“Ми є у кожному місті”: історії трьох представників ЛГБТК-спільноти Вінниці

19:38
Автор: Дар'я Гоц

Цього тижня у світі відзначають День проти гомофобії, а вже наступного місяця анонсують черговий Київпрайд. Але чи можуть сьогодні геї, лесбійки, бісексуал(к)и та трансгендер(ки) вільно жити в українському суспільстві?

Щороку 17 травня відзначають Міжнародний день проти гомофобії, адже саме у цей день 1990 року гомосексуальність була виключена з Міжнародної класифікації хвороб. Сьогодні в одних країнах офіційно дозволяють одностатеві стосунки та шлюби, а геї та лесбійки проходять до влади (як, наприклад, колишня Пре’мєр-міністерка Ісландії Йоганна Сугурдардоттір або екс-мер Х’юстона Енніс Паркер – обидві відкриті лесбійки).

В Україні за гомосексуальність не забивають привселюдно камінням, як у Брунеї, однак й досі ця тема – певне табу, а її публічне обговорення зазвичай викликає хвилю негативу. Одностатеві стосунки сприймаються в суспільстві як щось «неправильне» і те, що обов’язково необхідно лікувати (хоча й науково доведено, що це – не хвороба).

До Міжнародного дня проти гомофобії VежA вирішила розпитати деяких представників ЛГБТК-спільноти міста про власне прийняття та дискримінацію, чи часто вони зустрічаються з проявами гомофобії, погрозами або насильством та які ще проблеми існують (або ж відсутні) у їхніх життях.

Насправді, під час підготовки матеріалу ми зустрілися з багатьма людьми, однак дехто з них зрештою взагалі відмовився від спілкування без жодних пояснень, інші ж побоялись через страх, що попри зміну імені та відсутність фотографій їх можуть впізнати і це матиме для них негативні наслідки.

Зрештою, маємо три історії і спробуємо показати непублічну сторону життя людей, які живуть поряд із нами, працюють або навчаються разом із нами, але щодня змушені приховувати правду про своє особисте життя від сторонніх, а іноді навіть від родини.

ВІКТОР, 27 років

Я народився у звичайній середньостатистичній родині, мої батьки були лікарями. Можу чітко зрозуміти, коли я помітив це (гомосексуальність – ред.) за собою. Це були «буремні 90-ті», мені було років десять. Я був дитиною, яка виросла у гетеросексуальному суспільстві і в ті роки нічого такого не було ні по телевізору, ні ще десь, тобто ніхто не міг мене «запропагувати».

Звичайно, в такому віці це ще не створювало жодних проблем, тому що в принципі у цьому віці у тебе в голові машинки, тренування, друзі, розваги і все. Коли я вже почав дорослішати, класі у 9-10, тоді це вже почало ставати проблемою, тому що я бачив, що хтось з дівчиною зустрічається і значить мені теж потрібно. Правда, мене щось не «тягнуло», але то ж таке, якщо треба зустрічатись – значить будем зустрічатись.

Потім, коли я став старшим, то зрозумів, що так взагалі не буде. Тому я подумав, що якщо дівчата – то не моє, а з хлопцями я бути не зможу, то краще «закриюсь», тому що це все неправильно і я неправильний. Складно було, коли ти розумієш, що маєш грати якусь роль.

Київпрайд, 2018. Фото – shad0ff.com

Пізніше я випадково познайомився з хлопцем який думав, як і я про те, що «щось треба з цим робити». І ось ми вже 11 років разом, а я вважаю себе сімейною людиною. Потім ми разом поїхали жити в інше місто, але ось це все відчуття, що «все неправильно» тривало років 5-6. Там я ходив до церкви і вирішив поговорити зі священиком. Насправді, я шукав підтримки. Розповів йому це все, що мені дуже складно. Він каже: «Слухай, я в цій темі не розумію. З тобою все нормально, не переживай. Але. Біблія каже, що це гріх, значить це гріх. Ти дуже хороша людина, але давай будемо поступово йти до завершення цих твоїх стосунків».

