Олександр Муравський — “класичний” емігрант з Вінниці, який повернувся до рідного міста. У Києві та Москві він працював у сфері боротьби зі СНІДом, але зрештою змінив професію “на каву” та не без перешкод відкрив свою першу арт-кав’ярню вже в рідному місті. 

Про “морську” Вінницю, про зникаючі улюблені місця у місті та про очікування та реальність “Синього Кактусу” розповідає герой нашої рубрики “Емігранти/іммігранти” Олександр Муравський.

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа продовжує цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Менше року тому у Вінниці Олександр Муравський відкрив власну арт-кав’ярню “Синій Кактус”, яка перетворилася в унікальне для Вінниці місце. Там почали збиратися різні цікаві персоналії — від іноземних волонтерів до вінницьких художників, письменників та музикантів, які влаштовують у кав’ярні андеграундні та “стихійні” концерти, “джеми” та поетичні читання. Сам Олександр скептично ставиться цього місця і нарікає, що інтер’єр Синього Кактусу має “циганський та еклектичний стиль”. Він каже, що насправді хотів просто відкрити хорошу та затишну кав’ярню з якісною і недорогою кавою. Місце, куди хотів би ходити він сам.

Ми поговорили з Олександром про його минулу професію по боротьбі зі СНІДом, “скрєпи” Росії та “курортну” Вінницю, яка після двадцяти років розлуки залишається його улюбленим містом.

Про переїзд

— Я народився у Вінниці, у вишенському пологовому будинку, якщо бути точним. У Вінниці я закінчив школу, а у 1998 виїхав до Києва на навчання. Через шість років закінчив Києво-Могилянську академію за спеціальністю “соціальна робота”. В Києві я почав працювати в центрі СНІДу, а потім у “Міжнародному альянсі з ВІЛ/СНІД в Україні”, де я займався дослідами серед вразливих категорій населення. 

Я одружився в Києві, пізніше дружина вирішила народжувати у себе на Батьківщині, тому ми разом переїхали до Росії. Там я змінив професію з “снідоборства” на каву. В Москві я жив до 2015 року, потім ми розлучились і я повернувся до Києва. 

Коли я приїхав в Київ, пару років шукав приміщення, якісь кіоски, інвестора, адже я пішов у сферу кави аби навчитися і зробити щось своє. Але нічого не знайшов, час минав, ціна за оренду зростала і стало зрозуміло, що в Києві мені “ловити” нічого. Потім, в грудні 2017 року я поїхав до Вінниці, де фактично мене не було 20 років.

Від “снідоборства” до кави

— У Києві я навчався на “соціальні роботі”, останні пару курсів я паралельно працював в Київській муніципальній наркології, в групі соціальної адаптації. Там збиралися наркозалежні, а я і мій колега проводили з ними якісь заняття, щоб їм було легше жити без наркотиків. Це була важка публіка, за два роки роботи я почав ненавидіти людей і “заліз у цифри”, почав займатися статистикою.

У 2002-2004 роках тема ВІЛ-інфекцій почала розвиватися і мені стало цікаво, адже це було щось нове для країни. Це якраз було співзвучно тому, чим займався до цього. Я почав з підготовки звіту України в Генеральну асамблею ООН. Відбувалися опитування серед вразливих груп населення: споживачів ін’єкційних наркотиків, ув’язнених, людей, притягнутих в секс-бізнес, або чоловіків, які займаються сексом з чоловіками. Моя робота полягала в замовленні, зібранні та аналізу всіх цих опитувань, оновлював список запитань.

В Росії я теж займався темою СНІДу, але потім там настали “скрєпи”, все це тотальне православ’я, закрутили гайки і сфера просто зникла. Держава просто “заборонила” наркоманів та проституток. Один з яскравих прикладів: в Чечні відкрили нову наркологічну клініку на вісімнадцять місць і міністр охорони здоров’я на відкриті сказав: “Яке ми хороше діло зробили, піклуємся про здоров’я наших громадян. Але я би хотів щоб в Чечні наркоманії не було взагалі”. І на наступний день наркоманія в країні зникла, наркомани за одну ніч десь зникли і проблеми не стало. Клініку закрили, а різні громадські організації по боротьбі з наркоманією розігнали. ВІЛ у Росії просто “припинив існувати”.

Тому я змінив професію зі “снідоборства” на каву. Вісім місяців сидів без діла, адже крім теми СНІДу я ж нічим професійно не займався. У мене було два варіанти: ремонтувати мотоцикли чи варити каву. З мотоциклами не склалося, запаси грошей закінчились, тому я пішов працювати офіціантом. Десь півроку я працював у пивному ресторані, потім з’явилася непогана пропозиція працювати у одній з найстаріших кав’ярень Москви Coffee Bean. Саме там я навчився робити каву.  

Коли я переїхав до Києва після розлучення з жінкою, близько року я працював у новій на той момент кав’ярні “Coffee in Action”, яку заснував “зірка кавової сцени” Вадим Грановський, чемпіон Великобританії з приготування кави у джезві. 

