Молодий режисер Вінницького музично-драматичного театру імені Садовсього Тарас Мазур народився на Вінниччині, але довгий час навчався, жив та працював в Одесі, Харкові, Білій Церкві та Севастополі.

Через анексію Криму Тарас не залишився в улюбленому театрі, а почав шукати нове місце роботи і ці пошуки повернули його знову до Вінниці.

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту в коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Після перерви ми знайомимо вас із восьмим героєм нашої рубрики молодим режисером театру Садовського Тарасом Мазуром, який поставив для вінницьких глядачів вистави “Народний малахій”, “Занадто одружений таксист”, казку “Кіт у чоботях”, “Ноїв ковчег”, “Моя прекрасна леді” і готує нову виставу “Біла ворона”.

Це історія про курортне місто, в якому ти ніби на пенсії, про улюбленого режисера заради якого прийшов у Севастопольський театр, про пошуки свого міста і місця, європейську та не досить амбіційну Вінницю.

Про переїзд

– У 2014 році саме була анексія, а я був досить активним під час подій на Майдані, їздив із Севастополя на Майдан і про це в театрі всі знали. Я виїхав з міста якраз на день театру 27 березня. Точно не пам’ятаю, коли почалася остаточна анексія Криму, але за пару днів до того, як я поїхав, у нас в театрі були збори і прийшли не знаю хто вони, «козачки» чи як їх і нас забрали.

Довго возили по перевалочних пунктах, потім декілька годин тримали в камерах попереднього утримання. Я просидів там до вечора, а потім десь о 22.00 чи 23.00 мене вивезли на «пустирь». Вранці я прийшов на роботу і мене поставили пере фактом, що я звільнений.

– Тоді просто постало питання, наскільки я хочу щось мати з тією ситуацією, з тими людьми, з тією владою. Всі тоді жили в очікуванні великої війни, а тут (на Вінниччині –ред.) у мене батьки, родичі, і я поїхав сюди, бо було дуже гидко залишатися там і безперспективно, я вважаю. А також було ще й трішки патріотизму, що я буду потрібен державі, якщо почнеться якесь дійсно велике заворушення. Це такі дві основні причини мого переїзду в Вінницю.

– Я працював режисером, був одружений, мав дитину і відповідно, цей переїзд дуже сильно торкався передусім родини. Тому я, в першу чергу, шукав місце роботи, яке дало би можливість забрати сюди родину. Були пропозиції якісь тимчасові, одноразові, від яких я відмовлявся. Багато хто казав: «Пане, Ви хочете вхопити Бога за бороду», але я був поставлений перед фактом, бо просто не міг везти родину «внікуди».

І вінницький театр був єдиний на той період із всіх театрів в Україні куди я звертався, а звертався я в багато театрів, який запропонував більш-менш тривалий контракт. Десь рік я працював з театром на контракті, а вже через рік, коли вони зрозуміли, що я їх влаштовую, так само як і вони мене, то взяли на постійне місце працевлаштування.

Про театральні переїзди

– Я народився у Барському районі. Мати в мене вінницька, але театральне училище я шукав таке, щоб мало свою певну історію, свою школу. Із таких училищ було тільки одеське і, якщо я не помиляюся, в Дніпрі. Так я зупинився на одеському театральному училищі і з тієї пори мене до Вінниці ніяким боком і не повертало.

– Я закінчив одеське училище після якого постав вибір університету: тут вже або Київ, або Харків. Так я потрапив в Харків. Ну, а перше місце роботи частіше сам не обираєш. Дипломну роботу я зумів віднайти у Полтавському театрі, а потім якраз у Білій Церкві новий художній керівник і директор вирішили зробити глобальний проект.

