«Твін-Пікс» по-вінницьки або хто вбив Лялю Ратушну?

10:56
Автор: Vежа

Автор статті: співробітник Центру історії Вінниці Сергій Гула

 

Цьогоріч відзначаємо пам’ятну дату, що напряму пов’язана із Вінницею: 9 січня 2021 р. виповнилося 100 років із дня народження Лариси Ратушної (1921–1944), учасниці антинацистського Руху Опору. Ця дата у постанові Верховної Ради України від 16 грудня 2020 р. № 1092-IX включена до переліку пам’ятних дат та ювілеїв, що відзначаються на державному рівні. Утім, не зважаючи на офіційне маркування, – ювілей відзначили доволі скромно, зокрема і на регіональному рівні.

Значно більше інформаційних приводів стосовно вінницької підпільниці було довкола інших двох дат: 18 березня – дня загибелі Ратушної і 20 березня – дня вигнання нацистів із м. Вінниці. Ми вирішили актуалізувати цю тему.

Класика жанру

Людей більше цікавить обставини загибелі Лариси Ратушної, аніж те, що вона зробила у підпіллі. Можливо, ґлорифікація її смерті затьмарює зроблене нею ж. Така дилема притаманна багатьом постатям в історії. Часто вони зробили достатньо, щоб називатися героями, але для офіційної версії цього може бути «замало» чи «забагато».

Саме з обставинами смерті учасниці Руху Опору пов’язано багато загадок, домислів, міфів та маніпуляцій. Важко стриматися і не провести паралелі із заплутаним сюжетом класики детективного серіалу «Твін Пікс». Зважаючи на ці обставини, вирішено зробити власне додаткове розслідування. Любителі історичного детектива, беріть каву, вишневий пиріг і до справи.

Досьє на жертву

Лариса Степанівна Ратушна, світлина 1938 р. © uk.wikipedia.org

Лариса Степанівна Ратушна або ж Ляля Ратушна (9 січня 1921 – 18 березня 1944) – учасниця антинацистського Руху Опору у Вінниці, Герой Радянського Союзу (посмертно, 8 травня 1965), почесний громадянин Вінниці.

Народилася у містечку Тиврів у сім’ї педагогів. Мати – Ратушна Наталія Степанівна, 1891 р. н., учителька.

Посвідчення Наталі Ратушної (матері Лялі) про проходження вінницьких курсів українознавства, 1927 р. © Вінниця у спогадах. Т.ІІІ. С. 306. З фондів ВОКМ.

Ймовірний батько – Ратушний Степан Артемович, 1894 р. н., учитель. Був розстріляний більшовиками 14 листопада 1920 р. через «співчуття контрреволюційній змові» у Тиврові, а також з огляду на існування численних петлюрівських організацій, «психологію яких, необхідно нажахати».

Перша сторінка протокол допиту Ратушного Степана Артемовича, батька (найімовірніше) Лялі Ратушної, 13 листопада 1920 р. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 28739, арк. 48.

Припис коменданту від голови колегії особливого відділення 60 дивізії коменданту про приведення в дію вироку – розстрілу – на ряд «засуджених» осіб, серед яких Степан Ратушний. Відмітка про виконання розстрілу – 14 листопада 1920 р. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 28739, арк. 52.

Він так і не побачив свою дочку, яка з’явилася на світ протягом місяця. Згодом мати з дочкою переїхали до Вінниці. Л.Ратушна навчалася у школі № 9 (сьогодні № 6). Завжди серйозна, врівноважена, відмінниця, особливо цікавилася точними науками.

Вінницька школа № 9 (тепер № 6). 9 клас, 1937 р. В нижньому ряду 1-ша справа – Ляля Ратушна. © Вінниця у спогадах. Т.ІІІ. С. 573. З фондів ВОКМ.

 Тут працювала і її мати – секретарем, а за сумісництвом викладала українську мову у молодших класах.

У 1938 р. Л. Ратушна закінчила школу. У 1939 р. Третій Райх і СРСР розпочали Другу світову війну. Цього ж року Ляля вступила на механіко-математичний факультету Московського державного університету ім. Ломоносова. Після нападу 22 червня 1941 р. колишнього союзника на Радянський Союз пройшла курси медсестер. У вересні 1941 р. в якості санінструктора приєдналася до московського ополчення, яке сформували зі студентсько-викладацьких кадрів.

У перших битвах поблизу Наро-Фомінська її військовий підрозділ потрапив в оточення. У листопаді 1941 р. дівчині вдалося втекти з табору військовополонених і в січні 1942 р. добратися до Вінниці. 

