-
08 Травня/ 14:15
Vinnytsia
Публікація08.05.1914:15
Перші міські “циклісти”: з чого починався велосипедний рух у Вінниці
На межі ХІХ та ХХ століть у Вінниці почали масово з’являтись велосипеди. Коштували вони досить дорого, тому дозволити собі таку розкіш могли переважно заможні вінничани, тобто підприємці та міська інтелігенція. Саме вони почали формувати велосипедну культуру та розвивати велосипедний рух у нашому місті.
Найбільше інформації про те, хто і на яких велосипедах їздив у Вінниці початку ХХ століття відомо завдяки спогадам вінничанина Георгія Брілінга. Окрім цього дослідникам вдалося знайти в фондах Державного архіву Вінницької області та краєзнавчого музею дві світлини, які допомагають сформувати уявлення про велосипедну Вінницю минулого. Перша зображує двох велосипедистів або ж циклістів, як їх тоді ще називали, на фоні Літнього театру (нині майдан “Водограй” в Центральному парку). На жаль, якість світлини не дозволяє роздивитись марку велосипедів.
На іншій світлині 1916 року зображено двох хлопчиків у фотостудії. Один з них сидить на бутафорному велосипеді.
Більше світлин поки що знайти не вдалось. Справа в тому, що багато дослідників, які раніше працювали з архівними фотоматеріалами, просто не звертали уваги на те, чи є на світлинах велосипеди.
Перші вінницькі циклісти та порушник спокою
– Вінничани початку минулого століття купували велосипеди кількох основних на той час марок. “Свіфти” – дуже дороговартісні велосипеди, один коштував близько 100 рублів. Їх можна вважати вершиною тогочасного велосипедного виробництва. “Свіфт” був надзвичайно граційний і чудово вписувався в естетику та урбаністику європейських міст. Але чи міг його придбати міський лікар або архітектор з жалуванням 600 рублів на рік, залишається відкритим запитанням. Тому “Дукси” та “Опелі” були більш поширеними, бо коштували від 40 до 50 рублів, – розповідає співробітниця Центру історії Вінниці Анастасія Стовпець.
Як зазначав у своїх спогадах Георгій Брілінг, велосипед був досить поширеним, “але залишався майже недоступним навіть для середнього класу чиновників”. Та все ж, станом на 1902 рік у Вінниці вже було досить багато велосипедів. Враховуючи ще й інші види транспорту та відсутність чітких правил, рух на вінницьких дорогах був доволі хаотичним. Аби якось вплинути на ситуацію міський голова Микола Оводов запропонував на розгляд Думи (аналог сучасної міської ради) проект постанови, що впорядковувала вуличний рух. Вона передбачала наступні правила (викладено в українському перекладі):
1. Кожен, хто їде вулицями м. Вінниці верхи, на підводі, в екіпажі, на велосипеді й т.п. має триматись правої сторони вулиці.
2. На вулицях, які мають дві проїжджі частини з бульваром між ними, кожен, хто їде, повинен направлятись на праву проїжджу частину і на ній в свою чергу триматись правої сторони шляху.
3. Суворо забороняється їздити по тротуарах вулиць.
4. Аби запобігти перешкодам вуличного руху, кожен, хто їде і має необхідність зупинитись, зобов’язаний зупинятись якомога (більше – авт.) в стороні – біля тротуару; на мостах і вулицях вузьких з великим рухом, як наприклад шосе від мосту до В’язниці, кожен, хто зупинився повинен проїхати, якщо він заважає проїзду однієї або декількох підвод, які їдуть за ним позаду.
Втім, не зважаючи на нові правила, порушники все одно траплялись. Про одного з них, відомого у Вінниці лікаря-офтальмолога Зазулинського , писали в газеті “Київський голос”. Справа в тому, що лікар полюбляв їздити тротуарами на своєму велосипеді. Відомо, що лікар проживав на вулиці Пушкіна, ймовірно саме там він влаштовував свої прогулянки.
