У Вінниці 30 січня відбувся допрем’єрний показ 5-серійного документального серіалу “Ми з України”, творцями та ініціаторами якого є вінничани: засновники “Мистецького об’єднання “PLAI””, артпростору “ПІЧ” та співзасновники Асоціації “КУТ” Олександра Венславовська та Володимир Подолян. Героями ж серіалу стали 22 українці та українки, діячі культури: письменники, поети, музиканти, культурні менеджери, художники, дизайнери. Крім того, цього дня автори серіалу оголосили початок збору на позашляховик для митців, які воюють на Бахмутському напрямку.
Режисером монтажу серіалу та оператором виступив Євген Горун, також до знімального процесу залучали операторів у тих містах, де відбувалися інтерв’ю. Серед них – вінницькі відеографи Микола Геркалюк та Марина Сербінович.
Про допрем’єрний показ та серіал
Безпосередньо показ відбувся в залі кінотеатру “Родина” і мав ажіотаж – місця в кінозалі були повністю зайняті, тож довелося виносити деяким гостям додаткові стільчики та крісла.
Створений серіал, по суті, є серією інтерв’ю з митцями з різних сфер, записаних протягом, переважно, весни-літа минулого року. Відповідно, і рефлексія героїв кожної з серій відрізняється – від початкової реакції на війну періоду березня-квітня, до більш пізніх роздумів та спогадів улітку.
Так, героями першої серії, зокрема, стали вінницька поетеса, письменниця, перекладачка та волонтерка Катерина Калитко; харківський поет, письменник та лідер “Жадана і Собак” і “Лінії Маннергейма”, волонтер Сергій Жадан; музикант Олександр Булич (Саша Буль) та музикант, поет, кандидат історичних наук та письменник Павло Нечитайло.
Хтось з них активно волонтерить від початку війни і до сьогодні, хтось – сам доєднався до війська в тому чи іншому вигляді. Сама ж перша серія сповнена певної “постлютневої” рефлексії діячів культури, які пережили 24 лютого, опинилися в новій реальності, переформатувалися під неї та намагаються жити далі. В цій серії про намагання далі займатись культурної діяльністю майже не йдеться. Поки що – враження від початку повномасштабної війни, роздуми про пошук себе в цій війні та про ворога, який “відкрив” своє звірине обличчя та напав на нашу державу.
Згодом, в подальших серіях ідея важливості продовження розвитку культури і під час війни вже зринає більш прозоро. Загалом, серед героїв серіалу також були: музикант, лідер гурту “Воплі Відоплясова” Олег Скрипка, музикант та волонтер Олег Каданов, письменник Тарас Прохасько, музикант Мар’ян Пирожок, художник з Нової Каховки Максим Кільдеров, лідер гурту “ВГНВЖ” Антон Слєпаков, директор “ГогольFEST’у” Максим Демський, вінницький поет і волонтер Богдан Куценко та інші. З повним списком героїв серіалу можна ознайомитися ТУТ.
Сам показ було розділено на кілька секцій: вступне слово, перегляд трьох серій, слово героїв цих серій, перегляд ще двох серій та слово героїв, інтерв’ю з якими було відзнято вже для цих частин серіалу.
– З початком повномасштабної війни в нас з’явилась ідея – документувати важливі меседжі, думки митців, діячів культури, які залишились в Україні і продовжують бути тут: на фізичному фронті (на передовій), на культурному фронті, – сказала у вступі одна з ініціаторів створення серіалу Олександра Венславовська. – І поміж волонтерською діяльністю, поміж культурних проєктів ми їздили Україною і записували інтерв’ю з різними людьми (у Вінниці – в тому числі). Дехто з них і тепер на передовій, інші ж невпинно тримають культурний фронт, волонтерять і продовжують творити українську культуру, не зважаючи ні на що. І це дуже важлива цінність. Це такий скарб український – саме ці люди, які, як і ми, розуміють, що війна в Україні не за адміністративні кордони, а за наші душі, наші голови, за те, що в нас є своя культура, своя мова та своя ідентичність.
Як розповів Володимир Подолян, спочатку проєкт реалізовувався на волонтерських засадах – команда створювала серіал за власний кошт. Згодом фінансову підтримку надала організація “Goethe-Institut”.
– Ще одна основна задача, крім того, щоб показати людям ці всі прекрасні думки, – зібрати кошти на авто для митців, які захищають нашу країну на Бахмутському напрямку. Ми від сьогодні до 24 лютого запускаємо збір, – додав один з творців серіалу.
Так, підтримати збір можна, “задонативши” на карту “Монобанку” за ЦИМ посиланням або за номером картки: 5375 4112 0332 2263. Крім того, в самому кінотеатрі команда “Плаю” лишила листки з QR-кодами на збір.
Як також зазначила під кінець показу Олександра Венславовська, продовження серіалу планується.
– Нам треба зрозуміти, яким чином це виглядатиме. Ми вже говорили, що це контент, який вже залишився в просторі й часі. Ми хочемо знімати далі другий та третій сезон. Думаю, якщо це трапиться, ви про це почуєте.
Крім того, співавторка серіалу зазначила, що презентовані 5 серій невдовзі можна буде побачити на “Суспільному”. Також планується реліз на платформі “MEGOGO”.