Там театр був у дуже поганому стані, грало вісім акторів, які ледве виконували якісь мінімальні завдання. І от директор та художній керівник вирішили зробити дуже амбіційний театр, один із найкращих. Вони набрали туди багато молоді. Коли я закінчив Харківський університет, якраз потрапив у таку хвилю, коли нас за один раз заїхало більше 30 людей. Там були і актори, і режисери, і адміністративний склад. Так я там працював близько семи років. Потім звідти ми переїхали в Севастополь, адже дружина була з Криму. Там тоді працював (після анексії вже не працює) дуже талановитий на мою думку режисер , один із найталановитіших режисерів в Україні Магар Володимир Володимирович і мені було цікаво з ним попрацювати. І взагалі море … так я й потрапив у Севастополь. А потім прийшли дядьки і сказали «Не час лі тобі поїхати батьків провідати?».

Якою є Вінниця?

– Якщо не порівнювати міста між собою, а просто згадати, коли я був тут дуже давно і коли приїхав якраз після цих севастопольських подій, то було дійсно дуже приємне враження. Я не очікував, що вона так змінилася. Наскільки стала «проєвропейською». Сам дух її змінився, на мою думку, на краще, він став якийсь більш молодший, більш вільний. Вона стала набагато красивіша та привабливіша.

Улюблені місця

– Мені подобається це дерево, яке багато кого дратує. В Харкові був такий пам’ятник закоханим, то в мене було враження, що я один любив його з усього Харкова. Там були зовсім худорляві люди і це всіх дратувало дуже. Через цю вишню ми також багато з ким із друзів на Фейсбуці «ламали списи». Друзі, ті з ким ми сперечалися, все таки хотіли Шевченка.

– Якщо брати ось ці вінницькі скульптурні групи, то в парку Горького там такі класичні «істукани» стоять. Ось ці скрипаль, поет та інші однієї стилістики. А ця пані відрізняється від всіх.

– Можу абсолютно щиро сказати, що я був приємно здивований відкритістю нового колективу у Вінниці, я до цієї пори намагаюся зрозуміти з чим то пов’язано.

Бо можливо це питання пострадянського простору, можливо це питання взагалі театрів на планеті, поколінь так би мовити, я не знаю. Але завжди була проблема, що коли ти хотів зробити щось, що не вписується в рамки певних бачень театру, в якому ти працюєш, коли ти намагаєшся зробити щось цікаве для себе і для всіх інших, завжди знаходилася категорія акторів, які тобі казали: «а так в театрі не буває, в театрі може бути тільки так і ніяк інакше».

Молоді актори завжди були більш гнучкіші, старші актори завжди були більш консервативніші. Тобто у будь-якому театрі знаходився певний прошарок акторського населення, який не сприймав або мав супротив до якихось твоїх пропозицій та побажань. А от у вінницькому театрі такого не було ніколи. Я говорив і люди робили. В них немає ось цього якогось такого «театр має бути тільки таким і хоч ти трісни».

-Я взагалі люблю всю цю вулицю, центр міста, ці алеї, парки.

Севастополь-Вінниця

– Перше відчуття, яке в мене було в Севастополі, було пов’язане більше з його курортністю. Через те, що там море, сонце. І в мене там є таке відчуття, ніби ти на пенсії, ти приїхав доживати. Крим все одно знаходиться трішки в стороні від цих головних потоків магістралей. Така якась повільна плинність життя відчувається. Якщо говорити про людей, то можна трохи узагальнити: Севастополь це все таки місто більш промислово-військове і відповідно контингент такий, як “пролетарій”. А у Вінниці багато сільського населення.

– Якщо говорити про театри, то тут багато залежить від особистостей. Я дуже любив севастопольський театр, тому що хотів туди, їхав цілеспрямовано. Я вважав, що на певному етапі мого творчого розвитку і життя, було потрібно попрацювати в тому театрі. Там було все «зав’язано» на ось цій одній людині – Володимиру Володимировичу Магару, який створив той театр, робив його дуже довго і є чудовим художником і людиною. Я їхав фактично заради нього.

– Вінницький театр, якщо беремо перше враження, то це історія, яка мене змусила. Був період, не пов’язаний з театром, а більше з моїм особистим, коли потрібно було прийняти, переосмислити і зрозуміти що відбулося і що життя пішло десь не зовсім так, як я собі напланував. Складно вживалося, складно розумілося і складно засвоювалося, але на сьогоднішній день ніби нічого.

