За інформацією БФ «Український реєстр донорів кісткового мозку» щогодини в Україні одній людині діагностують рак крові. VежA поспілкувалась із вінничанками, чиє життя змінила неочікувана хвороба і які вже декілька років йдуть до одужання. 

Нещодавно у Вінниці люди із трансплантованими органами висадали яблуневу «Алею життя» на пам’ять про донорів, які подарували їм можливість жити. Там ми познайомились із 11-річною Вікою, яка лише декілька місяців тому повернулась після пересадки кісткового мозку, а також із 23-річною Людмилою, у якої така ж трансплантація лише попереду.

Трансплантація кісткового мозку – це процедура по відновленню стовбурових клітин. Це відновлює здатність кісткового мозку виробляти життєво необхідні клітини крові.

Вони розповіли Vежі про те, як боряться за своє життя із хворобою, лікарями та навіть Міністерством охорони здоров’я, про те, з чого складаються їхні життя крім хвороби і наскільки відрізняється медицина в Україні та за кордоном.

ЛЮДМИЛА ОВСІЙЧУК

Людмилі Овсійчук 23 роки. Ми зустрічаємось в одній із кав’ярень міста. У дівчини охайна зачіска, ніжний макіяж і насправді сьогодні зі сторони нічого не видає того, що дівчина вже півтора роки бореться із лейкозом (інакше – це рак крові) та чекає на рятівну пересадку кісткового мозку.

Чотири роки тому дівчина переїхала до сестри у Вінницю із Житомира. Каже, що їй завжди подобалась Вінниця, до того ж тут живуть чимало її рідних. У Житомирі Людмила закінчила музичний коледж і стала викладачкою гри на фортепіано. Щоправда, зізнається, що з цією роботою у неї не склалось. Тому, переїхавши до Вінниці, працювала консультантом у різних магазинах. Півтора роки тому її життя неочікувано змінилось і тепер дівчина терміново потребує 97 тисяч євро, щоб врятувати своє життя.

– Це було навесні 2018 року. Раптово. Просто в один момент почала боліти голова, слабкість і я дотягнула до того моменту, що вже взагалі майже не могла ходити. На самому початку, коли почала боліти голова, я взагалі на це особливо уваги не звернула. Ну, болить та й болить. Це на погоду, можливо. Звісно, потім біль вже став взагалі нестерпний. Ще почало дуже битись серце. Потім з’явилась така слабкість, що я вийшла зранку в магазин і зрозуміла, що з тим пакетиком не можу дійти додому. Просто сіла на лавку, подзвонила сестрі і кажу, що не можу, задишка сильна, майже свідомість втрачаю.

Вони одразу ж звернулись до лікарні, Людмила здала аналізи і того ж дня її терміново направили до відділення гематології. Спершу її направили до Житомира, де дівчина була прописана.

– Там мене лікувати ніхто не збирався. Я поступила вже у дуже тяжкому стані. Наприклад, є кістковий мозок, беремо його 100 відсотків – у мене на 93 відсотки були вже ракові клітини. Тому вони там тягнули час, нічого не робили, а потрібно було терміново робити хіміотерапію. Ніхто нічого не робив. Я була ніби «овоч», а батьки і сестра ходять, питають, що ж робити. Загалом, ми «зробили звідти ноги». Приїхали сюди, буквально одразу мене прописали у сестри. І поїхали у цю гематологію, в лікарню Пирогова. Тут вже мені лікар хороший попався.

У травні Людмила пройшла вже п’яту хіміотерапію. Розповідає, що це було важко фізично і досить довго. Протягом лікування вона часто «гуглила» все про свою хворобу і тоді при запиті про гострий лейкоз їй по протоколу лікування показало хіміотерапію, потім вихід в ремісію (стабільний стан – ред.), а після – трансплантація. У Вінниці ж їй ніхто не говорив про необхідність пересадки кісткового мозку.

