У четвер, 3 вересня, кілька десятків жителів Вінниці зібралися на території садиби Львовича, щоб дізнатися, які існують особливості ідентичності вінничан.
Ці особливості – толерантність і відкритість до співпраці – спробувала виокремити Тетяна Кароєва, докторка історичних наук і професорка ВДПУ ім. М. Коцюбинського. А зробила вона це на прикладах взаємодії вінничан із вінницькою єврейською громадою.
На цій лекції (першій із циклу “Індикатори ідентичності вінничан”) Тетяна Кароєва розповіла про єврейські погроми та праведників світу, про єврейські містечка і те, чому Вінниця не стала єврейським духовним центром, про боротьбу між громадами за земельні права та спільне відстоювання Магдебурзького права, зрештою – про салат по-вінницьки та булку халу.
Про спільну боротьбу проти міського старости за Магдебурзьке право
Під час лекції Тетяна Кароєва навела цілу низку історичних фактів, які демонструють готовність обох громад об’єднуватися заради досягнення спільної мети, не зважаючи на відносини між ними в інший час.
Найяскравішим прикладом звісно ж є знаменита історія про те, як міщани та вінницькі євреї повернули місту Магдебурзьке право. Після того, як у середині 18 століття держава забрала грамоти й перетворила міщан в кріпаків, вони об’єдналися, найняли адвокатів, і завдяки спільному фінансуванню та допомозі варшавської єврейської громади, аж з третього разу, через суд, але домоглися повернення прав.
– Ми не були на цьому шляху єдиними. Так само намагалися зробити холми в Кременці, в Житомирі, але в них не вийшло. У вінничан – вдала історія, – зазначила Тетяна Кароєва.
Власне, це той самий “вінницький феномен”, про який розповідала співробітниця Інституту розвитку міст” Анастасія Стовпець у першому відео з проєкту “Vinnytsia cycle chill” (на відео – починаючи з 6:55 хвилини).
Це показово ще й тому, що стосунки міщанської та єврейської громад у Вінниці часто коливалися.
– Перші євреї [у Вінниці], на скільки нам відомо, у 1506 році з’являються. На 1616 рік ми маємо 50 єврейських будинків (з 500, які є у Вінниці). У 1590 році Вінниця стає одним із центрів Брацлавського воєводства, і в 1593 році єврейська громада добивається права безмитної торгівлі в місті. Зрозуміло, що християнській громаді це не дуже подобається, вона починає боротьбу і в 1603 році позбавляє єврейську громаду цього права. Через кілька років єврейська громада знову його повертає, домовившись зі старостою. І в такому коливанні йде, допоки в 1640 році витребують Магдебургію, і обидві громади отримують однакові права, – розповіла Тетяна Кароєва.
І таких прикладів багато, як наприклад, із земельним правом, за яке християнська громада на початку 1780-х була змушена боротися самостійно, а коли виборола, то обмежила земельну територію єврейської громади (Єрусалимку). Втім, вже у 1793 році вони знову спільно виборювали земельні права.
Чи були у Вінниці єврейські погроми?
Тетяна Кароєва розповіла, що у Вінниці, на відміну від довколишніх сіл та інших міст України, не було єврейських погромів. Навіть за спогадами євреїв, вони боялися старообрядців з Дубовецької слобідки та селян з навколишніх сіл. Зі слів професорки, про вінничан як загрозу ніхто у спогадах не згадував.
– З Вінницею не пов’язані ні погроми 50-х років, ні погроми 80-х. Погром 1905 року – тут питання. Тому що якщо звернутися до спогадів про ці події, він готувався. Дійсно, єврейська громада самоорганізувалася, створила самооборону, перші дні протистояла. Смерті почались тоді, коли почала стріляти армія. 12 чоловік було вбито. І та ж сама армія зупинила погромників, – розповіла Тетяна Кароєва.