Через шкільного товариша Ігоря Войцехівського вийшла на контакт із підпільною партійною організацією, яку напередодні нацистської окупації за дорученням органів НКВС очолив Іван Бевз (агентурне псевдо «Азовський»).

 Іван Бевз, 1927 р. © Вінниця у спогадах. Т.ІІІ. С. 616. З фондів ВОКМ.

 Штаб-квартира розмістилася на Замості – в приміщенні бібліотеки ім. Крупської (нині у тут знаходиться виставкова зала Літературно-меморіального музею М. Коцюбинського), директором якої і був призначений І. Бевз.

Приміщення бібліотеки ім. Н.Крупської – штаб-квартири підпільної організації І.Бевза. © Фотоальбом Вінницького підпілля. ДАВіО, ф. П-425, оп. 1, спр. 10, арк. 3.

Іван Васильович Бевз, керівник вінницької підпільної парторганізації, світлини 1930-х рр. © Фотоальбом Вінницького підпілля. ДАВіО, ф. П-425, оп. 1, спр. 10, арк. 2.

Згодом Ратушна стає активною учасницею цієї організації. Сфера її діяльності – виготовлення фальшивих документів для населення, переважно молоді, задля звільнення з таборів, уникнення арештів та вивезення на примусові роботи до Німеччини. 

Ляля Ратушна, світлини середини 1930-х рр. і 1938 р. © Фотоальбом Вінницького підпілля. ДАВіО, ф. П-425, оп. 1, спр. 10, арк. 5.

У липні-серпні 1942 р. організацію Бевза викрило гестапо, більшість причетних до цієї групи розстріляли. 13 січня 1943 р. убили й Бевза. Ратушну теж арештували, довгий час тримали в гестапо і в’язниці. Врешті 1 травня 1943 р. відпустили. За іншою версією вона втекла із Гніванського табору військовополених. Попри це вона продовжила працювати на підпілля. Після розгрому групи Бевза організаційним центром антинацистського опору фактично стала друкарня «Україна». Ратушна приєдналася до неї. Паралельно підтримувала зв’язки з літинським підпіллям, партизанськими загонами, продовжувала підробляти документи, переправляти людей й надавати інформацію та зброю до партизанського з’єднання ім. Леніна.

Зробимо декілька нотаток, Дайєн! Найперше – це трафаретність біографії Лариси Ратушної у наявній літературі, яку ми намагалися розбавити. Водночас у різних публікаціях (переважно довідкових та науково-популярних, наукові майже відсутні) трапляються значні розбіжності у здавалося б загальновідомих фактах, відсутні посилання на джерела (окрім, хіба що документальної розвідки «Таємниці підпільного обкому»). Для прикладу: різниться датування повернення Ратушної до Вінниці у 1942 р. (січень чи лютий), розгрому організації Бевза в 1942 р. (липень або серпень), незрозуміла кількість її ув’язнень гестапо (один раз чи двічі), згадується утримування та втеча через підкуп охоронця з Гніванського концтабору, а зазвичай табори такого типу охоронялися підрозділами СС (насправді ж в Гнівані було два табори, але для військовополонених), робота на друкарню «Україна» (за однією з версій Л. Ратушна дістала шрифти для неї лише у 1943 р., хоча листівки тут друкувалися з літа 1942 р.). Окрім того, дивує з якою легкістю в усталеному наративі поєднується підпільна діяльність Лариси Степанівни з розгромом осередку опору, арештами в гестапо, подальшими численними контактами з партизанами, забезпечення їх зброєю, тривалими походами через низку блок-постів, тощо.

Додамо декілька слів про те, в яких умовах мали діяти підпільники та партизани міста і околиць. Поблизу міста – ставка «Вервольф», біля с. Черепашинці – штабний комплекс люфтваффе на чолі з Ґерінґом, у Вороновиці – німецька розвідшкола під керівництвом Галена. Це лише декілька масштабних об’єктів, були дрібніші. Усі вони з високим рівнем захисту та охорони. У самій Вінниці: фельдкомендатура, різноманітні підрозділи СД, гестапо, жандармерії, польової поліції. Місто розділено на дві поліцейські дільниці: 1-ша по вул. Дзержинського (нині Театральна) в будівлі комендатури НКВС, 2-га по вул. Коцюбинського в приміщенні 2-го відділення РСМ м. Вінниці. Пересування по місту з 6–8 ранку до 18–20-ї год. вечора. За порушення – розстріл для чоловіків, арешт для жінок.

Версії загибелі

Донедавна автор цієї статті оперував лише двома версіями: 

– перша, найпопулярніша, навмисне вбивство – Ляля загинула від рук «своїх», тобто зрадника/провокатора із середовища підпілля, в якому вона працювала; 

– друга, нещасний випадок – смертельне поранення осколком розірваного артснаряду чи авіабомби.