– Я була не в тому стані, щоб бесідувати з лікарями, але просила сестру питати, чому мені це не треба (трансплантація – ред.). Це з одного боку було добре, бо лікар говорив, що все гаразд і я вийшла в ремісію ще після першого курсу хімії і, дякувати Богу, досі знаходжусь в ремісії. Рік ми так полікувались, мене переконували, що трансплантація не потрібна, що я відреагувала добре на лікування, що у мене є всі шанси зберегти довготривалу ремісію. Але моє передчуття мене ніколи не підводило.

Тому, дізнавшись, що до Києва на консультації приїжджає професор з Туреччини, Людмила вмовила сестру відвести і її документи. Професор, подивившись на медичні довідки, підтвердив, що при такому діагнозі дійсно необхідна трансплантація кісткового мозку і порадив після хімії летіти на додаткові обстеження до Туреччини. Вже там Людмилі окрім гострого лейкозу поставили ще один діагноз – мієлодиспластичний синдром, який в Україні не помітили.

– Мієлодиспластичний синдром був первинним і саме він викликав лейкоз. Це такий круговоріт, тому що навіть якщо приспати лейкоз – синдром лишається і він лікується лише трансплантацією. Тобто, все одно він в подальшому викличе лейкоз. Це було дуже неочікувано.

– До речі, за півроку до того, як захворіти, коли «виліз» сам лейкоз, я захворіла жахливою вітрянкою. Півтора місяці відходила. Це був такий жах. І після цього у мене що не тиждень то ангіна, герпес, грип, ГРВІ, кожен тиждень просто. Не пам’ятаю, щоб за ті півроку я була не хвора. Ще думала, як це дивно на мене вплинула вітрянка. Вже коли я зараз згадую, то я пам’ятаю, як після вітрянки у мене почали з’являтися синці від всього просто, навіть самі по собі. У мене навіть було фото, на якому дійсно «леопардові» ноги, все в синцях. Я думала, що це я така ніжна і незграбна стала, що постійно синці. А тепер я розумію, що це дійсно були ознаки цього синдрому, який помаленьку ріс і доріс до лейкозу.

– Як сказав мій турецький професор, у мене «китайський кістковий мозок», тобто він ніби й є, але толку з нього жодного. Тому й треба та трансплантація, адже при цьому синдромі більшість людей (якщо це ще не перейшло в лейкоз) помирає від інфекційних захворювань, які неможливо вилікувати через відсутність імунітету. От і мені овочі та фрукти можна їсти лише ті, які ошпарені окропом, тому що імунітету у мене немає особливо.

У Туреччині дівчину приголомшили рахунком на рятівну трансплантацію. На пересадку кісткового мозку дівчині потрібно 97 тисяч євро. Ось тільки на п’ять хімій та перші обстеження в Туреччині родина вже витратила всі заощадження.

– Ми намагались розбити якось рахунок, щоб хоча б щось почати. Нам його розбили лише на дві частини: на 40 тисяч та 57 тисяч. Тому зараз в такому якомусь очікуванні. Все власними силами. Просто цих сил недостатньо і я навіть не знаю, що ще треба зробити, щоб хоча б 40 тисяч назбирати. Та й знову ж, ту іншу частину, 57 тисяч, потрібно потім протягом місяця заплатити. Це ж нереально. Взагалі нереально…

– Своїми силами, в соціальних мережах, родина, друзі та близькі змогли зібрати 20 тисяч доларів. З однієї сторони здається, що це багато, але з іншого боку це нічого, тому що ми з ними нічого почати не можемо. Тут така хитка ця ремісія, не зрозуміло коли «клацне» і мені стане гірше. Тому часу немає, трансплантація потрібна терміново.

Розповідає, що протягом п’яти хіміотерапій витратили близько 300-320 тисяч гривень.

– У моєї сім’ї немає таких коштів, щоб навіть просто мене лікувати. Мама з татом в селі, сестра з роботи пішла, оскільки вона по півтора місяці проводить зі мною в лікарні. От ще брат працює і рідні допомагають. Тому ми одразу почали збирати кошти по соцмережам. Я свої пости навіть у групах із взуттям публікувала. У мене дійсно зараз це ніби робота інтернеті, знаєте. Хтось рекламує одяг, а я себе.

