З одного боку ця книга про абсолютно реальні речі, з іншого – у ній багато нереального та навіть дещо магічного. Сповнена доступної філософії, гумору, іронії та самокопання, «Церебро» стала для Андрія Бондаря черговою терапією. За допомогою слів та звільнених думок автор зумів зрозуміти страхи, себе та певні речі, які нас оточують. Своєрідна розмова автора чи героя зі світом у різні способи.
Скільки тут самого автора і реальних ситуацій, а де суцільні вигадки та уявлення читачам буде доволі важко зрозуміти. Сам же автор натякає на те, що в моменти, де історії будуть здаватися занадто реалістичними та особистими – вони є вигаданими, а ті, що здаються ілюзією – можуть бути абсолютно реалістичними. Звичайно, це не повністю списані з буденного життя історії, адже література завжди залишає місце для вигадки.
Загалом збірка оповідань (чи як називають деякі критики есеїв) побудована таким чином, що починається з абсолютно реалістичних текстів і лише згодом реалізм набуває нових рис. Чим далі, тим менше реальності та навіть фактів із життя письменника.
– Ця книжка – шлях від реалізму у фантасмагорію та сферу магічного. Композиційно – це шлях з реального світу в нереальний. Кінцевий текст – це притча про те, що чекає на людину в кінці життя, – говорить Бондар.
Про страхи, реальність та ірреальність, життя та смерть, шлях тексту та терапію в літературі говорили вчора, п’ятого грудня, під час презентації «Церебро» у Вінниці сам автор та модератор Олександр Вешелені.
Про есеїстику та назву книги
Нещодавно «Церебро» потрапила у фінал Книга року BBC у номінації «Есеїстика», хоча сам Андрій не відносить її до цього жанру. Незважаючи, на те, що елементи есеїстики у ній все-таки зустрічаються, письменник схильний говорити про неї, як про перехідну. Йому взагалі важко вписати її у якісь жанрові рамки.
– Як на мене, проблема жанровості у цій книзі, як і у всіх попередніх, другорядна або третьорядна. Що це таке? Це новий гібридний жанр. Ці оповідання не можна назвати чистими, не можна назвати класичними оповіданнями, тому що вони ніби зненацька починаються, так само можуть зненацька закінчитися. Але все одно це художня структура, є певний сюжет, навіть коли здається, що його нема, він є, – говорить Андрій.
Письменник також пояснює, що есеїстика передбачає відсторонений погляд автора на якусь проблему, а у його книзі такого немає.
– Тут мій герой ніби я, але ніби не я, тобто шось відбувається зі мною, а ніби не зі мною. Цей принцип розмитий геть. Я сам до кінця не знаю хто там говорить.
Олександр Вешелені акцентував увагу на назві книги та темі мозку в оповіданнях Андрія (церебро – з іспанської та португальської «мозок»). Модератор відзначив, що в оповіданнях багато рефлексування навколо того, що дає нам мозок.
Про релігію та мозок
Окрім цього Олександр відзначив, що певна роль у книзі відведена і питанням пов’язаним із вірою та уявленням про Бога, як сутності чи несутності.
Відповідаючи на питання, письменник пояснив, що ця тема підіймалася абсолютно несвідомо. Таким же чином писалися оповідання – Андрій не знав чим закінчить майже всі тексти. Теми виринали самі по собі та ніяким чином не планувалися, як якась цілісна книга.
Щодо релігійності та Бога, то ця тема в творах Андрія з’являється час від часу:
– Можливо це моя внутрішня проблема, ця релігійність, можливо це те, що мене переслідує все життя, як якась така нав’язлива ідея. Релігійність, ставлення до духовності, розуміння що таке духовність, якась віра, яка не схожа на духовність людей церковних, але водночас людини абсолютно світської, яка шукає слідів чогось більшого, ніж вона. Але більше, ніж наш мозок, може бути уявлення про Бога, про якусь вищу сутність, яка визначає наше життя, впливає на нього, десь вона є. Це теж можна назвати Іншим, пошуки іншого, діалогу з чимось тим, що ми хочемо думати, уявляти, що є шось могутніше за наш мозок, а насправді ми можемо апелювати тільки ним. Мозок це те, що дає нам все, що ми маємо. Мозок нас відрізняє від всього іншого.
Андрій Бондар також говорив і про те, що є певна традиція думати, що центр нашого життя – це серце, хоча насправді це мозок.
