Публікації за датами

  • 26 Березня/ 21:07
    Люди

    Публікація26.03.1921:07

    Автор:Марина Однорог

    Режисер Володимир Бакум: «Навіть мешкаючи в Києві відчуваю себе вінничанином»

У Вінниці він був актором театру Садовського, якому ніколи не давали ключові ролі, а в Києві – сам вирішує, хто гратиме головну роль у його фільмах.

Про відчуття постійного вінничанина, метушливий і мотивуючий Київ та режисерську кар’єру розповідає новий герой рубрики емігранти/імігранти Володимир Бакум. 

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Новим нашим героєм став Володимир Бакум — 29-річний режисер із Вінниці, який чотири роки тому поїхав здійснювати творчу мрію до Києва і за цей час зняв вже п’ять короткометражних фільмів, які здобули декілька нагород на різноманітних фестивалях в Україні. Йому вдалося зняти у своїй стрічці одну із найбільш популярних молодих акторок України, а також показати, що при великому бажанні, вік не перепона для того, щоб розпочати творчий шлях.

Під час інтерв’ю-прогулянки Володимир розповідає про ритм Києві та Вінниці, творче життя, можливості, які ніколи не пізно реалізувати та ділиться філософією споглядання в улюблених місцях Вінниці. Можливо хтось із вас колись надихнув його створити певний типаж.

Про переїзд

 

— Я не те, щоб хотів поїхати з Вінниці і забути її назавжди, сказати, що це погане місто, що я не хотів там жити, там було погано. Ні, але завжди була мрія звідси поїхати розвиватися, тому що світ настільки великий і сидіти на одному місці не завжди круто.

Я завжди згадував момент, коли в школі на випускний всі відпускають повітряні кульки. Тоді моя кулька зачепилася за дерево, дуже довгий час там трималася, я за нею спостерігав, а через хвилин п’ять вирвалася і полетіла в небо. Після школи сім років я тут жив і про це завжди думав, що ця кулька, яка затрималася на гілках — це я, який тимчасово затримався, але я вирвуся з Вінниці.

У 2015 році я переїхав до Києва не просто так, а навчатися. Перші враження від міста були такі, що життя у Вінниці йшло в три рази повільніше. Коли в мене перша пара була на 9.30, то я поки добирався з гуртожитку до університету, вже втомлювався, нічого не хотів, хотів спати, було таке відчуття, що вже прожитий день.

Місто велике, я люблю на все втикати, в метро на людей, слухати розмови цікаві, на вулиці. Зрештою, вже за годину в дорозі перенасичувався інформацією, на першу пару я приїздив вже вражений.  А потім з часом це все притупилося: навушники, книга електронна або паперова… і вже менше почав це все пропускати через себе, хоча любов до спостерігання зберігається, але вона стала не настільки гостра, як була раніше.

Про Київ

— Я маю таке хобі порівнювати старі і нові фото Києва, які знаходжу в соціальних мережах. Дивлюся на це місто і як «старий дєдушка» бурчу, чому все так сталося. Місто було настільки зелене, шикарне, а зараз таке враження, що «понаєхалі» і зіпсували все. Київ настільки хаотично забудовується, не зберігається багато чого історичного і мене це дратує. Це якась абсолютна відсутність збереження минулого для нащадків.

Київ дає постійну мотивацію, тому що є велика конкуренція і вона дає тобі «чарівний пендаль». У Вінниці в багатьох мистецьких сферах ти по суті монополіст, адже ніхто не стимулює до розвитку. Нема тієї конкуренції, нема з ким конкурувати, нема де повчитися, консультацію провести.

В Києві, коли ти хочеш зайнятися, наприклад, режисурою кліпів, ти повинен розуміти, що на твоє місце прийде ще 100 осіб і запропонує в 10 разів краще того, що ти пропонуєш. Ти розумієш, що тобі треба ой як постаратися.

«Навіть живучи в Києві я відчуваю себе вінничанином»

 

— Я зараз до Вінниці приїжджаю відпочивати. Коли я тут жив, то за буденними справами не помічав, яке місто красиве. А зараз, коли справи залишаються в Києві, тут я відпочиваю з батьками і друзями.

Навіть мешкаючи в Києві, я завжди себе відчуваю вінничанином. Постійно відстежую вінницькі новини, все що відбувається. Завдяки соціальним мережам я можу бути тут, перебуваючи в Києві.