– Ще одна історія – з погромом 1919 року. В переліку погромів Вінниця є, але починаючи з датування виникають питання: дехто пише 3 серпня (це ще радянська влада), дехто пише 30 серпня (це вже українська влада)… За всіма джерелами є купа інформації про те, як відбувалися погроми в Проскурові (сучасний Хмельницький – авт), Житомирі, Фастові, Черкасах… Вінницького опису немає ніде. Немає ні кількості жертв, ні якими були втрати.
– Спробувала я знайти згадки в пресі […] – за серпень-початок вересня описуються погроми в навколишніх населених пунктах, про вінницькі погроми немає жодного слова. Єдине що – у вінницькій газеті “Слово Подолья” за 2 вересня 1919 року – що на залізничному вокзалі розстріляли п’ять єврейських чоловіків. Все. […]
– У мене склалося таке враження, що у Вінниці не було погромів: ні 3 серпня, ні 30 серпня. Тільки ось ці п’ять смертей. Виходить так, що у Вінниці погромні настрої або їх не було, або вони дуже слабкі. [Варто згадати й] той факт, що Вінниця двічі обирала мера єврея, – розповіла пані Тетяна.
Професорка зазначила, що не заперечує існування антисемітизму у місті, але винятково на побутовому рівні. З її слів показовим є ще те, що у перші дні німецької окупації в 1941 році керівництво міста не видало єврейської еліти, сказали: “не знаємо, хто це може бути”.
– В перші дні, коли ще не відчули нацистський режим, ніхто [єврейську громаду] не здав. Потім ситуація круто змінилася. Але з іншого боку, якщо говорити про праведників світу, то Вінницька область дала найбільшу кількість праведників серед всіх областей України. Тут можна зрозуміти, чому – тому що для мешканців Вінницької області був шанс доволі просто врятувати євреїв – перевезти через кордон. Коли статистику виносять по районах, місто Вінниця – серед лідерів за кількістю праведників. Це один з показників того, що у місті є своє ставлення до єврейської громади – ось ця готовність взаємодіяти, ось ця толерантність до єврейської громади, – зазначила Тетяна Кароєва.
ДОВІДКА: у світському житті термін “праведники світу” використовується державою Ізраїль для відзначення неєвреїв, які ризикували життям під час Голокосту, щоб врятувати життя євреям від знищення нацистами.
Штетли VS королівське місто
Тетяна Кароєва розповіла, що на території Вінницької області було багато приватних містечок, які народилися з маєтків, завдяки їхнім власникам – так звані штетли. У них будувалися єврейські школи, синагоги, друкарні…, адже власники маєтків, щоб розвивати їх, активно взаємодіяли з євреями, допомагаючи їм з торгівлею.
– Єврейська громада в приватних містечках взаємодіяла з власником, повністю залежала від нього, тож на християнську громаду їм можна було не зважати. […] Вінниця ж ніколи не була приватним містом. Вінниця була коронним містом, і єврейська громада, щоб вижити у ньому, вимушена була взаємодіяти і зі старостою, і з християнською громадою – зазначила Тетяна Кароєва.
Зі слів науковиці, статус королівського міста завжди обмежував можливості єврейської громади. Таким чином, як вона зазначила, в 19 столітті у Вінниці не було жодної єврейської друкарні (водночас на території Брацлавщини їх нараховувалося понад 20), не було відомої єврейської школи (в приватних містечках їх було багато), а перша хасидська синагога у Вінниці з’явилася лише у 1837 році.
Водночас у Брацлавському воєводстві хасидизм активно ширився з кінця 18 століття, і синагоги в приватних містах будувалися. Тетяна Кароєва зазначила, що зокрема й через це Вінниця, яка є центром Брацлавського воєводства, ніколи не була єврейським духовним центром.
– З іншого боку є така теорія фронтиру, яка вперше була сформульована для американців, […] яким для того, щоб вижити, потрібна була відкритість і особлива здатність до взаємодії з будь-ким. […]
В Європі, якщо вже й говорити про фронтирну зону, найдинамічнішу, то це саме українські землі. Тому що на наших теренах зійшлися культури чотирьох імперій, зійшлися інтереси східного та західного світу (мусульманського і християнського), впродовж століть основні бойові дії відбувалися на наших теренах.
