Москва-Вінниця-Львів-Київ – саме така географія переїздів колишньої стоматологині, а тепер моушн-дизайнерки компанії SKILZ animation studio Тетяни Зубко. Дівчина називає Київ великим коворкінгом, а Вінниця залишається для неї атмосферною та затишною.
З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.
Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.
Третьою героїнею нашої рубрики стала активна, непосидюча, творча та не знаюча кордонів, Тетяна Зубко. Зараз дівчина працює моушн-дизайнеркою компанії, яка займаються відеопродакшином повного циклу SKILZ animation studio, до цього встигла побудувати кар’єру стоматолога у Львові та Києві, об’їздити близько 24 країн світу, видати власну розмальовку-антистрес та знімати відеоблоги на Ютуб. Окрім цього Таня працювала у галузі комерційної фото- та відеозйомки, а також має колекцію із 64 фотоапаратів.
Ми встигли «спіймати» дівчину в проміжку між її подорожами та поїздками і прогулялися недільним днем центром міста, який викликає у дівчини лише позитивні емоції.
Про Вінницю
– Вінниця для мене – це місто в якому просто нереально затишно. Я сюди приїжджаю і мені завжди тут спокій такий приємний, дуже комфортно. Влітку взагалі постійно приводжу всяких друзів з Києва, зі Львова, показую, що тут дуже круто. Кажу «подивіться, який прекрасний фонтан» і все таке.
Про переїзд
– Насамперед, я виросла не у Вінниці, а в Москві. Ми переїхали у Вінницю десь в 1999-2000 році. Я тут провчилася у школі і в медичному університеті. Залишалася у Вінниці, бо це було розумно, правильно і всіх це влаштовувало. А потім, коли доходиш до певного етапу, коли з батьками більше жити не можна: якщо ти переступаєш цю лінію і залишаєшся з ними далі, то все важче і важче від них відмовитися.
Я розуміла: що ось цей час: коли я закінчу університет і треба з’їжджати в інше місто. Бо знімати квартиру у Вінниці – це бути «заложніком маминих катлєт». Треба тікати кудись далеко.
– Я розуміла, що Київ – ні, точно ні, бо це найгірше місто, яке можна придумати для переїзду. Бо нащо – це ж Київ, він мені не пасує зовсім ментально. Одеса точно ні: вона мені була якась надто радянська. Я розумію, що там багато є творчих ліній, людей, співпраці, але мені – точно ні. Харків точно ні. І я розуміла, що це має бути Львів, бо його я дуже давно люблю. Я була там разів 20 до переїзду і все вийшло дуже нереально.
Я знайшла там роботу за п’ять днів за фахом і знайшла квартиру на тій самій вулиці, де робота, випадково. Дуже дешево – за 1700 гривень за місяць. В старому районі, 50 квадратних метрів, вона була старовинна, з піаніно. Я зрозуміла, що це все не випадково, так не буває. Я там прожила два роки і потім хотіла поїхати по Європі: просто поїздити по багатьох країнах і ясно було, що на два місяці у відпустку мене ніхто не відпустить, тому довелося звільнятися.
– Я звільнилася, перевезла речі у Вінницю і поки їздила, прийняла для себе рішення, що треба рухатися далі і стоматологія – яка б не була у Львові потужна – в столиці все ж більш інноваційна. І так, дуже «з горем пополам», перебралася до Києва і потім все почало йти зовсім не по сценарію.
Про SKILZ animation studio
– Тепер я працюю художником анімаційної графіки в найкращій студії України SKILZ. Власне, у мене був відеоблог, я робила тупо для себе. Мені потрібно було робити заставки анімаційні і я напрягала всіх кого бачила, хто вміє то робити. А потім одна людина сказала «сядь, знайди туторіал і зроби то сама».
І так один туторіал за іншим і мене познайомили з власником компанії Ромою Вишивановим. Я дуже хотіла до них на стажування, він подивився на мої роботи і відразу мене забрав. І ось вже півроку як ми працюємо над дуже серйозними проектами в Україні та за кордоном. Здебільшого за кордоном, але українські проекти іноді трапляються. Наприклад, «Міс Україна», виступ «Алєксєва», для «Мейбелін» рекламу з Надьою Дорофєєвою ми робили.
