Цими днями, а саме 5 травня, в Україні відзначають п’яту річницю звільнення села Семенівка Донецької області від бойовиків. Це був перший запеклий бій на самому початку російсько-української війни. Українські силовики здобули тоді перемогу, та на жаль, без втрат не обійшлося: одним із перших загинув вінниччанин Віктор Долінський.

У його рідній частині 3028 Національної Гвардії України, що дислокується у Калинівці (на той момент це був спецпідрозділ “Ягуар”), ми поспілкувалися з його побратимами, які також брали участь у тому бою: старшим прапорщиком Миколою Гаврилюком і старшим прапорщиком Віталієм Грищишиним.

Учора в частині відбулося вшанування пам’яті  Віктора Долінського і покладання квітів до меморіального знаку.

Під час урочистостей і вшанування пам’яті побратима, Олександр Охріменко, перший заступник командира частини і начальник штабу, розповів, що того ранку, 5 травня, два розрахунки по 10 військовослужбовців Калинівського оперативного полку з бійцями спецпідрозділу СБУ “Альфа” та десантниками Збройних сил рушили в напрямку Слов’янська на БТРах. Це була спецоперація із зустрічі колони броньованої техніки, яка йшла з Краматорська на Слов’янськ. Втім, у районі залізничного мосту біля Семенівки українські військові потрапили в засідку.

Бій із сепаратистами тривав кілька годин. Зайнявши позиції у житлових будинках, ворог вів вогонь по українських військових. Проте завдяки діям українських спецпризначенців, бойовики зазнали значних втрат (понад 40 загиблих і 200 поранених) та відступили до промзони Слов’янська. Водночас українські військові зберегли життя десятків мирних людей, які перебували в населеному пункті. Загальна ж чисельність українських сил складала до 90 військовослужбовців. Загинуло із них тоді троє: “ягуарівець” Віктор Долінський та двоє спецпризначенців з “Альфи”: полковник Олександр Аніщенко та майор Руслан Лужевський.

Про бій під Семенівкою

• 5 травня ми отримали завдання йти до блокпоста неподалік Семенівки, закріпитися на перехресті та зайняти оборону, щоб колона українських військовослужбовців, яка рухалася з Краматорська, могла пройти, – згадує ті події Віталій Грищишин, який брав безпосередню участь в бою під Семенівкою.
• Коли ми вирушили з Ізюма, не доїжджаючи до населеного пункту прилетіла міна, і ми зрозуміли, що нас тут вже “чекають”. Перед мостом ми потрапили під обстріл, наш головний БТР став, ми спішилися і складками місцевості зійшли донизу, до річки. Пройшли до моста, піднялися наверх, і нас обігнав БТР з “Альфи”. Далі ми вже прибули безпосередньо до цього населеного пункту і ховаючись від обстрілів поза парканами, дійшли до залізничного переїзду. Нас обстрілювали зі всіх боків, тому ми вимушені були ховатися. Ну як ховатися: БТРи по боках і група людей посередині. Ми, виходить, з бійцями “Альфи” були як у пастці. Колона, яка йшла з Краматорська, теж вступила в бій, але вона йшла навпроти. Ну, і тут пролунав вибух.
• Внаслідок цього вибуху загинув Вітя Долінський і ще двоє співробітників “Альфи”. Він був гранатометником і в його зброї від кулі снайпера здетонувала граната. Коли ми відходили назад, я бачив той гранатомет – розірваний і вже без заряду. Шансів вижити у них взагалі не було жодних.

У свою чергу старший прапорщик Микола Гаврилюк розповів, що пам’ятає той день, як зараз.

• В нас не вистачало бронетехніки і в зв’язку з цим не вся група вирушила на виконання завдання на той переїзд. Я залишився у резерві неподалік – за два кілометри на третьому блокпосту. Про всяк випадок ми також зайняли оборону. І десь через 15 хвилин після того, як колона вирушила, пролунали вибухи і кулеметні черги. Ми чули все, що там відбувалося по радіозв’язку, а коли дізналися, що є загиблі… просто сиділи мовчки. Ми не знали навіть, що говорити, тому що це був шок: до цього ми не стикалися з таким. Це був початок війни і було усвідомлення, що вона настала.

• За п’ять років були і жорсткіші бої, але це було найперше таке зіткнення відкрите, де застосовувалося важке озброєння. І щоб ви розуміли, це були не просто люди, які зібралися постріляти (робочі там, машиністи…), це була спланована засідка з правильно вибраними вогневими позиціями. Тобто бойовики були добре організовані та озброєні, – розповів Віталій Грищишин. – Паспорти я ні в кого не перевіряв, але коли звільнили Слов’янськ, ми жили на базі, де до цього була база Гіркіна (Ігор Гіркін – терорист і відставний офіцер збройних сил РФ).
• І хоч там вже зачистили територію, залишилося дуже багато їхніх ящиків від зброї. І особисто я знаходив упаковочний лист з усіма даними (це як паспорт цього ящика, де розписано, що в ньому зберігалося). Ми заходили в Інтернет – це з військових частин у Росії. Бувало ящики з Криму попадалися. Документи ми всі повіддавали контррозвідці, але те, що ті ящики опинилися там не просто так – це 100%. Та й місцеві жителі самі нам розказували, хто там був, які військові… Видно ж було, яка екіпіровка, як вони себе поводили.