“Г. Зазулинський, наприклад, навіть тепер, після спеціальних нагадувань поліції, яка вручила йому екземпляр обов’язкової постанови, що забороняє їзду тротуарами на велосипедах, продовжує свої тротуарні екскурсії, наводячи паніку на всіх пішоходів і розганяючи гуляючу публіку, включно з дамами… Навіть зі сторони совісно за людину, яка вважає себе при цьому інтелігентним представником місцевого суспільства!”
Ставлення до велосипедистів та перший вінницький велопрокат
Перші вінницькі циклісти, як і їхні однодумці в Європі, зіштовхувались з несприйняттям у міській спільноті. Здавалося б, що велосипед мав би одразу сподобатись усім через свою зручність, але для торговців кіньми та фуражем, наприклад, це був сильний конкурент. В європейських газетах кінця ХІХ століття писали про згубну дію велосипедних подорожей, оскільки вони можуть викликати: “нечуваний біль з подальшими ускладненнями, що може призвести до … божевілля”.
Ще більше обурення в суспільстві викликали перші циклістки.
– Вони демонстрували свою незалежність та самостійність тим, що їздили на велосипеді. Задля зручної поїздки леді відмовлялись від корсетів, сукні ставали коротшими, а з часом їх взагалі витіснили штанці “блумери” (схожі на шаровари). Тобто відбувалася справжня революція жіночої моди. У суфражисток кінця ХІХ століття побутував вислів, що велосипед зробив для емансипації жінки більше, ніж будь-що інше, – каже Анастасія Стовпець.
Втім, це не заважало велосипеду здобувати все більшу популярність. Якщо придбати собі двоколісний механізм було досить складно, то взяти його на прокат міг майже будь-хто. Завдяки спогадам Георгія Брілінга відомо, що на початку ХХ століття у Вінниці діяв велопрокат, який розташовувався на розі вулиць Купецької і Малої Дворянської (сучасні вулиці Оводова та Коріатовичів).
“Велосипед можна було взяти і напрокат у А. Піпікова біля староміського мосту, поряд з човнярем Камінкером. Коштувало це задоволення, здається, від 20 копійок за годину, але, звісно, пропонувались велосипеди схожі на перші російські “кісткотруси”, які часто видавали при їзді звуки підводи. Все ж на цих велосипедах Піпікова немало вінницької молоді навчилось їздити.”
Ретро-велопробіги або велосипед – це не тільки спорт
Протягом останніх ста років ставлення до велосипедів докорінно змінилось. Тепер це вже не розкіш, а доволі звичний засіб пересування. Багато хто асоціює велосипеди зі спортом та спортивним стилем життя. Проте є й такі, хто прагне дотримуватись велосипедних традицій минулого.
– Зараз у багатьох містах Європи створюються велосипедні спільноти в соціальних мережах. Найвідоміший Cycle Chic Republic, учасники якого, зокрема, переконують, що костюм і краватка, капелюх і навіть підбори не є перешкодою для їзди на велосипеді, – розповідає Анастасія. – Це все навпаки додає певного шарму. У спільнотах поціновувачі велосипедної культури діляться світлинами містян, що їдуть у діловому костюмі або сукні, але тільки не в спортивному одязі, і виглядають цілком органічно і доречно на своїх велосипедах. Власне, вінничани теж можуть долучитись до спільноти Vinnytsia Cycle Chic в Інстаграмі, та вже долучаються до формування такої велосипедної культури, яка зміщує акценти з велосипедного спорту на користування велосипедом як засобом, щоб поїхати на роботу, на навчання, до театру тощо.
В Європі є досить поширеними твід-рани – велопробіги в класичному одязі та ретро-костюмах. В Україні їхніми відповідниками є “Батяри на роверах” та “Ретро-круїз”. Прихильники такого типу велосипедної культури стверджують у своєму маніфесті, що між швидкістю і красою завжди оберуть красу. Саме тому вони не підбирають собі спортивний велосипедний одяг.
– Сучасна мода дозволяє обрати собі такий одяг, який буде зручним для їзди на велосипеді, але при цьому можна спокійно з нього зійти і як професор або студент зайти до університету чи як депутат – до міської ради, – каже Анастасія Стовпець.
Фото Андрія Завертаного та надані Центром історії Вінниці
Ілюстративне фото: Flashback
Дякуємо!
Тепер редактори знають.