Про конкуренцію між театрами у Севастополі та Вінниці

– Я думаю, що це запропоновані обставини. Є такі умови ринку і в мистецтві вони також присутні. Елементарна конкуренція, яка примушує рухатися вперед, примушує бути гнучним, змінюватися і таке інше.

В Севастополі це було, по-перше, за рахунок курортності, тому що багато колективів орендують протягом курортного періоду і багато людей різних. Це різні люди, які вимагають різного продукту, вони багато в чому вибагливі. І самому місті, при чому воно було менше, ніж Вінниця, я пам’ятаю там близько п’яти різних театрів і це напевно когось ще забув. Там в цому сенсі була конкуренція і це працювало виключно на користь.

Вінниці ж не завадив ще хоча б один муніципальний театр. Зараз знову ж таки помінялося керівництво, трупа оновлюється, міняється керівний склад, художники. От ми зараз над «Білою вороною» працюємо з дуже креативною і сучасною художницею з Києва Анною Духовичною. Побачимо що вийде із цієї співпраці, чи зацікавить продукт, який більше модерновий, не класичний.

«Ми живемо у суспільстві, де театр, на превеликий жаль, не є модним»

– Навіть якщо ми подивимося ліворуч, праворуч на театральні тумби, то там побачимо все що завгодно, лише не театральні афіши. Я не знаю як ця схема працює. Якби театр був цікавий, театром жили, театром піклувалися, то питання тумб можна вирішити протягом 10 хвилин.

Є така біда у вінницькому соціумі, що театр на превеликий жаль не є модним. Якщо подивитися на те, чим живе місто, театр не є в тренді. І на службовому вході ніхто акторів за вуха не ловить, щоб сказати їм які вони хороші молодці.

– Думки про студію чи відкриття муніципального театру вони є, тим паче зараз. У будь-якому випадку в таких речах важлива ось та друга половина мистецтва, яка якраз пов’язана з тим, щоб знайти, домовитися, пробити. Я до цього ніколи не мав особливого хисту.

– Зараз середовище вінницьке живе трішки іншими моментами, можливо не тільки вінницьке, тому що зараз все-таки війна, політика. Я намагаюся згадати коли востаннє бачив політків, навіть тих, кого я підтримую і чиї погляди поділяю, які з трибуни говорили би про мистецтво, про культуру. З культури вихоплюють або мовне питання або суто такі питання, з яких можна зробити піар собі.

Про постановки і фільми про війну

– Якщо взяти фільм «Кіборги», то це однієї якості фільми, але ж крім “кіборгів” є ще й інші твори, які й мистецтвом складно назвати, то вже більше ніби агітка. Ця проблема є, вона й завжди була, просто теми не настільки нас зачіпали. Можливо так само час відсіює художників від пристосуванців. Частіше за все на користь останніх.

Життя вносить свої коректури. Я розумію, що театр можливо не настільки болить, як болить якісь політичні або військові питання. Але то є така хибна і підступна думка, бо все одно ми вертаємося до культури і до мистецтва в будь-яких наших питаннях, навіть елементарно вміння вести розмову або чути співрозмовника. Але приходить до цього суспільство вже тоді, коли їсти не хочеться, коли є що вдягнути, коли свині нагодовані, тоді починають думати «а де ж там душа, щось ми про неї забули».

Чого не вистачає Вінниці?

– Вінниці не вистачає амбіцій. Сезон змінює сезон, якось так життя пливе, а люди на ходулях і космічних кораблях по Соборній не ходять і не літають. От хотілося, щоб творчі люди міста прагнули, як Ілон Маск, досягти своєї зоряної мрії і тоді можливо багато речей стане цікавими і буде кудись рухатися.

Так склалося, що є столичне життя театральне і не тільки , а є провінція, яка собі вона є і її все влаштовує. Хочеться якоїсь такої доброї творчої злості. Ми не намагаємося навіть себе перестрибнути. Потрібна елементарна конкуренція.

Фото Андрія Завертаного 

Марина Однорог

See Full Bio