Довкола цих версій існують певні варіації – місця розриву снаряду (біля її будинку, будинку підпільної організації або друкарні, приміщення медичної бібліотеки), кількості вбивць (один або три), їхнього статусу (чоловік/чоловіки у формі або цивільні) тощо.

Готуючи матеріал, автор натрапив на відеоролик, присвячений відзначенню чергових роковин народження Л.Ратушної (9 січня 2020), де заявлені додаткові припущення загибелі легенди вінницького підпілля. Окрім згаданих нами вище версій, додалися ще дві: 

  1. трагічна історія кохання між Лялею та німецьким офіцером, який і застрелив її після відмови з ним поїхати в евакуацію перед наступом радянських військ; 
  2. спецоперація німецької контррозвідки з ліквідації Лялі, яка начебто співпрацювала з німецькими спецслужбами, тобто була подвійним агентом. 

Останні, малопоширені версії, ми вирішили перевірити першочергово. Детальніший аналіз версії «Love_story» засвідчив, що ймовірно цим німецьким офіцером міг бути очільник кримінальної поліції Вінниці, за сумісництвом начальник її кримінального відділу Дмитро Мефедовський. Його батька, священника Хому Мефедовського, у 1937 р. розстріляли карателі НКВС. У 1938 р. було арештовано й самого Дмитра, але в 1939 р. справу припинили. Версія про стосунки Мефедовського і Ратушної безпідставна. Він перебував на «серйозній» посаді, характеризувався особливою жорстокістю до підслідних, до того ж був одружений.

Версія про операцію німецьких спецслужб теж малоймовірна. Цінних кадрів так просто не позбувалися, навпаки залишали в тилу для розвідувальної роботи. До того ж спосіб ліквідації занадто «грубий» – серед білого дня, під обстрілами, в будинку, де (як з’ясувалося згодом) було багато потенційних свідків. Забагато ризиків та недбальства.

У ролику щодо версії про вбивство зрадником сказано, що розпочате слідство не було завершено, а карну справу засекретили. 

Дайєн, (запис)! Треба зазначити, що ані в архіві СБУ Києва, ані СБУ Вінниці окремої карної справи щодо розслідування обставин загибелі Л.Ратушної не виявлено, а жодних зачіпок, які б вказували протилежне, немає. Існує лише загальна документальна база – літерна справа у 8 тт. на радянських партизан і підпільників. Саме тут на Вінницьке підпілля сконцентровано документи радянських органів держбезпеки, на основі яких ми продовжуємо наше розслідування.

Отже, у нас як і на початку залишилося дві версії – Лялю підступно вбила куля з пістолета зрадника/ів або ж випадково розірвані снаряд/бомба. 

Детально, хоча і не безпомилково, аналізувалися ці версії у статті «Ляля Ратушна – навмисне вбивство чи випадкова смерть». Автори Петренко П.Г., Тимчук В.М. написали її у 1993 р. на підставі згаданих архівних матеріалів. На той момент вони були ще цілком засекречені, тому жодних посилань не було вказано. Попри це, автори додатково оперували інформацією, що мати Л.Ратушної отримувала якогось анонімного листа і ставлять питання: «Хто написав листа матері Лялі, що її вбив О.?». А ми ставимо питання Хто убив Лору Палмер… тобто Лялю Ратушну?

Долийте кави, погляньте, чи вистачає вишневого пирога, бо попереду найцікавіше.

У 1950 р. до Управління МДБ по Вінницькій області надійшло анонімне повідомлення, що підпільниця Ляля Ратушна загинула від рук «лжепартизана». Розпочали перевірку. Оперативний співробітник Заїнчуковський опитав ряд громадян, зокрема і матір Лялі – Наталю Степанівну. Але жоден свідок переконливо не міг засвідчити за яких обставин, яким чином чи хто вбив Ратушну. Чутки міцно засіли в головах людей: одні схилялися до версії, що її вбило осколком розірваного снаряду, інші – що зрадник із вогнепальної зброї.

Задля уникнення плутанини пропонувалося здійснити ексгумацію останків і через судово-медичну експертизу з’ясувати характер смертельного поранення – кульове чи осколкове. Але мати Л.Ратушної категорично заперечила таку можливість. На цьому перевірка закінчилася. Матеріали здали в архів, згодом через сплив терміну зберігання їх знищили. Знову на висхідній позиції – версії залишилося дві, і навіть ім’я підозрюваного «лжепартизана» залишилося невідомим.

40 років потому…

27 червня 1990 р. в Управління КДБ по Вінницькій області надійшов лист із заявою від жителя Вінниці Рибалки про те, що йому відомі не лише обставини вбивства Лялі Ратушної, але й конкретні імена вбивць підпільниці. 