– Мозок ніби головний герой у цій книзі. Я вже коли назвав книжку, то потім перечитував і тут посиланням на мозок, тут згадується мозок, а я ж не хотів. Мені сподобалася ця назва, бо мені подобаються лаконічні назви або назви, в яких є можливість різного прочитання.
«Коли ти пишеш – ти граєш»
Автор розповів, що коли писав ці оповідання не думав про те, що вони поєднаються в одній книзі. Знав лише, яке оповідання буде першим, а яке останнім. Хоча і решта інших текстів писалися послідовно.
Для Андрія написання текстів – це гра, де кожне попереднє слово підштовхує наступне:
– Коли їх чотири слова, то ти розумієш, що вони взаємозалежні і розумієш, що п’яте слово мусить з’явитися в співдії з попередніми. Коли вже оперуєш реченнями, блоками речень, абзацами, розумієш, що і де треба продовжити далі.
Письменник зізнається, що можливо і не писав би, якщо не мав якогось елементу невизначеності, гри, яка робить літературу подією життя та чимось важливим:
– Якби я знав чим я закінчу те чи інше оповідання, я би навіть не брався, тому що мені не цікаво, мені не цікаво бігати на великі дистанції. Коротка дистанція, мала проза, мала форма з одного боку легша за романи, а з іншого боку – це річ відповідальніша, тому що ти маєш малу кількість слів, за які маєш щось створити якийсь світ, прописати сюжет, ситуацію. Ця мала кількість слів передбачає, що вони мусять працювати за якимось особливими законами.
Андрій розповів про досвід написання щотижневих колонок в «Газету по-українськи» та додав, що кожна історія із книги могла би бути на останній сторінці газет, але таких газет в Україні немає. Тут йшлося про мову – як спосіб передачі інформації та те, наскільки для різної аудиторії використовуються різні слова та словосполучення. Для колонок тексти Андрія гарні, прості і важливі, з літературою він дозволяє собі більшу та сильнішу гру. А чи варта ця гра хоч чогось у цьому світі читачі можуть задуматися прочитавши оповідання «Ахмад».
– В цій книзі багато стилів різних, кожен текст різний і не схожий на попередній і всі тексти про різне. Там, де здається, що я, то не я, – говорить автор та зачитує уривок із оповідання «Ахмад», де якраз і прослідковується ця гра героїв в автора чи автора в героїв.
“Асенізатор Андрюха або Ахмад”
«Ахмад» – це сповнена іронії та доступної філософії історія про асенізатора Андрюху, який можливо не такий і простий, як здається на перший погляд. В оповіданні постає питання цінностей і гімна. Хто з них більше знає про життя та буденність – асенізатор Андрюха чи інтелектуал Андрій? Це оповідання змушує задуматися, що ти можеш дати світові, а світ тобі.
«Бабушка на базарі без тебе може, а ти без неї – ні» – говорить Андрюха та простим прикладом показує зв’язок різних людей. Відтак, тема гімна в оповіданні постає як і прямому сенсі, так і в переносному, бо ніхто не знає куди воно остаточно зникає. Ніхто ж і не знає, яким буде його життя і чим можуть повернутися певні вчинки минулого.
Загалом ця історія за гумором та іронією приховала набагато важливіші питання. Які? Кожен вирішить сам для себе.
«Ти оголюєшся в літературі настільки, що можеш сказати «Це не правда – я вигадав все»
Письменник зізнається, що не знає як формуються його герої та як вони виникають. Але не відсікає того, що частково – це він:
– Для мене в моєму житті немає цікавішого питання власної ідентичності. Хто ти такий і з чого ти складаєшся. Я не думаю, що колись мене переклинить і я буду писати якусь жанрову літературу, вона не має зі мною нічого спільного. Наразі я просто цього не уявляю.
– Як на мене, література існує для того, щоб насамперед для себе відповідати на важливі питання. Інакше – це просто сенсу немає. Це якась така практика, яка мусить тобі допомогти. Тобі насамперед допомогти, а можливо і комусь іншому.
Андрій додав, що йому приємно усвідомлювати, що у цієї літератури є свої читачі і вона не герметична, а уособлює якусь відкриту структуру, в якій він може відкритися через текст та певним чином оголитися, втративши комфортний захист від всього: людей, світу, страшних ситуацій:
– Ти оголюєшся в літературі настільки, що можеш сказати «Це не правда – я вигадав все».
