альпінізм дорогий вид спорту, він ще й не достатньо популяризований на державному рівні, як і скелелазіння. Хоча для скелелазіння є хороші умови як у Вінниці, так і у інших містах України.

Дмитро говорить, що очікує більшої популяризації скелелазіння, адже віднедавна це олімпійський вид спорту та акцентує увагу на тому, що для розвитку важлива популяризація на державному та місцевому рівнях.

– В скелелазінні період, коли спортсмен може показувати себе на світовому рівні й брати участь у змаганнях набагато менший, ніж в альпінізмі. І це зовсім інший вид спорту. Люди часто плутають і говорять, що альпінізм і скелелазіння ледь не одне й те ж саме, то зараз це абсолютно різні речі.

Дмитро також додає, що спортсмени мають постійно вдосконалюватися. Наприклад, на наших вінницьких скелях до кандидата в майстри спорту можна дійти і все. Далі потрібно їздити в інші скелелазні райони.

Дружина Олександра про очікування

 

 

Кожного разу з експедиції Дмитра чекає дружина Саша та двоє дітей – Сергій та Костянтин. Хлопці пишаються, що батько альпініст і люблять розпитувати його про підкорення вершин. Незважаючи на те, що Олександра сама ходила в гори і не була далекою від теми альпінізму, вчитися спокійно очікувати спочатку було важко. Вона із захопленням розповідає про маму Дмитра, яка за стільки років вже звикла очікувати сина і чоловіка з експедицій місяцями.

– В мене тоді було таке дивне відчуття, не було усвідомлення того, що люди можуть не повернутися, наприклад. Зараз воно вже є. А мама Дмитра була дуже спокійна, завжди говорить, що потрібно думати, що все буде добре. В них є такий вираз, що погані новини приходять першими, тому не потрібно їх особливо чекати. Треба думати про хороше, про те, що в них все вийде. Якось підтримувати їх, посилати імпульси через космос.

«Вчитись завжди у тих, хто сильніше за тебе»

Співпадіння, а можливо зірки так розпорядились, там над вершинами світу вони величезні, яскраві, як зірки в Ван-Гога. А саме, що в експедиції на Гашербрум-2 Дмитро читав книгу Месснера, першого альпініста, який підкорив всі 14 вісьмитисячників, в різних стилях, також соло. Дмитро каже, що за ідеєю Райнхольда Месснера альпійський стиль – це єдиний стиль, якому треба приділяти увагу і віддавати перевагу навіть у висотному альпінізмі. Так співпало, що цьогоріч вінницький альпініст Дмитро Венславовський разом з командою практично здійснили безкисневе сходження до вершини «Гашербрум-2» у альпійському стилі:

– В цій експедиції в мене був не перший досвід сходження в альпійському стилі на гори вищі за 7 000 метрів, але чомусь саме в цей період я перейнявся цим. Тим більше, що сучасне спорядження набагато легше і зручніше за минуле. Ця ідея якимось чином проникла у мою свідомість і вже вносить коригування у плани на майбутнє. Але для цього необхідно міняти підхід до тренувань та принципово міняти спосіб акліматизації. Шлях до сонця – є куди розвиватись і рости!

 

Фото Андрія Завертаного та з особистих архівів Дмитра Венславовського

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.