Конверт, в якому прийшло повідомлення до Вінницького УКДБ від громадянина Рибалки, 1990 р. © ГДА СБ України, м. Вінниця, спр. 52, Т. 8, арк. 330а.

У своїй заяві та подальших свіченнях Рибалко зазначив, що такі відомості він отримав від гардеробника перукарні – Тріфонова. Останній у роки війни начебто був командиром відділення у партизанському з’єднанні ім. Леніна. Згадав про великі втрати Вінницького підпілля, тоді про Лялю Ратушну. Далі зазначив, що вбили її свої ж підпільники, яких він знав і назвав їхні прізвища – Олійник, Свічколап і Пушкін. Напередодні зайняття Вінниці радянськими військами до будинку Ратушної навідалися ці троє чоловіків і через матір викликали на розмову. Коли Ратушна до них вийшла, вони її вбили і втекли. Вражений такими свідченнями Рибалко сказав, що хотів би з цього приводу звернутися до органів держбезпеки для проведення слідства. Попросив згоди у Тріфонова посилатися на його ім’я. Той погодився, вказав свої дані, адресу і телефон.

Однак версія Рибалка дала тріщину вже під час перших перевірок КДБ. У своїх поясненнях слідчим Тріфонов зазначив, що у квітні 1990 р. у перукарні зав’язалася розмова з Рибалком, виявилося обидва співрозмовники причетні до підпільного і партизанського руху. На запитання Рибалка про обставини смерті Лялі Ратушної Тріфонов відповів, що чув про її загибель у березні 1944 р. напередодні входу в місто частин Червоної армії, але обставини йому невідомі. На це Рибалко зазначив, що Лялю вбили свої ж підпільники, і назвав прізвища Олійника, Свічколапа і Пушкіна. Далі наголосив, що саме хтось із них і є вбивцею підпільниці. 

Слідчий зачитав Рибалку свідчення Тріфонова, які значно різнилися. Рибалко наполягав, що про обставини смерті та вбивць Ратушної йому повідомив саме Тріфонов, але чому він це заперечує, сказати не може.

Після уточнення особових даних, адрес та дат народження, названих осіб розшукали. Дехто перебував поза межами міста, тому перевірка затягнулася. Утім пояснення отримано від усіх. З’ясувалося, що під час нацистської окупації потенційні підозрювані перебували на Вінниччині, були підпільниками та партизанами, після війни займали доволі значні посади у Вінниці, в тому числі партійні.

Олійник, будучи на фронті у 1942 р. потрапив в оточення, але зумів вирватися з нього та направився на Вінниччину. Через друзів зв’язався із підпіллям, перейшов в організований партизанський загін ім. Щорса, що згодом влився до Ленінського партизанського з’єднання. Згодом отримав посаду комісара партизанського загону ім. Хрущова, де перебував до моменту з’єднання з частинами ЧА. 

Пушкіна та Свічколапа Олійник знав, оскільки всі вони були в одному партизанському з’єднанні ім. Леніна. Однак під час війни особистих контактів Олійника з Пушкіним та Свічколапом було мало. Тісніше вони почали спілкуватися уже в повоєнні роки. 

Натомість Пушкін та Свічколап тісно спілкувалися під час війни. Пушкін зв’язався з підпільниками і через них у грудні 1943 р. влився в партизанський рух. Згодом був обраний секретарем парторганізації загону ім. Чапаєва, який сформувався із підпільників Літина. Командиром загону був місцевий підпільник Свічколап, який на момент приходу Пушкіна був поранений і перебував на лікуванні. У січні 1944 р. Пушкін в рядах загону вирушив у рейд в сторону Могилева-Подільського. До Вінниці повернувся вже після приходу радянських військ. Свічколап задля одужання (і аж до приходу радянських військ) залишився в організованому партизанському шпиталі, який тривалий час розташовувався біля Калинівки в так званому «Чорному лісі», що простягався через Літинський та Калинівський райони. У Чорний ліс приходила й Ляля Ратушна. Вона тримала зв’язок із літинськими підпільниками, зокрема й Свічколапом, ще до створення його партизанського загону. У лютому 1944 р. Ляля вкотре прийшла до партизан, які не пішли у рейд. Тоді Свічколап застеріг Лялю більше не повертатися до Вінниці, але вона не послухалася. 