У текстах Андрія не чітко, але віддалено часто присутня жінка. В реальному житті дружина Софія Андрухович відіграє роль першої читачки та тієї для кого пише автор. Олександр Вешелені відмітив, що подружжя не боїться говорити про свої страхи. Тема страхів, як виявилося, близька самому Андрію Бондарю, а також його героям у «Церебро».
Про прийняття страхів та терапію в літературі
Для автора писання – це своєрідна терапія, яка, якщо не робить тебе сильнішим, то допомагає усвідомлювати певні страхи та зживатися з ними:
– Література – це щось таке як психологічна практика, тобто ти виходиш з неї завжди іншим. І тут є така для всіх людей, які мислять, важлива річ – теж почати собі описувати якісь свої страхи. Література дає цей простір, де ти можеш цей страх використати, щоб він заграв якимось своїми барвами, щоб він став трохи чимось більше, ніж страх, став якоюсь іншою формою. Коли він став іншою формою – його можна або зневажити або зруйнувати.
– Найвища мета будь-якої літератури це те, що вона щось змінює в людях. Люди читають одні і ті самі слова, а думають про своє щось зовсім інше.
Якщо продовжувати тему страхів, то, на думку Андрія, їх неможливо позбутися – це може бути на рівні досвіду, але страх все одно залишатиметься в тобі. Письменник вважає, що людина може змінити ставлення до страху, освоїти його, прийняти, подивитися на нього з іншого боку:
– Ми складаємося зі страхів, які ми не можемо вже скасувати. Ми не можемо скасувати дитячий страх, страхи, які переходять нам з далеких часів. Я теж помічав, що щось є, коли людина здригається уві сні. Я зрозумів, що цей страх нездоланний. Це могло бути страхом первісної людини, яка ховалася від диких звірів на дереві і коли вона здригалася, могла впасти. І цей первісний страх, що ти можеш здригнутися, впасти і бути з’їдженим диким звіром. Ось це залишкове посмикування ніг, коли ми засинаємо – це звідси. Ми не можемо подолати страх голоду, бо цей страх був пережитий нашими близькими предками, які недоїдали в 32-33 роках. Цей страх передається у різних формах від батьків до дітей.
Єдиним виходом Андрій бачить міняти ставлення до страху, адже існує небезпека, що лікуючи цей страх можна зробити ще гірше:
– Для мене це має сенси і воно має сенс в цій книзі, – додає автор.
Про інше та тварин
Формат оповідань для читачів слугуватиме ще і своєрідним квестом, адже спокуса порівняти головного героя з автором, уявити, що це саме він відчув на собі дію клофеліну, або мав укус собаки в серце, виникатиме постійно. Окрім цього, роздуми про життя та смерть і життя після смерті зустрічаються в книзі також неодноразово. Зрозуміти де відчуття та уявлення автора, а де героя, здається чимось нереальним і 100% не потрібним. Адже Бондарю вдається легкою мовою описати доступні і прості речі, як то страх їхати на новому автомобілі, коли ти поганий водій, але не можеш розчарувати свою дружину. Герої Андрія – це герої у героях, герої із власним маленьким світом в іншому, вони живуть поруч, а можливо і у кожному з нас.
Нерідко його герої – тварини. Саме завдяки їм автор допомагає людині краще зрозуміти себе, своє місце та призначення у цьому світі. Дозволяючи собі лише спостерігати за тваринами та надаючи людям певних їх рис, письменник яскравіше розкриває внутрішній світ героїв та загальні проблеми світу.
– Тварина для мене – це такий ідеальний Інший, який існує як певна метафора чогось. Коли я говорив про бегемота, то я маю на увазі якісь певні риси. «Ставлення до тварин» – це перший текст, який відкриває цю збірку. Це нова еволюційна сходинка, коли людина долає себе, долає якісь усталені традиції, пов’язані з історією речі і відмовляється їсти м’ясо. Я неймовірніо поважаю цих людей, які намагаються подалати цей віковічний процес пожирання мяса, – говорить автор.
Андрій просто пише про речі, які не залишають байдужими. Речі, які можуть розвеселити, а десь і дуже глибоко зануритися у власні думки і вчинки. Але єдине, що їх об’єднує – бажання дочитати до кінця.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.