Спочатку я був там єдиним працівником, тому й займався усім. Було дуже важко, адже я ставився до цього стартапу як до свого і в дечому був не згоден з Грановським, а він — зі мною. І все це було трошки на нервах. Зараз я почав його краще розуміти, коли відкрив свою кав’ярню. Він уже навіть з’їздив в Давос, на економічний форум з кейтерингу з Києва зі своєю точкою, хоча я думав, що то був шлях в нікуди. Я дуже “вигорів” у тій кав’ярні, переживав за цю справу. Я платив зарплату іншим працівникам, постачальникам — а на себе грошей вже не залишилось, якось два місяці без зарплати був. 

Я пішов у сферу кави аби навчитися і зробити щось своє. Зрозуміло, що працюючи баристою навіть в Москві, грошей на власну кав’ярню не наскладаєш. У Вінницю я приїхав з твердим наміром відкрити свою кав’ярню, з розрахунком, що тут це буде дешевше. 

Про курортну Вінницю

— У мене про Вінницю завжди були хороші враження, я люблю це місто. І певно коли місто довго не бачиш, все погане стирається, помічається тільки хороше. Мене тут не було 20 років фактично, пів життя на той момент. Після того як я повернувся до Вінниці, мені тут знову все подобається.

Вінниця дійсно дуже змінилася, це тепер інше місто. Замість овочевого кіоску, наприклад, був спочатку секонд-хенд, а потім виросло зелене і гігантське “Феріде”. Улюблені місця зникають, наприклад, вже не пройдеш по стежці через художній комбінат і дитячий садок біля міської ради. З поганого — стало більше парканів, всі перегородилися… 

За цих два роки, що я тут живу, особливо в теплий період часу, Вінниця здається мені таким курортним містечком, з повільним темпом ходьби та розмов. Це відчувається коли ввечері люди виходять і гуляють в центрі міста у гарних нарядах. Мені завжди здається, ніби з якогось боку міста, якщо спуститися з гірки — можна побачити море. 

Мені подобається як влада ставиться до міста: рейки змінюють, дороги роблять. В Москві одну довгу дорогу на шість смуг змінювали кожного року. Тому я можу порівняти якусь марну діяльність, яка приносить тільки шум, пилюку та незручності і те, що зараз відбувається у Вінниці. Все стає більш акуратним, гарним, розвивається урбанізм, купа всяких нових проектів: зробили проспект Космонавтів, на Замостянській вже друга черга пішла, проспект Коцюбинського, площа Перемоги… все це мені дуже подобається у Вінниці. 

Про пошуки місця для кав’ярні

— У Вінницю я приїхав з твердим наміром відкрити кав’ярню. Перед новорічними святами я вирішив обдзвонити топ десять об’яв і подивитися потенційні приміщення для кав’ярні. Коли я йшов з району Поділля, я побачив одну будівлю, точніше я завжди на неї дивився та думав: “Якби вона здавалася в оренду — було б непогано”. А тут раз — і об’ява висить на дверях. Я її фотографував, а до мене підійшов чоловік, який виявився господарем приміщення. Вже через півгодини ми з ним домовилися за оренду, умови та місце мені абсолютно підходили.

Коли я повернувся після новорічних канікул, то виявив, що в 31 грудня це приміщення згоріло, а все що не згоріло — залили водою. Вже був квітень, далі нічого не шукається, гроші, “вбухані” в попереднє приміщення, закінчились. Я вже думав піти на автомийку хоча б трошки попрацювати.

Якось стояв і думав про все це з пляшкою пива за гастрономом біля зоомагазину в центрі. Біля мене проходив Володимир Миколайович (власник приміщення) і запитав “Робота потрібна?”. Так я і знайшов нове місце: те, де “Кактус” працює зараз. Ще й дорогою до гастроному заглянув через скло до цієї будівлі – а світло всередині так золотом виблискувало. 

Про спільний ремонт або “якщо знаєш як краще – візьми і зроби”

З Анею (Анна Шнайдер — співвласниця кав’ярні “Синій Кактус”) ми зустрілися за два дні до того, як вирішили відкрити кав’ярню взагалі з іншого приводу: вона хотіла написати проект для своєї організації, а мене попросили їй допомогти. В той самий вечір ми дізналися що у неї є пекарня, і те, що я хочу відкрити свою кав’ярню. А наступного дня ми знайшли місце.

Тут була ядерна війна…а грошей нуль.  Все було вкрито пилюкою, мертвими голубами і якимись незрозумілими килимами, на яких чи то хтось помер, чи то хтось народився. Ми все самі прибирали: з горища знесли кілька тонн сміття, я навіть алюмінієвий човен звідти сам спустив на мотузках. Ні в мене, ні в неї не було грошей, аби загнати сюди бригаду будівельників і все вичистити. Ми все робили своїми силами, ремонт тривав чотири місяці. 