Саме під час візиту Лялі відбулася сутичка між партизанами та каральним німецьким загоном, який прочісував лісовий масив. Партизани відступили. Пушкін зауважив цей епізод. Але Свічколап у своїх свідчення його не згадує. Проливають світло на цю ситуацію спогади Садовніка, комісара партизанського з’єднання ім. Леніна. Він писав, що особисто познайомився з Лялею саме 14 лютого 1944 р. під час перебування з’єднання в лісі біля с. Новоселиця Літинська. Ратушна привела людей, яким загрожувала небезпека, просила прийняти їх у партизани та принесла зброю. Садовнік сказав Лялі: «… у нас тут не дуже весело, можливі великі неприємності». На що підпільниця відповіла, що нічого не боїться. Потім відбувся напад німецького патруля та дводенний перехід до Жмеринського району. 16 лютого Ляля заявила, що мусить повернутися до Вінниці, їй запропонували зачекати день, щоб роздобути теплий одяг, але Ратушна відмовилася. 

Дайєн (запис)! Таким чином маємо додаткові розбіжності – Свічколап стверджував, що Ратушну застерігали від повернення до Вінниці, а Садовнік навпаки, що їй вказували на небезпеку перебування тут. А згодом пропонували затриматися лише задля здобуття теплого одягу.

Стосовно обставин загибелі Лялі Ратушної ніхто достовірно нічого не міг сказати. Олійник стверджував, що особисто Ратушну не знав, але чув про діяльність такої підпільниці. Згодом про її смерть ширилися чутки з версіями про загибель від снаряду та вбивство. Свічколап доводив, що про смерть Лялі дізнався від товаришів, коли вже після вигнання нацистів повернувся до Вінниці. Причина загибелі Ратушної – вибух снаряду біля будинку, в якому вона перебувала. Від чого осколком снаряду їй знесло частину черепа, а в будинку все було чорне, вікна вибиті.

Додаткові відомості були отримані слідчим КДБ від Пушкіна, який розповів, що таки один раз зустрічався із Ратушною на конспіративній квартирі якоїсь Мартинюк, яку в 1944 р. розстріляли німці. На цій зустрічі Ратушна передала відомості про становище у Вінниці. Щодо обставин смерті підпільниці, то спочатку Пушкін притримувався версії про навмисне вбивство, але після розмови з її матір’ю переконався у тому, що Ляля померла від смертельної травми внаслідок розриву снаряду. На користь цієї версії була деталізація матір’ю місця трагедії – у будинку було все чорне, обгоріле і вибиті шибки. 

Дайєн (запис)! Не важко помітити схожість деталей обставин смерті Ратушної, які назвали Свічколап та Пушкін. Цікаво й те, що з матір’ю розмовляв Пушкін, який лише раз зустрічався із Ларисою Степанівною, а не Свічколап, який неодноразово контактував із нею. Кожен із трьох опитаних стверджував, що не знав, чи відомо будь-кому із них що-небудь про обставини загибелі Ратушної. Поміж собою вони це ніколи не обговорювали. Також, Олійник та Пушкін стверджували, що прізвища Рибалка чи Тріфонова їм невідомі. Лише Свічколап зазначив, що знає Тріфонова, але їхнє знайомство відбулося уже після війни. От і все… То ж як було насправді?

Повернімося за п’ять років до описаних подій – у 1985-й.

Перший секретар вінницького обкому КПУ Л. Криворучко тримає в руках довідку Вінницького УКДБ від 10 липня 1985 р., підготовлену начальником слідчого відділу УКДБ підполковником Погорілим та погоджену начальником УКДБ полковником Давиденком. «Про результати перевірки обставин загибелі Ратушної Л.С.». Гриф – «для службового користування». Партійний функціонер ознайомився з нею, очільник КДБ про це робить відповідну помітку і передає матеріали на зберігання в архів. 

Фрагмент довідки Вінницького УКДБ щодо розслідування обставин загибелі Л.Ратушної, 8 липня 1990 р. Червоним чорнилом напис про ознайомлення з матеріалами першого секретаря Вінницького обкому КПУ. © ГДА СБ України, м. Вінниця, спр. 52, Т. 8, арк. 314.

Нарешті інформація на сторінках цієї довідки проливає світло на обставини загибелі вінницької підпільниці. Усе сталося 18 березня 1944 р. у приміщенні бібліотеки медичного інституту ім. Пирогова за адресою вул. Пушкіна, 4. У день смерті Лялі поруч з нею перебували: Тамара Вороніна (в дівоцтві Пахнюща) – бібліотекарка, Єлизавета Лукашевич – завідувачка бібліотеки, раніше секретарка відділу народної освіти при міськуправі, Казимира Морейніс – дружина покійного професора, доктора медичних наук Л. Морейніса та прибиральниця на ім’я Броніслава. 

План-схема до свідчень і пояснень Т.Вороніної (Пахнющої) і В.В. Кулікова (сина В.Я. Кулікова) стосовно обставин загибелі Л.Ратушної. © ГДА СБ України, м. Вінниця, спр. 52, Т. 8, арк. 322.

