В грудні у Вінниці закінчився проєкт антикризового хабу “ПЛІЧ-О-ПЛІЧ”, створений для допомоги інтеграції активістів-переселенців та переміщених організацій та в якому взяли участь також місцеві ГО. Протягом трьох місяців для учасників організовували низку культурних та освітніх подій. Зокрема, завдяки освітнім сесіям вони могли пропрацювали свої проєкти для майбутньої реалізації, деякі – навіть заснували власні організації.
Ми вирішили поспілкуватися зі співочільницею очільницею проєкту у Вінниці, співзасновницею артпростору “ПІЧ”, де базувався хаб, та очільницею Мистецького об’єднання “PLAI” Олександрою Венславовською, а також тренерами хабу, Аліною Бочарніковою та Ігорем Арбатовим з “Агенції розвитку майбутнього” з Києва. Зокрема, під час майже годинного спілкування йшлося про особливості організації проєкту, його результати та перспективи, а також – про безпосередньо ідеї, над якими працювали переселенці, що через розв’язану росією війну опинились у Вінниці.
Примітка: Проєкт реалізовувася у рамках програми “Створення антикризових хабів для ОГС”, що впроваджується “ІСАР Єднання” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Про “ПІЧ” як інститут та соціальне підприємництво під час обстрілу
Як зазначила Олександра, унікальність проєкту полягала вже в тому, що заявку на участь в ньому та підготовку вінницькі активісти робили спільно з київськими експертами з “Агенції”, які приїхали до Вінниці теж через війну. В певному сенсі, хаб став проєктом від переселенців для переселенців.
– Це був експертимент, насправді, – розповіла очільниця вінницького хабу. – Представники “IСАР Єднання” вирішили спробувати створити такі антикризові хаби для переселенців, для громадських організацій, активістів, щоб активізувати їхню діяльність. Щоб подивитись, наскільки це дієво в декількох напрямках. І ми бачимо за результатами проєкту, що: по-перше, працюють коворкінги. Люди отримали “точки доторку” в місті. Як сказала вчора Олена Вертосенко (одна з активісток-переселенок, засновниця ГО “Ми з Харкова – авт.), для них “ПІЧ” – це інститут. Вони тут вчились, здобували нові навички. Дехто з них створили нові організації, і я вважаю, це наша маленька перемога. Бо зараз в Україні громадянське суспільство дуже активне. І створюється, насправді, дуже багато громадських організацій, які займаються різними напрямками: від гумдопомоги до психологічної допомоги та різноманітних подій для того, щоб ми одне одного підтримували.
Можна сказати про певні індикатори проєкту: це мінінімум 20 громадських організацій, які взяли участь в ньому. Це і вінницькі, і релоковані громадські організації, а також багато активістів, які були залучені до культурних, нетворкінгових та освітніх заходів. Останніх в нас було всього 10. Це тренінги з фандрейзингу, де ми вчились шукати ресурс для наших проєктів, і тренінги з соціального підприємництва. Пам’ятаю, як сиділи в “ПІЧі”, в укритті, й в момент, коли над Вінницею літали ракети, продумували соціальне підприємництво.
Загалом, завдяки такому простору ВПО отримують у місті координаційний центр, через який вони можуть комунікувати, шукати нові партнерства, мережуватись і просто мати місце для роботи, релаксу, співпраці, комунікації тощо. По-друге: коли ми говоримо про інтеграцію ВПО в міський простір – неможливо це зробити штучним шляхом. Однозначно, має бути їх співучасть в певних процесах. Якщо вони відчувають себе учасниками процесу, вони в цей момент стають частиною нашої громади. Ми побачили, що і під час “Хакатону” вони отримали інформацію і поспілкувались з ГО, які є у Вінниці. Дізнались про різні інституції, фонди, органи міської влади, до кого можна звернутись. Бо просто коли ти сидиш вдома тут і ти з Харкова, або з Херсона, або з Маріуполя, то дуже складно цю інформацію десь дістати. Це довгий шлях. Короткий шлях – це такого типу хаби, проєкти, завдяки яким можна отримати залучення в громадський процес.
