Вінничанка Катерина Булейко з перших днів повномасштабного вторгнення разом з друзями зорганізувала допомогу для патрульних та бійців тероборони Вінниці. Згодом масштаби допомоги зросли, і дівчина почала їздити за тепловізорами для бійців на передовій – загалом, вдалося закупити 60 одиниць.
Восени ж один з дописів у соцмережах Катерини також набув неабиякої популярності – дівчина, намагаючись добитись справедливості, опублікувала інформацію про свою колишню одногрупницю, студентку Одеської юридичної академії, яка поїхала до Москви та буквально прославляє путіна і виправдовує російську агресію. Мета Катерини – позбавити колаборантку почесних звань академії та добитися виключення її з докторантури.
Ми вирішили поспілкувати з Катериною, дізнатися більше про її волонтерську та громадську діяльність.
Про допомогу бійцям і не тільки та попит на тепловізори на початку повномасштабного вторгнення
Вежа: Розкажи, будь ласка, про свою волонтерську діяльність після 24 лютого. Бачив, у тебе регулярно були публікації про якісь збори, про закупівлю тепловізорів. Що ще було за ці 8 місяців?
Йдеться про публікації на сторінці Катерини в Instagram. Тут же вона публікувала допис щодо своєї одногрупниці, яка поїхала до Москви, але про це – згодом.
Катерина: Все почалось з того, що в перші дні війни ми самоорганізувалися з друзями. Здається, це був четвертий чи п’ятий день війни. В нас немає ніякого благодійного фонду, нічого, ми з компанією просто хотіли щось робити, чимось допомогти. В друга є кав’ярні по Вінниці, “Stakan Coffee”. На базі цих кав’ярень ми почали робити каву/чай, бутерброди, закуски, снеки. Ми це все розвозили власними авто по місту: патрульним, теробороні. Тоді ще ніхто особливо не був готовий до війни, ніхто не знав, куди бігти. Зараз вже все налагодилось – їх і годують, і забезпечують всім необхідним. А тоді це був лютий, холодно. Було шкода хлопців, які охороняли мости та вулиці. Розвозили двічі на день: зранку і ввечері. Я в тому числі на своєму авто. Скидувались власними коштами, хто чим міг, продуктами.
Щодо тепловізорів: інший мій друг пішов у тероборону Вінниці і був спочатку у Вінницькій області. Було відомо, що його, скоріш за все, кудись відправлять далі на фронт. Але поки він був у Вінницькій області, пам’ятаю, в чаті з друзями (це був березень вже) він писав: “Друзі, хто може, знайдіть, де дістати тепловізор, тому що ми вночі, як сліпі котенята”. А він кулеметник. На той момент ніхто з нас не знав, що таке тепловізор і “з чим його їдять”. Нюансів ніхто не знав. Ми почали читати, і прийшло розуміння його становища. Глуха ніч, а ти стоїш з рушницею чи гвинтівкою, і куди тобі стріляти, в разі чого? В цьому хаосі ми навіть не розуміли, що такі речі, як прибори нічного бачення, тепловізори – це перше, що необхідно. Тоді, звісно, ще забезпечення для всіх не було. І на перший тепловізор для друга ми скинулись компанією.
Коли ж постало питання, де його купити у війну, коли зачинено все, я почала в інтернеті шукати. Мені скинули кілька телеграм-каналів людей, які продавали ці тепловізори. Я побачила ціни, подумала “Ну ок”, а потім один з моїх друзів, який був у Бухаресті, скидає прайс на тамтешні тепловізори. Та ж модель, ті ж характеристики, а різниця в ціні десь в 500 євро. Тобто, люди вже на початку війни почали на таких речах заробляти. І це ж наші волонтерські гроші, ми їх збирали, в чомусь собі відмовляли. І я так подумала, що за 500 євро я сяду і доїду до кордону сама.
Поки я вирішила, всім сказала, що буду їхати за тепловізором особисто, тут же мені почали надходити нові запити. І я вже їхала за трьома тепловізорами. Я тоді доїжджала до кордону, залишала машину і далі їхала поїздом безкоштовно в Бухарест.