– А вже якщо говорити про квінтесенцію українського фронтиру, то це якраз таки територія Брацлавщини, Вінниччини, південної Київщини. […] Українські історики називають наш фронтир український – фронтир включення і виключення. Тобто для місцевого населення є супротивники – так, але з ними за необхідності можна взаємодіяти. Сьогодні ми з ними взаємодіємо, ситуація зміниться – ми будемо діяти по-іншому. Тут можна пригадати те, як Богдан Хмельницький взаємодіяв з татарами – хрестоматійний приклад в цьому контексті.
Асиміляція і культурний вплив
Завдяки такій взаємодії у Вінниці відбулася певна асиміляція єврейської громади. Наприклад, Тетяна Кароєва розповіла, що за статистикою всеросійського перепису 1897 року, у Вінниці 117 юдеїв (віросповідний критерій) назвали рідною мовою російську, і 109 – українську (відповідно 0,38% та 0,36% від усіх вінничан), що було досить високим показником.
Так само, з її слів, Вінницька реміснича управа та цехи об’єднували і християн, і юдеїв. І в загальному відсотковому співвідношенні переваги не мав ніхто з них. Хоча в торговій сфері, безумовно, перевага була за євреями.
З іншого боку єврейська культура вплинула на міщанську, і у Вінниці її елементи були широко поширені в побуті. Наприклад, Тетяна Кароєва розповіла, що в номенклатурі хлібобулочних виробів у Вінниці до 2000-х років була булка хала (плетена булка). Також у радянські часи в закладах громадського харчування був салат по-вінницьки, – фактично форшмак. А щодо фаршированої риби, то завжди було чітке уявлення, що це єврейська страва.
– Можна ще згадати перукарські сленгові слова, які прийшли з їдишу. Слова, якими обмінювалися перукарі, коли хотіли схарактеризувати клієнта. На сьогодні це втрачено, – зазначила Тетяна Кароєва.
Водночас у Вінниці відбувалася порівняно швидка емансипація євреїв. У всякому випадку найзаможнішої частини. А світська поведінка стала зразком для наслідування. Саме тут, як зазначила науковиця, сформувався Іцхак Ноель Лінецький, один з перших світських письменників на українських теренах, що писали їдишем. І саме у Вінниці почав працювати перший на Поділлі чавуноливарний та машинобудівний завод Львовича (“Молот”).
Підсумовуючи, Тетяна Кароєва зазначила, що у колективній пам’яті вінничан (це не історична, а та, яка закладається соціальними практиками, стереотипами та звичною поведінкою серед містян) є толерантне ставлення до єврейської громади і звичка з нею взаємодіяти (навіть якщо це було заради того, щоб отримати якийсь зиск). Водночас, як зазначила науковиця, цей зиск був для всієї громади.
– Вінничани толерантні, відкриті до взаємодії. Це те, чим можна вже описати ідентичність вінничан, – зазначила Тетяна Кароєва.
Олександр Федоришен, директор “Центру історії Вінниці”, розповів, що подібні лекції планують провести ще кілька разів протягом вересня-жовтня. Але, з його слів, все буде залежати від погоди та карантинних обмежень у зв’язку з епідеміологічною ситуацією.
Він також зазначив, що метою цих лекцій є дослідження ідентичності вінничан в її соціальному, національному та інших вимірах. Тобто на лекціях розповідатимуть про речі, які формують і увиразнюють міську ідентичність.
– Це намагання дослідити, в чому особливість подолян і вінничан зокрема. Тобто це знак питання не тільки для тих, хто приходить сюди, це в тому числі спроба розставити всі крапки над і й для тих, хnо читає ці лекції, в тому числі для співробітників “Центру історії Вінниці”, – зазначив директор закладу.
Фото Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.