Одним із завдань проєкту було налагодити мережування між владою, громадою і бізнесом, між релокованими та місцевими організаціями. І на “Хакатоні” ми спробували це зробити. Також один з інструментів, який був би дуже дієвий – якби релоковані громадські організації змогли реалізувати спільний проєкт з вінницькими громадськими організаціями.
Загалом, три місяці – це дуже короткий термін для антикризового хабу. За цей час ми встигли реалізувати 8 культурних проєктів та 10 освітніх, які були ефективні і для вінничан, і для переселенців. Адже фандрейзинг і соціальне підприємництво – це, певно, одні з небагатьох інструментів, щоб підтримувати державу, громадянське суспільство і вірити в те, що кожен на своєму місці може щось вирішити. Ми, як свідомі громадяни України, маємо думати про те, як, попри теперішні умови, шукати інструменти і варіанти триматись та продовжути жити й діяти.
Про антикризові хаби по країні
“Вежа”: Пам’ятаю, на початку проєкту був один антикризовий хаб, де позначка була Маріуполь. Де саме вони діють?
– Загалом, є п’ять антикризових хабів по країні: Маріупольський хаб був релокований до Хмельницького, Харківський хаб залишився на місці, Сєвєродонецький – наразі в Ужгороді, ще був Чернівецький хаб, і ми. В кожному місті, де був антикризовий хаб, долучились багато учасників. Хтось започаткував нові проєкти, хтось, як в нашому, створив нові організації і готовий далі діяти як юридична особа. Це дуже важливо, щоб все відбувалось прозоро. Ми, певно, всім суспільством до цього прагнемо, щоб наші механізми/інструменти відрізнялись від того, чим ми користувались до війни. Щоб цей хаос структуризувати й самим визначати, за якими правилами ми діємо.
Сєвєродонецький хаб, наприклад, провів дослідження проблем ВПО. Це дуже важливо. Під час “Хакатону” ми теж робили на цю тему “мозковий штурм”. І це була крапля в морі, бо ми не робили повного дослідженн. Може здатися, що ми здатні вирішити проблеми ВПО, не питаючи в них, але важливо отримувати від них зворотній зв’язок: як вони почуваються в місті, які в них є проблеми: базові, культурні, проблеми соціальної адаптації.
В: Якщо не помиляюсь, протягом проєкту було зареєстровано дві організації. Одна – фонд, одна – ГО. Можливо, були ще якісь ідеї інших учасників, які хотіли або почали щось реєструвати, але в межах проєкту цього не було зроблено? Не встигли, скажем так.
– Навіть під час Хакатону були деякі учасники, які, реалізовуючи свої ідеї в проєкт, говорили, що коли вже є проєкти, мабуть, що треба зареєструвати ГО. Так, одна учасниця з Херсона запропонувала зробити коворкінг для мам і дітей, які переїхали сюди. І дивлячись на свій проєкт, задумалась над питанням, якою формою бути: підприємця чи ГО. Для того, щоб мати можливість залучати кошти, працювати прозоро. І, власне, бути в контексті такого громадянського суспільства.
Три місяці – дуже мало часу, щоб цим зайнятись, але в нас є мережа ОГС “Місто Змістів”, і ми познайомили з нею переселенців, з Галиною Сегедою, очільницею. Там вони зможуть отримати консультаційні послуги. Бо ми в рамках проєкту були більше сфокусовані на декілька задач: на освітніх заходах, культурних і на допомозі в стратегуванні.
Загалом, ми з тренерами багато чому навчились одне в одного. Робили проєкт для переселенців, але також були такими студентами в цьому “інституті”.
В: Пам’ятаю, йшлося про можливість продовження проєкту. Чи є якась зараз інформація?
– Деякі наші учасники хабу повертались в свої міста і от знову тепер у Вінниці. Дехто продовжує рухатись вже у новостворених ГО. Щодо продовження хабу – наразі немає чіткого плану і фінансування. Але “ПІЧ” відкрита, як і ми – до співпраці, допомоги і менторства для релокованих ГО та ВПО. Наразі плануємо наступний 2023 рік, наскільки можемо щось планувати.