А як я міг це зробити, якщо я люблю і мені добре? Я не розумів, чому церква та Біблія, які повинні захищати любов, цього не роблять. Я на той момент вже розумів, що я з цим народився, а не вигадав собі. То чому ж всі так проти?

Вже коли я почав спілкуватися в цьому колі, бачити людей, то зрозумів, що я нормальний. Є стільки нормальних, адекватних людей, не схожих на якихось карикатурних персонажів. Я побачив, як люди живуть сім’ями, навіть мають дітей. Не можу сказати, наскільки їм легко чи складно. Мабуть, у кожної сім’ї є своя легенда і я не зовсім розумію, як цим дітям у школі. Правда, знаю пару дівчат, які мають двох дітей і вони абсолютно нормально живуть – і в дитячому садочку все нормально, і в школі жодних проблем.

Київпрайд, 2018. Фото – update.com.uа

В моїй сім’ї, думаю, що всі розуміють, але вголос ми про це не говоримо. Я не бачу сенсу. Вони знайомі з моїм хлопцем, думають, що це колега і ми дружим. Іноді веселить, як мене раз на рік намагаються сватати з кимось, а я просто віджартовуюсь, але мене це влаштовує. Неправильно говорити, що немає сенсу вдома зізнаватися, тому що цей домашній «камінг-аут» – це перше, що варто зробити і провести роботу  з сім’єю, аби тебе підтримували.

Поки у моєму житті не було нікого, хто був би різко проти і потім би мені погрожував чи щось говорив, але просто деякі люди віддалялись, коли починали про щось здогадуватись. А ті, яким байдуже і які цінують у мені особистість – залишились. Мені здається, що це дуже добре.

Я минулого року вперше поїхав на прайд у Київ. Мене не все влаштовує в прайді, але я поїхав і мені дуже сподобалось. Всі прийшли з дуже гарними емоціями та настроєм, була атмосфера любові та підтримки. Найголовніше, що всі, хто там був, чітко розуміли для чого вони прийшли і що це правозахисна акція, а не просто «тусовка».

Для чого прайди? Ми виходимо, щоб показати, що ми такі є, щоб держава звернула увагу, що ось це – населення країни, що ми є у кожному місті. Приблизно, у країні понад 30 мільйонів громадян, говорять, що 10% – гомосексуали. Нехай візьмемо 3% – це 900 тисяч. Тобто стільки є громадян, які потребують правового захисту держави, адже ми тут живемо, працюємо, сплачуємо податки і все таке. Для цього люди й виходять.

Київпрайд 2018

На прайді, коли заходиш на територію в оточенні поліції, треба пройти такий «коридор сорому»: ти проходиш, тебе обшукують металошукачами, а з обох сторін з плакатами стоять «опоненти» і викрикують тобі «компліменти». Біля нас стояла дівчина, на простирадлі намальована ікона княгині Ольги і вона з таким страждальним виглядом дивиться на нас: «Як? Ну як?..». Кажу: «Ну, ось так». А потім ми стоїмо у черзі і я кажу: «Дівчина, а чого ж ми стоїмо? Ви прийшли щось пропагувати і ми прийшли щось пропагувати. Давайте фотографуватись! У вас буде звіт, і в мене». Коли чуєш різне від цих людей з іконами, де «горіти тобі в пеклі» одне з найприємніших, то розумієш це лицемірство.

Київпрайд 2018

Я вважаю, що з однієї сторони це (гомосексуальність – ред.) приховувати безглуздо, тому що коли ти приховуєш, то всі вважають, що такого немає. Всі ж думають, що це лише ті, які зібралися десь в Києві, пройшлися Хрещатиком і ось всі вони там, а тут їх немає. Але з іншого боку – а для чого цим «світити»? Ось ми підприємці, у нас є своя фірма де працюють люди. Мене вони влаштовують, але я знаю, що дехто з них, якби дізнались на кого працюють і хто платить їм зарплату, цілком могли б принципово не захотіти більше на нас працювати. Тому я вважаю, що відкритися повністю для всіх ми не можемо. Хоча ці маски за стільки років вже так набридли.

