Оновлено: 4 Січня 2022, в 16:15
Наталя Гайоха – жінка з чарівною посмішкою, веселою вдачею, що помітна з першої хвилини спілкування та вражаючим оптимізмом, який, здається, зарядить натхненням навіть найдепресивнішу людину.
Вже близько семи років вона живе на Вінниччині, переїхавши на Поділля у серпні 2014 року, за кілька місяців після початку окупації Донбасу. Розповідає, що спершу думала приїхати на Вінниччину на кілька тижнів, однак “гостьовий” візит дещо розтягнувся”.
З моменту початку окупації пані Наталя і стала свідком в’їзду російської техніки через кордон, і зіштовхнулась зі спробами вимагань від терористів, і внесенням своєї родини до “чорних списків” через проукраїнську позицію, і з іншими наслідками “нового порядку”.
Про все це та про те, що стало останньою краплею до переїзду, з якими проблемами переселенка зівштовхнулася у Вінниці та чому не хоче повертатися на Донбас, навіть коли він стане знову підконтрольним Україні – у нашому інтерв’ю.
Про героїню
Пані Наталія – корінна жителька Луганщини, з міста Краснодон (з 2016 року – Сорокине), що всього за декілька кілометрів від українсько-російського кордону. Наразі жінці 65 років, сім останніх з яких вона прожила на Вінниччині – спершу в Літині, згодом у Вінниці.
В Краснодоні на момент початку окупації наша героїня працювала на електричній підстанції. У пані Наталії троє дорослих дітей – два сина та донька. Один з її синів живе в Москві з дружиною, інший – захищав та захищає Україну у війні з Росією, а донька – живе на Вінниччині.
З гордістю в очах героїня розповідає, що другий син пройшов увесь Майдан (Революцію Гідності – авт.) і з 2014 року став добровольцем.
Впродовж усього інтерв’ю жінка давала інтерв’ю російською мовою. Відтак у цьому матеріалі – перекладена версія.
Про початок окупації
“В той час могли вбити лише за одну форму чи за те, що ти розмовляв українською”
14 квітня 2014 року виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов оголосив початок Антитерористичної операції на Донбасі із залученням Збройних сил України. Таке рішення було ухвалено після захоплення сепаратистами під керівництвом офіцерів спецслужб РФ українських міст Слов’янськ, Краматорськ і Дружківка. Джерело – “Слово і діло”.
Краснодон, що за кілька кілометрів від кордону з Росією, потрапив під контроль терористів згодом. Поряд з населеним пунктом був контрольний пункт Ізварино, за який згодом точились запеклі бої.
Опис подій в Ізвариному від українських прикордонників
Жінка згадує момент, коли у місті почали “здавати” позиції:
– Поки наші прикордонники бились в Ізвариному, то з нашою прикордонною заставою, в Краснодоні все було протилежно. (Командир) нашої застави вивів усіх прикордонників, закрив заставу і сказав: “Йдіть куди хочете”.
Я не знаю, куди після цього ділись всі наші прикордонники, хоча деякі спершу намагались чинити супротив вторгненню. Хтось, я чула згодом, переїхав у Ростовську область, хтось потім пішов працювати прикордонником в “ЛНР”.
Деякі взяли зброю і пішли в ліс (виступати проти російського вторгнення). Але місцеві дівчата їм сказали залишити ті місця, аби по поселенню не почали стріляти (окупанти – авт.) і вони потім кудись поділись.
Але спершу кордон з Росією був повністю відкритим і через нього різними доріжками з Росії все їхала і їхала військова техніка. Я тоді хотіла це сфотографувати, але боялась потім “попастись” (терористам) з тими фото.
В той час мені якось зателефонував в “скайпі” брат з Таганрогу і в мене з ним та його дружиною стався такий діалог:
– Тут ваші танки їдуть, – кажу їм.
– Від вас до нас в Росію? – запитує дружина.
– Ні, з Росії в Україну.
– Та що ти вигадуєш? – не вірить брат.
– Тобі як, розвернути камеру у вікно, щоб ти сам побачив?
– Не вигадуй, наші туди не їдуть, – кажуть.
Після того ми з братом не спілкувалися.
Після приходу військових з Росії у Краснодоні почали “заправляти” чеченці. Тривало це десь пів року, якщо не більше. Вони “богували” – ходили по вулицях з перевірками, перевіряли гаражі, їздили в громадському транспорті.
В той час (представники т.зв. “ЛНР”) могли вбити лише за одну форму чи за те, що ти розмовляв українською.
Люди, які раділи приходу росіян і казали “О, наши! Мы русские!”, зрештою не хотіли йти воювати – воювати за них мав іти хтось.
V: А яка взагалі в людей на Донбасі була мотивація підтримувати росіян?
– По-перше, населенню розповідали, що “Майдан” хоче закрити шахти, а без шахт не буде роботи. Вплинула ще й агітація по телебаченню – показували “страшні” “новини” про те, що Україна “на Донбас нападає”. Люди почали боятися.
