Волонтери досі постійно доставляють на передову речі, що потрібні бійцям. При цьому мають свої родини, про які теж треба піклуватись. Іноді дуже важко уявити, як можна стільки встигати. Проте і сьогодні прикладів, коли людина виконує те, що, здається, понад її сил – багато.

Вінницьких волонтерів добре знають на передовій, адже на п’ятому році війни вони не втомлюються допомагати іншим. У міжнародний День волонтера, 5 грудня, VежА поспілкувалася із двома з них Андрієм Сіраком та Андрієм Нечипоруком.

Небезпечні поїздки, постійне нервове напруження та водночас – сильне бажання допомогти іншим – саме ці риси властиві категорії мужніх людей, яких називають волонтерами. Раніше під цим словом розумілося, що йдеться про людину, яка просто добровільно та безкоштовно погоджується щось зробити.

Нині, щойно почуєш “волонтер” – одразу розумієш, що йдеться про людину, яка незалежно від часу доби та пори року, погодних умов та інших обставин готова фактично будь-якої миті зірватися з місця та вирішувати проблеми інших, вирушати за сотні кілометрів до найнебезпечніших територій країни, щоб допомогти тим, хто боронить Україну, бійців у зоні ООС.

Все це – і про наших сьогоднішніх героїв, які допомагають іншим героям боронити Україну. Обидва Андрії – Нечипорук та Сірак – ще з самого початку війни збирають допомогу для бійців. В листопаді 2016-року, коли кількість поїздок перейшла за сотню, рахувати їх припинили.

Андрій Нечипорук – прапорщик спецназу, нині є приватним підприємцем. Андрій Сірак – начальник обласного КП “Автобаза обласної ради”. Андрій Сірак та Андрій Нечипорук не входять до жодної спілки чи організації, а збирають допомогу військовим власними силами.

“Головне – якість поїздок, а не їхня кількість”

Чоловіки кажуть, що важлива не кількість “мандрівок”, а те, скільки ти привезеш хлопцям на фронті. Нині вони вирушають до бійців раз на місяць (раніше – тричі), але незмінно із бусом, заповненим всім необхідним “по вінця”. Часто вага вантажу сягає до понад 2,5 тонн, хоча бус розрахований на тонну 200 кілограмів.

До війни чоловіки не були знайомі, кажуть, що “війна одних людей об’єднує, інші – відсіюються”.

– Бог якось вирішує, кого звести разом, все не просто так, – каже Андрій Нечипорук. – Так вийшло що нас з Андрієм звела доля, ми маємо одну думку і головне – довіряємо одне одному, не боїмося, бо там, куди ми їздимо, а це найгарячіші точки, важливо бути певним у тому, хто з тобою.

VежА: Що змінилося у волонтерській спільноті протягом років війни? Чи так само люди готові допомагати військовим? 

– В кожної людини в житті певний момент наступає, якесь осмислення, якийсь вогонь може перестати бути вогнем, хтось “перегорає”. Але твої заняття на тебе дуже впливають і роблять тебе їхньою частиною. Коли твоя поїздка триває кілька днів, ти долаєш тисячі кілометрів, є переосмислення.

– Країна змінюється, ти змінюєшся і починаєш думати інакше. Зараз ясно, що головне – якість поїздок, а не їхня кількість. За тиждень можна з’їздити в ООС мінімум чотири рази, але почнемо з того, який в тому сенс так часто відвідувати передову? Що ти фактично даси, чи чекають тебе з напівпустим автобусом? Війна є війна і вона змусила побачити багатьох з іншої сторони.

– Багато хто змінився, хтось не може зараз робити те, що він робив в 2014-му чи 2015-му, але він не може без фронту жити. Багато волонтерів врешті вдягнули берці й взяли до рук зброю. Але є потреба “тилів”, бо є нібито прості проблеми, які треба допомогти вирішити.

“Ось ви сьогодні промочили ноги і вдягнете інші чоботи чи висушите, бо є де. А там – де?”

VежА: Що постійно потрібно бійцям? У чому є дефіцит?

– Є літній перелік потреб і є зимовий, і ще на форс-мажор. Причому, от зараз наче потреби немає, а за хвилину дзвонять хлопці звідти і кажуть, поламалася машина. Бо нічого немає вічного. Перелік потреб може мінятися щохвилини, бо де їм там взяти запчастину. Сьогодні треба це і мішки, а потім – скоби, ломи, бензопили. А то в хлопців згоріло вісім спальників. Добре, що ми їм привезли, – каже Нечипорук.