“Ми стали гідами для організацій”: про фандрейзинг, соціальне підприємництво та “магічний чік” у співпраці
Тренерка з київської “Агенції розвитку майбутнього”, Аліна Бочарнікова під час проєкту провела з учасниками низку освітніх зустрічей. Зокрема, вона відповідала за навчання щодо фандрейзингу (процесу залучення коштів чи інших ресурсів – авт.) та тренінги з соціального підприємництва. Крім того вона є методологом освітніх проєктів та формувала план “Хакатону” й освітніх заходів проєкту загалом.
– Щоб організація могла у Вінниці працювати, учасникам потрібно зрозуміти, що вони збираються зробити на новому місці. Можливо, змінити стратегічні цілі й плани. Власне, за один з цих компонентів відповідав Ігор Арбатов. А до мене ці організації приходили, коли розуміли, як трансформувалася їхня робота у Вінниці, – розповідає Аліна. – І ми разом пробудовували цей план, що їм потрібно, які ресурси: людські, інформаційні, матеріальні, грошові тощо. Ми вибудовували стратегію, як залучити ці ресурси. Хто може бути їхніми партнерами у Вінниці, які державні організації можуть бути, органи місцевого самоврядування. Хто з інших ГО може підсилити роботу релокованої організації, які бізнес-структури можуть фінансово забезпечити роботу або надати приміщення. Тому моя робота – це наставницька підтримка, аби в новому просторі, коли людина не знає, які тут є організації, до кого звертатися, що тут взагалі відбувається, не загубилась, а зібралась докупи зі своєю організацією і почала працювати.
В: Чи звертались до Вас організації окремо? Окрім цих сесій та майстер-класів. Стосовно, можливо, якихось консультацій в своїй роботі. Якщо не помиляюсь, були якісь ГО, які були вже зареєстровані. Можливо, їм була потрібна допомога, як сформованій структурі?
– В мене була низка індивідуальних зустрічей з командами організацій для того, щоб допрацювати їхні фандрейзингові плани, бізнес-плани, щоб більш детально скерувати їх. Щоб стався цей “магічний чік”, щоб вони зрозуміли, з ким співпрацювати. Якщо, наприклад, в організації є проєкт гуманітарний, їй треба зрозуміти, що у Вінниці є “Подільська громада”, яка теж займається гуманітарними проєктами. І ось ця “екскурсія” в світ громадської діяльності, благодійності, мережування у Вінниці – це дуже важливо. Уявіть – ви в новому місті, нічого не знаєте, і вам треба мапа. По суті, ми стали цією мапою для релокованих організацій. Більше того, ми стали гідами. Бо крім того, що скеровували їх, ми ще й створювали “конектед”: мережували, знайомили між собою.
В: А якась подальша співпраця планується? Якщо от закінчиться проєкт, будуть сформовані організації. Чи можливі подальші зустрічі, додаткові сесії в якомусь більш вузькому колі?
– Найкраща робота тренера, консультанта і експерта – коли експерт передає експертизу, знання команді. Формує знання в план. І далі організація сама розуміє, що і як зробити, корегує плани, не потребуючи зовнішнього спеціаліста-консультанта. Якраз от підвищення спроможності організацій полягає в тому, щоб ми підсили організації і далі вийшли із взаємодії з нею.
Мені, як людині, котра сама займається фандрейзингом, дуже хочеться, щоб наші організації одразу і грант встигли написати, і виграти встигли. Але треба розуміти, що в них цей компонент був наприкінці листопада, завершувався проєкт на початку грудня, тому ще рано вимагати в них якихось таких активностей. Але, тим не менше, в рамках тренінгу з фандрейзингу на другий день ми з ними прописували основи грантових заявок. Тобто, в них є чернетка заявки. І в спільному чаті я їм скидувала лінки на програми, актуальні саме для них, грантові конкурси для інтеграції переселенців, для надання гуманітарної допомоги, відновлення деокупованих територій. Тобто, усіляки інформаційні активності я продовжуватиму.
Але в цілому вони знають, де всі ці гранти лежать. Це не секрет, і наші читачі теж можуть дивитися на сайті “Гурт” або на сайті “Громадський простір“.
