Матеріал підготовлено за сприяння ГО “Львівський медіафорум”
у межах проєкту “ЛМФ Підтримка мережі журналістів”
Станом на середину червня в гуртожитку ДНЗ “ЦПТО №1” проживали 236 переселенців, приблизно 63-68 сімей. Серед них – сім’я Ірини з Києва, яка переїхала у Вінницю ще на початку березня, та сім’я Ольги з Херсонщини, яка у Вінниці з середини травня. Історії обидвох сімей чимось подібні, однак про свій дім жінки говорять по-різному.
Готуючи матеріал про Центр для ВПО на базі ЦПТО №1, ми поспілкувались з двома сім’ями переселенців, які через війну опинились у Вінниці та станом на середину червня проживали в гуртожитку закладу. З їхніми історіями ми і пропонуємо ознайомитися в цьому матеріалі. Про те, як Державний навчальний заклад “Центр професійно-технічної освіти №1” у Вінниці приймав вимушено переміщених осіб та з якими проблемами доводилось на початку стикатись його співробітникам – читайте за ЦИМ посиланням.
“Два місяці просиділи в підвалі”
Так, 42-річна Ольга приїхала до Вінниці приблизно 17 травня. Разом з нею – чоловік, троє дітей, однорічний онук Єгор та три такси, одна з яких дещо нервово реагувала на фотографування.
Вони – з села на Херсонщині, розташованого ближче до Миколаєва. Біля населеного пункту родини російські окупанти стали ще 5 березня. Навколишніх же сіл, за словами жінки, майже не лишилось – вони зруйновані.
– Те, що там відбувалось, на психіку сильно тиснуло. Дітям в травні виповнювалось 18 років. Вирішили, що треба рятувати дітей, бо ж їх могли послати воювати проти України. Ми мусили тікати. Старші діти трошки раніше поїхали. А ми вже не могли далі терпіти, надто близько до села росіяни під’їжджали. І стріляли від нас. Відчуття було таке, ніби під хатою стріляють. То сказали доньці “Бери, рятуй дитину”. Бо ми два місяці в підвалі просиділи. Це було вже просто нестерпно.
Ми ближче до Миколаєва, аніж до Херсону. Вони і в сторону Миколаєва стріляють від нас, і в напрямку Херсона теж, – каже жінка.
За словами Ольги, родина виїжджала з села, усвідомлюючи ризики. І дорога була, відповідно, нелегкою.
– Ми тікали, хоча вже знали, що Снігурівка закрита. Стояли в черзі під Херсоном, коли нам сказали, що Снігурівка закрита. Але, певно, є Бог на світі, нам пощастило, ми зустріли знайомих, і нам сказали, що через інший пункт можна виїхати, – згадує жінка.
Хоч на момент нашого інтерв’ю сім’я мешкала у Вінниці від сили місяць, частина родини вже встигла соціалізуватись в новому місті. 18-річні сини знайшли собі роботу, як і старша донька, яка займається репетиторством з математики. Сама Ольга не могла на той момент працевлаштуватись, важко з працевлаштуванням було і для її чоловіка.
– В чоловіка рука хвора, йому треба якусь легку роботу. А я не можу роботу знайти. Анкету поки одну заповнила. До війни я ніде не працювала, була домогосподаркою в себе в селі. Хоч на бібліотекаря вивчилась, але ніде не працювала, – розповідає переселенка.
За день до нашого спілкування родина навіть встигла відвідати у Вінниці театр – виставу “Хлібне перемир’я” на п’єсу Сергія Жадана.
– Пішли на виставу вчора з чоловіком. Ми ж просто в селі жили, ніде не їздили. Я іноді чоловіку до війни казала, мовляв, він мене навіть в ресторан не повезе. А тут він мені каже – поїхали хоч в театр з’їздимо, – згадує Ольга.