Тут все робилось силами друзів: хто вмів фарбувати — фарбував, хто вмів — приходив і монтував гіпсокартон. Під стелею є шари фарби, колір якої в певних місцях відрізняється, адже фарбували різні люди та інколи не вгадували з кольором. Так і увічнили себе тут. Коли ремонтували, у нас було таке правило: “якщо знаєш як краще – візьми і зроби, але не критикуй”. Це допомагало. Вечірка з приводу завершення ремонту в нас була 12 числа, а 13 жовтня 2018 ми вже відкрились. 

Очікування і реальність “Синього Кактусу”

 

 

 

 

 

 

 

 

Менше ні за рік існування “Синього Кактусу” це місце зібрало багато вінницьких художників, письменників та музикантів, які часто “джемляться” або організовують у кав’ярні “стихійні” концерти та поетичні читання. За цей період в “Синьому Кактусі” відбулися художні виставки, “лампові” концерти різних музичних гуртів, публічні вечірки та просто прослуховування підбірок музики.

— Я мріяв, що я зроблю таке місце, куди я сам буду хотіти ходити, і такі ж як я. Я хотів зробити затишну кав’ярню з хорошою та недорогою кавою. Мені хотілося зробити все максимально якісно за мінімальні гроші, аби це все функціонувало.

— У мене не було спецальної мети відкрити місце, де збиратимуться художники чи музиканти. Це скоріш побічний ефект і він зараз переважує початкову мету. Наразі “Синій Кактус” перестав існувати як кав’ярня, а існує просто як майданчик для творчих людей. Я хочу зараз позбавлятися від традицій, коли відвідувачі беруть чай і сидять тут сім годин… треба змінювати меблі на такі, як у справжній кав’ярні, нормальні столики, а не журнальні, можливо хоча б їх пофарбувати. 

Я зненавидів слово “атмосферно” за неділю після відкриття, бо всі казали  — “О, як у вас “атмосферно!”. Але, можливо, тут дійсно існує якась атмосфера, що спонукає до відчуття свободи та самовираження. Ну і, можливо, як людина, я приваблюю і збираю навколо себе таких людей, яким це місце теж подобається. Через те, що всі тут допомагали — склалася своя тусовка ще на момент ремонту. Приходили всі свої і приводили знайомих, таким чином “Синій Кактус” “обріс” своїми людьми. 

Але тут все не так, як мені подобається, це повинно бути по-іншому. Інтер’єр “Синього Кактусу” — це такий циганський стиль, тут все таке еклектичне, ніби перше, що попало до рук або принесене зі смітника. Диванчик такий, ніби вдома комусь заважав і його викинули сюди. Стіл насправді в минулому використовували, аби складати інструменти. Але є кілька гарних стільців, які я замовив спеціально для першого приміщення. Килим, що на підлозі, приніс Гера (Гера Луїдзе — гурт “Гіпнотьюнз”). Я мрію занести цей килим на автомийку і випрати, мені цікаво якого він буде кольору. На нього вилито стільки вина! 

До речі, саме Гера став для мене такою точкою входу в тусовку. Я рік дивився на афіші і думав, може якісь курси танців якісь є. Я ж тільки-но приїхав і ще нікого не знав, всі мої однокурсники в Києві або за кордоном. Вінниця хоч і маленька, але я шукав якусь точку входу до вінницької тусовки.

В будь-якій незрозумілій ситуації говори «Синій Кактус»

— Вперше словосполучення “Синій Кактус” я почув від однокласника Жені Матвеєва. Це був такий «мемчик», ми сміялися з якоїсь абсурдності цієї фрази і не прив’язаності ні до чого. Це було так: «в будь-якій незрозумілій ситуації» говори «Синій Кактус». Мені не подобалася ця назва, але позаяк ми все це робили дуже швидко, а з назвою затягнули, я подумав “хай вже буде Синій Кактус”. Ця назва крутилася в мене в голові як сама невідповідна назва. Це було в дусі «Ну не Синій же Кактус кав’ярню назвати?». Від синього і від кактусів уже дещо нудить.

Про мамину джезву та любов до кави

— Моя мама дуже любить каву. Не те що “дуже любить” — вона не може жити без неї. Для мами це предмет першої необхідності. Напевно, ця любов мені теж передалася. 

— Є така зворушлива історія про те, що перший посуд, який вона купила в свою новостворену сім’ю була якраз невеличка джезва, яка до цих пір є зі мною. Радянська така, з товстої сталі. Мама віддала мені її і я з цією джезвою поїхав в Київ, там вона зі мною прожила 10 років. Потім я відвіз її до Москви, знову до Києва, а тепер джезва повернулась назад до Вінниці. Тобто вона подорожувала зі мною півжиття. 

Наприкінці інтерв’ю Олександр провів нас до того місця, яке якби не пожежа, могло стати його першою кав’ярнею. Наразі він пробує використовувати це місце для проведення тусовок та вечірок, аби повернути “Синьому кактусі” на Соборній свою першопочаткову ціль.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фото Ольги Мірошниченко