– Спочатку ще кошти надходили, але зараз… Та аудиторія, яка бачила пости, вони вже всі допомогли, а шукати якусь нову аудиторію я не знаю як.

Ми звертались вже до кого завгодно. Раніше була надія на благодійні фонди. Спершу ми дзвонили по тематичним, які допомагають саме при онко та гематологічним захворюванням. Нам всі відмовили. Тоді ми просто взяли список всіх фондів, які існують в Україні і дзвонити просто всім підряд. Питали чи допоможуть вони 23-річній дівчині в якої лейкоз. Ні один фонд, ні один взагалі, не відгукнувся.

Хтось допомагає до 18 або до 22 років, багато хто говорить про програму в МОЗі, хтось говорить, що якби була менша сума, то тоді б допомогли, але 97 тисяч євро надто багато. Якось так. Тому й фонди відпали. Хтось казав, щоб ми шукати меценатів, бо їх так багато і вони ось просто шукають людей, яким треба допомогти. Цікаво, де ж вони? Де ці люди, які шукають кому допомогти?

Окреме питання стосується донорів. Сестра Людмили не підійшла, а брати – на 50%. У клініці в Туреччині можуть зробити трансплантацію від донорів, які підходять лише на половину, однак не відомо, коли дівчина отримає гроші на рятівну пересадку і тому розмірковує над тим, чи не почати шукати донора, який підійде на 100 відсотків.

– Мені сказали, що трансплантація потрібна терміново, але ж для них терміново значить, що ось я завтра приїду і буду робити трансплантацію, але як я можу так? Пройшло вже понад два місяці і поки що взагалі незрозуміло, що робити.

Чи залишати так, щоб брат був донором, чи шукати того 100%, бо невідомо, коли будуть гарантійні листи та оплата (від МОЗу- ред.). Ось мені ще тоді говорили, що пересадка потрібна терміново, а хімію не варто робити, бо це приб’є трохи організм, а для трансплантації потрібно багато сил. А вже минуло понад 2 місяці і як далі чекати? Я щотижня здаю аналізи і перевіряю чи нічого там не з’явилось, тому що я без хімії і не приймаю підтримуючу терапію, але з таким діагнозом у «вільному плаванні» звісно дуже ризиковано. Зараз я почуваюсь нормально, аналізи теж відносно нормальні, але все настільки хитке. Ходжу і лише прислухаюсь: ось там щось кольнуло, то там щось. І все – бігом здавати аналізи. Якщо аналіз нормальний, то одразу відпускає і вже нічого не турбує. Мені здається, це вже на психологічному рівні щось чому мені здається, ніби щось постійно відбувається.

Людмила розповідає, що коли вона потрапила на лікування, разом із нею було ще 10 дівчат. За півтора роки їх залишилось лише двоє, а інші, на жаль, не змогли одужати. Під час першої хімії поряд із нею лежала 33-річна жінка з аналогічним діагнозом та перебігом хвороби. Наступного дня вона померла. Людмила розповідає, що за цей час ніби навіть звикла до того, що не всі можуть одужати.

– Мені здається, що я вже адаптувалась до такого стану. Раніше, на початку лікування, я ніколи б не могла так спокійно про все говорити, як зараз. Я досі постійно в стресі та напруженні, але здається, що я вже просто до цього адаптувалась.

Наприклад, мені дзвонять і кажуть що померла дівчина, з якою ми разом рік лікувались, а мені тут кажуть, що вона померла і це вже десята людина так… Так, це дуже прикро, але вже навіть не знаєш, як реагувати на все. Якщо раніше я плакала за цими людьми, то зараз я вже якось намагаюсь абстрагуватись. Навіть не знаю з чим це пов’язано. От прокидаюсь і думаю, що, можливо, я наступна або ні. Ось постійно живеш з цими думками. Насправді діагноз дуже страшний, люди, знаходячись ще тиждень тому в ремісії, через тиждень просто помирають, тому що стається рецидив і буквально за два дні людини не стає. Тут дійсно не знаєш, якщо минулого тижня все було нормально, то що станеться цього тижня.