– Ми постійно робимо звірку з бійцями, що їм треба. Постійно потрібні мішки, зокрема для укріплення. Скоби, плівка, цвяхи, сітки, монтажні піни, взимку – утеплювач. От мішки – то є таке поняття, як “круговорот мішків у природі”: мішки з піском чи землею для захисту та укріплення на передових позиціях треба міняти чотири рази на рік, бо вони лопаються, розлазяться. Нічого вічного. Я вів статистику і за накладною тільки від нашої фабрики “Рошен” їх було понад 20 тисяч за рік.

VежА: Порівняно з минулими роками – наскільки держава стала більше допомагати бійцям?

– Держава багато робить, настільки, наскільки вона спроможна. Але досі ніхто не відмінив закон про державні закупівлі, тендери, щоб не було корупційної складової, тож щоб закупити деяке обладнання, якого немає в тилах, потрібен певний час і оперативно держава реагувати не може, – каже Андрій Сірак. – Останнім часом я не чув – а чого держава не дає? Держава дала, що могла, по нормам. Порівняно з 2014-м роком, коли було десь 1:10, то зараз дві третини забезпечує.

– Дощ, бруд, обстріли, буває, що в берці води наливається через край, коли в окопі стоїть вода… Ось ви сьогодні промочили ноги і вдягнете інші чоботи чи висушите, бо є де, а там – де? Тому зайвих форми чи берців не буває.

Волонтери кажуть, що протягом останніх двох років серед бійців спостерігається свого роду турбота одне про одного. Підрозділи беруть тільки те, що їм справді потрібно та кажуть, куди можна відвезти те, що лишилось.

До речі, окрім військовослужбовців, волонтери допомагають і чотирилапим побратимам. Хоча іноді стикаються із нерозумінням, навіщо ще й корм везти.

– Майже в кожному підрозділі, особливо на передовій, є свої песики, “дзвіночки”. Тільки з тієї сторони думають відкрити вогонь, а воно вже гавкає і попереджає хлопців. Не одного врятувала така собачка. Не важлива порода чи виконання команд, але вони роблять свою роботу.

“Хто допомагав в 2014-му, той допомагає й зараз”

VежА: Основна частина вантажу як формується? Хто найбільше долучається? 

– Хто допомагав в 2014-му, той допомагає й зараз. Тільки раніше були сотні людей, тепер десятки. Зараз допомагає Польща (це наші постійні партнери) сильно, а ще – Львів, Житомир, Одеса, Київ, Харків, Дніпро. Але ж не всі здатні допомагати, люди теж втомились від війни, а тут ще й долар, й комуналка. Люди трохи мають думати за себе. Але саме завдяки ним ми їздили в АТО, їздимо і будемо.

– Є такі люди та компанії, які щомісяця без нагадувань передають допомогу. Тобто от ми знаємо: олію – нам вже не треба, і молоко, і майонез. Бо це виробники самі дають, як то кажуть, “по дзвінку”. Але знову ж, це ті самі люди. І тобі іноді вже соромно до низ дзвонити, а вони самі потім питають ображено – а чого ти не дзвониш?! – Нечипорук.

VежА: Ви кажете, що основна частина благодійників – та сама, що була на початку війни. Але ж має бути хтось, хто тільки зараз почав допомагати армії?

– Є такі категорії. Ви зараз здивуєтесь, бо це студенти, які підросли. В моєї доньки та сина одногрупники, які отримують стипендію, перераховують 200-300 гривень, не щомісяця, але постійно, – каже Андрій Сірак. – Та й школи почали дуже допомагати, особливо вінницька №7.

– За “кулісами” лишаються відправки та отримання допомоги. Завдяки нашим партнерам, “Новій пошті”, яка має проект “Гуманітарна пошта України”, щоб ми вантаж вагою до тонни безкоштовно направляли, а це п’ять відправок в сторону фронту до точки призначення. На кожен підрозділ везеться до восьми позицій. Тобто є наші поїздки і ще зо п’ять таких відправок. І це добре, бо охопити всю передову і всі підрозділи – нереально.