Тільки ти ж не можеш змінити голови всім. Я насправді розумію людей, які цього бояться. Не можеш якійсь умовній Галі з села, яка ніколи цього не бачила, пояснити що це нормально. У людей така природа, що ми боїмось всього незрозумілого, але з часом люди зрозуміють, що ось воно є, і воно поряд.

Можу запитати гомофоба, що ось ти таку «чорнуху» ллєш, а завтра твоя дитина розкаже, що вона така, то ти її з дому виженеш? Тоді яка ж ти людина після цього? Те, що «от моя дитина ніколи!..» – це не аргумент, а для дитини це проблема, яка болить, і як важко з цим жити та усвідомлювати, що крім того, що цього не визнає суспільство, так ще й вдома можуть не визнати.

Наприклад, якщо у мене буде син, який прийде і скаже: «Папа, мене здається, мені подобаються хлопчики», то я скажу, що все буде добре і головне, щоб залишався хорошою людиною. Чесно, якщо я залишусь жити в Україні (а швидше за все так і буде, бо я цього хочу), мені було б шкода свою дитину і я б не хотів, щоб у неї так склалось. Не тому, що я вважаю це поганим, а тому що я знаю, як мені було важко і я не побажаю такого ж своїй дитині. Тому, мабуть, якби колись до мене моя дитина підійшла з таким, то я зроблю все, аби поїхати в іншу країну просто тому, щоб забезпечити їй нормальне і легке життя.

Я громадянин України, я тут народився, вивчився, тут працюю. Ми створили бізнес, з якого сплачуємо податки. Здається, ми приносимо користь цій країні. Коли говорять, що наші права не порушують, то ось банально що стосується майна. Я, як юрист, розумію, як можна зробити, щоб усе наше спільне майно було поділено між нами і у випадку чиєїсь смерті воно не пішло по всім родичам, лише не партнеру, бо він ніхто. Тільки це все дуже незручно. Я, мешкаючи в цій країні, намагаюсь приносити їй користь, але чому країна не може до мене обличчям розвернутись?

Як сказати, чи суспільство стало терплячішим? Навіть не знаю, як цю терпимість виміряти. В моєму оточенні залишились приємні мені люди і кожен з нас живе у своїй «бульбашці» зі своїм оточенням. А поза нею, мені здається, що все залишилось як було. Все має змінюватись на законодавчому рівні. Коли підуть такі зміни, тоді люди більше відкриватимуться і суспільство побачить, що ми є і все не так страшно. Такі речі – особисті і це вибір кожного, все ж ми живемо у вільній країні і треба це поважати. Ну, і що ж тут пояснювати?

Київпрайд 2018

ОЛЕКСАНДР, 30 років

Я їздив роки два тому на прайд в Київ, але не на сам парад, а там ще протягом тижня різні тренінги відбуваються. Ми там обговорювали цікаві теми, готували свої проекти, спілкувалися з іноземними представниками… Це було цікаво. Пізніше була якась вірогідність загрози і нас всіх евакуювали з приміщення. Виходили по дві людини і щоб не «світитись», то йшли парами хлопця з дівчиною.

До речі, там познайомився з дівчиною з Білорусі, а у них там взагалі все ж заборонено. Вони хотіли у себе провести прайд, але влада їм сказала щось типу «та ви що? Звичайно, ні», тоді вони винайняли трамвай і в ньому їздили по місту. Зрозуміло, нікого не впускали, але в Інстаграмі показували і говорили, що це найменший приватний прайд в Білорусі.