Я завжди горджусь тим, що Вінниця є найкомфортнішим містом України. Навіть корінним киянам кажу постійно: «а от у нас у Вінниці», «а у нас в Вінниці так», «подивіться у нас у Вінниці чистота яка». Для мене Вінниця завжди як приклад.

Вінничани самі по собі більш спокійніші, бо інший ритм, а Київ як початковий мегаполіс має таку прикмету «моя хата з краю нічого не знаю». В таких містах це дуже добре відчувається, тому що можеш йти ледь не голий по місту і ніхто не зверне уваги.

 

Улюблені місця

Площа біля фонтану в парку

— Коли літо, весна, тут збираються бабусі та дідусі і я люблю там сідати на лавочці і спостерігати як вони тут відпочивають, бо це прекрасно. Тут є один дуже цікавий дідусь, я особисто з ним не знайомий, але він німий і танцює краще за всіх. Мені тут місцеві розповіли про те, що він не чує лише ритм і від нього починає танцювати.

Це місце шикарне, я завжди дивуюся, коли молодь проходить і не помічає, як пенсіонери проводять тут своє щастя. Просто подивитися як вони танцюють — це дуже круто. Я ще коли жив у Вінниці, то пообіцяв, що колись такий епізод зніму у фільмі і я його зняв. Трішки по-іншому і в Києві. Мріяв зняти у Вінниці, але не виходило приїхати сюди, в той період тут не було потрібної атмосфери. Ці бабусі й дідусі надихнули мене на половину епізоду фільму «Обійми мене». Там романтична історія кохання, де в одному із епізодів герої чують музику в парку, біжать в те місце і танцюють з бабусями і дідусями.

Місце споглядання біля Вежі

— Тут дуже цікаве місце, сідай біля мене і все зрозумієш. Уяви, що ти глядач у театрі. Уявила? Уяви, що рамки твоїх очей це боки в театрі, сцена і всі люди — це є актори або масовка і кожен з них виконує зараз якусь роль у твоїй поставленій виставі. От просто пів хвилини помовчи і подивися.

Актори таке інколи не зіграють, бо сцена вимагає іншого, а тут вони є самі собою, вони знають, що їх ніхто не контролює, не бачить, як ми. Але уяви, що це сцена і вони всі актори, які виконують свої ролі… це шикарно просто.

В таких місцях може приходити якась типажність і якісь риси характеру для нових стрічок, а взагалі для мене таким основною музою є музика.

Залізничний вокзал

— Коли у Вінниці мені було погано, то їхав або йшов на вокзал і слухав, куди їде потяг, а потім зустрічав в проводжав його. Це афігєнне відчуття і кращої мантри немає. І от я завжди кайф отримую від того, коли потяг приїжджає і їде, а я його проводжаю.

Ще коли вчився в училищі, то думав, що якщо не вийде з акторством, то піду на провідника. Тому що це класне відчуття, коли ти рухаєшся в вагоні, або коли ти тут на пероні.

Кожна людина, коли їй погано, хоче кудись поїхати, але я сюди приходжу і заспокоюся. Коли потяг їде, то в цей момент уявляю, що їду звідси, але не назавжди.

Будинок учителя

— Тут я формувався як творча особистість. Тут на мене дуже вплинув Олександр Немченко. Він дав таку жагу до навчання! Я не можу похвалитися, що в школі дуже багато читав, але за навчання в училищі і тут я дуже багато читав. Ми звідси завжди виходили о десятій вечора і ще довго могли йти з педагогом до нього додому, а потім ще щось репетирувати прямо на вулиці.

До речі, перший свій короткометражний фільм я показував саме тут.

«Я прийшов в театральну студію, коли потрібно було випускатися»: про пошуки себе

— Я почав займатися мистецтвом доволі пізно. В школі був сором’язливий, та і таким залишився, точно не душа компанії. Після закінчення школи, як і багато інших школярів, я не знав куди піти, тому вступив до Політехнічного університету, хотів на архітектуру, але потрапив на «металоверстати». Згодом під час практики зрозумів, що точно не хочу цим займатися.

У 19 років я почав шукати студії, де можна займатися театральним мистецтвом і знайома порадила Палац дітей та юнацтва. В цей час звідти вже випускаються, але я вирішив спробувати. І от я туди приходжу, там у вестибюлі є такі зошити, де треба було записувати дітей куди вони хочуть, на який гурток. І я шукаю де себе записати на театральне мистецтво на прослуховування, підходить молода мама і запитує: «А ви теж свою дитину записуєте на плавання?» я кажу: «Так».