Про “трикутник” з освіти, культури та інтеграції
– Хотіла б ще додати, що побудова нашого проєкту є дуже логічною. Ми взяли такий собі “трикутник”, де культура за основу (культурні події, де люди знайомляться одне з одним, з містом, містяни знайомляться з переселенцями, і ось на базі культурних подій, спільних інтересів виникає дружба, знайомства та довіра одне до одного). Такі культурні активності стають основою побудови зв’язків між людьми. Далі у нас – пласт освіти в цьому “трикутнику”. Освітній компонент був спрямований на посилення спроможності учасників, на їх відновлення в новому місті, перебудову, трансформацію їхньої діяльності. І ось ця грань – інтеграція. Ми продумували події, на яких вони могли проявити себе. Наприклад, “Хакатон” став подію, де місцеві організації та релоковані спільно працювали протягом днів, вчилися, планували свої проєкти – від їдеї до реалізації. І за два дні з готовою презентацією вони показали те, що вони хочуть робити.
Сила “Хакатону” була в тому, що ми об’єднали людей, які мають жагу, та людей, які мають організацію, мають експертизу. Серед членів журі ми запросили людей, зацікавлених в проєктах. Людина, яка виступала, отримувала рекомендації із залу та контакти. І таким чином, через цей ланцюжок подій – культурних, освітніх та інтегруючих – ми допомагаємо організаціям в розвитку. В цьому є прекрасна логіка антикризового хабу. Бо один компонент, наприклад, просто повчити – не працює. Просто зробити культурні “двіжухи” – теж не працює. Одразу зібрати людей, придумувати проєкти – вони б були неготові, як організації, переходити в проєктну діяльність. Тому було б ідеально, якби цей проєкт продовжували. І ми з донорами говорили, що наступний крок, чого трошки не вистачало в цьому проєкті – це грантова програма для вже створених проєктів. Або фінансування їхньої діяльності, або спільний краудфандинг. Щоб ми точно побачили, що учасники використали свої знання, залучили кошти і здійснюють свої проєкти. Це би теж мені дуже хотілося.
Про “відчуття тимчасовості” серед переселенців та їхні проєкти
Інший тренер проєкту, Ігор Арбатов, проводив для учасників проєкту стратегічні та операційні сесії. Стратегічні – про те, до чого учасники прагнуть, операційні – про безпосередньо дії, необхідні для досягнення мети. Як розповів тренер, саме під час цих сесій відбувалась така собі “магія заглядання в майбутнє”.
– Ми моделювали декілька сценаріїв майбутнього: поганий, хороший та середній. Продумували, що ж будемо робити, які наші дії, які ресурси нам потрібні для виконання завдань. Як це майбутнє сприймати за поганого розвитку сценарію та що ми робимо: чи повертаємось, чи кидаємо всю діяльність, чи активно находимо нові можливості. Перш за все, в собі, – сказав Ігор.
Втім, додав тренер, у стратегування серед учасників ВПО виникли певні труднощі:
– Більшість ВПО перебувають в такому психологічному стані, коли нічого не хочеться робити. Хочеться відпочити від пережитого стресу, від того, що коїться і зараз, що на них дуже впливає.
За словами ж Аліни Бочарнікової, інший момент, який проявлявся серед учасників, це їхнє “відчуття тимчасовості” та “життя на валізах”:
– Організаціям і людям дуже важко стратегувати своє майбутнє, бо вони не знають, де це майбутнє буде. І от в цьому є певна складність в роботі з організаціями, адже вони не знають, де вони будуть через місяць-два. Вони, звісно, хотіли б повернутись додому якомога швидше. Зазвичай, коли організація працює, в неї є різні: місія, соціальна діяльність, портфоліо проєктів. І ось організація переїжджає і вона перебуває в абсолютно новому середовищі. І все, що вона робила до цього, їй здається марним, зруйнованим. Вони приїжджають з відчуттям величезної втрати. Їм здається, що вони втратили свої знання, експертизу і команду. І тут велика робота була Ігоря в тому, щоб дати їм пригадати, що в них є, чого в них не забрати, що вони привезли з собою у Вінницю, і що у Вінниці є для них. Це зовсім інша робота стратегування, ніж зазвичай в мирних умовах.
В: Може, розкажете на прикладах? Пам’ятаю, одна з організацій, яка була зареєстрована, це Благодійний фонд “Мости” Анастасії Стоєвої з Харкова. Можливо, щось було примітне в створенні її проєкту?