Про культурний тил, звірства росіян та зміни реальності: цитати героїв “Ми з України”
Так, крім творців серіалу, на кінопоказі були й декілька митців, які дали інтерв’ю для цього проєкту, а саме: вінничани Катерина Калитко та Богдан Куценко, а також директор “ГогольFEST’у” Максим Демський та художник з Нової Каховки Максим Кільдеров.
– Перша серія, з якої все починалося, знімалась наприкінці березня. За цей час, що минув, дуже багатьох важливих людей культури, які були на фронті або залишились в Україні в той чи інший спосіб, на жаль, вже немає, – сказала Катерина Калитко. – Тих людей, які мали б разом з усією спільнотою будувати нову українську культуру після того, як ми переможемо, бо наша перемога не підлягає жодному сумніву, немає з нами фізично. Немає багатьох людей, які стали на захист країни, не тільки митців. Реальність змінилась. Навіть видно, як вона змінювалась протягом цих трьох серій – від першої весняної до літніх. І наскільки щільний час. І наскільки кожен місяць змінює нас. Я страшенно вдячна Саші й колегам, що цей проєкт відбувся. І я думаю, він продовжуватиме відбуватись. Тому що колективна пам’ять – це те, що нас привело туди, де ми є. І те, що нас продовжує вести і формувати.
Богдан Куценко, своєю чергою, розповів про свій досвід поїздки в деокупований Херсон та ситуацію, яку лишили після себе російські окупанти. Також митець згадав слова Павла Нечитайла, інтерв’ю з яким увійшло до першої серії, про те, що варто було б називати діяльність культурних діячів у відносно мирних частинах України культурним тилом, а не фронтом. На думку згаданого митця, який сам долучався до лав ТрО, культурний тил таки існує. І завдяки тому, що існує культурний фронт.
– Як би там не було, а термінологія завжди важлива. І цей культурний шар, ця наша боротьба за те, що залишиться потім, вона надважлива так само, як документування російських злочинів. Вона надважлива, як допуск міжнародних експертів на місця цих злочинів. Щоб ми сьогодні не залишилися з односторонньою власною версією цих подій. Для того, щоб увесь світ бачив, розумів, достеменно знав, що саме відбулось у Херсоні. Як будівля херсонського СБУ була замінована повністю, і після цього разом з убитими підвали були затоплені. Таким чином, що туди тепер неможливо зайти. Там досі є ці люди, яких убили і закатували. Як знаходили в кабінетах знаряддя насильства. Як розказували по селах люди зі слізьми на очах, як з мішками на голові їх вивозили у цей Херсон. І казали: “Ти чуєш, як за стінкою кричить людина? Молися, щоб вона зізналася, бо якщо вона не зізнається, то зізнаєшся ти”.
Це пам’ять, про розбитий Антонівський міст, який сьогодні є природнім кордоном Півдня. І там неможливо довго перебувати, тому що туди постійно “насипають”. Про щойно відремонтований Херсонський музей, який було вивезено росіянами. Це Херсонська дитяча обласна лікарня, в якій лікарі під тиском росіян, але кожного дня писали дітям із сиротинців різні діагнози, аби їх не забрали назад у сиротинець. Тому що вони знали, що цей сиротинець вивезуть. Всіх цих дітей ніхто ніколи не знайде, скоріше за все. І дійсно, тільки ті діти, які залишились в реанімації під наглядом лікарів, залишились в Україні. Про ці історії дізнаєшся не з великих новин, а коли розвантажуєш з жінками, які лишились працювати в лікарні, фури з гуманітарною допомогою. Бо чоловіків там майже не лишилось. Я тоді покинув свою міжнародну журналістську команду і сказав, що поки не розвантажу цю машину, нікуди не поїду….
[…] Я хотів би, щоб кожен з нас назавжди запам’ятав одну річ – російська федерація настільки жахливе і антилюдське утворення, наскільки може бути. Нам іноді здається, що чогось не може бути насправді. Що якась жорстокість може бути понад ліміти людської уяви. В ці три місяці, що я був відсутній у Вінниці, я зрозумів і на власні очі побачив, що таких лімітів для них (росіян) не існує. Це люди, які заради розваги можуть все. Люди, що нічого не значать в своїй країні, але тут з автоматом можуть робити все, що захочуть, – розповів Куценко.
Максим Демський, своєю чергою, після останніх двох серій серіалу відзначив, що 8 років, які минули від першої атаки росії на Україну, від анексії Криму та утворення квазіреспублік на Донеччині та Луганщині, українці, в тому числі, діячі культури, певною мірою “провтикали”. Не зробили достатньо для того, в тому числі, і в культурному плані, аби якось запобігти повномасштабному вторгненню 2022 року. Варто додати, що тезу про це директор “ГогольFEST’у” озвучував ще в квітні минулого року, коли в артпросторі “ПІЧ” відбулась зустріч митців для подальшої координації. Майже рік потому культурний менеджер в своїй думці, вочевидь, лише ствердився, адже звучала вона більш жорстко. Також діяч закликав не витрачати час, а робити хоча б щось задля Перемоги. Бо будь-яке творіння може бути тою чи іншою мірою корисне Україні.
Максим Кільдеров, наостанок, досить лаконічно закликав українців єднатися, як це було в перші місяці повномасштабної війни, і не “вестися” на російські “ІПСО” (інформаційно-психологічні операції – авт.) та не “розводити зраду”, як останнім часом це стало частим в мережі. Незалежно від приводу, будь то нібито несправедливе відключення світла або ще щось. Адже таким чином ворог також намагається роз’єднати нас.
Фото – Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.