Головний редактор Vежі розповідає про те, як створював медіапроект “з нуля” у новому місті, про спокійну Вінницю та шалені Бровари, які втратили потенціал, а також про перші враження від нашого міста і яким воно стало згодом.
З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту в коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.
Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати. Незадовго до другої річниці Vежі ми вирішили поспілкуватися з головним редактором нашого видання Андрієм Качором та його дружиною Лесею, які не так давно оселилися у Вінниці.
Андрій Качор разом із сім’єю переїхав до Вінниці два роки тому із міста Броварів, що на Київщині. Журналіст із 15 річним стажем та головний редактор Vежі під час прогулянки із дружиною Лесею, котра працює в команді “ХабВінниця” та сином Назаром розповіли нам про те, якою для них є Вінниця, чому Бровари втрачають власний великий потенціал, як виглядає медіасередовище нашого міста, чого не вистачає Вінниці та як новій людині у місті зробити успішний медіапроект і не нажити собі ворогів. Або нажити.
Про переїзд
– Мені запропонували тут створити новий і хороший медіапроект. Разом із сім’єю ми переїхали до Вінниці наприкінці травня 2016 року. В Броварах на той момент суспільно-політична і медійна ситуація була складна і з гнітючими перспективами. Тоді проект, яким я займався в рідному місті, вичерпував свій потенціал, а Леся саме перебувала в декретній відпустці. Тому переїзд для нас не став чимось надтяжким. Ми це сприймали абсолютно позитивно: нове місто, зміни, новий цікавий проект – це надихало.
Звичайно, що у Броварах залишилися батьки і друзі. На перших порах дуже хотілося сюди побільше з них переселити :). Звісно, це вийшло не в повній мірі, тому постійно ностальгуєш за рідним містом і людьми.
-У Вінницю я до цього ніколи не приїздив. Тобто в мене не було якогось стереотипу з приводу Вінниці, це для мене була “тера інкогніта”. Як більшість, знав просто, що це «Гройсманленд», трамваї і фонтан, але якихось більш глибоких уявлень про це місто в мене не було.
Перші враження про Вінницю
Андрій: В перший день, коли я приїхав, вона мені не дуже сподобалася, тому що я йшов пішки від залізничного вокзалу по проспекту Коцюбинського до Центрального мосту. Відповідно перше що кинулося в око – це маса жахливої реклами на досить пошарпаних будівлях, базари, багато різного транспорту, купа дротів у небі. Але потім я дістався центру, вперше побачив Вежу, Майдан Незалежності, пройшовся по Петлюри і Магістратській і ще потім довго тут гуляв та роздивлявся це все: старовинне, таке львівсько-одеське ніби. Це вже потім я зрозумів, що насправді воно – суто вінницьке.
- А вже коли ми заселилися, то в перший час було просто складно змусити себе працювати, бо все дуже розслабляло. Новий район, багато зелені, все цвіте і прекрасна погода, всюди гарне освітлення, велодоріжки ці, все чисто і ніхто не бухає на дитячих майданчиках.. Ми спершу мешкали на Поділлі і були вражені контрастом у порівнянні з типовою броварською забудовою: невисокими будинками, невеликою кількістю людей при цьому і нормальними тротуарами, по яким можна безпечно пересуватися з дитячим візочком.
Леся: Я вперше побачила Вінницю з вулиці Київської і спочатку мені здалося, що це продовження Житомира. Але вже ближче до центру ти все таки розумієш, що тут щось є. Вся ця архітектура: нехай вона не відреставрована до кінця, нехай не така, як хотілося би, але це є. В місті приємно перебувати.
Про відчуття Вінниці зараз
– Звичайно, зараз минула ця “ейфорія”. На другий рік життя в місті починаєш помічати значно більше всілякого та вловлювати нюанси. І навіть не в сенсі якихось інфраструктурних речей, а більше щодо самих вінничан і взаємин між ними.
Зараз Вінницю поступово починаєш сприймати вже більше як місце, де ти мешкаєш передусім, а не лише працюєш. І тому хвилюють значно більше речей, ніж на початку. І ще на власне відчуття міста впливає і те, як відчуває його твоя дитина: бо для нашого трирічного сина “додому” – це вже “у Вінницю”, а “в Бровари” – це “до дідусів з бабусями”. А для мене “додому” – це поки все ж у Бровари.
