× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Про першу в Україні кафедру ендокринології та її керівницю – Марину Власенко

21:26
Автор: Ірина Богачук

Патологія ендокринної системи лідирує у структурі загальної захворюваності українців. Більш ніж 15 % населення Вінницької області мають ендокринні хвороби. Для профілактики, діагностування та лікування недуг цього спектру у нашому місті функціонує Вінницький обласний клінічний високоспеціалізований ендокринологічний центр.

На його базі більше 40 років тому створили кафедру ендокринології з курсом післядипломної освіти (ВНМУ ім. М. Пирогова), яку нині очолює доктор медичних наук, професор Марина Власенко. Вінницький ендокринологічний центр за 35 років став для неї другим домом. І лікарську, і викладацьку діяльність вважає своїм покликанням. Каже, обидві сфери – нерозривно пов’язані й дуже близькі. Вирушаємо на її лекцію для студентів-медиків 5 курсу. Робимо кілька світлин і водночас мимовільно стаємо уважними слухачами розповіді. Сьогодні – про порушення роботи щитоподібної залози. Заняття проходить динамічно, не занудьгуєш.

«Останнім часом люди стали більш свідомі. Коли приходжу у супермаркет, заглядаю у візочки вінничан. Не бачу там надлишку печива чи макаронів. Більшість намагається харчуватися правильно», – після лекції продовжуємо спілкування з Мариною Володимирівною. Згадуючи про багаторічний науковий і практичний досвід, каже, що найкращою профілактикою цукрового діабету є здоровий спосіб життя.

Передісторія

У 70-х роках кількість ендокринних патологій на Вінниччині і в Україні загалом різко збільшилась. Переважно йдеться про цукровий діабет II типу. Цьому стали приділяти більше уваги. Зокрема, вінницький науковець, професор  Борис Зелінський вважав, що ґрунтовніше потрібно готувати не лише студентів-медиків, а лікарів у межах післядипломної освіти. Так виникла перша в Україні кафедра ендокринології – у Вінниці. Далі створювали розробки, писали дисертації, рекомендації. Витрачали чималі кошти на обладнання, обстеження пацієнтів. База розширювалася: із невеликої клініки на Старому місті – в повноцінний заклад під сучасною назвою Вінницький обласний клінічний високоспеціалізований ендокринологічний центр.

«В цьому велика заслуга Бориса Олексійовича. Тоді він задав темп і донині ми не дозволяємо собі знизити планку, яку поставив професор Зелінський. Прагнемо нарощувати оберти не «заради галочки», а для життєво важливої справи», – наголошує пані Марина.

У галузі ендокринології Вінниччина лідирує

«Із позиції практичної охорони здоров’я такого закладу більше в жодній області немає», – каже професорка. Колектив кафедри, а також центру на чолі з головним лікарем Пилипом Прудиусом працюють над збереженням закладу як одиниці в умовах реформування медичної сфери.

Будь-яка реформа – болюча

Після того як мова заходить про сучасний стан речей, Марина Володимирівна стає більш серйозною та замисленою. Додає, що труднощі виникають не лише через зміни в системі, яка тривалий час була для всіх звичною та зрозумілою. Проблема ще в тому, що відбувається не тільки реформування практичної медицини, а й вищої школи освіти. Відповідно виникає сила-силенна викликів. «Ендокринологічний центр для нашої кафедри – клінічна база, в яку ми вкладаємо свої наукові ідеї та впровадження. Ніхто й ніщо в нашій роботі не замінить реального пацієнта», – зауважує Марина Власенко.

 

Випадковість, яка стала доленосною

Вона закінчила медичний університет у 1988 році. Вирішила «залишитися на науку», бо студентське життя провела в наукових гуртках, отримувала нагороди, премії. Цікавилася переважно кардіологією, але так сталося, що місце несподівано запропонували на кафедрі ендокринології. «Ця пропозиція була непростим викликом, проте я погодилась. Нині вдячна долі, що все сталося саме так», – відповідає лаконічно й виважено. Далі – клінічна ординатура, аспірантура, роки практики і дослідницької роботи водночас.

Марина Володимирівна з посмішкою на обличчі згадує свою професійну  наставницю – доцента Олену Когут, яка навчала всього: від постановки діагнозу до вирішення складних питань. «У сім’ї, окрім мене, не було лікарів. Та одружилася з колегою і син вирішив теж піти нашим шляхом. Тож тепер маю родину медиків», – ділиться пані Марина.

І сміх, і сльози

Колись у межах так званої «санітарної авіації» (служба невідкладної допомоги) лікарі повинні були терміново вилітати в райони. Саме так, летіти на «кукурузнику». Один із таких викликів Марина Власенко дуже чітко пам’ятає і описує в таких деталях, ніби це сталося вчора.

Томашпільський район. У 28-річної жінки кетоацидотична прекома (гостре ускладнення цукрового діабету, що потребує невідкладної і кваліфікованої допомоги). Зараз у таких випадках направляють цілу бригаду, тоді ж вважали, що допомоги лікаря-ендокринолога буде достатньо.

«Все відбувалося пізно ввечері. І мій батько дуже хвилювався, куди ж сяде літак», – сміється пані Марина.

Згадує, що пацієнта була у важкому стані, але після крапельниці її можна було транспортувати у Вінницю. У літаку продовжують вводити ліки. «На моїх очах їй стає все краще й краще. Бачу, що пульс і тиск нормалізувалися», – зазначає лікарка.

Приземлилися. Далі їхали у швидкій. Жінка, яка ще півгодини тому на ногах не могла встояти, каже: «Уже певно в лікарню не поїду». Марина Володимирівна шокована, запитає причину. «Не знаю, як сказати, але після цієї крапельниці я дуже хочу до вбиральні», – відповідає пацієнтка. Водій чує це, вмикає сирену, додає швидкості й на зауваження, що так діяти можна лише в екстрених випадках, впевнено зауважує:  «Терміново ж треба!».

Спогад викликає і сміх, і ностальгійний сум в пані Марини: «Цей випадок про людську відвертість. І пацієнтка, і пілот, і водій були істинно щирими й безпосередніми. Хоча дійсно, за увімкнення сирени без показів можна отримати чималі неприємності. Та це одна з історій, із яких складається звичайне,  справжнє життя».

Фото авторки та з сайту кафедри ендокринології ВНМУ ім. М. Пирогова

Вгору

Дякуємо!

Тепер редактори знають.