Сьогодні Людмила ставиться в максимальною увагою не лише до свого здоров’я, а й до стану оточуючих. Сміючись розповідає, що «тероризує» сестру та подруг, аби вони ходили до лікарів, щойно їх починає щось турбувати, а не чекали, поки все мине.

– Хоча я сама ще не вилікувалась, але зараз в мене бажання всім розказати, дати якусь інформацію. Ось дівчину, яка зі мною лікувалась, я також змусила поїхати до свого професора з Туреччини. Виявилось, що вона хоч у ремісії, але їй теж треба трансплантація. До речі, ця дівчина вже в 12 років пережила одне онко – лімфому і зараз ця лімфома в ремісії, а на її фоні виліз лейкоз теж. Тому тут точно потрібна була трансплантація, тому що лімфома та лейкоз в ремісії можуть у будь-який момент прокинутись. Якщо коли мені сказали, що треба трансплантація, то я зраділа, то ось ця дівчина засмутилась і взагалі не була до цього готова. Сприйняла це не як можливість вилікуватись, а ось ніби зараз вона була в своїй зоні комфорту, коли в неї все добре, а тут ніби сніг на голову, що це не кінець.

– Що в мені змінила хвороба, так це те, що я почала помічати людей повз яких раніше проходила, не помічаючи. Це ті люди, які зіштовхнулись з такою хворобою, бідою, з якими щось не так. Хочеться хоч словом їм допомогти. На початку я сама була в прихованій депресії, намагалась не показувати це, але все одно в собі відчувала і важко проживала. Довго йшла до того, щоб це відпустити, тому що нічого мені не хотілось. Але ось встала, можу ходити, нафарбувалась і пішла хоч кудись, бо інакше можна з розуму зійти. Намагаюсь себе чимось займати. Люблю шити, то якісь сукні собі шию. Подарували мені набір для гель-лаку. Тепер сиджу і кожні два дні перероблюю, щоб хоч чимось займатись і щось робити, кудись рухатись, жити сьогодні і зараз. Не сидіти і не чекати, що ось я щось зроблю тоді-то, тому що все насправді таке хитке. Може й буде, а може й ні.

– Ось три місяці я без хімії. Виявляється, у мене стільки вільного часу, хоча мені немає чим займатись, буває просто нудно і буквально «дах їде» від того, що немає що робити. Тому що дійсно залишатись сам-на-сам з собою, нічим себе не займати і лише накручувати – це важко.

Окремо Людмила зупинялась на історіях із лікарень та Міністерства охорони здоров’я. Каже, що тепер знає так багато про свою хворобу, що ніби сама гематологом може стати. Ось тільки зізнається, що перебувати в лікарнях стає для неї непростим випробуванням. У порівнянні із житомирською лікарнею, вважає, що у Вінниці краще, однак й тут зовсім не ідеально.

– Я там (у лікарні – ред.) такі нерви отримувала не тому, що я хвора і капаю хімію, а через те, що там робиться. Елементарно ось, півтора місяці я лежу в лікарні а в них по два тижні може не працювати душ. Це ж люди, в яких немає імунітету і яким потрібні відносно стерильні умови, а там немає нічого.

Я взагалі досить емоційна та імпульсивна, і мій лікар довго до цього звикав. Але якщо я могла вставати і ходити, то просто викликала таксі та їхала звідти. Просто нереально знаходитись в тих умовах. «Люда, тобі треба капати кров! Будеш писати пояснювальну, підписуй документи що ми за тебе не відповідаєм!» І все, я просто їхала, бо здавалось, що якщо я там залишусь ще на день, то мене винесуть звідти не через лейкоз, а просто через те, як там все…

Я розумію, що це державна лікарня, але мені здається, що в гематології так не повинно бути. Скільки людей помирають тому, що просто людина без імунітету підхопила інфекцію, яку не можуть вилікувати і людина вмирає від якоїсь дурниці, яку інші люди на ногах можуть перенести.