Якими є вінничани?
– Вінничани – дуже цікаві та певною мірою специфічні люди, з особливими рисами колективного характеру. Що перше кинулося в очі: це, звісно, відкритість пересічних людей. Часом просто на вулиці до тебе може заговорити незнайомець і з ним зав’язується бесіда. Це спершу було дуже незвичними. Вінничани значно частіше посміхаються, ніж в середньому по країні (молодь особливо), вони намагаються завжди красиво одягатися, передусім жінки. У Вінниці взагалі практично неможливо побачити не красиву жінку – це якийсь феномен. В цьому плані щоразу, особливо влітку, виходиш на вулицю, як на свято.
Вже зараз трохи починаються складатися пазли щодо різних міських “тусовок”: політичних, творчих, громадських і медійних, стає зрозуміло хто кому “кум-сват” і навпаки, хто що про кого говорить в очі та позаочі та що тут відбувалося в недалекому минулому. Ну, і про самого себе вже можна наслухатися з чуток. В мене професія така, що ворогів наживати значно легше, ніж друзів, і у Вінниці з цим, судячи з усього, я непогано впораюся.
Головний ресурс Вінниці – це молоді люди, вони змінюють це місто швидше і сильніше, ніж нам здається. У них тут є можливості щось змінювати, взаємодіяти, щось творити, в кластерах, в хабах, робити фестивалі, культурні проекти. І що важливо: вони таки роблять, створюють, реалізовуються і змінюють взагалі міський ландшафт. Тут вони розуміють, що треба постійно рухатися вперед і не зупинятися, і таки рухаються.
До приїзду я “перелопатив” багато інфи про Вінницю, дивився якісь відео, записи телепрограм і мені трапився якийсь телевізійний ролик де був Олександр Федоришен і Олександр Вешелені. Подумав тоді, «блін, два молодих хлопця так переймаються за власне місто. І при тому, що ніби й без політичної мети: один історик, інший – культурний менеджер, і все роблять грамотно і красиво”. І головне – їм не протидіють, а підтримують, бо всі бачать реалізовані проекти і ніхто ніби не намагається вставити палки в колеса “просто шоб було”, бо всі виграють. Це для мене був показовий момент, що конструктивна, молода і продуктивна частина цієї громади, оця “сіль землі” – вона не на маргінесі, як в багатьох містах країни, а в авангарді у Вінниці. Це свідчить про суспільне і політичне здоров’я цієї громади.
Леся: дуже багато людей на вулиці, особливо часто в громадському транспорті, намагаються тебе щось запитати, якщо ти з дитиною, то намагаються дитину навіть пригостити цукеркою, незважаючи на те хочеш ти цього чи ні.
У Вінниці також дуже активна громадськість, вона вміє об’єднуватися, вона хоче це робити, вона знає підходи до міської влади. Вони створюють дуже круті проекти. Я не знаю з цим це пов’язано, але це дійсно надихає.
Андрій:…Але варто зазирнути у вінницький Фейсбук – і все зразу “стає на місця”: рівень “зради” завжди високий. Там десь реконструюють щось “не так”, або “щось не то, ” а краще б ото…!”, там висадили не клени, а сакури – а треба було платани! – , Шевченко на цій площі канонічний, а на тій – ні… Ну, і вічна тема – не там або не так проклали велодоріжки. Так от коли в такі моменти думками повертаєшся в Бровари, то думаєш: альо, люди, там би такі проблеми! Звісно, треба рівнятися на краще, але рівень комфорту у Вінниці реально відчутно вищий ніж у більшості українських міст, а от рівень “зради” у Фейсбуці – середньостатистичний.
Улюблені місця
Леся: Ми дуже любимо гуляти на Петлюри, на Кропивницького. Навіть важко пояснити чому, просто нам подобаються ці подвір’я, вулиці, атмосфера. Воно все таке дуже курортне і релаксуюче. У нас з Андрієм до цього часу залишається таке відчуття, що десь спустишся вниз вуличкою, а там – море.
Андрій: Коли ми зрозуміли, що переїжджаємо до міста, де є велика ріка, думали, що будемо проводити багато часу на набережній. Але в реальності так не склалося: на Бузі взагалі не багато місць, де можна гуляти. Хочеться все таки, щоб набережна стала більш “залюдненою” і пристосованою для проведення там часу, для відпочинку. Це дуже важливо для міста, мені здається.
