За часів життя Станіслава Потоцького у Тульчині це місто без перебільшення називали центром культурного та мистецького світу. Тут, у палаці графа Фелікса-Щенсного Потоцького, відбувалися бали та вистави, до резиденції приїздили королі, поети і полководці. І відродити хоча б частину тієї богемної атмосфери вирішили організатори першого в Україні опен-ейр оперного фестивалю «OPERAFEST TULCHYN».

На Вінниччині біля палацу Потоцьких організують головний оперний open-air країни

На фестиваль, який відбудеться 4-5 червня просто на території палацу, очікують приїзду п’яти тисяч туристів – поціновувачів оперної музики та просто любителів подорожувати. А за чим же ці люди приїдуть до Тульчина, окрім музики – спитаєте ви? Аби дізнатися про цей палац та місто трошки більше, аніж говорить Вікіпедія, журналіст VежА навідалася до резиденції польського магната.

Історія Потоцького та палацу в Тульчині

Нині у палаці розташовується Тульчинське училище культури. На території маєтку нас зустріла викладачка училища Лариса Уманська, яка й провела екскурсію.

• Ми з вами зустрілися на території колишнього палацу польського магната Станіслава Фелікса Щенсного Потоцького. Це пам’ятка архітектури 18-го століття, і сьогодні її занесено до реєстру «Сім чудес Вінниччини» як одну із найкращих архітектурних пам’яток, – говорить пані Лариса і продовжує свою розповідь про історію створення палацу.

Станіслав Потоцький приїздить до Тульчина в 1774 році: він мріє перенести свою резиденцію до цього міста. В цей час поселення було повністю зруйноване, стояв лише старий дерев’яний замок, де тимчасово оселяється Станіслав із тодішньою дружиною Жозефіною Мнішек. Тому одразу виникла потреба будівництва нового палацу. Його було возведено за сім років. Будівництво здійснювалося за проектом французького архітектора Жозефа Лякруа у стилі класицизму. І в ті часи палац було названо «Тульчинським Версалем» або ж «Королівством Тульчинським».

• У документах пишуть, що за красою і багатством іншого такого палацу в Україні не було. І навіть столиця мріяла про такий. Палацевий ансамбль складався із головного корпусу і двох бічних флігелів, які між собою поєднувалися одноповерховими галереями. При Потоцьких головний корпус прикрашав напис, який було зроблено із позолочених літер: «Будинок споруджено для чесних і добропорядних людей». Такими Потоцькі себе і вважали. Трохи вище цього напису був розташований родовий герб Потоцьких. Дах палацу був мідним – у святкові дні його начищали до такого блиску, що видно його було далеко за межами міста, – каже викладачка-екскурсовод.

Внутрішні роботи в палаці виконував голландський художник Меркс. Йдучи сходами на другий поверх, гості могли бачити по обидва боки більше десятка картин, на яких був зображений рід Потоцьких. Крім того, в палаці було вирішено проблему опалення та каналізації. Для забезпечення теплом головного корпусу, який має довжину 68 метрів, його опалювали два каміни із рожевого мармуру.

• Принцип опалення такий: стіни у палацу подвійні, тому в проміжках стін від камінів проходило тепле повітря. А під підлогою були вимощені рови, які виходили в парк за палацом – таким чином було вирішено питання каналізації, – говорить Лариса Уманська.

Парк позаду палацу мав назву «Хороше» і нагадував нинішній дендропарк в Умані, тільки в мініатюрі.  В парку були також штучні озера та острови, на одному з яких Станіслав Потоцький зробив кладовище для своїх улюблених собак. На могилах тварин стояли пам’ятники, виготовлялися котрі із білого італійського мармуру.

Найцікавіші зали будівлі знаходяться на другому поверсі. Екскурсовод каже, що у поляків другий поверх будівлі відгравав більш значну роль – тут навіть вікна більші, ніж на першому.

• Тут була розташована спальня Станіслава Потоцького, спальня його дружини, кімната камердинера, камеристки, і також були потаємні східці, що виходили в парк до лазні, яка була збудована в мавританському стилі, – далі мовить екскурсовод.

На другому поверсі збереглася також концертна зала – тут за часів Потоцького відбувалися вистави та концерти, участь в яких брали також члени родини.

• В театрі завжди відбувалися вистави, було в репертуарі 5-7 опер, 2-3 балети. При чому члени родини дуже любили брати участь у виставах і виконувати певні ролі. Особливо на Різдво, коли усі рідні Потоцьких з’їжджалися на свята до Тульчина.

Нині ж тут облаштовано актову залу, де свої концерти готують учні училища культури. Про Потоцьких тут не нагадує нічого, проте відчувається довершений задум архітектора будівлі – висота зали та вдале розташування сцени продумані таким чином, що виступати можна без підсилення – така потужна тут акустика.