Лариса Степанівна часто відвідувала бібліотеку, а в останні дні перед вигнанням нацистів із міста вона мешкала тут постійно в житлових кімнатах бібліотеки. Прихисток їй надала Є.Лукашевич. У приміщенні цієї бібліотеки було три житлові квартири: одна однокімнатна прибудова, в якій мешкала згадана прибиральниця Броніслава, і дві двокімнатні – перша належала Є.Лукашевич, а друга – директорці бібліотеки Штрак, яка до того ж мала статус «фольксдойч» і вже евакуювалася з міста. Її кімнату зайняла Морейніс.

Тамара Вороніна надала розгорнуті свідчення, які, не зважаючи на 40-річну давнину, були доволі точними та правдивими, оскільки підтверджувалися перехресними відомостями інших свідків та наявними архівними матеріалами. До німецької окупації Вороніна працювала бібліотекарем у бібліотеці ім. Тімірязєва, а у 1942 р. її перевели до бібліотеки медичного інституту ім. Пирогова. 

Вона особисто знала Ларису Ратушну зі шкільних років, але ближче познайомилася в період окупації, коли та регулярно приходила до медичної бібліотеки, часто залишалася на ночівлю в Лукашевич. Вороніна здогадувалася, що Ратушна була підпільницею. Сумніви розвіялися, коли у розмові між ними про загрозу для Вороніної насильницького вивозу до Німеччини на примусові роботи, Ратушна пообіцяла дістати документи для звільнення.

Отож, надворі 17–18 березня. У місті хаос: його обстрілювала радянська артилерія та бомбила авіація, серед залишків окупаційних військ панічні настрої, подекуди мародерство, поспішна евакуація. Опівдні до Л.Ратушної прийшли двоє або троє чоловіків, яких вона очікувала. Розмова між ними відбувалася в одній із кімнат квартири Лукашевич і тривала майже годину. В іншій кімнаті перебувала Т. Вороніна, яка через стіну чула спокійне, але нерозбірливе для неї говоріння, переважно Ратушної. 

Візитери вийшли з кімнати, їх проводжала Ратушна. За 3–5 хвилин стався сильний вибух біля входу до будівлі бібліотеки. Вікна кімнати, де розмовляла Ратушна, були вибиті, бо орієнтовані на ту ж сторону, що і вхідні двері до коридору бібліотеки. Осколки від вибуху пошкодили пічку всередині кімнати. Чорна сажа з неї закурила всю кімнату. Вороніна залягла в кутку суміжної кімнати.

Пройшов певний час, коли Вороніна оговталася. Відразу кинулася в коридор з’ясувати, що сталося з Ратушною та чоловіками, котрі її навідали. Коридор не освітлювався, тут завжди було темно. Але цього разу крізь вхідні двері сюди потрапляли кілька пучків світла через наскрізні отвори, яких до вибуху не було. В коридорі з’явилися також Лукашевич та Морейніс. Але де саме перебували згадані жінки на момент вибуху невідомо, ймовірно в колишній квартирі Штрак, або в самій бібліотеці.

Вхідні двері в коридор з першого разу відчинити не вдалося, силою вибуху їх затиснуло. Після додаткових зусиль двері піддалися і денне світло відкрило жінкам моторошну картину – в коридорі без ознак життя лежало закривавлене тіло Л.Ратушної, в лобовій частині голови велика рана. Жінки були шоковані. Першою зорієнтувалася Лукашевич, яка запропонувала покликати лікаря та свідків для складання акту про загибель підпільниці. Лікар оглянув тіло Ратушної та склав відповідний акт про її смерть. В ньому було зазначено, що на голові трупа була глибока рана, інших пошкоджень на тілі не виявлено, одяг також був цілим. Потім лікар забинтував голову Ратушної і її тіло віднесли в одну з кімнат бібліотеки. Новина про загибель Лариси Ратушної дійшла до її матері. Вона відразу прийшла в бібліотеку. Побачила мертву дочку, сильно плакала… Хоронили Л.Ратушну на другий-третій день після вигнання нацистів на міському кладовищі неподалік православної церкви Воскресіння Господнього. Партизани та підпільники віддавали Ратушній останні почесті. У 1977 р. прах перепоховали до меморіалу Слави.

Дайєн (запис)! Факт із лікарем насправді дуже цікавий. По-перше, його присутність взагалі ставилася під сумнів. По-друге, ніде не виявилося акту про смерть Л.Ратушної. Немає стовідсоткового підтвердження, що він був на момент перевірки 1950 р., матеріали якої згодом знищили.

Слово про лікаря: «Who is doctor?»