Леся: На вихідних, коли такі трапляються, намагаємося виїхати в якісь вінницькі “закапелки”, знайти якісь не популярні, але цікаві місцини: на Старому місті, наприклад, або десь на Кореї. І майже щоразу щось подібне знаходимо: якісь урвища над річкою, або церкви, котрих досі не бачили. Сподіваємося, що нам тут ще вистачить таких відкриттів на найближчий час.
«У Вінниці комфортніше перебувати з дитиною»
Леся: З Назарчиком у Броварах ми частіше гуляли в лісі, бо там затишно і ти можеш взяти каву і пройтися спокійно, безпечніше та зручніше, ніж у деяких місцях у центрі.
Андрій: У плані комфорту перебування з дитиною Вінниця набагато зручніше, ніж у Броварах. Для нас відкриттям стало те, що тут порівняно багато дитячих кімнат у закладах. Коли ти в новому місті без бабусь і дідусів, коли дитину в принципі немає на кого залишити практично ніколи хоча б на годину, це дуже виручає. У Броварах такий заклад донедавна був, здається, лише один. Ну, і ще подобається, що батути не вибудовують кордоном на всіх входах в парк, вистачає дитячих майданчиків, “розвивалок” для дітей, можна сходити в ляльковий театр або в музей машинок.
Про ставлення до нових проектів та людей у Вінниці
– У перший рік ставлення до “Вежі” з боку деяких людей, причетних до медіа, здається кілька разів змінювалося. Тобто спочатку була просто цікавість: типу “о, щось новеньке, подивимося”. Загалом було переважно позитивне ставлення, знаєте, як до дітей. Потім дехто, такі, “заслужені колеги”, почали з нас глузувати, типу “та, це якась “шарашкіна конторка, сайт-одноденка”. Потім ці самі люди почали злитися, коли побачили наші перші результати. Сьогодні навіть бувають якісь вставляння палок в колеса ніби з-поза спини, але то таке. Таких персонажів ніби не багато, але вони вони дуже стараються бути помітними.
Що ж стосується митців, громадських діячів, культурного середовища та інтелігенції загалом, то після перших наших хороших продуктів, особливо деяких відео, це був такий собі “вау-ефект”: багато хто цікавився про нас, хто ми-що ми, з багатьма ми подружилися, з кимось почали співпрацювати. Це з одного боку надихало, з іншого – трохи лякало: щоб не розслабитися, не почати задирати носа. Зараз цей період минув, цього ефекту вже немає, нам стало складніше і простіше водночас, бо з нашим існуванням вже всі, як то кажуть, змирилися.
– Ми, звичайно, на цьому шляху наробили багато помилок в плані розвитку свого медіа. Це було викликано як і першим моїм досвідом керуванням проектів такого розміру, так і напевно недостатнім навичкам комунікації з людьми + катастрофічний дефіцит кадрів. Треба розуміти, що ми стартували фактично з голого місця, ми знайомилися між собою просто в процесі роботи, ніхто нікого не знав, мене ніхто не знав. Наша Юля Плахтій інколи згадує, як на першій зустрічі зі мною не розуміла “що це за бородатий хлопець, якийсь араб чи що, щось розповідає про журналістику, багато палить і пропонує роботу”. Тобто це все було схоже на одну велику авантюру від якогось заїжджого незрозумілого товариша.
Я теж не звертав увагу на попереднє місце роботи людей, на якісь рекомендації абощо. Мені важливо було тільки, щоб люди були вмотивовані робити наш спільний проект, на голому місці, вважайте. Що характерно, ті, хто прийшов на початку в команду – майже всі лишилися до сьогодні. Ті, хто пішли з “Вежі” – Віта Мазур і Лєра Жовтун – то лише у зв’язку з переїздом в інші міста і, вважайте, “на підвищення”. Але з усіма в нас чудові стосунки і ми продовжуємо їх вважати “командою Вежі”. Тобто мені справді пощастило відразу зустріти правильних людей. І сьогодні я вважаю це люди, які можуть принести користь будь-якому медіа-проекту, будь-якого рівня і масштабу та в будь-якому місті.