– Такі гематології в кожному місті. В Житомирі навіть гірше, я там тиждень лежала. Ще той персонал, який вважає, що якщо у них там така зарплата мала, то вони не повинні щось робити, бо їм за це не доплачують. Тут про вінницьку не можу такого сказати, більшість медсестер уважні та співчувають, але в Житомирі я була в такому стані, як овоч, і там знайти якусь медсестру, бо стало погано чи почалась кровотеча, було просто нереально. Не знаю, як вони там людей лікують.

Разом із іншими людьми, які мають онкозахворювання, Людмила неодноразово зверталась у Міністерство охорони здоров’я.

– МОЗ з другого липня почався – закінчились у них кошти. Ті, хто подали документи до другого липня ще отримають фінансування, а ті хто після – ні. Ми не встигли, тому що мені ж тут ще всім треба було довести, що мені потрібна трансплантація. Були ми двічі під МОЗом. В серпні там були люди з минулого року, які тоді 74 дні жили в палатках. Також прийшла дівчина, мама, у якої двоє діток, а минулого року вони на день народження її сина принесли торт під МОЗ, щоб показати, що якщо мама хвора та не може зробити День народження синочку, то будемо святкувати під МОЗом. Син її задув свічку на торті та загадав бажання.

– І ми цього року також вирішили повторити це, теж ця сім’я приїхала і ми своєю мирною акцією, навіть без плакатів, просто приїхали підтримати один одного і дружно задули свічки та загадали бажання.

Але потім, коли стало ясно, що нічого не рухається далі, ми почали планувати іншу акцію, яка була вже 17 вересня. Зробили плакати, приїхали. Майже одразу вийшов Дмитро Раімов (радник Міністра Зоряни Скалецької – ред.) і нас всіх ввічливо запросили всередину. Таке було вперше. У серпні до нас вийшла жіночка на 2 хвилини, відповіла всім що це не її компетенція та пішла. Цього разу нас посадили всіх за круглим столом. Кожен про себе розказав, кожного послухав. Не знаю чи це було щиро з його сторони, але ми розповідали, що відбувається з МОЗ, як до них ніколи не можна додзвонитись. Ну, поговорили ми з цим Дмитром, вони намагатимуться щось вирішувати, але що саме вирішать я не знаю. А про оплату лікування та гарантійні листи буде вирішувати міністр. Тому поки не зрозуміло, як це все буде.

– Думаю, що через рік вже я приїду підтримувати людей, стоятиму там з плакатами. Тому що не знаю, що має статись, щоб наступного року все не повторилось і так само кошти не закінчились влітку, тому що на наступний рік виділили все ті ж 700 мільйонів. Не знаю, яка в цьому логіка. Якщо ці 700 мільйонів закінчились влітку, а наступного року людей може стати ще більше…

Нині ж Людмила продовжує шукати шляхи, якими можна зібрати кошти на рятівну трансплантацію та бере участь у різноманітних акціях, щоб привернути увагу суспільства, лікарів та Міністерства охорони здоров’я до потреб людей, яким необхідна трансплантація. Нещодавно вона взяла участь у висадці «Алеї життя» у Вінниці, а ще раніше разом із іншими людьми записувала відеозвернення до МОЗу (хоча й зізнається, що жодного результату це не дало).

А ще вона має кішку Аміру та п’ять кошенят, які допомагають дівчині відволікатись від хвороби. Людмила переконана, що ніколи не варто опускати руки: «Однієї віри недостатньо і потрібно робити все можливе, щоб вилікуватись».

Знайти реквізити для допомоги Людмилі, а також документи та виписки із медичних закладів можна у групі за посиланням ТУТ. Копії медичних документів ТУТ.

Переказувати кошти можна на карту Людмили: 4149 4978 7263 3468 (ПриватБанк), ОВСІЙЧУК ЛЮДМИЛА.

ВІКТОРІЯ КОВАЛЬОВА

Те, що трансплантація кісткового мозку допоможе Людмилі своїм прикладом підтверджує 11-річна Вікторія Ковальова. У дівчинки також діагностували мієлодиспластичний синдром. Він ще не встиг спровокувати лейкоз, тому важку і дороговартісну трансплантацію у тій же Туреччині зробили вчасно.