Крім того, в палаці з особливим трепетом ставляться до так званої «золотої зали», де Потоцький влаштовував бали.

• Золотою залу назвали тому, що у підлозгу з мармуру були вмонтовані золоті монети. Нині училище використовує цю залу як танцювальну. Люстри тут, звісно сучасні, але дуже схожі формою на ті, які були за часів Потоцьких, – говорить пані Лариса.

Внесок Потоцького у розвиток Тульчина

Під час, фактично, правління Потоцького в Тульчині, досить потужно була розвинена промисловість. Показовим прикладом цього є те, що тут було збудовано карету для прем’єр-міністра Австрії Вензеля Кауніца.

• Каретою Кауніц був дуже задоволений, довгий час нею користувався, – підкреслює пані Лариса.

Завдяки Станіславу Потоцькому у Тульчині навіть було побудовано оперний театр. Він стояв за правим флігелем палацу. Проте, на жаль, до сьогодні будівля ця не збереглася.

• Якщо перший в Україні оперний театр було відкрито у Харкові, то через 10 років наступний з’явився у Тульчині. Виступати у ньому Станіслав Потоцький запрошував співаків із оперних театрів Європи. А талановитим дітям із бідних сімей він допомагав коштами: відправляв за кордон на навчання, після чого вони поверталися у Тульчин і працювати в театрі як висококваліфіковані актори та артисти. Був, до речі, із цим пов’язаний один цікавий випадок: син місцевого коваля, Федір Коваленко, який був дуже талановитим хлопцем, за рахунок Потоцького поїхав на навчання до Італії. Звідти він повернувся настільки освіченим та професійним, що його було призначено капельмейстером симфонічного оркестру при палаці.

До речі, про оркестр: якщо нині один із найбільших симфонічних оркестрів Європи вважається Лондонський, який нараховує 117 музикантів, то на той час у Станіслава Потоцького в оркестрі працювало 113. Була також хорова капела із придворних.

Станіслав, невдалі шлюби і Софія: нетривале щастя і дві зради

Батьки Станіслава бачили сина ледь не на троні короля. Але закоханий Потоцький вирішив у 18 років таємно обвінчатися із Гертрудою Комаровською, донькою графа, чим викликав гнів родини. Вагітну дівчину вони вирішили відвезти до монастиря, але дорогою задушили. Станіслав був розлючений, намагався вчинити самогубство. Довгий час граф Комаровський не пробачав родині Потоцьких ганебного злочину, та після смерті батьків Станіслава погодився врегулювати конфлікт за 700 тисяч польських злотих.

Другий шлюб Станіслав уклав із Жозефіною Мнішек – дівчиною талановитою і в мистецтві, і в спілкуванні з чоловіками. Поляки досі вважають, що із 11-ти дітей, яких вона виховувала зі Станіславом, кровних Потоцьких тільки перших троє. Навіть переїхавши до Тульчина, де все було створено в палаці для розкішного життя, Жозефіна не полишала любові до подорожей і часто від’їздила з маєтку.

• А Станіслав був людиною за характером слабкою, йому зажди було потрібно, аби поряд із ним була сильна жінка, до порад якої він міг би прислухатися. І в один з таких від’їздів Жозефіни Станіслав у Яссах, на дні народження Потьомкіна, знайомиться із Софією Глявоне: жінкою, яка в ті часи вважалася найкрасивішою в Європі. Ясна річ, Станіслав Потоцький закохується в Софію та привозить її у палац з мрією, що вона стане володаркою цього маєтку, – розповідає історію гід.

Звичайно ж, коли Жозефіна про це довідалася, згоди на розлучення вона не дає. І вінчання  Софії зі Станіславом у Тульчині відбулося лише незадовго після смерті Жозефіни. Для вінчання спеціально було збудовано Успенську церкву, яка збереглася і донині.

• Обряд проводили двоє священиків – католицький та православний. І коли вони одружилися, Станіслав вважав, що в житті його настав рай, – переповідає Лариса Уманська.

Але щастя тривало недовго – у цей час відбувався третій розподіл Польщі, а Потоцький був учасником Тарговицької конфедерації (змова магнатів Браніцького, Потоцького і Жевуського проти конституції Речі Посполитої, – авт.). Усіх, хто був учасником цієї організації, в Польщі було проголошено зрадниками батьківщини, яких чекала смертна кара через повішання із конфіскацією всього майна.  До речі, саме Софія переконала Станіслава у Яссах приєднатися до росіян та стати конфедератом.