На сам прайд я один раз ходив у Німеччині, а в Україні якось не захотів. Мені не подобалось те, що людей, які приїхали на прайд менше, ніж поліції, це ж дивно. В Німеччині ніби й стоїть якась поліція, але там вона не бере людей з прайду «у кільце». Але добре, що в Україні принаймні почали це робити, в Росії та Білорусі такого ж немає. У нас навіть прийняли законопроект, що не можна звільняти людину за сексуальну орієнтацію, то вже хоч якийсь прогрес, а не таке ставлення, як в Радянському Союзі, що це треба якось лікувати.

Київпрайд 2018. Фото – update.com.ua

У мене процес сприйняття тривав довго. Просто в один момент ти розумієш, що тебе не дуже й тягне до дівчат, а більше до хлопців. Спочатку ти думаєш, що це просто щось вікове і все пройде, а потім розумієш, що ні.

Про мене знають більшість моїх друзів, вони нормально ставляться. Бувало, що самі здогадувались, а комусь я говорив. Правда, одна подруга дуже важко сприйняла, ми добре дружили. Я їй розповів, але вона не повірила, сказала, що бути цього не може і я жартую. Але потім вона тиждень зі мною не могла говорити, їй було важко. Все ж погодилась, що ми ж друзі і вона має сприймати мене таким, яким я є і все таке. Вона ще сказала, що раніше думала, що такі люди лише у фільмах бувають, або у дуже великих містах, а у Вінниці цього бути не може. Але ж нас багато.

Коли я розказав про все мамі, то перші 15 хвилин було важко, вона почала плакати. Це все ще й у неї на роботі було, я так не хотів їй там розповідати, але вона сказала, що я не піду, поки не розповім. Ну, я і розказав, а вона відправила мене додому. Потім подзвонила і вже спокійним голосом сказала, що я ж все одно її син, вона мене виростила і буде сприймати таким, яким я є. А я вже прийшов додому і думав де мій паспорт, речі і куди мені вже їхати. Вцілому, все пройшло нормально. Принаймні потім вона припинила мене питати, чому я не зустрічаюсь з дівчатами, не одружуюсь і де мої діти.

Я не розумію, яким чином геї чи ще хтось мають впливати на сімейні цінності. Люди говорять, що йде якась пропаганда. Але, вибачте, якщо дитина подивиться фільм з темношкірими, вона ж не стане такою, якщо народилась іншою. Так само з орієнтацією, ми не можемо просто вибрати, що ось сьогодні я гей, а завтра – ні. Колись я думав, що все залежить від виховання, але потім зустрічав різних людей, з різних родин, тому це все не залежить від виховання, а швидше закладено на якомусь генетичному рівні.

ОЛЬГА, 24 роки

Мені було шість, це ті роки, коли починає проявлятись якась перша дитяча сексуальність та цікавість. Даша жила на сусідній дачі і видно десь там були закладені перші «основи», хоча це було досить давно і я майже не пам’ятаю. Серйозні стосунки з дівчиною у мене почались тоді, коли я навчалась в класі 11. Ми познайомились на сайті знайомств у маленькому Житомирі, де в принципі когось собі знайти – це велика проблема, тому що всі один від одного ховаються, квір-тусовки не існує і ти весь такий загублений і постійно один.

Травень 2017 року, Київ

У мене був період у класі десятому, коли я ходила у чоловічому одязі, мені просто подобалось. Я ходила у чоловічих костюмах та туфлях, з зібраним волоссям. Це все було дуже елегантно, але в якийсь момент до мене почали звертатись типу «Хлопче, передай за проїзд». Це було кумедно, хоча, звісно, я цього більше б не повторила.

Мама моя лояльно реагує на ці речі, з самого початку, коли я сказала, що у мене є дівчина. Вона сказала, що це моє життя і мій вибір, але попросила їй просто не розповідати. А от батько… Я йому насправді ніколи не говорила, але думаю, що коли я виросла, то він почав здогадуватись, але зробив вигляд, що нічого не відбувається. Хоча при цьому він говорить, що мене він ще може прийняти, а якщо б дізнався про молодшого брата – вбив би просто. Бачиш, ми готові говорити про це десь на вулиці, стояти з плакатами і говорити про те, що «геї теж люди», а батькам сказати – ні.