Або наприклад, коли відбувався т.зв. референдум (щодо проголошення “ЛНР” – авт.), до моєї сусідки прийшли агітатори. Їхній головний аргумент: “Ми не будемо платити гроші Києву. Всі кошти залишатимуться тут”. Загалом, для кожного своя мотивація знаходилась.
…Тоді всі ніби втратили глузд і кричали: “У нас будуть великі зарплати і пенсії”, очікували халяви. Досі чекають.
“Референдум” на Луганщині відбувся 11 травня 2014 року. Його результати не були визнані українською владою та Євросоюзом і США. На референдум було винесене лише одне питання: “Чи підтримуєте ви Акт про державну самостійність Луганської Народної Республіки?”.
Одночасно з референдумом на Луганщині аналогічний “референдум” організували у Донецькій області щодо суверенітету “Донецької народної республіки”. Джерело – Вікіпедія
Разом з тим, за словами пані Наталії, вже після початку окупації, багато людей на підконтрольних територіях, які до цього були “по-тихому” незадоволені українською владою, стали так само “по-тихому” бути незадоволеними “новим порядком”.
– Я так розумію, що якщо там зміниться влада і та територія повернеться під контроль України, то багато людей там так і залишаться незадоволеними. Бо вони постійно незадоволені. Вони будуть “бурчати” на кухнях, але не вийдуть на вулиці.
Про переїзд
“Я спершу думала, що приїду на декілька тижнів, але ось я вже “дивлюсь” це місто сім років”.
V: Що стало остаточною мотивацією переїзду?
– До мене додому декілька разів приходили “ополченці”. Я вже тоді знала, що в “чорному списку”, бо син воював у “Правому секторі”.
Одного разу прийшли до мене і кажуть, що мій син їм грошей винен. Я відповідаю, що такого не може бути – бо ж, по-перше, бачу, що це якісь алкоголіки, а, по-друге, мої діти не позичають гроші. Але потім перепитую, який з синів позичав, на що отримую здивоване запитання: “А у вас не один син?”.
Пішли… Потім повертаються і просять фотографію сина. Я кажу: “А хрестик вам на лобі не намалювати?”. Але після цього прибрала фото, в тому числі з соцмереж, аби їх, у разі чого, не знайшли.
Під час таких візитів думала – якщо застрелять, то це ще пів біди. А що як візьмуть у заручники, почнуть дітей шантажувати?
Того я потроху зібралась і виїхала, спершу до родичів в Рубіжне, яке вже тоді підконтрольне Україні. Тоді були думки, що якщо люди все життя можуть жити, поїхавши закордон, то і я проживу.
V: Як стався переїзд на Вінниччину?
– У серпні 2014 року, за два тижні після перебування в Рубіжному мені телефонує донька, яка виїхала на Вінниччину ще в середині липня і пропонує приїхати і подивитись Вінницю. І я спершу думала, що приїду на декілька тижнів, але ось я вже “дивлюсь” це місто сім років.
По дорозі трапилась цікава історія. Коли я їхала з Рубіжного до Хмільника автобусом, майже всі в дорозі мовчали. Вже після Полтави доїздимо до одного з міст. А там, аби заїхати на вокзал, автобус ніби повертається назад. І раптом хтось з дітей, які їхали, каже: “Ми що, назад в Луганськ повертаємся?”. Всі замовкли і хтось, хто знав про такий заїзд, пояснив, що це простий розворот. Після цього та дитина закричала “Слава Богу! Слава Україні” і всі вже розвеселились, почали своїми історіями ділитись.
Бо до цього, на Луганщині, знали, що якщо ти щось сказав, ти можеш невідомо куди потрапити.
На Вінниччині Наталія Гайоха спершу жила в Літині. Там наша героїня з дочкою та двома внуками спершу пів року жили в батьків друга сина. Однак пані Наталія не захотіла довго залишатись в їхній домівці – жінці стало незручно через безоплатність перебування.
V: Які речі у вас були з собою, коли ви виїздили?
Сумка з документами – батьків та дітей; фото рідних; і гроші, однак майже всі вони були витрачені на дорогу – через накрутки та інші фактори.
Фактично на Вінниччину жінка приїхала без власних заощаджень, не маючи власного житла. Розповідає, що їй пощастило, позаяк по приїзду їй вдалось відновити пенсійні виплати через втрату годувальника – чоловік пані Наталії був шахтарем. Пенсії жінки вистачає на оренду квартири та “комуналку”.
Але героїня розповідає, що часто переселенці не мають таких можливостей, тож живуть по декілька сімей разом, аби викручуватись.
– Найбільша проблема, коли ти переїздиш в інше місто – з житлом. Бо це часто витрати і на рієлтора, і за перший та останній місяць. І це не те, що ти можеш собі дозволити.
Чи були у вас проблеми з орендою житла у Вінниці чи Літині через те, що Ви переселенка?
Було кілька випадків. Коли я шукала житло у Вінниці, мені рієлтор запропонувала кімнату в гуртожитку. Але зрештою відмовили в оренді саме через те, що я переселенка.