Поїхала за трьома, “скинула” публікацію на свою Instagram-сторінку. Я ж не думала, що це такий попит, не розбиралась до кінця в функціоналі тепловізорів…
І от я скинула в “Інстаграмі”, мовляв, ось я тут до завтра, можу комусь привезти. Я думала, хтось скаже, що комусь ще треба буде один тепловізор, а на мене посипався просто шквал запитів. Люди казали “Просто дай карту, просто купи, привези, скільки треба”. Я ще, здається, робила публікацію, що ми збираємо кошти. І дійсно – людям величезне дякую, тому що скидали великі суми. Я не очікувала від людей такої віддачі.
Я повернулась, на свій страх і ризик їхала через кордон з цими тепловізорами. Тому що, коли я поїхала в перший раз, тепловізори були заборонені для ввозу в Україну. Потім вже внесли зміни: тепловізори, каски, шоломи – дозволили ввозити. Але це досі, наскільки я знаю, заборонено для вивозу з країн ЄС. Тобто, навіть один тепловізор, якби десь на кордоні знайшли, його б вилучили. Вони прирівнюються в Євросоюзі до деталей зброї. Тобто, ввозити в Україну їх дозволили, а от вивозити – не можна було. І я так машинами возила їх десь в загальній кількості – 60 штук привезла. Але я ризикувала, адже люди давали гроші, і я під свою відповідальність тепловізори привозила.
В: Але ж волонтери якось їх привозять.
– Зараз це можна – якщо у вас благодійний фонд, якщо є офіційні запити. Тоді ж ще не було механізму ввозу-вивозу. Однак, мені сказали – треба, я везу. Це зараз вже трохи налагодили цей процес.
Я ж згодом свою діяльність трохи призупинила. Зрештою, цим почали займатись офіційні благодійні фонди. Я розумію, що це правильно – коли цим займаються офіційно, коли є звіти за витрачені кошти. І цим треба займатись постійно. Для цього є благодійні волонтерські організації, волонтери, які про все офіційно звітують та офіційно все возять. А я тоді зробила цю акцію декілька разів, і все. І досі, буває, просять привезти тепловізори, але і бензин подорожчав, і часу було все менше, треба було самій виходити на роботу. А їздити постійно – це і фізично важко, і морально, і матеріально, звісно. Знову ж таки, з урахуванням цін на пальне та інші поточні дорожні витрати.
В: Тобто, в тебе все обмежилось тепловізорами?
– Був запит на машину. Теж цікава історія. Якось було дуже багато тепловізорів, здається, за один раз – більше 30 штук. І я кажу другу, мовляв, як я буду їх везти в поїзді? По-перше, це страшно. Я ночами не спала, коли їхала, бо боялась, щоб в мене не вкрали хоча б одну сумку. І важко фізично, бо я це все в руках таскала. І друг мені каже, мовляв, в нього є знайомі, в них є запит на автомобіль. Сам він працює в ІТ-компанії. І каже, мовляв, давай, ми зараз зберемо гроші і купимо машину. Я тоді вже поспішала, мені треба було на той момент бути вже післязавтра у Вінниці. І якось це все так швидко відбулось: вони оперативно скинулись, ми купуємо автомобіль. Машина класна, велика, гарна, але: вона на механіці. А я здавала в автошколі на автоматі, їжджу зараз теж. На той момент я жодного дня не їздила на механіці. І тут мені треба проїхати 500 кілометрів до кордону. Я про це другу кажу, а він мені: “Нічого, ми її купуємо, я тебе зараз навчу”. В мене не було іншого виходу.
Я на тому стресі та на адреналіні з першого разу навчилась їхати. Тоді себе такою героїнею відчула (сміється – авт.).
В: А на кордоні якихось питань не було щодо авто? Розмитнення, ще щось в цьому дусі?
– Та ні, потрібен був лише договір купівлі-продажу. Вони ж тут не ставлять ні на облік, ні на що. Якщо машина ввозиться для ЗСУ, то вони їздять на тих-таки “євробляхах” і не розмитнюються.
В: Щось ще було, крім тепловізорів, авто та допомоги на початку війни теробороні?
– Нам ще привозили гуманітарну допомогу з інших країн, ми цю допомогу розвозили по військових частинах. Продукти, одяг – всі закривали потреби, які були. В перші місяці війни це просто були безсонні ночі. Нас було десь 10 осіб – наша компанія, всі хто чим міг, в кого які були знайомі за кордоном, хтось цілу машину ліків з Італії привіз, ми ці ліки фасували й передавали. Одяг передавали. Пам’ятаю, навіть одна зі шкіл – початкова школа в Італії – також передала нам цілу фуру гуманітарної допомоги. І там всі ці ящики були підписані італійською мовою з позначкою класів, від кого передавали, з віршиками та побажаннями. Це було так мило теж.