«Київ для мене – це один великий коворкінг»
Київ для мене – це один великий коворкінг, тобто це місто, куди люди приїжджають, працюють, забирають гроші і все. Там немає атмосфери, це підтверджують напевно багато хто, але якщо в кожного міста є своя атмосфера, то в Києві її взагалі ніякої нема. Це місто, де люди розвиваються, люди здобувають якісь навички, гроші, емоції і на цьому все.
– Раніше я була впевнена, що до столиці з’їжаються тільки найкращі, незвичайні люди, така еліта. Це не означає, що десь гірші, просто вони тягнуться до урбанізації. Коли я приїхала до Києва і пожила там, в мене був когнітивний дисонанс, тому що я не розуміла: це ніби Київ, але це ті самі Жмеринка, Вінниця, Львів, Козятин, Бровари, Харків. Це просто люди, які переїжджають і влаштовують свій куточок, вони ніяк не змінюються для столиці і ніяк не працюють над собою. Вони просто приїжджають в квартири, ставлять свій паркан і живуть. Нічого не змінюється – це просто конгломерат тих самих провінцій. В Києві нема атмосфери, тому що всі й так живуть, зі своїм самоваром, це дуже видно на тій самій Троєщені, Русанівці, Теремках.
Улюблені місця у Вінниці
– Тут був гарний плющ і все таке зелене. Тут збереглося найбільше тієї Вінниці, про яку мені розповідав тато, яка збереглася на старовинних фотографіях, тут люди залишили свій смак до життя. І цей вид на Старе місто, ось це така Вінниця, яку я згадую. Коли все зелене, то воно сприймається інакше.
– Мені страшно подобається спуск до Панорами, коли він був зелений. І біля Рошен те, що побудували. Дуже-дуже круто.
Взагалі кожного разу, коли приїжджаю до Вінниці, я як мама, в якої дитина робить перша кроки: бачу, що ось понасаджували якісь зелені штуки навколо дерев, я така: «блін, які вони класні», намагаюся їх пофотографувати, щоб залишити собі для пам’яті, що тут все круто розвивається і змінюється якось.
– Я коли у Вінницю приїжджаю, а це завжди на короткий термін, то намагаюся взагалі ні з ким не бачитися, крім рідних, аби була можливість погуляти собі спокійно в тиші одній.
– Цей будинок мені дуже подобається, я багато років мріяла туди потрапити і випадково познайомилася тут з хлопцем на вулиці. Він щось підійшов до мене з таким підкатом: «а чого б Ви хотіли?» я така: «потрапити в цей будинок», він такий: «я тут працюю, давайте я Вам покажу». Він поводив мене по дахах і випустив живою. Ця вулиця взагалі така єврейська, тут живе равин головний вінницький.
Про вінничан
– Вони дуже чуйні, вони дуже дуже добрі і завжди відкликаються на прохання про допомогу. Я дуже часто, коли підходжу і запитую щось, то мені люб’язно пояснюють. Це дуже приваблює, коли люди пояснюють дорогу. Для мене це особливий фетиш, коли мені пояснюють дорогу в якихось незнайомих місцях.
Чого не вистачає Вінниці?
– Вінниці не вистачає якісного майданчика для виступів. Є, прости Господи, Будинок офіцерів і так далі. Я колись була знайома із одним впливовим дядьком з Вінниці, який будував тоді різні об’єкти, і він розповідав, що багато кому казав, що треба побудувати якийсь хоча би невеличкий концерт-хол. А йому казали «навіщо, якщо можна побудувати торгівельний центр і здати його в оренду». Саме через цю проблему багато музикантів оминають Вінницю.
– Тут немає попиту-пропозиції на великі тусівки воркшопів. Треба все це рухати з якоїсь точки, бо у Вінниці дуже багато людей, які вміють працювати, дуже багато талановитих людей, які просто не знайшовши тут місце, тікають в Київ або закордон. Тут немає зони розвитку, є дуже багато чуваків, які ладні ділитися своїм досвідом, просто треба їх запрошувати.
Взагалі мені здається, що на свою кількістю людей Вінниця розвивається абсолютно поступово, поетапно і правильно. Звичайно, є якісь штуки, які мене не влаштовують. Наприклад, в Убері дуже старі машини, але це тільки мене бомбить, а іншим нормально.