“І ось ми тепер бомжі”
Станом на середину червня жінка розповідала, що в її рідному селі “дуже спекотно” через регулярні ворожі обстріли. Окупанти, каже, погрожують зруйнувати село за собою, якщо до нього підходитимуть ЗСУ, як села навколо. Жінка каже – доки не роз’ясниться ситуація з її малою батьківщиною, вона залишатиметься у Вінниці. Ймовірно – і надалі в гуртожитку. Ольга з нетерпінням чекає звільнення свого села, щоб будь-яким чином потрапити додому. Поїхати назад вона планує, як тільки припиняться обстріли.
– Страшно, що там робиться. Ці дні, кажуть, в нас “дуже спекотно” там. Хати тремтять, ліжка піднімаються. Вже були якісь чутки, що десь наші підходять. А вони (російські війська – авт.) сказали, мовляв, якщо наші зайдуть, то вони знесуть село повністю. Сіл навколо нас вже немає – вони знесли. Там, може, 1-2 людини на село лишилися. Хати розбиті всі. Страшно, чим воно скінчиться, і чи буде в нас дім, куди повернутись.
Чоловік все казав, мовляв, Оль, буде в нас війна. А я все йому казала, мовляв, не буде в нас ніякої війни, ніхто цього не дозволить, не дасть путіну ту війну зробити.
І ось тепер ми бомжі.
Ми поки залишатимемось тут, допоки не роз’ясниться, що в нас вдома. Тільки звільнять наше село і Херсон, щоб до нас не було прильотів, повернемось зразу додому. Яким би не був двір, буде хата розбита чи не розбита, ми поїдемо додому. Діти, може, кудись поїдуть, адже в селі репетиторство не дуже треба. Та і хлопці ж студенти. Так що діти хай лишаються в місті, в якому захочуть, а ми поїдемо додому. Там, все таки, все, що в нас є, – підсумовує жінка.
“В мене є, куди повертатися, але повертатися туди я поки не буду – досі є страх”
Ірина Карпінська переїхала до Вінниці ще на початку березня з Києва, коли російські снаряди поцілили в будинок на розташованій неподалік вулиці. Виїхала до Вінниці разом з донькою з інвалідністю першої групи, сином та літнім батьком. Донька – непрацездатна та потребує постійного догляду. 52-річна Ірина протягом всього життя своєї дитини була до неї прив’язана. І переїзд, зокрема, був зумовлений страхом не лише за себе, а і, в першу чергу, за неї.
– Ми тут три місяці. Виїхали 8 березня, коли було надано “зелений коридор”. Якби надали раніше, ми б виїхали раніше. Бо було дуже тривожно. Ми живемо, щоб Ви розуміли – ось є Богатирська, в яку потрапляли снарядами, а наш будинок – на Озерній. Це дуже близько. Коли в будинок на Богатирській поцілили снарядом, то в нас перший і верхні поверхи – без шибок. Все повилітало. В нас тільки одне вікно трохи постраждало. Це сьомий поверх.
Виїхали я, двоє дітей і мій старий батько. Майже вісімдесят років. Він військовослужбовець, пройшов Афганістан і взагалі зараз не чує, – розповідає жінка.
Як згадує Ірина, виїжджати було страшно. Хоча б тому, що виїжджала сім’я буквально у невідомість.
– Ми приїхали просто на вокзал, бо вже неможливо було залишатися в квартирі. І мій знайомий, військовослужбовець, сказав, що війну, якою б вона не була, не можна перебувати в місті. Бо може не бути світла, води тощо. Це неможливо з такою дитиною, яку треба годувати, лікувати. Треба кудись їхати.
Ми просто приїхали на вокзал. 8 березня, коли надали “зелений коридор”, щоб не потрапити під обстріли. Ми не знали, куди будемо їхати. І чую, хтось з волонтерів каже, що до Вінниці їхати 3,5 години. І ми вхопили наші клунки, донька – в інвалідному візку. І бігом прибігли, а потяг не їде, – каже жінка.
Далі, за її словами, родині таки вдалося “завантажитись” в поїзд на Хмельницький. До Вінниці сім’я приїхала, коли вже стемніло. В першу ніч їм надала притулок одна з родин місцевих. Пробула в них Ірина з сім’ю лише добу і на ранок поїхала в гуртожиток, щойно дізналась про можливість там розміститись.