Було багато запитів по одягу. Тоді ж все ще було зачинено, а що було відчинено – там не було нічого. Це зараз вже у воєнторгах все є. Тоді ж я привозила все, починаючи від рукавичок, одягу, нижньої білизни для військових, кепок – просто все. Я приходила в Бухаресті у військовий магазин (мені здається, я їх зараз там закритими очима знайду) і просто вигрібала все.
В: Як на тебе взагалі Станіславенко “вийшла” і чому? Під яким приводом?
Причиною для запитання став допис (нижче) депутатки обласної ради Людмили Станіславенко:
– Зараз мої знайомі медики, парамедики – перебувають на “передку”. Перша лінія, я так розумію, від фронту. Це наш вінницький госпіталь. Дещо банально, але ця історія неймовірно показує людяність. Вони живуть в польових умовах. І перших поранених привозять їм. Але знайомий мені пише: “Кать, мені треба корм для собак”. Як він розповів, війська звільняють певні населені пункти, і медики переїжджають ближче відповідно до просування наших військових. І в цих звільнених селах, містечках дуже багато безпритульних тварин. І, каже, не може на них дивитись. Відтак, не просив собі нічого, а тільки корм для тварин. Мене це неймовірно зачепило.
На тлі цього мене познайомили з Людмилою Станіславенко. Вона питала, що потрібно ще передати, може, якісь смаколики. Готова була допомогти вирішити будь-які питання. Я передала від неї знайомим допомогу. Ще, звичайно, докупили щось самі. Я питаю в знайомого, може, ще чогось. А він: “Ну, можна ковбаски”. Звичайно, їм хочеться чогось, чого там не купиш: зрештою, супермаркетів нема, магазини зачинені. Він каже: “Гроші є, але нема, де купити”. Так що передавали ми ще домашню консервацію, фрукти. Добре, що “Нова пошта” приїжджає в населені пункти ледь не на наступний день після звільнення.
Про “Силу соцмереж” та одногрупницю-колаборантку
В: Хотів би ще розпитати про твою однокурсницю, яка тепер в Москві “співає дефірамби путіну”. Яка там історія взагалі з нею розвивалась?
Примітка: Катерина – випускниця Одеської юридичної академії. Йдеться про одну з її одногрупниць, вінничанку Тетяну Грабович, яка протягом останніх років живе в Москві, є членкинею партії “Єдина росія”, співробітницею “Роснєфті” та нещодавно записала російсько-патріотичну “пісню” на підтримку правлячої партії росії та путіна, зокрема. В своїх дописах у соцмережах, зокрема, в Instagram Грабович також підтримує російську агресію проти України. “Пісня”, про яку йдеться – нижче:
– Передісторія: ми з нею дружили якийсь час, вона також з Вінниці, ми разом вступали до одного вишу, навчались в одній групі, навіть якийсь час жили разом, коли орендували квартиру. І потім вона закінчила інститут, перемогла на конкурсі “Міс Донбас – 2013”. І після цього “взлетіла” вона кудись, а точніше – в Москву. Десь там на цьому конкурсі, певно, її хтось помітив… Ми не підтримували зв’язок, але, наскільки мені відомо, з 2013 року вона проживала в Москві, працювала в “Роснєфті”. Після 2014 року, після анексії Криму, після Донецьку та Луганську мене її доля не дуже цікавила. Вона вже тоді почала писати в соцмережах дуже любовні пости про росію, мовляв, це її “родіна”. Тільки з Вінниці виїхала, а тут вже в росії “родіна”…
Це вже тоді було неприємно, але ще не було так агресивно з її боку. Мені набридло на це дивитись, і я кілька років тому від неї відписалась і забула. Але на тлі, певно, “промивання мізків” це її возвеличування почало дуже агресивно проявлятись. Наша юридична академія – це доволі тісне ком’юніті, ми всі підтримуємо зв’язки, спілкуємось. Мені постійно скидали скріни, що вона там пише. Сторіси, пости. Це все накопичувалось, але я розуміла, що всього цього замало для якогось розголосу. Останньою краплею стало відео, яке мені скинули наші одногрупники, з її YouTube-каналу, де вона співає своєму “улюбленому путіну” пісню. Далі мовчати було складно.