“Волонтерство – це те, що не може бути так: сьогодні ми робимо, а завтра – ні. Це постійно. І це – не хобі й не стиль життя, це саме життя. Якщо ти раз спробував, то тебе вже тягтиме. Ми, волонтери, втоми не відчуваємо. Це як наркотик. Але й хлопцям ми возимо “наркотики” – сало копчене та оселедці. Так навіть пишемо на коробках”.

Волонтери кажуть, що якщо ти справді хочеш допомогти, то робити це потрібно у будь-якій ситуації. Навіть коли з АТО привозять тіла загиблих хлопців, волонтери не можуть потім відпустити машину, не наповнивши її потрібними речами.

“Заради цього усе це варто”

У процесі розмови також з’ясовується, що ці волонтери – не лише волонтери. На час своїх літніх відпусток, два роки підряд, протягом 30 днів, Андрії надають допомогу для евакуації поранених та загиблих з місць бойових дій.

– За минулу ротацію в нас було сім важко поранених, двоє – вкрай важких. Коли нас питають, чого ми туди їздимо (Андрій Нечипорук показує на телефоні фото бійця без ніг)… Цього року взяли “на борт” 26-річного пацана, ліву ногу ми не знайшли, праву – поклали поруч з ним. В нього – мінус два літри крові, тиск – 0/40, його “списали”, “груз 200”. До найближчого пункту – 21 кілометр, щоб довезти від передової до лікарні. А ми були разом зі студентами-медиками. Сіли й поїхали, доїхали за 17 хвилин, ще й зупинялись, щоб поставити дві крапельниці. Попередили, щоб нас зустріли. Встигли, врятували. Заради цього усе це варто. Людина жива, одну ногу вдалося зберегти.

Ще чоловіки кажуть, що коли везуть черговий вантаж бійцям, і по дорозі бачать дітей у прифронтових містечках – обов’язково спиняються і дають їм печиво.

– І питаємо – що треба сказати? Вони в один голос “Слава Україні!”. То чого ми туди їздимо?

Волонтери, до речі, планують наступну поїздку перед Новим роком, тож поспішіть допомогти їм зробити те, що вони вже роблять на п’ятому році війни. На прохання надати конкретний перелік потреб станом на сьогодні, кажуть:

– Уявіть, що вам потрібно протягом дня. От поїв ти м’яса, тобі треба зубочистка, ти знаєш, де її взяти. А в АТО – як? Відірвав десь від гілки та й все. Це звісно, образно, але. І уявіть це на війні. Там завжди потрібні щоденні речі, які за відсутності переростають у великі проблеми.

Для того, щоб допомогти захисникам, можна подзвонити волонтерам або написати їм: Андрій Сірак (067-430-79-78), Андрій Нечипорук (067-947-59-27). Картка для пожертв: 5168 7427 0814 0383 Сірак А. С. або 5168 7422 0330 0607 Нечипорук Андрій Олексійович

“Без малюнків краще не їхати”

VежА: До речі, окрім речей, які життєво необхідні, як щодо підняття бойового духу. Наприклад, дитячих листів та малюнків. Діти досі так масово це роблять і як реагують бійці? 

– Без малюнків краще не їхати, бо як приїжджаємо, то нас питають, де вони, – сміються. – Бійці реагують так само, як і на початку війни: радіють самі, наче діти. Діти з школи №7 та 29-ї, окрім допомоги, розмальовують і передають прапори, то хлопці ті прапори ставлять на передових позиціях. Заходимо до них попити кави, а в них усі стіна завішана тими малюнками, з різних міст країни. Нічого не викидається, усе передивляється, читається, зберігається, хлопці відписують дітям. Коли ми привезли ящик із малюнками, одного з них підхопив вітер, відніс у сторону. І боєць кинувся за ним, шукав у темряві. Казав, щоб не встиг забруднитись. Це їм дуже потрібно.

На завершення зустрічі волонтери кажуть: “Тільки ж Ви у своєму інтерв’ю не хваліть нас, бо навіщо, ми прості люди, які без інших не могли б нічого зробити. Але скажіть, що ми вітаємо усіх з Днем волонтера і щоб пам’ятали, що головна для нас мотивація – вдячність хлопців на передку”, – сказали “прості люди”.

Фото Ольги Мірошниченко, з архівів Vежі та зі сторінки Андрія Сірака у Фейсбук

Юлія Плахтій

Журналіст

See Full Bio