• Віктор був моїм кращим другом, ми з ним разом служили, дружили сім’ями (він неподалік жив від мене). І ця втрата дуже важкою була, – поділився Микола Гаврилюк. – Він проживав у Калинівці, але родом був із села Нижній Ольчедаїв Могилів-Подільського району. Там проживають його батьки зараз. От ми вчора їздили на п’яту річницю загибелі на могилку його. Ми щороку туди їздимо, якщо не перебуваємо у цей час в зоні ООС. Якраз згадували, що Віктор ніколи нікому не давав сумувати, він був таким активістом, навіть щодо культурного відпочинку підрозділу (якась риболовля, виїзди на природу). Щодо бойових характеристик, він був досить хорошим фахівцем, він був кращим гранатометником нашого полку. Це був перший взагалі наш бій і перший бойовий виїзд наш був. Його наслідки вам вже відомі. Віктор загинув достойно.

У фільмі, який відзняли до п’ятої річниці бою, зазначається, що героїчна загибель побратимів стала переломним моментом в бою під Семенівкою. Відчуття помсти за товаришів посилило бойовий дух спецпризначенців і вони скоординовано знешкоджували вогневі точки противника, не зважаючи на отримані поранення.

Командир одного зі спецпідрозділів нацгвардійців зізнався навіть, що був вражений тим, як показали себе його люди, які раніше не себе так не проявляли. Наприклад лікар, який у вільний від накладання джгутів і пов’язок час, споряджав бойові магазини. Зрештою, об’єднавшись, із колоною українських військових, які також під обстрілами йшли з Краматорська, спецоперацію вдалося виконати. Це була спільна перемога “ягуарівців” зі Збройними Силами і СБУ, під командуванням генерал-полковника Юрія Аллерова.

• Завдання ми своє виконали, – розповів Віталій Грищишин. – Колона українських військовослужбовців пройшла і ми вже з цією колоною верталися пішки: між БТРами, постійно під обстрілами, помаленько прийшли до блокпоста 3-А. Пізніше я був на тому перехресті, і дивлюся: цієї вулиці там – 100 метрів, а як згадаєш, як проходили їх під обстрілами…

Про озброєння і підготовку

Військовослужбовці кажуть, що їм дуже допомогли спільні навчання “з американцями та канадцями”, від яких вони переймали новітні тактики ведення бою і на їхній основі розробляли свої. Другим чинником, який посприяв тому, що бойові дії на сході України змінилися і стали не такими запеклими, як у перші роки, на їх думку, стало покращення озброєння і техніки.

• Якщо у перші місяці особовий склад могли перевозити в якомусь “Газоні” на лавочках (ГАЗ-66 – ред), то зараз це броньована техніка, у якій військовослужбовці вже не бояться “зловили кулю”. Також зараз розвідка працює набагато швидше і краще, тому й засідок вже таких немає, – зазначають в частині.

• Коли розпочалося АТО, ми виконували вже ті задачі, які були поставлені в подальшому. А їх було досить багато. Вже були проведені більш глобальні спецоперації з залученням Збройних Сил України, які мали потужнішу зброю, була залучена вже бронетехніка. А на початку в нас, по суті було лише штатне стрілкове озброєння: автомати, кулемети і ручні протитанкові гранатомети. А їхали ми на схід взагалі на автобусах, – розповів Микола Гаврилюк. – З того часу все змінилося кардинально. З нами займалися поглибленою підготовкою, і зараз ми більш холоднокровні, не розгублюємося і знаємо, як себе вести в тій чи іншій ситуації.
• Звісно, що зараз все йде на краще: і забезпечення, і підготовка військовослужбовців, – зазначив Віталій Грищишин. – Тоді ми вчилися на своїх помилках і набутому досвіді. Тому що коли бачиш, як може бути, то для того, щоб зберегти своє життя, життя своїх друзів і виконати завдання, звісно потрібно набувати певних нових навичок. Та й із ворожого боку теж задніх не пасуть.

Про війну інформаційну

Обидва військовослужбовці заговорили про місцевих мешканців, як проживають на окупованих територіях та на лінії розмежування, і що примітно, вони не відчувають до них ні краплі злості чи якоїсь. Навіть навпаки.