«Мені дуже важко працювати і розвиватися у Вінниці»
– Я точно впевнена, що Київ це не місто, де я буду жити все життя. Вінниця – вона приємна, але вона дуже і дуже затягує. Тут дуже комфортно і дуже приємно. Мені дуже важко працювати над собою і розвиватися у Вінниці, тому що мені ліньки тут щось робити. Мені особисто немає до кого рухатися, тому що в Києві і за межами України, завжди є хтось, хто робить щось краще за тебе і той, на кого можна рівнятися. Я не кажу, що у Вінниці немає якихось кумирів. Стосовно навіть тієї анімації і моушин-дизайну тут взагалі немає ніякого розвитку, тому немає поки сенсу тут працювати
Якщо взагалі торкатися теми розвитку, то мені подобається, як сказали хлопці в нас в офісі «Щоб ти не робив, яких би ти не досяг для себе успіхів, завжди знайдеться 12-річний індус, який це робить краще, швидше за тебе» і це правда.
Про самоідентифікацію та стирання кордонів
– Я жартую, що я людина без Батьківщини. Дуже важко себе самоідентифікувати. Це питання, яке я ставлю собі кожен рік. Направду, серед російських друзів я точно відчуваю себе чужинцем: в університеті, у класі точно відчувала себе чужинцем. Коли я говорю російською з незнайомими людьми, вони точно випалюють московський акцент, тому я перестала за це паритися. Я вірю, що через якихось ще 100 років не буде кордонів, не буде країн і все буде рухатися до уніфікації. Хотілося би в це вірити.
– Останні чотири покоління моїх родичів робили, що хотіли і всі поприїздили з Росії, Польщі, Німеччини, Ізраїлю і так далі. Тому мені й важко себе ідентифікувати. Тому що коли ти намагаєшся прив’язати себе до чогось: «я українець», «я єврей», «я польський єврей», «я литовський єврей» – ти відчуваєш себе прив’язаною до якихось стереотипів поводження. Кожного разу, коли я вигороджувалася якоюсь ширмою, почала натягувати на себе чужі риси, притаманні іншим людям, а це зовсім неправильно, тому що говорити зараз про чистоту крові чи походження нема сенсу, бо вже стільки намішалося.
За кордоном я завжди кажу, що приїхала з України. Вони кажуть «о, Україна, а де це?». В Америці один таксист сказав, що знає Шевченка і Кличка. Мусиш пояснювати «ну це біля Польщі» «аа, Польща, ну де це?».
Подорожі – це стиль життя і уособлення того, що ти маєш рухатися
– Для мене особисто подорожі це і стиль життя, і це точно уособлення того, що ти маєш рухатися, а не стояти на місці. І коли я отримала можливість подорожувати самостійно – для мене це була єдина ціль – я готова була будь-які гроші витрачати на подорожі.
У 18 я вперше поїхала одна в Данію, а три роки тому отримала візу на рік литовську. Після цього мені просто знесло дах і я зрозуміла «о, можна не відкривати візу»: зібрала трохи грошей, звільнилася з роботи, перевезла речі, з’їхала з Левандівки і відправилася в «навколоєвропейську» подорож. Ну і зараз це дійшло до якогось наркотичного стану, тому що я нещодавно повернулася з Копенгагену і вже сиджу на скайскенсері і дивлюся квитки на наступну подорож.
Це такий постійний рух. Я не люблю подорожі, коли ти такий прилітаєш літаком, йдеш в готель і «о, я подорожую». Я люблю, коли ти їдеш на автовокзал, сідаєш в якийсь страшний автобус, їдеш кудись в іншу країну, відчуваєш себе першовідкривачем і ти такий абориген і ти нічого не знаєш. Мені подобається така подорож, коли ти не знаєш, де знаходиться музей або пам’ятник. Я не люблю, коли мені радять куди піти, що подивитися. Ти мусиш сам все дізнаватися.
– За останні 3-4 роки я об’їздила десь 24-25 країн і постійно дивуюся, коли якісь знайомі кажуть, що не знають куди витрати гроші, бо в них їх багато. Я думаю: «серйозно? Є стільки місць: Аргентина, а Перу, а Нова Зеландія, а Гренландія? В смислі нема куди?» Є так багато віддалених країн світу, куди важко потрапити, але там відкривається зовсім інший світ, про який «Орел і решка» не розкажуть.