– Дуже важко було. Зайшли в ту хату, там матраци на підлозі. Скажу відверто, в нас вдома є певні умови для людини з інвалідністю. Тут як я поклала доньку на підлогу, вона не зразу зрозуміла, чому вона лежить на підлозі. В неї був шок. Але, дякувати Богу, вона в нас сильна. І знаєте, стан шоковий – інколи на користь. Він все акумулює, і людина так просто не здається. Та і як здаватися? Так що переночували і сюди приїхали, – згадує Ірина Карпінська.
За словами Ірина, в гуртожитку її та її родину зустріли дуже добре. І наразі вона не впевнена, що хоче повертатись додому, хоча в перші миті гуртожиток справив на неї враження дещо гнітюче.
– Нас тут дуже добре зустріли. Коли ми приїхали, біля входу був охоронець, молодий хлопець. І ми ще не вийшли з таксі, а він вже якось став потрохи і речі наші вивантажувати, і до доньки якось добре звертався, бо вона трохи нервувала. І він запропонував допомогти і став заносити наші речі в гуртожиток. І я якось розгубилась і розплакалась…
Спочатку було гнітюче враження: гуртожиток, заклеєні вікна. Але як зайшли, і так якось стало добре. І персонал, і керівництво гуртожитку люб’язно нас прийняли. Нам і кімнату виділили ближче до душу. На наступний день прийшла жінка, яка тут розпорядниця, певно. То сказала, що зможуть, може, і чайник мені якийсь передати, і мультиварку, щоб я доньці готувала. Бо сама донька не зможе спускатись до їдальні й підніматись постійно. Ну але нічого страшного, ми судочки беремо і йдемо в їдальню. І так і живемо: коли беру судок, коли сама готую.
Все дуже добре. І ця думка, що треба повертатися… В мене збереглося житло, в мене є, куди повертатися. Але я туди повертатися не буду. Поки що в мене такі думки. В мене досі цей страх. Нічого не хочу: ні столиці, ні квартири. Умови кращі, але настрій гірший. Тут ніби умови так собі, але настрій гарний. Кажу, як є, – зазначає Ірина.
“Нам тут дуже подобається”
Щодо свого перебування у Вінниці Ірина розповідає з неприхованою теплотою та ділиться історією свого життя з донькою з інвалідністю. Хоч і багато де була, зазначає Ірина, але у Вінниці їй дуже до вподоби.
– Нам дуже подобається. Я ніби і зі столиці, але тут дуже комфортне місто для проживання. Я раніше тут ніколи не була. Бувала раніше навіть за кордоном. Була в Угорщині з донькою на лікуванні, коли їй було 3 роки. Але тут у Вінниці нам дуже подобається. Я навіть не схотіла нікуди їхати, хоча нам пропонували. З огляду на дитину, нам пропонували їхати в Чехію чи Норвегію. Казали, там будуть соцвиплати більші, умови кращі. До слова, я тут отримала всі виплати. Зразу. Тут є “МОМ” – дуже турботлива організація, дуже піклується про нас.
Щодо умов… Хай ми спимо на сітках, але це ліжка. І коли до нас приходила представниця “МОМ”, вона нам показувала Ужгород. Загалом, Закарпаття, ближче до Чопу, до Угорщини. І там спортзали, лежать матраци. Всі – лежать на підлозі, на жаль. Дуже погані умови. Тут, як на мене, умови дуже гарні.
Я з нею (донькою – авт.) багато, де була. В ізоляції понад 30 років, майже сама. Тому вона не дуже любить, коли я від неї відволікаюсь. В неї вроджений порок головного мозку, ДЦП легкої форми, вона спочатку не ходила, її в Угорщині лікували, і дуже вдало. І вона там почала ходити. Плюс, ще епісиндром. Так що її ще й через це важко залишати. Постійно на ліках, – розповідає Ірина.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.