Віталій Грищишин зазначив, що спершу місцеві жителі навіть агресивно до них ставилися, “але потім зрозуміли, хто є хто”. Бо словами, зі слів військових, переконати таких людей не можна, потрібно “доводити на ділі, що ми тут і ми не проти вас, а для того, щоб вас захистити”.

• Були такі, що відкрито говорили: “Навіщо ви сюди приїхали? Та ви – такі, сякі…”, – поділився Микола Гаврилюк. – Але це все наслідки пропаганди, яка там ведеться. І за це людей винуватити не можна, тому що велика кількість людей це прості робочі, і в більшості випадків вони й не цікавилися політикою, тому їм було легко нав’язати ту чи іншу думку. Багато людей, з якими ми спілкувалися в Слов’янську, Краматорську та інших містах, відверто говорять, що ходили на ці їхні так звані вибори, але кажуть, що це була дійсно помилка, в зв’язку з тим, що були під впливом тієї пропаганди. От навіть зараз: в зоні ООС ми знаходимося на мирній території (друга лінія оборони, скажем так), і українське телебачення там рідкість, бо пригнічується російським, або їхнім місцевим телебаченням.
• З часом люди бачать, що хоч ми й військовослужбовці, ми не приїхали їх вбивати, чи нав’язувати щось. Вони взагалі були дуже здивовані, що багато бійців Збройних Сил і Національної Гвардії розмовляють російською мовою. Вони були трохи приголомшені, бо думали, що тут всі – націоналісти. Там все місцеве населення з дитинства розмовляє російською. І були випадки, коли люди, наслухавшись пропаганди, боялися і намагалися розмовляли з нами українською мовою. Це дуже було помітно, тому ми казали, що їм нічого боятися і щоб вони розмовляли тією мовою, яка їм є зручною.

Такий стан речей військові пояснюють потужною “інформаційною війною” з боку Кремля, і Україна в цій війні на крок позаду. З їхніх слів, навіть коли українські телеведучі використовують в сюжетах назви “ЛНР” та “ДНР”, а не називають їх окупованими територіями, це також “грає на руку” противнику.

• Я скажу так: звичайно є люди, які вважають, що Росія – це друг (чи як правильно сказати?), але їх менше. Велика кількість людей там щира, відкрита і за Україну. Ми також дуже багато чули слів вдячності, що ми прийшли і не допустили бойових дій в тому чи іншому населеному пункті, – розповів Микола Гаврилюк.
• Люди різні, але всі вони звичайно хочуть миру, бо найбільше від війни страждає саме мирне населення. Так як ми більш загартовані, ми знаємо, що робити під час бойових дій, а цивільні менш захищені в цьому плані. Тому що з боку бойовиків ведуться вибіркові обстріли, і люди не можуть знати, коли вони почнуться, і звідки прилетить та міна. А взагалі ставлення до військовослужбовців Збройних Сил та Нацгвардії там значно краще, ніж до бойовиків, тому що в нас закон і верховенство права, а не їхній безпрєдєл, вибачте за слово.

Про мир

Щодо того, чи думали військовослужбовці про те, як і коли може закінчитися війна, відповідають, що до бою під Семенівкою сподівалися на краще, після того, і особливо зараз, вже не плекають марних сподівань.

• Була надія, щоб якнайшвидше все закінчилося, але ж ви бачите, як воно затягнулося… І вирішиться воно військовим, чи політичним шляхом, цього я не можу сказати, – поділився Віталій Грищишин.

Натомість Микола Гаврилюк особисто для себе визначив цей термін так: “війна закінчиться лише тоді, коли буде на те політична воля Кремля”.

• Я вважаю, що воює не народ – воюють політики. І все, що там відбувається (на окупованих територіях в зоні проведення ООС – ред.), це є агресивна політика Кремля. Це моя особиста думка. І поки вони туди везуть зброю та боєприпаси, до тих пір буде війна, – зазначив Микола Гаврилюк.

Але обидва відповіли, що доки це буде потрібно, доти усі військовослужбовці будуть виконувати свій обов’язок, звільняючи і захищаючи Україну.

На п’яту річницю цього героїчного бою, в Україні презентували документальний фільм «Семенівка. 5 травня». У стрічці, яка триває 26 хвилин, хронологічно описаний хід подій збройного зіткнення українських силовиків (НГУ, ЗСУ та СБУ) та успішну перемогу над бойовиками.

Фото Ольги Мірошниченко
Скріншоти – з документального фільму “Семенівка. 5 травня”

Читайте також: «Ягуар» на війні: «Щоранку на перекличці ми згадуємо кожного, хто не повернувся в казарму» 

Читайте також: Ті, що врятували український Харків: «Ягуар» розкриває таємниці спецоперації 

Читайте також: Перша втрата “Ягуару”: на Вінниччині вшанували пам’ять Віктора Долінського, який загинув звільняючи Семенівку. ФОТОРЕПОРТАЖ 

Катерина Дядюк

See Full Bio