Зустрічаємось з Вікою та її мамою Надією на Європейській площі. Дівчинка фотографується із пам’ятником Артинову, у руках тримає іграшкове рожеве зайченя та спершу здається дуже сором’язливою. Однак щойно запитуємо Віку про її захоплення, дівчинка жвавішає:

– Фортепіано! І танці! Вже п’ять років. Класичні і народні, – відповідає посміхаючись.

Зараз дівчинка на індивідуальному навчанні у школі. Через тривалу хворобу та лікування їй довелось залишитись на другий рік у п’ятому класі. Навчається Віка на відмінно. Каже, що любить малювання та співи, а ось математику не дуже. Ще подобається англійська мова, тому що там вона отримує одні «12-ки».

Поки Віку більше зацікавили каштани, ніж розмова, її мама Надія розповідає, що хворобу у її доньки виявили восени 2017-го року.

– Перші симптоми були, коли Калинівка стріляла (вибухи на військових складах у вересні 2017-го – ред.). Вона тоді перелякалась дуже вночі. Потім у неї почала голова боліти, нудило, синців багато було. А за три роки до того вона захворіла грипом і це дало ускладнення на серце. Ми тоді його пролікували.

Ось коли ми попали до свого педіатра вона каже, що коли був той грип, то дав ускладнення не лише на серце, а й на кров. Ми зробили аналізи, а коли мені віддавали результати, то сказали звернутись до гематолога, бо діла в нас не буде. Приїхали ми в лікарню, хотіли нас класти в стаціонар, а я ж кажу, що давайте будемо амбулаторно лікуватись, нащо ж нам лягати, а лікарка відповіла, що давайте ось ми ляжемо, обстежимось, а потім буде видно. І ось привозять нас на той четвертий поверх, а там написано «онкологічне відділення». І все, в мене життя зупинилось. Нам одразу крапельницю дали. Це ми поступили в понеділок, а у вівторок нам сказали надіслати документи у Київ на підтвердження діагнозу. Їх було два: лейкоз і мієлодиспластичний синдром.

Наприкінці жовтня 2017-го року Віка опинилась в лікарню на стаціонарному лікуванні. У грудні Надії повідомили, що її донька потребує трансплантації кісткового мозку за кордоном.

– Всі однокласники і вчительки знали, що з нею. В класі навіть був плакат з фотографіями Віки і всі діти знали, що вона захворіла. Дуже хотіли приходити у відділення, але не можна було. Вчителька теж хотіла приходити і нам уроки проводити, а Віка й каже: «Мама, які уроки? Ти що, не знаєш який у мене стан?», – сміючись розповідає Надія. – Але приходили волонтери розважати дітей.

Перед Великоднем зробили фотосесію нам. Ми казали дівчатам, нащо нам те все, тут аби за дитиною дивитись, але потім бачимо, що у коридорі всі фарбуються, то й ми вже вирішили теж. А потім на вулиці фотографувались і так гарно було, так душевно. Трохи навіяли нам життя, тому що дуже важко тоді було.

Усі необхідні документи та довідки для поїздки на трансплантацію довелось збирати до травня 2018-го року, тоді ж їх передали у МОЗ. За словами Надії, чекати на оплату лікування від Міністерства охорони здоров’я довелось декілька місяців, адже на лікування необхідно було зібрати 105 тисяч доларів США, яких у родини просто не було. До Туреччини вони змогли полетіти лише 14 жовтня – майже за рік після виявлення хвороби.

– В п’ятницю нас виписали додому, вперше за рік. Раніше лікар намагалась нас не відпускати з лікарні, щоб кровотечі ніякої не було. Це нас в п’ятницю виписали, ми швидко купили квитки і в неділю вже були в Туреччині.

Там нас зустріли, завезли в готель, а зранку привезли до лікаря. Він нас оглянув і сказав, що нам поставили неправильний діагноз і відтак неправильно лікували, лейкоз не підтвердився, дякувати Богу, але трансплантація точно потрібна при іншому діагнозі. Почався пошук донора, якого понад 2 місяці шукали, а 31 грудня прийшов лікар і сказав, що наприкінці січня вже буде трансплантація. Найважчим для Вікусі було втратити волосся, у нас таке волосся було!..

