У селі Марківка Теплицького району проживає близько 400 виборців: тут немає школи, дитячого садку, закрили інфекційне відділення і на все село – пара десятків робочих місць.

Коли нещодавно фермер спустив ставок – у людських криницях щезла вода. Селу, що за 130 кілометрів від Вінниці, сьогодні доводиться несолодко.

 

Але саме тут, у січні 1921 року, у хаті місцевого священика отця Дмитра, агент ЧК убиває його сина Миколу. Це був 43-річний Микола Леонтович, автор “Щедрика” – найпопулярнішої української мелодії у світі, відомої в англійській версії як “Carol of the Bells”.

Хати Леонтовича до цього часу не збереглося: її розібрали вже давно. Але у 1977 році відкрили перший музей на честь композитора: типову радянську алюмінієво-бетонно-скляну споруду.

Музей “українського Баха” в Марківці перебував у такому стані майже 40 років, поки цьогоріч, 22 серпня, його урочисто не відкрили після капітальної реконструкції.

Відтак, постала майже футуристична, за тутешніми мірками, будівля: з пандусами та вбиральнями, облаштованими для людей з особливими потребами.

 

А ще з інтерактивними екранами, предметами побуту родини Леонтовичів, особистими речами композитора та навіть піаніно, на якому він уперше виконав свого легендарного “Щедрика”.

 

 

 

 

Щоправда, інструмент зараз у плачевному стані: клавіші та кришка сильно пошкоджені, зайвий раз його краще не чіпати.

 

Проте, все одно – дуже красивий.

 

Питаємо в екскурсовода, чи налаштоване піаніно для гри, але той лише зітхає і каже, що на реставрацію потрібно близько двохсот тисяч.

По музею нас супроводжує старший науковий співробітник музею Олександр Анатолійович Шевчук. Він у светрі, а ми з дороги не знімаємо куртки: тут досить прохолодно, працює кілька побутових електрообігрівачів, але звичайного опалення немає. Зрештою, це виправдано: гріти будівлю у селі за майже відсутності людей ніби немає сенсу.

Із відвідувачів тут переважно організовані групи зі шкіл, пересічний турист сюди заїжджає рідко. “Але ж  ми й відкрилися лише наприкінці літа”, – пояснює п. Олександр. І додає, що у райцентрі є готель і можна знайти місце, де поїсти.

Відсутність натовпів за такої віддаленості від основних туристичних шляхів цілком зрозуміла, але саме це і засмучує. Музей і справді порівняно сучасний: тут не відчувається “царства молі”, експозиція світла і нова, багато як автентичних речей, так і артефактів, пов’язаних з життям “Щедрика” і після смерті Леонтовича.

 

 

 

До прикладу – афіші з концертів, організованих “Товариством ім. Леонтовича”, коли в СРСР була оголошена нетривала українізація.

Коли ж її згорнули, учасники таких ансамблів змушені були переховуватися від ГУЛАГів, і це вдалося далеко не всім.

• “Це фото хору Олександра Кошиця на виступі в Бразилії – тоді за кілька днів послухати “Щедрика” прийшло понад 30 тисяч чоловік”, – розповідає екскурсовод.

Ідеться саме про той хор, який уперше виконав “Щедрика” у Києві рівно 100 років тому. Вражений піснею, Симон Петлюра відправляє хор у всесвітнє турне, але з першою зупинкою у столиці Української Народної Республіки – Вінниці. Під час виступу колективу Кошиці у нью-йоркському “Карнегі Хол”, “Щедрика” почув американець українського походження Пітер Вільговський: саме він адаптував пісню під різдвяну мелодію англійською мовою, яка у версії “Carol of the bells” стала відомою на увесь світ.

Олександр Анатолійович проводить нам стандартну екскурсію: про те, що Леонтович народився у родині священика, тож за сімейною традицію пішов навчатися в духовну семінарію. Дивимося на табелі й атестати композитора і розуміємо, що навчався Микола Дмитрович далеко не на “п’ятірки”.

Однак, Леонтович завжди прагнув до музики, тож обрав саме цей шлях: сам став викладачем і деякий час навіть на Донеччині навчав тамтешніх залізничників.

Кажуть, молодий вчитель дуже симпатизував своїм студенткам, а деякі в нього закохувалися. На знак прихильності тоді було прийнято лишати на особистих речах знаки-натяки, зокрема у вигляді невеличких бантів. Зрештою, диригентська паличка Леонтовича була скрізь обв’язана стрічками студенток.

Певний час Леонтович був, як сказали б зараз, респектабельним і трендовим митцем: він привабливо виглядав та носив дорогі костюми. Однак за тим настав тяжкий період: композитор і його сім’я опинилася в злиднях, не вистачало навіть їжі. Леонтович з дружиною намагалися частіше віддавати доньку до власних батьків, аби дівчина хоча б у селі могла нормально поїсти і за нагоди привезти харчів додому. Сам Микола Дмитрович тоді ходив у одежі, пошитій із ковдри.

Проте в останні роки свого життя Леонтович таки здобув славу: до України дійшов поголос про фурор хору Кошиці та “Щедрика” за океаном. З’явилися чутки, що композитор може емігрувати за кордон і вже навіть мав квитки до Європи. Проте це не входило до планів радянського ЧК.

23 січня Леонтович востаннє сідає за своє піаніно: за переказами, він виконає на ньому власну обробку пісні “А вже й смерть”, почуту від студентки Надії Танашевич. Композицію він назве “Смертенна” або “Смерть” – Леонтович дуже любив її наспівувати. Пісня починається словами “А вже смерть та по дворі ходить, а вже потихеньку до мене приходить”.

За кілька годин агент ЧК Грищенко, який тієї ночі попросився переночувати у хаті, зв’яже усю родину і застрелить автора “Щедрика” з рушниці. Помираючого Леонтовича ще спробують врятувати, однак, підвода з лікарем не встигне до Марківки вчасно.

Екскурсовод веде нас до могили Миколи Дмитровича: віднедавна тут своєрідний портал у вигляді нотного стану, що його підтримують кілька гранітних колон із написами найвідоміших творів композитора.

 

За початковим проектом, увесь комплекс під час реконструкції мали виконати у білому кольорі, проте чи то замовник, а чи підрядник вирішили: “це могила – має бути чорною”.

100-річчя першого публічного виконання “Щедрика” ні у цьому музеї, ні на рівні держави чи навіть Вінниччини офіційно не відзначається. Свого часу “розкрутити тему” намагалися історики, музиканти й активісти, проте через низку суперечок “всередині тусовки”, ювілей найвідомішої української мелодії зрештою затягнули і проґавили. Проте є і позитив: у жодного з рушіїв цього процесу не виникає сумнівів, що “Щедрик”/”Carol of the bells” – як і Леонтович вцілому – це унікальний здобуток українського мистецтва та нації загалом. А зокрема і Вінничини, як батьківщини композитора та його геніального твору.

Не втрачаючи актуальності в усьому світі, вибухаючи щороку напередодні різдвяних свят уже понад століття, “Щедрик” почекає ще. Поки ми не зможемо у повній мірі оцінити, а відтак – реалізувати – власні міжнародні “бренди”, одним з яких безумовно є Леонтович і його “Щедрик”.

Фото Андрія Завертаного