Мені пощастило тоді, бо студія лише починала формуватися і там було багато дорослих. От саме звідти, вже майже 10 років тому, завдяки викладачці Людмилі Петрівні, я зрозумів, що можу цим займатися у дорослому віці.

Паралельно я намагався двічі вступити в університет Карпенка-Карого на акторство. Кожного разу доходив до фінішу, але чомусь переді мною закривалися двері. Та в 20 років вступив в наше вінницьке училище імені Леонтовича відразу на другий курс. І знову ж таки в цьому віці всі вже закінчують цей навчальний заклад, а я тільки пішов. Та дуже пощастило, що у мене була група таких «старпьорів» після 11 класу і між нами була не велика різниця.

Нас в групі було четверо людей, то нас з Дмитром забрали в наш музично-драматичний театр, а дівчат в ляльковий. Паралельно ми відвідували студію, де сформувався такий своєрідний наш театр «Игра» під керівництвом Олександра Немченка. Але згодом прийшов інший викладач і ми вирішили, що нам потрібно розвиватися і їхати з Вінниці, аби здобувати професійну вищу освіту. Якраз тоді я захопився кінорежисурою. От в один рік ми всі поїхали поступати, всі поступили на безкоштовне і туди, куди хотіли.

Про режисерство

— Коли я навчався в училищі, потім працював в театрі, в мене завжди був свій погляд на те, що ми робимо. Я міг його не афішувати вголос, але завжди думав, що зробив би по-іншому.

Після цього «я зробив би по-іншому»: вирішив зняти своє перше кіно, хоча би спробувати що вийде . Якщо піде — буду поступати, не піде – не буду поступати. Якось я дуже швидко написав сценарій, теж запросив всіх своїх знайомих, тільки так можна почати працювати, тому що друзі ніколи тебе не підведуть, тобі допоможуть.

Зараз я вже передивляюся і розумію, що це «фе», це дуже смішно, ця наївність, яку ми тоді знімали. Тоді  вважав, що це вершина, а зараз це дуже смішно виглядає і мені за цей фільм соромно.

Вже під час навчання в університеті я зняв фільм «Висока гора», як завдання від майстра. Потім зрозумів, що мені мало матеріалу, щоб висказатися і треба якось її доповнити. Десь з’явилася ідея: а чому не спробувати студентом втілити таке бажання та зняти трилогію?

Вінницький режисер зняв фільм за 100$ і переміг в міжнародному фестивалі

Таким чином вже вийшли фільми «Висока гора», «Нетерпимість» і зараз ми працюємо над заключною стрічкою «Тумани». За цей час я ще зняв фільм «Обійми».

Найуспішнішим досі вважається «Висока гора», фільм отримав близько 20 різних нагород, хоча я особисто дуже полюбив «Нетерпимість», де зіграла тепер вже відома акторка Анастасія Пустовіт. Коли я її знімав, то вона не була такою популярною, жила в гуртожитку, а познайомилися ми через ї хлопця, який також родом із Вінниці.

«Где лицо, а де обличчя»: вінницький режисер Володимир Бакум розповів про новий фільм «Нетерпимість»

Вона знала, що я режисер. І колись сказала: «Запиши мене в свій фільм». Тоді я знімав свою другу роботу і Анастасія дуже підійшла по темпоритму, по типажу. Ми знімали стрічку весною, а перед тим вона восени відзнялася у Марисі Нікітюк в «Коли падають дерева». Зараз вже важко було б залучити Анастасію до зйомок, бо вона грає в декількох театрах і супер-занята акторка. Але думаю, що ми ще попрацюємо разом.

Я всі свої фільми знімав за власний рахунок, якщо перший мені коштував 100$, то «Тумани» обійдуться в 30 разів дорожче, саме тому ми зараз шукаємо спонсорів. В наш час молодим режисерам трішки важко. Тому я ще частково займаюся комерційною зйомкою, але надіюся, що з часом її стане більше.

Чого не вистачає Вінниці?

— Якщо вже взялися розвивати Вінницю, як туристичне місто, то дуже не вистачає, коли ти приїздиш з друзями, саме подільської кухні. Це така проблема нашого міста, що нема нашої подільської страви, щоб піти в якусь кафешку, ресторан і спокійно скуштувати її.

Якщо ти приїздиш до Львова, то віриш, що  вони ту каву добувають з-під землі, бо вони тобі настільки голову замивають цими легендами. У нас, на жаль, навіть таких яскравих легенд немає.

Фото Андрія Завертаного 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

author avatar
Марина Однорог

Дякуємо!

Тепер редактори знають.