“Українці нічого не бояться”: тренер Дейл Хеффрон про вінницьке «справжнє кохання», «Вовків» та український песимізм

14:32
Автор: Олеся Яненко
Become a Patron!

Він займається американським футболом більше ніж пів сторіччя, двічі довів німецькі команди до фіналу та об’їхав більше ніж сто двадцять країн. Наразі 65-річний Дейл Хеффрон живе та працює у Вінниці: тут він тренує вінницьку команду з американського футболу, а також викладає англійську в мовній школі.

Він рідко виходить далі за центр міста, але попри це саме тут американець обзавівся своїм «справжнім коханням» – рудою кішкою Кейсі.

Тренер “Вінницьких вовків” народився в американському штаті Вісконсін, регіоні Мідвест. Протягом дитинства він та його сім’я об’їздили всю Америку, адже його тато працював у Повітряному флоті, де йому доводилося змінювати бази дислокації. Грати у футбол Хеффрон молодший розпочав у вісім років з того часу не полишаючи цю гру ні на рік.

Згодом він почав тренувати збірні школи та коледжу, пізніше – відправився до Європи, де двічі вивів футбольні клуби до фіналу у національному чемпіонаті Німеччині. Саме там він працював у “найкрутішій лізі Європи” – GFL 1 – Німецькій лізі з американського футболу.

На його рахунку — 68 перемог та 23 програші. Окрім цього Хеффрон працював з командами з американського футболу в Фінляндії, Чехії, Польщі, Німеччині та Угорщині. З цього літа Хеффрон є головним тренером вінницької команди з американського футболу “Вінницькі вовки”.

“Вінницькі Вовки” та Дейл Хеффрон, вересень 2015 року

Він розповідає, що окрім футбольної кар’єри йому вдалося влаштувати свій бізнес та багато подорожувати. У 2015 Хеффрон уже тренував “Вовків”, але лише три місяці, після яких йому довелося покинути Україну через проблеми зі здоров’ям. Наразі Хеффрон повернувся та зупинився у Вінниці, де планує залишиться “настільки довго, наскільки зможе”. На запитання, чому при такому рівні досвіду він не їде до Європи та не продовжує заробляти набагато більше, Дейл відповідає, що йому це просто не потрібно.

– Співпраця з “Вовками” розпочалася випадково. Три роки тому я приїхав до Вінниці на дев’ять днів, та залишився тут на три місяці – мені тут дуже сподобалось. Потім я повернувся та тренував команди у GFL, вищій лізі з американського футболу у Німеччині. Зараз у  Вінниці планую залишитися настільки довго, наскільки зможу. Я жив у Західній Європі, зараз я в Східній Європі. Це така пригода для мене. Я не люблю великі міста, Вінниця – це найбільше місто, в якому я люблю жити.

Каже, що жодної ностальгії стосовно їжі чи інших американських речей не має – він багато подорожує, тому бути далеко від дому для нього є звичним ділом. Єдине, за чим сумує – сім’я.

– Я відвідав більше ніж сто двадцять країн, мовний бар’єр для мене не має значення, я звик до “показування пальцем”. Більшість моїх гравців розмовляють англійською на достатньому рівні, тому вони мене розуміють. Однією з переваг бути американцем є те, що всі розмовляють англійською. Я не дуже багато гуляю по місту, для мене це досить важко, з огляду на мову. Але я справляюсь.

– Зараз ми, мабуть, маємо найкращий старт в історії України (ідеться про вінницьку команду з футболу – ред.). Я планую довести їх до вершини і побачити, що буде далі. Я доволі суворий, що стосується гри – я люблю вигравати. Україна на десять років відстає від європейського рівня команд з американського футболу, але з часом українці наздоженуть їх.

— У мене є сусідка, вона колишня вчителька з англійської мови, їй 85 років. Вона завжди намагається поговорити, вона дуже мила.

– Ти знаєш, що я знайшов своє справжнє кохання? – каже Дейл дорогою до свого двору, який розташований у “серці” міста на Соборній. Показує свій балкон, який виходить прямо на дорогу. Питаємо, чи тут не шумно.

– О так, це мінус.

 

У типовому вінницькому дворику Дейл починає гучно кликати котів, які збігаються до нього зі всіх закутків подвір’я. Серед усіх чотирилапих, які позбігалися на клич, з’являється й руденька, яку Дейл підіймає та пригортає до себе:

– Ми були на футбольній зустрічі за мостом, а коли повертались, посеред дороги почули нявчання. Я вирішив врятувати кошеня, у мене ніколи не було котів раніше. Я підняв її, вона вляглася мені в руках – і я зрозумів, що це моє справжнє кохання.

– Європейський футбол в Америці потребує європейських наставників, так само як американському футболу необхідні американські тренери в Україні. “Вінницькі вовки” ніколи не були треновані американським тренером, для них це все нове – це їхня слабка сторона. Сильна сторона – українці дійсно мужні, вони нічого не бояться. Думаю це пов’язано з тим, що кожного разу, як Україна хоче пробитись вперед, їй заважають то німці, то росіяни… Тому зараз вони просто хочуть бути незалежні.

Дейл розповідає, що в майбутньому хоче подорожувати по східній частині Європи та Азії, відвідати такі країни як Азербайджан чи Узбекистан. Каже, що вже був у Грузії, тому хоче рухатися “у тому напрямку”.

Це поганий час для того, аби бути американцем, багато де люди не люблять американців. У мене немає можливості сказати про те, який саме Дональд Трамп. Я не люблю нашу армію, наш уряд, але я люблю свою країну. Як і українці.

– Коли Ви тренуєте команду, які ваші основні принципи, настанови?

– Не боятися. Якщо ти боїшся – йди грати в футбол (“soccer”, європейський футбол – прим. ред.)

– Наступний рік буде досить захоплюючим, бо в команду приїдуть чотири американських гравці, – розповідає Дейл. – Будуть тут приблизно півроку, вони мають допомогти. І тепер у нас є “KNESS” (вінницький завод з виготовлення сонячних батарей, спонсор команди – прим. ред.). Я їм викладав англійську, так і познайомились. Це дуже круто, вони спонсоруватимуть нас, а це великі гроші для України.

Ми поцікавилися, чи не страшно було їхати до країни, у якій триває війна. Дейл сміється та каже, що порівняно з тим, що відбувалося у В’єтнамі чи Сирії  – тут немає чого боятися:

– Війна на Донбасі – це не війна, це конфлікт, його не відчуваєш у Вінниці. Америка воює в Афганістані, Іраці, Сирії – багато людей були вбиті. Там не так, як тут. Наскільки я знаю, Зеленський намагається впоратися з цим, надіюся, все спрацює.

– Українці завжди песимістичні, це також помітно в нашій команді. Наприклад, раніше вони б ніколи не повірили, що ми можемо співпрацювати з “KNESS”. Коли я повернувся сюди після 2015 року я помітив зміни, а українці – ні. Я ж кажу – зараз краще, ніж було. Люди більш розслаблені, хоча тоді це був час, коли саме розпочалася війна.

Фото Ольги Мірошниченко

“Ми з дитинства – вовченята”: історія клубу “Вінницькі вовки”. ВІДЕО

 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.