І тут знову можна говорити про силу соцмереж. Я просто записала відео в Instagram. Але воно набуло такого резонансу, навіть в нашій академії. Це дійшло до Ківалова (президента Одеської академії, ексрегіонала та, свого часу, співавтора “мовного закону Колісніченка-Ківалова”, народного депутата кількох скликань Сергія Ківалова – авт.). Спочатку зі мною зв’язалась пресслужба університету, потім зі мною зв’язався його особистий помічник, дав номер телефону та сказав, що Сергій Васильович чекає мого дзвінка. Певно, його це зачепило. Може, переживав і за свою репутацію.
Ми з ним зв’язались, поспілкувались. Він мене запевнив, що з боку Академії він зробить все можливе і неможливе для вирішення питання. Каже, що взагалі завдяки моєму відеозверненню про це дізнався.
Таня ж (Грабович – авт.) випустилась вже давно. Але на сьогодні в неї дуже багато титулів та звань. І “Кращий студент-юрист року”, вона кандидат юридичних наук і досі числиться на кафедрі Міжнародного права, на докторантурі. В цьому році вона мала захищати “докторську”. Знову ж таки, людина навчається в Україні, в Одесі, в той же час пишучи, що Одеса – це росія, що Одеса скоро повернеться “к родінє-матєрі”. Там і пости з погрозами були.
Але дзвінок Ківалову – це одне. Ми також написали колективне звернення, яке підписали більше сотні людей. Можливо, навіть декілька сотень, я не підраховувала. Ми написали його в Міністерство освіти й науки України, Президенту і СБУ. Збирали підписи в Одесі й Вінниці. Мені розповідали, що деякі одногрупники приходили з батьками і цілими родинами підписували. Колективне звернення подали, ще офіційної відповіді немає.
Йдеться про звернення нижче.
На момент публікації даного матеріалу Катерина вже отримала відповідь від Департаменту атестації кадрів МОН та Директорату фахової передвищої, вищої освіти. Якщо коротко, то в Департаменті відзначили, що дії Грабович підпадають під кваліфікацію “колабораційної діяльності”, однак, МОН не може позбавити особу звань за цією кваліфікацією та обмежене низкою діючих нормативно-правових актів. Також у відповіді йшлося, що задля перевірки інформації, чи Грабович подавала неправдиву інформацію щодо своєї наукової діяльності, надіслано запит в Одеську академію, відповідей якої Катерина наразі очікує. Також є надія на результати роботи Служби безпеки.
До того ж правоохоронні органи теж звернули на цю ситуацію увагу, але більше сказати я поки не можу, адже ведеться слідство.
Петицію до Президента поки не реєстрували. Зрештою, там треба мінімум 25 тисяч, аби він її тільки розглянув. А Тетяна – не така вже відома, цікава й популярна особа, щоби петицію щодо неї підписала така кількість людей. Хоч в неї в Instagram 1,1 мільйона підписників, у неї є свій Telegram-канал, є YouTube-канал.
Коли дівчинка приїжджає з України й несе таку інформацію в росії, це, виходить, інформація з першоджерела. Коли якийсь знайомий виходець з України каже росіянину, як в Україні погано живеться і треба всіх рятувати, той дійсно може подумати, що треба йти й “рятувати”. Моя позиція яка: ти поїхала до Москви, в тебе там все добре – живи собі. Але, будь ласка, закрий рота і мовчи. А тут прям такі погрози…
Я б дуже хотіла, щоб вдалося якось зачепитись за те, що її тримає в Україні. Хоча б щоб внесли її в базу «Миротворця», щоб вона з родиною не надумала після нашої перемоги повертатись. Зрештою, в них тут є майно, вона тут вчиться. І що, після перемоги вона буде спокійно ходити вулицями Вінниці чи Одеси? Не хотілось би. До того ж, в неї, ймовірно, подвійне громадянство, адже вона в “Єдіной россії”. Вірогідно, вона зможе легко перетнути кордон з українським паспортом. Тому треба було підняти це питання. Хоча б для того, аби позбавити її титулів і звань нашої академії, бо це ганьба для університету. І відрахувати, бо ж досі на кафедрі числиться в докторантурі.
Не може бути, щоб на неї не було жодної управи. Стільки випускників академії зараз на керівних посадах, і всі мовчать. Я вирішила взяти це на себе. І дуже приємно, що Сергій Васильович подякував і сказав, що дуже добре, що є люди, які не бояться мовчати. Але, мені здається, зараз мовчати про такі випадки взагалі не варто.
Фото – Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.