Про Бровари: «Це місто вкрадених можливостей»
Леся: Бровари – місто, де є багато новобудов, де є ліс, озера, більшість населення російськомовні, суржикомовні точніше. Місто, де переповнені садочки, де діти навчаються, мабуть, в три зміни у школі. Це велике місто, яке живе під столицею, яке щоранку виїжджає в столицю на роботу чи навчання і повертається пізно ввечері. Відповідно у людей немає ні часу, ні можливостей проводити достатньо часу в місті.
Андрій: Це місто мало неймовірний потенціал і це міг бути такий собі український Беверлі Хілз під столицею. Воно розташоване за 10 кілометрів від Києва по прямій дорозі, колись до Києва з Бро (у ФБ так інколи називають Бровари) ходив трамвай. Місто з великими підприємствами поруч з величезним лісом, з грандіозним людським потенціалом. Я з дитинства надзвичайно пишався, що живу в Броварах, що саме тут виросли Клички, купа інших чемпіонів, що тут був головний київський аеропорт колись, що тут поруч заводи “Кока-Коли”, Алюмінієвий і Пластмасовий заводи, що тут в селах поруч були серйозні повстання проти більшовиків. У міста було все для того, щоб зробити ривок і стати сучасним, може навіть елітним столичним передмістям. Але люди проголосували на виборах так, як проголосували.
Місто тупо захопили політичні мародери, які методично і планомірно знищують і розграбовують його вже більше десяти років. Я, наприклад, не знаю міста більше, де би мером була людина, яка в цьому місті не живе і ніколи не жила. Тобто він не ходить цими вулицями, тут не виростають його діти, не живуть його батьки чи друзі. Мер просто приїздить в Бровари, щоб щодня продавати це місто будь-кому, хто більше заплатить, періодично перефарбовуючись в протилежні партійні кольори, коли треба.
Як каже один з наших активістів, місто з “Броландії” перетворюється на “Броєщину”, воно просто гине під вагою десятків хаотично збудованих “свічок”, які добивають стару інфраструктуру, якою ніхто не займається. Якщо у Вінниці скаржаться, що вирубують дерева, то у Броварах їх просто косять, реально по-варварськи, сотнями, всюди – біля доріг, в садках і школах, в центрі і не в центрі. Місто перетворюється на пустелю з бетонними коробками, малопридатне для життя.
- Мені здається, що у таких містах можлива точка неповернення, пойшовши яку щось кардинально змінити і повернути місто до життя буде практично неможливо. Бо складно уявити, як хтось буде зносити цілі квартали по 30 тисяч мешканців. А комунальні мережі, в модернізацію яких роками не вкладалося жодної копійки, невдовзі не витримають і всі це розуміють і вже бачать перші наслідки. І ніхто нічого не може зробити вже 10 років: ні правоохоронці, ні політики, ні виборці. І тепер наступна влада в Броварах – це будуть просто самогубці, я не знаю що з ними зроблять, коли ця інфраструктурна міна, закладена під місто нинішніми “гаспідарниками”, вибухне. А от люди з поганою політичною пам’яттю, яких у нас дуже багато, навряд чи задумаються над тим, що до такої ситуації призвело саме їхнє голосування колись на виборах. А ще – пасивність, небажання і нездатність побачити проблему в перспективі і вчинити громадянську дію. Тепер маємо, що маємо.
Але головне, що там триває спротив. Може не достатньо організований і не масовий, але є люди, які не просто чітко бачать увесь цей треш, а витрачають власне життя на те, щоб з ним боротися, щоб повернути Бровари його мешканцям. Тому в Бро все буде добре, хоч і складно і поки хтозна коли.
«У Вінниці є проблеми з водою, рекламою та закладами харчування»
Андрій: Катастрофічна проблема, як на мене – це проблема з водою. На її тлі всі інші видаються дріб’язковими. Ця проблема реально впливає на вибір людей при прийнятті рішення, чи варто переїжджати у Вінницю чи лишатися тут жити, бо це альфа і омега життя, взагалі-то. Що мене ще дуже дратує – це вінницька реклама. Вивіски, оголошення, реклама в кінотеатрах, реклама на сітілайтах, на бордах, всюди де вона є – вона жахлива в 95% випадків. Вона застрягла в кінці 90-х років і всі претензії відносно неї сприймаються її авторами “в штики” і в якості контраргументів використовується «а людям подобається!».