У моєму випадку мені дуже подобаються жінки, але я, мабуть, не завела б з ними серйозних стосунків. Тут є багато причин, одна з них в тому, що хтось все одно має бути сильнішим, відповідальнішим, дорослішим. Я не можу відповідати ще за когось, тому у мене так складається, що чоловіки, з якими я зустрічаюсь – це мужички років по 40, а дівчатам, з якими я зустрічаюсь, років по 18.

Насправді жінки завжди займали якесь другорядне місце. Тобто, добре, коли вони є, але погано, коли вони забирають забагато мого часу. І тим не менш, я думаю, що це чудовий варіант (стосунків –авт.), тому що це людина, яка максимально схожа на тебе, вона розуміє, як ти влаштована, як ти реагуєш, і реагує приблизно так само.

Мабуть, всі говорять про цю штуку, що «ну, хлопці це так огидно, а от дівчата!.. Я б подивився!» або «А можна я буду третім?». Це найпоширеніші речі. Щоразу відповідаєш одне й те ж, типу «а для чого ти нам там третій потрібен?»

Восени минулого року Вінниці з’явилися такі білборди. Цю соціальну рекламу, з хештегами #СтопГомофобії та #ЗламайСтереотипи, розмістили для того, щоб привернути увагу містян до проблеми дискримінації гомосексуальних людей.

Коли ми говоримо про дискримінацію, то все залежить від того, у якому середовищі ти знаходишся. Я не можу сказати, що хтось з нас з цим зустрічався, що нас сильно ображають. Правда, наприклад, є дівчата, які роблять з цього «кітч», не будучи лесбійками чи бісексуалками. Вона може вилізти з ліжка з якимось хлопцем і щоразу говорити, що «я, взагалі-то, лесбійка і мені навіть не сподобалось».  Ну, а для чого це? Від цього з’являється таке абсолютно неадекватне сприйняття ЛГБТ-спільноти.

Всі чомусь вважають, що лесбійка – це обов’язково або чоловікоподібна дівчина з вибритим волоссям, або маленька мила дівчинка, яка хлопає віями і ходить поряд з такою чоловікоподібною. Також є думка, що геї, це обов’язково хлопці у дивному одязі, з висвітленим волоссям і бажано ще у тоналці. Більшість моїх знайомих геїв не виглядають так і це нормально.

Лювлю себе на тому, що 10 років тому все було інакше. Якщо тоді я не могла знайти собі когось, то більшість із тих, хто оточує мене сьогодні – бісексуальні, до того ж вони все відкритіші, більше розвивається квір-рух, усі ці прайди, демонстрації… Якщо порівнювати, як себе поводили чоловіки у мою юність та зараз – вони теж стали лояльніші. Тому всі ці просвітницькі заходи мають сенс, як виявилось.

Звісно, цим матеріалом ми не намагаємось пропагувати певний спосіб житя, а лише показуємо, що представники ЛГБТК-спільноти існують не тільки в кіно чи новинах інших країн. Це такі ж громадяни, які живуть поряд з кожним із нас. У них є ті ж права, тільки трохи менше.

На цьому місці хочеться нагадати про те, як у Вінниці зірвали проведення правозахисного ЛГБТ-заходу, а тому його довелося провести пізніше під захистом у будівлі Управління патрульної поліції.

Ймовірно, коли українське суспільство прийме той факт, що гомосексуальність та транссексуальність – не шкодять ні оточуючим, ні будь-яким «сімейним цінностям», а цькування людей через їх особисте життя та стосунки порушують їхні права, тоді й гомофобія зникатиме, як явище, а рівень освіченості суспільства підвищуватиметься.

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.