Ще одного разу оренда квартири зірвалась. Ніби спочатку домовились, і господарка знала, що ми переселенці. Але зрештою сказала “Хай краще стоїть”. Напевно, хтось налякав.
А взагалі сім’ї переселенців досить часто з цим зіштовхуються. Наприклад, власники вірять в чутки про те, що після переселенців бувають вирвані розетки, все винесено і т.д. В погане завжди легше віриться.
Загалом за сім років на Вінниччині пані Наталія переїздила сім разів.
V: Як вінничани, за вашими відчуттями, ставляться до переселенців?
Ми з донькою негативного ставлення не відчули ні від кого. І від наших (пересленців) майже ні від кого не чули про негатив. Пригадую, тільки одна дівчина скаржилася і радила нікому не казати, що ми переселенці. Але, можливо, їй так попало.
…А взагалі нам не вистачало земляцтва.
Вже після приїзду сюди ти розумієш, що ми (з вінничанами) з різних світів. Я не кажу, що хороші переселенці чи вінничани погані або навпаки. Просто трохи різні. Тому ми радіємо, коли зустрічаємо свого – навіть якого ніколи не знав. Все одно в душі відчуваєш частинку домівки.
Про (не)бажання повертатись назад
Повернутися на роботу до України – неповажна причина виїхати з окупованих територій
V: Зараз до Вінниці переїздять переселенці з окупованих територій?
Так. Наприклад, я знаю, що позаминулого року приїхали вступати до вузів студенти, а з ними їхні батьки переїздили.
V: А чи повертаються з Вінниці назад на окуповані території?
Жінка розповідає, що є і ті, хто часом повертається на непідконтрольну територію назовсім, і ті, хто час від часу туди їздить, і ті, хто пізнавши “нові порядки”, більше туди “ні ногою”.
– У нас деякі переселенці їздять на непідконтрольні території, аби, наприклад, перевірити своє житло. То я скажу, що наші українські (служби) не так перевіряють, як “трьохбуквенні”: там, коли люди виїздять, набагато більше запитують причину покидання території “республіки”. З Донецької області взагалі, практично, не випускають.
Як повідомили Vежі в УСБУ у Вінницькій області, “особи, які проходять «контроль» на пунктах пропуску з боку ОРДЛО, доволі часто підлягають опитуванню з боку представників псевдоспецслужб, де у них вивідують інформацію про рідних і близьких, їх місця роботи, в телефонні апарати встановлюються шпигунське програмне забезпечення.
Непоодинокі випадки вилучення у громадян сім-карток мобільних операторів, обов’язково зчитуються ІМЕІ мобільних терміналів, які в наступному заносяться в «бази ймовірних посібників української влади». Трапляються непоодинокі випадки, коли представники т.зв. «Л/ДНР» створюють штучні компрометуючі обставини громадянам України підкидаючи наркотичні засоби та набої у валізи останніх. В наступному вказаних громадян використовують для проведення розвідувальної та підривної діяльності проти України”.
Наприклад, у моєї знайомої переселенки, яка працює в одному з вінницьких вузів, захворіла весною мама на Донеччині. Вона думала, що поїде на непідконтрольну територію на кілька тижнів. А повернулась лише в липні.
Пояснювала тамтешній “владі”, що має повернутися на роботу до Вінниці. А їй відповідали: “Це не поважна причина”. Відносно поважні причини – якщо, наприклад, хтось помирає, або їдеш до хворого.
Інший знайомий пані Наталії їздив на окуповану територію, аби доглядати за могилами рідних. Однак після однієї з таких поїздок вирішив, що більше туди не повернеться.
Ділився враженнями про теперішніх жителів і казав про зомбування: “Дивляться телевізор і вірять в те, що побачили”.
В деяких переселенців на окупованій території з тамтешніми знайомими трапляються такі діалоги:
– А як же ти там (у Вінниці – авт.) російською розмовляєш? – запитують тамтешні жителі.
– Просто. А що?
– Там же на стовпах вішають за російську мову!
– Ага, я вже на всіх висіла.
V: Припустимо, війна завершиться вже завтра. Окупована територія повернеться під контроль України. У вас зараз є бажання вернутися туди чи ви вже асоціюєте себе як вінничанка?
– Я не знаю, чим мені, у такому разі, там можна буде займатись. А тут в мене є і заняття для саморозвитку і відчуття потрібності. Взагалі людина має бути комусь потрібна.
Дочка теж за сім років вже тут обжилась, намагається придбати житло.
Наразі Наталія Гайоха у Вінниці вивчає англійську, ходить на хорові співи, займається громадською та волонтерською діяльністю від ГО “Спільна справа”. Крім цього, вона одна з тих вінницьких переселенців, які очікують завершення будівництва першого у місті корпоративного будинку для ВПО.
Завершимо ж цей матеріал такою цитатою нашої героїні: “Не знаю, як ми цю зиму переживемо. Але переживемо – всі переживають і ми зможемо”.
Фото Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.