Леся: У Вінниці дуже не вистачає хороших та цікавих закладів харчування, особливо в центрі. Коли ти маєш 40 хвилин на обід, то 20 хвилин витрачаєш на те, аби вирішити, куди піти. Якщо Вінниця хоче розвиватися в туристичному плані, то над цим потрібно серйозно задуматися ще вчора.
Андрій: Я вже думав, що коли мене виженуть з “Вежі”, то мало не єдине, чим би мені було цікаво у Вінниці зайнятися – це відкрити якийсь невеликий, але душевний заклад, пивбар напевно. Тут в цьому плані поле непахане, такий запит, що “вистрелити” може практично будь-що. Я перепрошую, у середмісті Вінниці знайти нормальний асортимент пива – практично неможливо. Той же Leffe або Hоgaarden, або українське крафтове – це дефіцит і взимку, і влітку. Це просто нонсенс.
Насправді дуже не вистачає нормальної, звичайної їжі, яку їдять люди. Бо в центрі – або гамбургери, або суші, або піца, або якесь мінестроне з брускетами. Це круто, звісно і це також потрібне. Але де мені поїсти вареників нормальних, чому я в центрі Вінниці не можу знайти вінницького сала, чи карасиків смажених, чи кров’янки, чи чогось такого? У той час, як ми знаємо, що Подільська кухня – це космос, складається враження що це майже нікому не потрібно. Адже краще відкрити двадцяту піцерію чи тридцяту бургерну, якось по-жлобськи її назвати і дивитися на порожні столики в самому центрі, правда?.. Ну, може й не так все погано, але це справді велика проблема для міста і великий простір можливостей разом з тим.
Чого не вистачає «медійній» Вінниці?
– Вінниці не вистачає молодих і завзятих кадрів. Попри наявність у двох університетах факультетів журналістики, ми не бачимо якогось принципового омолодження у вінницькій журналістиці саме з профільних факультетів. Не вистачає завзяття, якоїсь злості журналістської. Не видно прагнення і передумов для місцевих видань до якогось якісного стрибка, таке враження, що всі застигли в точці, коли всіх все влаштовує і для Вінниці цього достатньо і мало хто хоче рухатися вперед – це великою мірою стосується і “Вежі”, до речі. Я думаю, це пов’язано як з об’єктивними факторами типу відсутності гострої політичної боротьби, потужних центрів впливів, які боряться між собою. Так і з іншими, на кшталт відсутності якоїсь серйозної з мотивацією людей, які не бачать особливих перспектив професійної реалізації, а також через порівняно низьку зарплату в регіональних ЗМІ взагалі в Україні. Вінниця в цьому плані не виключення, на жаль.
«У Вінниці нудно бути політичним оглядачем»
– Рік тому я думав, що Вінниця це те місто, де я міг би залишитися жити надовго і прямо зараз. Але зараз відчуваю, що вона трохи заколисує, тут не вистачає якогось драйву. Справа в тому, що в Броварах я займався журналістикою теж, але принципово іншою, ніж тут. Тобто там це були розслідування, агресивні антикорупційні проекти, постійний якийсь екшн, якісь напади, спалені машини, кримінальні справи і все в цьому роді.
А потім ти приїжджаєш у Вінницю, де пишеш про фуд-фести, забіги у повзунках, велопаради, якісь історичні чи культурні речі. Тобто розворот на 180 градусів.
- У Вінниці політично нудно, тому що немає сильної і впливової опозиції. Все передбачувано, немає жодного потужного центру впливу, який складає бодай якусь конкуренцію владі. Звісно, є якісь люди, але вони явно не дотягують власним масштабом для того, щоб діючій владній команді представляти реальну загрозу. Зрозуміло, що це сприяє політичній стабільності, прогнозованості міста для інвесторів, реалізації якихось стратегічних планів розвитку і тому подібне. Але для будь-якого медійника, який хоч деякий час працював на конкурентних виборах, це не дуже корисно в плані збереження “хватки”. Бути політичним оглядачем, я думаю, тут нудно, бо ні реальних скандалів, ні всенародно відомих інтриг тут не дуже часто буває.
Попри те, що непросто було так переналаштуватися, психологічно в таких штуках відпочиваєш, і це класно звичайно. Але проходить певний час і сумуєш за цим “двіжняком”. У Вінниці однозначно приємно жити, взагалі в Україні цікаво жити.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.