Зі слів Ратушної Наталі Степанівни: «…Лукашевич мені сказала, що вона запросила лікаря. Потім я цікавилася у лікаря, на якого сказала Лукашевич, але цей лікар мені відповів, що його ніхто нікуди не запрошував». Ім’я вона не назвала.

У своїх свідченнях Вороніна згадала, що тим лікарем був місцевий отоларинголог лікарні ім. Пирогова Василь Куліков (помер у 1977 р.), який мешкав поряд із бібліотекою по вул. Пушкіна, 3.

Куліков Василь Якович (1892–1977), лікар отоларинголог Вінницької лікарні ім. М.Пирогова. Весь час жив і працював в окупованій Вінниці. Залишив спогади (опубліковані у 2012 р.), які на сьогодні можна вважати найінформативнішими з-поміж такого роду джерел про місто під нацистською окупацією. © Куликов В.Я. Оккупация Винницы. Свидетельство очевидца. Київ, 2012. С. 4.

Син Кулікова Владислав, якого опитало КДБ у 1985 р., зазначив, що про смерть Ратушної дізнався від матері, уже після демобілізації з армії, в яку його призвали наприкінці березня 1944 р. Так йому стало відомо, що за день-два до вигнання німецьких військ, до них додому приходила працівниця медичної бібліотеки і розшукувала його батька з метою надання допомоги людині, яка постраждала в бібліотеці. Але синові достеменно невідомо, чи ходив його батько на цей виклик, чи ні.

Спонукає до роздумів той факт, що у своїх спогадах (опубліковані у 2012 р. ) В.Я. Куліков жодним словом не обмовився про факт огляду чи складання акту про смерть Лялі Ратушної. Такий нюанс важко забути, зважаючи, що це була підпільниця, ховали її, зі слів свідків, з почестями і ще за життя В. Кулікова відбулася героїзація підпільниці. Навіть, якщо спогади були написані раніше, внести потім додатково такі відомості було б логічно. Зауважити хоча б те, що навпроти його будинку через дорогу час від часу мешкала відома підпільниця. 

В.Я. Куліков згадував, що після приходу радянців його кілька разів викликали в НКВС, але з яких причин не деталізував. Ймовірно тінь підозри падала на лікаря, який працював під час окупації в лікарні, відмінно знав німецьку, спілкувався з окупаційною адміністрацією. Людей викликали на допити і арештовували за менше. Можливо, додатковими підставами для викликів були свідчення окремих вінничан про те, що начебто німцями вербувався «син професора лоринголога Володимир (правильно Владислав) Куліков». Цей сюжет залишається нерозкритим.

Дайєн (запис)! Епізод із Куліковим змусив зауважити ось про що. Чимало людей, які вижили в умовах нацистської окупації, після приходу радянців знову відчули терор та переслідування. Діяла неформальна презумпція винуватості тих, хто був на окупованій території, допоки не було доведено протилежне. Радянська влада, як і будь-який тоталітарний режим, чітко демонструвала, які моделі поведінки були належними, а які ні. В офіційній парадигмі необхідно було б стати партизаном, підпільником, або ж усіляко їм допомагати, в іншому випадку людина отримувала тавро «зрадник Батьківщини». І для таких осіб боротьба за виживання продовжилася…

Підпілля радянське та націоналістичне: Ратушна і Лукашевич

Лукашевич Єлизавету, хазяйку квартири, в якій часто перебувала і ночувала Ратушна Лариса, НКВС арештувало 31 березня 1944 р.

Анкета арештованої 31 березня 1944 р. Єлизавети Лукашевич. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 25626, арк. 5.

Стосовно неї й трьох інших арештованих жінок (Скрипник, Комарова, Грушевська) відкрили кримінальну справу. Головне звинувачення – націоналістична діяльність та «зрада батьківщині». В окупацію Лукашевич працювала в управлінні освіти, була членом правління націоналістичної організації «ЖСУ» (Жіноча служба України). Метою цієї організації було залучення жінок до просвітницької націоналістичної роботи, надання допомоги нужденним, сиротам, створення ряду господарських підприємств, їдалень, курсів, майстерень крою та шиття, художньої вишивки тощо. Окрім того, арештовані жінки звинувачувалися в тому, що вилучали з бібліотек радянські книги, а зі шкільних підручників «виривали сторінки радянської дійсності», також формували бібліотеку суто українських книг. В результаті та виявилася зовсім мізерною, що й не дивно.

Перша сторінка обвинувального висновку у справі Є. Лукашевич та інших. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 25626, арк. 207.