Ігор: Це цікава організація тим, що мати засновниці перебуває на окупованих територіях, і вона є частиною організації. А засновниця перебуває тут з дитиною та чоловіком. І ще є декілька членів команди в Харкові, вони – студенти Харківського університету Каразіна. Я більше допомагав і консультував етап створення цієї команди та етап реєстрації фонду. Оскільки ніхто з них такого ще не робив, доводилось дуже ретельно кожен крок робити разом. Мета створення її: це нові навчальні процеси. Дуже широка мета – створити платформу чи умови, щоб людина протягом всього життя розвивалась та навчалась.
Аліна: І там філософія “Мости” заснована на тому, щоб створювати ці мости-з’єднання окупованих та деокупованих територій, територій, які були без активних військових дій. Вся їхня організація вийшла з персональної історії, де засновниця проєкту розділена з родиною та студентами. Досить цікаво, що такі персональні історії лягали в філософію створення нових організацій.
Схожа ж історія з “Ми з Харкова”. Переселенці, які познайомились в чаті у вайбері, а теперішня команда сформувалась завдяки цьому проєкту. Їхня стратегічна візія в тому, що вони повертаються до Харкова, щоб допомагати місту, допомогти з відновленням деокупованій частині області. І другий фокус – це допомога харків’янам, які зараз у Вінниці. Надання їм гуманітарної допомоги, проведення навчання, профорієнтації тощо.
Була ще організація “Коло лісу”. Теж з Харківщини. Вони спочатку на всіх стратегічних сесіях умовно кажучи намагалися забути все попереднє. Адже вони були активною культорганізацією, яка в Харкові мала величезний простір, який розбомбили. В них фактично не лишилося місця, де вони працювали. Вони встигли частково вивезти техніку. І в них було враження, що все завершилося в Харкові. На декількох сесіях підряд вони вже почали продумувати життя у Вінниці, створювати культурні події тут.
Ігор: Ми вже почали планувати декілька подій, які будемо робити. Протягом майже трьох місяців ми вже складали план, коли та які. Вони впевено казали про те, що будуть у Вінниці робити заходи.
Аліна: А потім на одній зустрічі вони прийшли і почали говорити, що їхній ключовий найбільший проєкт – це величезний літній фестиваль у Верхньому Бишкині в Харківській області. Маленьке селище, де один із засновників купив собі будинок. Ця територія не була окупована, але вона розташована неподалік зони бойових дій. І вони пригадали, що найбільша їхня мрія – це продовжувати робити цей фестиваль влітку та відновити Верхній Бишкин. Вони написали 17 проєктів про те, що там можна зробити.
Коли ми порахували бюджет, з’ясувалося, що там треба близько 5 мільйонів гривень. Це виклик – зробити з маленького селища місце, де можна проводити великі “тусовки” та кінофестивалі. Там поруч ще аеропорт, і один з їхніх проєктів – відновлення аеропорту в Бишкіні.
В нас була ще організація з Білозерської громади, що була весь час під окупацією. І от на останніх тижнях проєкту її звільнили. І в учасників стратегічно все змінилось. Уявіть, наскільки це тяжко, коли ти в окупації, а маєш планувати стратегічну діяльність своєї організації. В тебе пів команди там, де триває війна, пів команди за кордоном, і керівниця, яка займається організацією гуманітарки у Вінниці. І оцей момент, що їх звільнили, надав їм можливість з полегшенням планувати відновлення територій. Вони не розуміли весь цей час, що робити. Адже ті, хто переїхав, весь час “сидять на валізах”, а ті, хто лишився, живуть в стані виживання, коли ти не можеш навіть планувати це життя.
Ще була одна організація була з Малоданилівської громади. Благодійний фонд. Вони теж розташовані в Харківській області, і вони зіштовхнулись з тим, що це дуже малесенька громада. Велика кількість людей виїхала, і залишились лише літні люди. Тому в них був фокус суцільно на гуманітарку та як забезпечувати людей похилого віку. Вони не змогли знайти себе у Вінниці, розуміли, що їхня громада там і допомагати вони мають там.
Загалом, цікаво спостерігати за тим, як те, що цінне людям – не зникає. Навіть коли вони переїжджають, навіть коли їхній світ руйнується, їм головне не забути, хто вони. Аби вони не збилися зі шляху.
Фото – Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.