Про власні розмальовки-антристрес
– Я хочу зробити серію українських розмальовок, бо у нас немає нічого, окрім Джоанни Босфорд, яку передруковують. Я видала одну, зараз працюю над іншою. Перший раз прийшла у вінницьку друкарню, мені надрукували і для першого разу я була все-таки не дуже задоволена якістю, а зараз буду шукати інше місце, де можна це зробити.
Був період, коли пацієнтів було дуже мало, особливо в січні, коли всі після свят загоюють фінансові рани і явно не до походу до стоматолога було. Система української медицини досить часто складається з того, що ти мусиш просто досидіти, абсолютно не якісно проводячи час в клініці, і я почала малювати, а мій співробітник сказав, що було би дуже круто робити антистрес-розмальовки і планували робити це вдвох, але потім в нього змінилися плани і я залишилася одна.
– Спочатку це була ідея для Амазону, але ми вирішили проекспериментувати і видати в Україні. Перший наклад розійшовся за місяць, дуже швидко. Продавала я лише через фейсбук і через знайомих. Це не була фінансова якась історія. Справа в тому, що це не було моє бажання заробити. Мені здається, що його ніколи немає, тому в мене постійні проблеми із знаходженням себе в світі. Я страшно переживала, коли люди купували – чи їм сподобається? Для мене це було так важливо, що я готова була віддавати їх безкоштовно, аби мені сказали, що це гарно. Але треба було відбити хоча би ті кошти, які вклала. Але всі були задоволені, абсолютно щасливі.
І дуже багато хто купував з хлопців і це мене вразило. Хтось для своїх дівчат, хтось для мам, хтось для себе. Це мене дуже надихнуло на те, що потрібно працювати більше і після цього я почала в подорожах так само шукати розмальовки в інших країнах, в магазинах і порівнювати папір, ціни, малюнки і я зрозуміла, що «ей, в мене краще навіть».
Про комерційну фотографію та колекцію фотоапаратів
– Я декілька років працювала комерційним фотографом, і декілька років працювала в комерційній відеозйомці. Ти ніби хочеш заробити грошей, в тебе є якісь навички і ти просто починаєш працювати. В мене ніколи не було проблем, аби знайти себе в якійсь роботі. Рано чи пізно, багато хто з фотографів, і я в тому числі, стають на небезпечну доріжку весільної фотографії. Я відзняла десь до 50 весіль і зрозуміла, що треба з цього «злазити», аби не зненавидіти це все.
Я працювала фотографом, тому що для мене це було нереальне хобі і навіть маю колекцію фотоапаратів, яка нараховує 64 камери. Більшість з них я купувала. От виходиш на «Урожай» зранку, найліпший час це 8-9 ранку, коли в алкоголіків, які виносять ці всі фотоапарати, страшний бодун і вони ладні віддати камеру за чекушку горілки. Ти підходиш, запитуєш скільки коштує камера, він говорить, що 100-150 гривень, ти кажеш шо береш за тридцятку і вони погоджуються.
Про розвиток вінницького туризму
Я думаю, що Вінниця рухається в бік розширення туристичних кордонів, тому що багато що готується до відкриття, багато що готується до реставрації і це дуже радує. Адже рано чи пізно про Вінницю будуть знати більше, ніж просто про фонтан в центрі біля Рошену. Я вірю в це.
– Я не можу об’єктивно оцінювати Вінницю, як туристичне місто. Садиба Пирогова, наприклад – це насправді дуже нереальне місце і дуже гарна садиба. Але ми возили на Ставку Гітлера знайомих чомусь, щоб подивитися на величезне каміння напевно.
Дуже-дуже гарна набережна у нас, дуже приємна. Коли я вчилася в університеті, брала собі чай-каву, якесь їдло, йшла туди і сиділа-медитувала, слухала музику. Коли там мало людей, там грає зовсім інша атмосфера.
Читайте інші матеріали з циклу:
Інгрет Костенко: «У Києві є свобода. У Вінниці її, на жаль, немає»
Олександр Мельник: «Вінниця – це місто, де людям не потрібно поспішати»
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.