Пізніше Станіслав для Софії збудував в Умані парк, який має назву «Софіївка». Та навіть такий щедрий подарунок не врятував його від зради: Софія закрутила голову його сину Юрію, своєму пасинку. На тлі невтішних новин із Польщі та новини про зраду Станіслав починає хворіти, врешті – помирає.

• Відспівували Станіслава у Домініканському костелі. Труп його на ніч залишили, а зранку коли прийшли, то побачили, що з нього зняли мундир, цінні речі та нагороди, труп побили і приперли до стіни, а в труні залишили записку «За зраду батьківщини». Можливо, поляки таким чином помстилися Потоцькому за те, що він примкнув до Росії і став підданим Катерини ІІ.

Софія після смерті Потоцького теж прожила недовго: у неї лікарі знаходять рак, невиліковну хворобу. Вона їде до Німеччини з надією, що там, можливо, її врятують. Та допомогти їй ніхто вже не зміг, і там же, в Берліні, вона помирає. Перед смертю вона заповіла, що хоче, аби поховали її на території Софіївського парку в Умані. Двоє доньок Софії, котрі були поряд в її останні хвилини, звернулися до влади Берліну – задовольнити це прохання і вивезти тіло. Але це було заборонено.

• Тоді дочки вдаються до хитрощів – вдягають тіло матері і садять у карету між собою. Таким чином прикордонникам здавалося, що там їде три жінки, одна з яких спить. Лише у такий спосіб Софію було ввезено до України. Коли під’їжджали до Умані, то по обидві сторони дороги палали бочки зі смолою – вважалося, якщо труп провезуть цим вогненним коридором, то душа Софії очиститься. Після цього її поховали на території парку в костелі. Проте, під час землетрусу, який трапився незадовго після того, не постраждала жодна будівля – лише могильна плита над Софією розкололася. Духовенство костелу вважало це тому, що покійниця була грішницею (все через її роман з сином Станіслава, пасинком Юрієм Потоцьким, – авт.). Тому Софію було перепоховано в селі Тальне, що на Черкащині.

Понятовський, Бальзак, Шопен, Пушкін і Суворов: зв’язки Потоцьких

У Потоцьких в палаці завжди були гості, часто це дуже відомі постаті – аби з ким Станіслав Щенсний дружби не водив.

• Сучасники писали, що бували такі дні, коли за один день могло побувати до ста людей. При цьому господар маєтку міг і не знати про всіх візитерів – такими великими були на той час його володіння. Мабуть, самим дорогим і поважним гостем став останній польський король Станіслав-Август Понятовський, який приїздив до Тульчина в 1789 році. Якраз було свято – святого Станіслава, тож подію цю вирішили увічнити і було закладено костел Святого Станіслава, який нині є діючим католицьким костелом у Тульчині.

Королю так сподобалося у резиденції тезки, що він подарував Тульчину Магдебурзьке право. Також у центрі міста в той час було збудовано кам’яну стелу, й усі кріпаки, котрі жили біля неї в радіусі однієї милі, отримали вольність.

Із 1796 по 1797 рік у Тульчині перебував головнокомандувач російської армії, видатний полководець, який не зазнав жодної поразки – Олександр Васильович Суворов. Штаб-квартира Суворова знаходилася в палаці Потоцького.

• На першому поверсі головного корпусу йому було відведено дві кімнати, їх обставили дорогими меблями та килимами. Суворов наказав все це винести, принести йому соломи і накрити простирадлом. Саме тут полководець спав, накриваючись солдатською шинеллю, бо вважав, що він має жити в тих самих умовах, що і його солдати. А їв він просту їжу: кашу і чорний хліб. При цьому він приказував: «Хлеб ржаной – отец родной, гречневая каша – мать наша», – переповідає ще одна екскурсовод, працівниця Тульчинського краєзнавчого музею Світлана Сівак.

Саме у Тульчині Олександр Суворов завершив писати свою книгу «Наука перемагати», над якою він працював усе своє життя. Книга складається із двох розділів: одна – для простих солдатів, інша – для офіцерів.

Свого часу до Потоцьких приїздив також російький державний діяч, командувач російськими військами у російсько-турецькій війні Павло Кисельов. А вслід за ним тут і побував Олександр Пушкін – той самий. Справа в тому, що російський поет у той час мріяв стати воякою, і начебто мав від Кисельова якісь обіцянки це виконати. Проте, на той момент обіцянки не було виконано, на що поет образився і назвав Кисельова «придворним» у вірші «Орлову».

Варто зауважити, що рід Потоцьких нараховував до 300 осіб, а тому не дивно, що із ними переплітаються імена інших відомих діячів політики та мистецтва. Так, Оноре де Бальзак одружився із Евеліною Ганською, котра була близькою родичкою Потоцьких. Гі де Мопасан закохався в Емануелу – невістку тульчинського Потоцького.