Але потім мене лікар викликав і сказав, що готуватись треба до всього, дивлячись, як відреагує організм на ліки. Три професори були, взяли мене за руку, байдуже, що ми мови не знаємо, потримав мене, підтримав.

Надія розповідає, що Віка не зовсім розуміла, що була трансплантація. Їй пояснювали лікування тим, що просто потрібно пройти декілька днів хіміотерапії.

– Мама, я вже метр сорок п’ять! – підбігає радісна Віка. Зріст виміряла поблизу крамниці з льодяниками, які їй, до речі, не можна. З солодкого їй дозволили лише трохи морозива, однак щоб воно було якісне і без шоколаду.

Віка постійно обіймає маму та суворо наказує їй не плакати, коли голос Надії починає тремтіти, згадуючи усі місяці лікування та перебування в Туреччині.

Надія розповідає, що після трансплантації вони повернулись додому у травні цього року, однак періодично необхідно буде літати на додаткові консультації. Одна вже була близько місяця тому, наступна запланована взимку.

Розповідають, що за час перебування в іншій країні навіть трохи змогли вивчити турецьку, тільки винятково те, що стосується медицини та самопочуття дитини. Також спілкувалися з іншими пацієнтами з України, а пацієнти з Казахстану пригощали їх ковбасою з конини, яка сподобалась Віці.

– Вони казали, що так само в Казахстані, Азербайджані та Узбекистані батьки вибивають для дітей життя і гроші. І турецькі лікарі казали, що будуть кликати наших лікарів до них на навчання, бо дуже багато дітей приїздить і щоб не робили у нас помилок.

Надія зазначає, що турецька сторона ніби навіть готова сама оплатити приїзд українських медиків.

– Зараз Віка почувається добре (у цей момент дівчинка жваво киває та жестом руки показує, що все класно – авт.). Здали аналізи, то один трохи підвищений, можливо, ще якісь препарати треба. Але дзвонили в Туреччину, нам сказали, що приживлення клітин у нас 98%. Привітали нас, що вже 9 місяців так і далі все вже буде добре. Звісно, трохи ризик є, але має бути все добре.

Цього року Віка вже була на святі Першого дзвоника у своїй школі. Їй досі доводиться більшість часу бути у стерильній масці, але Надія каже, що ніхто з дітей не насміхається, а Віка додає із посмішкою, що хіба що першокласники можуть роздивлятись і голосно запитувати чого це дівчинка у масці ходить.

– Буває, що як їдемо в автобусі, то пасажири починають хвилюватись, – продовжує Надія. – Бояться, щоб ми нікого не заразили, але я кажу, щоб не переживали так, бо ми ж не заразні. Головне, щоб ми самі не підчепили ні від кого хворобу.

Попри те, що трансплантація пройшла успішно, нині родині Віки все ще потрібні кошти на подальшу реабілітацію та ліки. Надія розповідає, що старша донька працює баристою у кав’ярні і власник закладу також допомагає родині грошима, дізнавшись про ситуацію. Кошти допомагають знаходити й місцеві депутати.

Майже весь час нашого спілкування Віка щось наспівувала, або танцювала, потім посміхалась малюку у дитячому візку, який відповідав їй взаємністю, а ще дівчинка радісно розповідала про всіх своїх домашніх улюбленців – котів та собак.

– У Туреччині гарно, якщо так просто приїхати подивитись. Але я не хочу більше ні цивілізацій, ні Туреччин, нічого не хочу. Аби Віка була здорова і ось так бігала, – завершує Надія.

Фото Ольги Мірошниченко, Марини Сербінович та з соціальних мереж

Читайте також: Яблуні як вдячність за порятунок: у Вінниці люди із трансплантованими органами висадили “Алею життя”. ФОТО

Читайте також: «Чоловіки хворіють частіше»: що варто знати про рак і як йому запобігти

Дар'я Гоц

See Full Bio