Цим зацікавилися в київському НКВС, справу й арештованих на вимогу передали туди. На допитах Лукашевич, слідчих насамперед цікавило якою мовою Лукашевич розмовляла, які книги читала, чи носила значки-тризуби, але не обставини загибелі якоїсь там підпільниці. Тут же пріоритет – страшні націоналісти. Перебуваючи у київській в’язниці № 1 Лукашевич 6 листопада 1944 р. захворіла, її перевели у тюремну лікарню. Там вона померла 18 грудня 1944 р., як зазначено в акті про смерть – від «старечої дряхлості».

Акт про смерть Є.Лукашевич від 18 грудня 1944 р. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 25626, арк. 272.

Пізніше померла інша фігурантка справи, Комарова, залишилося дві. Якби Лукашевич вижила, то отримала б як і вони 8–10 років таборів. Усі арештовані та засуджені були реабілітовані, їхні вироки скасовані (після відбуття покарання): двох ще за життя (у 1958 та 1962), а Лукашевич і Комарову у 1990 р. посмертно визнано безпідставно арештованими і реабілітовано.

Ратушна і її мати були добре знайомі з Лукашевич, яка раніше теж працювала у школі № 9.

Перша сторінка (анкетні відомості) протоколу допиту матері Лялі Ратушної – Наталі Степанівни Ратушної, 6 грудня 1944 р. © ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 25626, арк. 237.

Лукашевич знала чим займалася Ляля. На запитання слідчих КДБ у грудні 1944 р., чи мати Ратушної не підозрює Лукашевич у зраді власної дочки, та відповіла: «Лукашевич була тісно пов’язана з німцями. Її квартиру дуже часто навідували німці. Майже щодня у неї бував німець років 60 в чині полковника. І взагалі вона проявляла симпатії до німців. Але в той же час Лукашевич тоді приховувала у себе мою дочку Ларису від переслідування німців, що дає мені підстави вважати, що Лукашевич не могла видати німцям мою дочку. При чому вона знала добре про те, що сьогодні-завтра в м. Вінницю прийде Червона армія». 

 

Таким чином, проаналізувавши головні версії обставин та причин загибелі Лариси Степанівни Ратушної можемо сказати доволі переконливо, що смерть підпільниці настала від смертельного поранення осколком снаряду. Сукупність свідчень та виявлених обставин вказують саме на цю версію.

Звісно, можна зауважити про незрозумілий епізод із лікарем Куліковим, загадковий прихід невідомих чоловіків або про категоричну відмову матері Ратушної щодо ексгумації останків дочки тощо. Не менш цікаво, чому не звернули увагу на характер її поранення, коли здійснювали перепоховання у 1977 р. Об’єктивне здивування викликає певна необачність Лялі Ратушної – довгі переходи місцевістю, яку постійно прочісував німецький патруль, вихід із застінок гестапо тощо. Але це матеріали для домислів та припущень. Факти описані вище. Так буває, що герої (особливо майбутні) гинуть випадково. Тим, для кого це не переконливо, надія лише одна – ексгумація. Це виглядає не так неможливо, як може здатися на перший погляд. Хто знає, можливо з часом штучне кладовище на Європейській площі буде перенесене у відповідніше місце, а простір довкола переосмислено.

Дайєн (запис)! Обов’язково потрібно бути присутнім у такому випадку.

 

Слово подяки:

Під час підготовки цієї статті головною джерельною базою стали архівні матеріали Управління Служби безпеки України у Вінницькій області. Тому хочу подякувати керівництву Управління, а також консультант-експерту підрозділу архівного забезпечення Управління Служби безпеки України у Вінницькій області Павлу Чопляку за сприяння у роботі з документами. Окрема подяка керівництву Держархіву Вінницької області за оперативне надання матеріалів, відразу після пом’якшення карантинних заходів. Висловлюю вдячність пані Ларисі Семенко, завідувачу науково-дослідницького відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею за поради у підборі літератури.

 

Джерела та література (основні):

ГДА СБ України, м. Вінниця, спр. 52. Т. 1–8; ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 28739; ДАВіО, ф. 6023, оп. 4, спр. 25626; Насильство над цивільним населенням. Вінницька область. Документи органів держбезпеки. 1941–1944. Київ, 2020; Вінниця у спогадах. Т.ІІІ., Вінниця, 2019; Петренко П.Г., Тимчук В.М. Ляля Ратушна – навмисне вбивство чи випадкова смерть // Матеріали ІІ-ї історико-краєзнавчої конференції «Вінниця: минуле і сучасне», присвяченої 50-річчю визволення м.Вінниці від німецько-фашистських загарбників. Вінниця, 1994. С. 56-60.; Вітковським В.М., Ковальчук Г.О. Таємниці підпільного обкому. Документальна розвідка. Вінниця, 2013.

Довідково: Науковий варіант статті буде опублікований найближчим часом.