Дружиною молодшого сина Станіслава –  Мечислава Потоцького, – була Дельфіна Потоцька – улюблена учениця польського композитора Фредеріка Шопена. Коли Шопен готувався відійти в інший світ, то дві солістки боролися за право співати біля помираючого композитора. Це були Поліна Віардо (французька співачка і композиторка, – авт.) і Дельфіна Потоцька. І саме Дельфіна була удостоєна цієї честі – жінка, яка сім років прожила в Тульчинському палаці.

Як руйнувалась пам’ятка: сучасний стан палацу

• Все, що ви бачите у палаці – це результат реставрації. Від Потоцьких тут залишилися тільки стіни, – каже Лариса Уманська.

На місці колишньої трапезної Потоцького, де він приймав поважних гостей, бібліотека училища та читальна зала. Однією із цінностей палацу була грандіозна бібліотека, яка нараховувала біля 17-ти тисяч томів.

• На сьогодні із цієї розкішної колекції вціліли тільки три книги. Перша – «Российский театр», де було надруковано драматичні твори, котрі ставилися на головних сценах російських театрів. Оскільки Потоцькі мали свій театр, то ідеї для постановок вони черпали звідси. Ще одна книга – «Собеседник любителей российского слова». Третя книга є унікальною – це «Декамерон» Джованні Бокаччо в оригіналі, – розповідає нам студентка училища, котра під час фестивалю також буде однією із гідів.

Крім того, була картинна галерея, де експонувалися полотна Рафаеля, Рубенса, Паулюса Поттера, Йоганна Лампі. Нині в парижському Луврі експонується три картини із тульчинського палацу Потоцького.

• Справа в тому, що після смерті Станіслава Потоцького тульчинський палац перейшов у власність його третьої дружини – Софії, котра прикладала багато зусиль, аби стати його володаркою. Але після смерті Софії керувати маєтком починає молодший син Мечислав. Він був любителем азартних ігор, грав в карти так багато, що за часів його управління маєтком весь Тульчин перетворюється на маленький Лас-Вегас. Й саме у ці часи ця бібліотека, чудовий нумізматичний кабінет розкрадається, програється, розвозиться. І коли Мечислав від’їжджав до Парижу, то забрав із собою рештки того, що залишилося.

Коли син Мечислав покидав Тульчин, він продав палац графу Олександру Строганову, тодішньому міністру внутрішніх справ Російської імперії. Строганов продав володіння вже князю Олександру Ольденбургському, а той перепродає палац у військове відомство. З тих пір володарями маєтку були військові, які використовували будівлю то як шпиталь, то як склад. В результаті цього внутрішнє оздоблення було втрачено, до наших часів дійшли тільки стіни та колони головного корпусу та напівзруйновані флігелі.

• Довгий час палац був забутий, і тільки в 1955 році у Варшаві в народному музеї під час виставки, присвяченій польському просвітництву, була виставлена картина німецького художника Ріхтера. Картина написана ним у 1835 році – зображено на полотні тульчинську резиденцію Потоцьких. Тоді й під час виставки заговорили про необхідність відновлення архітектурної пам’ятки. У 1983 році реставрацію було завершено, і з тих пір тут працює Тульчинське училище культури.

Копія Ватикану у Тульчині

Напроти палацу було збудовано тоді Домініканський костел – це був ідейний задум магната – поєднати владу світську та релігійну.

• Є така легенда, що від палацу до костелу вів підземний хід, по якому Потоцький на кареті з кіньми міг запросто проїхати. Залишки підземного ходу ще збереглися, – говорить Лариса Уманська.

За задумом, костел мав нагадувати резиденцію Папи Римського у Ватикані. У документах пишуть, що первісний вигляд святині дійсно був саме таким. Але потім, в 1791 році, коли в Тульчині перебував штаб польської коронної армії під командуванням Тадеуша Костюшка, стіни костелу розібрали, так як цегла потрібна була у військових цілях. Тому будівництво костелу через 40 років, за ініціативи синів Станіслава, завершив одеський архітектор Франц Бофо, уродженець Італії. Якщо подивитися на костел зверху, то він нагадує хрест.

• До речі, саме в цьому костелі, в одній із його келій, перебував під арештом Павло Пестель – організатор південного товариства декабристів, яке також було створене саме в місті Тульчин.

Нині це вже не костел, а собор, і не католицький, а православний кафедральний собор Різдва Христового. Перед собором стоїть пам’ятник видатному полководцю Олександру Суворову, встановлений у 1955 році. З якого боку ви б не заїжджали до Тульчина – вас зустріне Суворов на коні, права рука котрого здіймається вгору, вказуючи на нові військові цілі, яких він прагнув досягнути.

Фото Сергія Немирівського